Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ГЕТЬМАНСЬКЕ УРОЧИЩЕ

НА РУЇНАХ СIЧI

З юнацьких лiт мене цiкавило, чому це люди нiяк не впорядкуються, щоб усi однаково добре жили й усiм було вiльно, як от у наших запорожцiв, що не мали нi панiв, нi мужикiв, нi старцiв, нi дукiв. Загадкою здавалося менi и те, що вибiрна запорозька старшина могла керувати завзятими, волелюбними й запеклими козаками, хоча й сама бутнiсть її на урядових посадах цiлком залежала вiд волi сiчового товариства; нашi ж сучаснi урядовцi не здатнi забезпечити спокiй серед громадянства та здобути його прихильнiсть, бодай i мають необмежену владу и повну незалежнiсть од тих, ким керують.

Мов неприкаяний, тинявся я щолiта по запорозьких степах, їздив на руїни Запорозьких Сiчей, перепливав iз нестримною хвилею Днiпровi пороги, мрiяв на скелях Сагайдачного й Хортицi, плавав протоками й лиманами Великого Лугу, лазив попiд кручами Микитиного Рогу й Капулiвки, схилявся над могилами славних лицарiв, марно сподiваючись знайти десь вiдповiдь на свої питання, або хоча б почути правдиве слово про те, як загинула остання вiльна українська громада.

Якось улiтку, надвечiр, знову прибув я до Капулiвки, де була Запорозька Сiч за славного кошового Iвана Сiрка, i, спинившись у хатi знайомого вже чоловiка, негайно пiшов у берег Чортомлика. Мале хлоп'я охоче перевезло мене каюком на руїни Сiчi, i я подався по ямах i кучугурах, що позоставалися замiсть церкви, сiчових куренiв i пушкарнi. Iти було недалеко... Днiпро змив бiльше половини Сiчi. Нiщо тут не нагадувало про минулу славу цього краю й про великi битви тих, що жили тут же, обороняючи свою волю, полягли трупом. Чарiвний краєвид степу й Чортомлицької плавнi не тiшив мене, i в моєму серцi стало так сумно, як на тих руїнах, де я ходив.

Сутенiло. Я вернувся до слободи, але в хатi було душно, i я пiшов за село, на город земляка Мазая, щоб поклонитися могилi-домовинi славного запорозького орла кошового Сiрка.

На землю спускався морок, який з кожною миттю дужче сповивав i Великий Луг, що розiслався на схiд сонця до самiсiнького небокраю, i хати потомлених працею довгого лiтнього дня хлiборобiв... Тiльки Чортомлик та Днiпро зi своїми протоками, Павлюком i Пiдпiльною, ще виблискували... Але й вони, нарештi, почорнiли, й у їхнiй водi променилося лише сяйво яскравих зiрок.

Я довго сидiв iз журбою та згадкою про минулу волю Запорозької громади, мiркуючи собi, що коли б вона була й досi, то мали б ми в кого повчитися громадської справи й вiльного життя... Думки мої непомiтно полинули в страшнi часи руйнування того орлиного гнiзда, де я перебував.

Давно вже все навкруг мене заснуло, i скрiзь стояла непорушна тиша. На мерехтливi зiрки поволi насунулися хмари, i все довкола сховалось у пiтьмi. Не видно було не те, що жодної хати, а навiть самого надгробка на Сiрковiй могилi.

Нудьга давила менi серце. Я не вiдчував, скiльки пробув на могилi, й схаменувся тiльки тодi, коли з-пiд землi пролунав пригнiчений таємничий голос: "Ти знову, сине, на моїй могилi? Ти хочеш знати правду про останнi часи моєї славної Сiчi?"

Я зрозумiв, що це голос Iвана Сiрка, й радiсно вiдповiв:

- Хочу, славний батьку! Хочу...

"Так вiзьмися руками за мiй надгробок... - обiзвався той же голос, - i тут вiдразу все побачиш i почуєш..."

Я схопився за надгробок - i за пiвхвилини десь iздалеку немов би прочув дзвiн. Я прислухався... Але дзвiн не був схожий на церковний... Вiн бринiв не так гучно й наче дратував слух.

Невдовзi з боку сiчових руїн зчинився великий гомiн, i тодi я зрозумiв, що то довбиш у Сiчi бив у клепало, скликаючи запорожцiв на раду. Я залишив могилу, приглядаючись, щоб вийти з городу Мазая на вулицю, але я не бачив нi хат, нi тинiв, наче навкруг мене було не село, а степ.

Тим часом дзвiн замовк, але гомiн дедалi дужчав. Iдучи в той бiк, я досяг берега, не спiткавши жодної хати. Та враз побачив, що в Сiчi палають вогнi, а помiж ними натовпами збиваються збентеженi козаки. Нагледiвши бiля берега каюк, я хутко перекинувся на той бiк рiчки й видряпався на кручу.

На поверхнi острова, видно було, стояла Сiч, якою вона уявлялась до зруйнування. Чималенькi окопи простяглися вздовж крутого берега, всерединi височiли видовженi хати, або куренi, а посеред них - майдан iз невеличкою церковицею. Там купою збилися чубатi, сивовусi запорожцi, але їх чомусь не так багато, як би належало бути на вiйськовiй радi.

Ходячи помiж козакiв, я почув, що сьогоднi на Сiч прибула лиха звiстка про те, що Днiпром пливе московське вiйсько, щоб зруйнувати Запорозьку Сiч, як це вони зробили на своєму шляху з Переволочною та обома козацькими Кодаками, викорiнивши всiх, якi були там, запорожцiв, навiть їхнiх рибалок. Повiдомлялося, що кошового завзятого Костi Гордiєнка на Сiчi немає, бо вiн пiшов з усiм вiйськом на Україну боронити її волю... що наказний отаман Сорочинський поїхав до кримського хана просити допомоги в битвi з москалями... що на Сiчi лишилися тiльки старi дiди та калiки.

