Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ЗАПОРОЗЬКI ВОЛЬНОСТI Й УКЛАД ВIЙСЬКОВОГО Й ГРОМАДСЬКОГО ЖИТТЯ НА ЗАПОРОЖЖI

ЗАПОРОЗЬКI ВОЛЬНОСТI

Унiверсал польського короля Стефана Баторiя не визначив усiх меж запорозьких земель: у ньому лише вказано було, що козаки мають перебувати на низу Днiпра до самiсiнького лиману, оберiгаючи Днiпровi перевози вiд татар. Через те межi визначено пiзнiшими документами за часiв Богдана Хмельницького, i самi запорожцi дотримувались їх, обстоюючи вiд сусiдiв та стверджуючи, що в тих межах козаки володiли землею "споконвiку", себто скiльки старi люди пам'ятають.

На захiд од Днiпра межа простягалася вiд устя Тясмину коло Днiпра (так вона зазначена й у згодi Польщi й Росiї 1686 року), прямуючи до Чорного лiсу, далi ж - рiчкою Виссю до Синюхи. Вiд устя Синюхи запорожцi вважали межею своїх вольностей рiчку Буг аж до лиману та лиманом стiльки, доки "кiнь копитами дна дiстає..." Вiд лиману межа проходила до того мiсця Днiпра, де в нього впадала рiчка Кам'янка, хоч певних ознак межа нiколи не мала. Вона прямувала через рiчки Iнгул та Iнгулець, а землi обабiч цiєї межi однаково використовували запорожцi й татари; в дiйсностi ж степами кочували ординцi, а на рiчках рибалили козаки. Вiд Кам'янки межа з кримчаками справдi "споконвiку" пролягала Днiпром аж до рiчки Кiнськi Води, а далi тiєю ж рiчкою сягала аж її верхiв'я. Вiд Конки межа знову зникала в степах i, перекинувшись через Токмак-Могилу, пiдступала до рiчки Берди, а звiдти проходила морем до устя Кальмiусу. Пiднявшись цiєю рiчкою до верхiв'я, знову губилася серед степу в околицях Савур-Могили. Тут, на сходi, межi запорозьких земель дуже часто змiнювалися. Часом запорожцi поширювали їх аж за Мiус та Кринку до рiчки Луганi i нею - на Донець; здебiльшого межа з Кальмiусу переходила на Кривий Торець i, прихопивши трохи лiсiв за Дiнцем, тяглася до устя Береки, а звiдти переходила на Орель i цiєю рiчкою дiставала вже Днiпра.

Татари довго не хотiли визнавати жодних меж iз запорожцями i, вважаючи всi землi своїми, не тiльки переходили ними за нападiв на Україну й Московщину, а навiть у спокiйнi часи кочували там iз великими табунами коней. Доки козаки не мали своїх постiйних осель, опрiч Сiчi, вони не турбувалися про це, але вже на початку XVII столiття, як тiльки почалася боротьба iз Польщею й запорозькi землi (найбiльше на Правобережжi) стали забудовувати хуторами й зимiвниками втiкачi з України, то Вiйсько Запорозьке заходилося обороняти свої межi зброєю, i татари, що випасували коней у степах, змушенi були тiкати до Криму без своїх табунiв.

Ще довше стояли порожнiми лiвобережнi землi. На сходi козаки межувалися з донцями, i доки степи на Дiнцi були мало потрiбнi обом сусiдам, там бiльше господарювали татари. А запорожцi з донськими козаками жили у великiй згодi, бо донцi пiшли вiд сiчовикiв, якi звели бiля Дону мiсто Черкаськ, на честь черкаських козакiв, за зразком Запорозької Сiчi. Донцi й запорожцi не раз спiльно ходили походами на турецький Азов i навiть у Чорне море, та тiльки-но береги Дiнця стали залюднюватися, з-за них мiж обома козацькими громадами виникли непримиреннi суперечки й ворожоча. Та запорозька влада ще в XVI столiттi поширилася аж до Дiнця, бо року 1588-го московський цар Борис Годунов, випроводжаючи своїх посланцiв до Криму, наказував їм прямувати на Донець i там звертатися за охороною до запорозького отамана Матвiя Федорова, що стояв на Дiнцi iз козацькою залогою.

За Україною Запорозьке Вiйсько довго не визнавало будя-яких меж, бо не вiдрiзняло себе вiд неї; проте з часом, коли наприкiнцi XVII столiття на Лiвобережжi стали заводити московськi порядки, а на Правобережжi поновилося польське панування, запорожцi взялися обстоювати свої межi i з пiвнiчної сторони, оберiгаючи свої одвiчнi, политi кров'ю, вольностi по рiчках Орелi, Тясмину, Висi та Синюсi.

У цих межах запорозькi землi впоперек перетинала рiчка Днiпро й роздiляла їх на двi половини, не схожi одна з одною. На заходi їх прорiзали скелюватi байраки, порослi дубовими гаями. Тi байраки спускалися до Бугу, Iнгулу, Iнгульця, Саксаганi, Базавлуку, Днiпра й iнших рiчок, що текли у ще глибших берегах, оточених сторчовими скелями й перетятих порогами. На сходi лежала майже рiвнина. Рiчки Самара, Вовча, Кiнськi Води й Берда текли тут у розлогих долинах iз ледь помiтними берегами; лише бiля Кальмiусу та Дiнця степи знову зводилися високими кряжами, а рiчки ховалися в глибоких долинах. У цiй половинi запорозьких земель лiси шумiли тiльки на рiчцi Самарi та на пiвнiч од неї, а ще над Кальмiусом i Дiнцем лiсом було вкрито глибокi байраки. На пiвдень же вiд Самари до самiсiнького Азовського моря розлягалися безкраї степи, порослi тирсою, дерезою, велетенськими будяками та де-не-де у довжиках - терниками.

Понад Днiпром, найчастiше лiвим берегом, стояли добрi лiси, а починаючи вiд Хортицi бiльш як на сто верст простягалися вкритi непролазними лiсовими пущами й очеретами луги, якi звалися так: од Хортицi мiж Днiпром та Конкою до того мiсця, де вона впадає в Днiпро - Великим Лугом, а нижче устя Томакiвки й до Базавлуцького лиману, який ще називають Великими Водами, ширився Луг Базавлуг. У пiзнiшi часи обидва цi луги малися за один i звалися Великим Лугом, а нинi їх називають у народi плавнями.

На всiх землях Вiйська Запорозького, окрiм мiсцевостi, вкритої лiсами, розкинулися безмежнi степи, деiнде помереженi високими мовчазними могилами - домовинами давнiх кочiвних народiв, iз кам'яними "бабами" на версi. Там така висока трава, що з неї лише витикаються голови коней, а од волiв тiльки визирають роги. Коли взимку випадає снiг, то рясна трава не дозволяє йому лягти на землю i тримає весь час на собi, й худоба та конi, розгортаючи снiг ногами, можуть пастися в степах цiлу зиму.

У запорозьких степах завжди водилось багато звiра й птицi. Перш за все там косяками гасали дикi конi, яких козаки називали "тарпанами". Вони трималися тут довго, навiть у XVIII столiттi, i зникли тiльки тодi, коли пiсля зруйнування Запорозької Сiчi 1775 року цi землi стали чорнiти пiд плугом.

Окрiм тарпанiв, у степах та лiсах жили вовки, лисовини, дикi коти, оленi, кози, бабаки, вепрi, ведмедi, зайцi, сайгаки, барсуки, горностаї, хорки, бобри (їх називали на Запорожжi водяними свинями), куницi й видри (виндихи). Iз гадiв у степах плазували величезнi полози, жовтобрюхи, гадюки та всiх барв ящiрки. Iз птаства у степах i лiсах були дрохви, хохiтва (стрепети), журавлi, лелеки, тетерева, курiпки, чайки, зозулi, одуди, шпаки, орли, соколи, яструби, горлицi, соловейки, гайворони, гави, сороки, чижi, щиглики, жайворонки та iнша птиця, а по рiчках та у Великому Лузi: лебедi, баби (пелiкани), гуси, качки, чаплi, мартини (морськi чайки) та кулики. Всього того водилася така сила, що, було, як злякаєш дичину пострiлом, то вона, злетiвши в повiтря, заступала сонце.

У рiчках плавала неймовiрна кiлькiсть риби. На протоках Великого Лугу та в Самарi й Домотканi риба рухалася такими щiльними зграями, що її можна було виловлювати руками. Тут, а також на Бузi, Бердi й Кальмiусi, водилися: осетри, бiлуга, севрюга, стерлядь, сом, короп, секрет (судак), щука, окунь, тарань, рибець, марина, лящ, чехоня, оселедець, карась i безлiч дрiбнiшої риби. Бiлуги й соми сягали до трьох сажнiв завдовжки, та й iнша риба була втричi-вп'ятеро бiльша за теперiшню. Раки в Самотканi, Домотканi, Самарi, Сурi й по плесах степових рiчок так само, як i в озерах Великого Лугу, траплялися майже в лiкоть, до того ж, їх була сила-силенна.

Запорожцi мали з чого прожити на своїх вольностях, i вони немарне зi зброєю обстоювали недоторканiсть своїх володiнь iз XV аж до кiнця XVIII столiття. Найбiльше давав для Сiчi риби й дичини Великий Луг, i козаки так оспiвували його:

Ой Сiч - мати, ой Сiч - мати,

А Великий Луг - батько;

Гей, що в Лузi заробити,

Те у Сiчi пропити!



Кащенко Адріан