Довiдавшись про все це, я зрозумiв, чому запорожцi такi сумнi й чому вони безнадiйно дивляться один на одного.

Серед всього цього смутку зненацька зачув дужий i владний голос одного iз сивих богатирiв:

- А годi, панове товариство, славне Вiйсько Запорозьке, журитися! Тодi б ми мали тужити, коли б свою честь i славу занапастили; тепер же нам нема чого вдаватися в розпач, бо, здається, нiхто з нас не думає впускати ворога до Сiчi, доки живий хоча б один iз запорожцiв. Чи, може, кому шкода покласти своє життя?

- Життя нам не шкода! - вiдгукнулися голоси. - Змолоду не жалiли його, а тепер нам, старим, вже нема чого шкодувати... Не смерть страхає нас, а те, що доведеться зi своєю вiрою битися! Та й мало нашої сили, всi ми старi - де вже той хист молодецький! Не врятуємо Сiчi! Згине вона, матiр наша, а з нею i Вiйсько Запорозьке та слава його!

- Вiйсько не загине, бо воно з Костем. I слава не поляже. З того, що ми вмремо на цих окопах навiть здiйметься вгору та бiльше розiйдеться по свiтах!

Я придивився до козака, який виголошував цi смiливi й чеснi слова i вгадав, що бачу Якима Богуша, славного оборонця Старої Сiчi.

- Немає з нами нашого славного батька Сiрка, що тридцять рокiв водив нас на ворогiв! - сумно перемовлялися з-помiж себе козаки. - Коли б iз нами був Сiрко, не спiткала б нас недоля!

- Ходiмо, брати, на його могилу! - сказав Богуш. - Помолимося там милосердному боговi й будемо благати поради в батька Сiрка.

По сiй мовi мало не все товариство рушило iз Сiчi до надгробка славного кошового, а разом iз ним пiшов i я.

Я бачив, як упали старi дiди навколiшки бiля могили, голосно спiваючи псалом, i той спiв щохвилини перебивало ридання. Здавалося, то була сама туга...

- Батьку наш, незабутнiй, - почав пiсля молитви Богуш. - Почуй нас, нiкчемних дiтей твоїх! Дай нам раду, що маємо робити! Тi самiсiнькi московцi, яким стiльки ми служили, чиї землi три столiття вiд бусурманiв боронили й чиїх дiтей iз тяжкої неволi турецької i татарської визволяли, тепер iдуть сюди з великим вiйськом, щоб зруйнувати матiр - Сiч нашу! Чи ж нам воювати з ними, хоча в них наша вiра, чи вiддати вороговi свої скарби, чи подарувати йому рiднi, политi козацькою кров'ю, землi? Почуй же нас, батьку!.. Порадь!..

I долинув з-пiд землi той же голос, що вчувався менi ранiше:

- Я чую, дiти! Коли я ще з вами був, то передчував час сконання Сiчi! Знайте ж: не вiдкупитися вам анi скарбами, анi землями! Не скарби й не землi потрiбнi царевi Петру, що послав на вас велике вiйсько! Земель у нього - безмежний обшир... Не треба йому i скарбiв. Воля ваша йому очi коле... i по неї послав вiн те велике вiйсько!"

- Не вiддамо волi! - заридали старi козаки. - Нехай краще бере душу!

- Вже волю України взято! - знову пролунав таємний голос. - Ту волю продала наша старшина й гетьмани; тепер вороговi захотiлося взяти волю Запорожжя, щоб знищити останню надiю України на вороття до минулого!

- Не вiддамо своєї волi, - вже рiшучiше i з погрозою загукали сiчовики. - Воля нам милiша за життя!

- Стiйте одностайно, дiти! Не здолали вороги нашої Сiчi за три вiки, не здолають i тепера! Не вороги згубили Україну, а свої зрадники... Не загине й Сiч, коли не буде зради!

Змовк старечий голос, i сiчове товариство вiдступило вiд могили й зникло в темрявi.

Тим часом почало свiтати, i зi степу донiсся великий гомiн, тупiт коней i скрипiння колiс... То наближалося велелюдне московське вiйсько, пiше й комонне, а скрипiли й гуркотiли колеса залiзних гармат. Наблизившись до рiчки, вони враз здiйняли пальбу.

Я бачив, як над сiчовими окопами вставала курява щоразу, коли туди влучали бомби. Через якусь годину на Сiчi спалахнула пожежа. Запалали два куренi, й полум'я вiд них сягнуло аж неба, осяявши зеленi плавнi червоною загравою, а дим вiд вогню розiслався далеко помiж деревами й очеретами плавнiв.

Сiч здалася мертвою. Iз сiчових гармат не стрiляли, як я згодом довiдався, вони були малi й не досягали ворожого вiйська. В окопах хоча й мiстилися запорожцi, але вони стояли нерухомо. Тiльки бiля пожежi метушилося товариство, рятуючи вiд вогню сусiднi куренi й церкву.

Не знаю, скiльки годин били гармати, бо я втратив зв'язок iз часом, i якоїсь митi менi привидiлося те, що тривало цiлi днi й тижнi.

Нарештi пальба припинилася, i я побачив, що вiд берега до Сiчi вiдплив човен. У ньому сидiв посланець од царського вiйська, український козак Сметана, який умовив сiчовикiв, щоб вони не змагались i скорилися.

Я бачив, що в Сiчi подекуди лежали козацькi трупи, ще не похованi й навiть теплi. Кров'ю позапiкалися сивi вуса й оселедцi вбитих богатирiв, а земля навколо мертвих була аж червона.

Бiля посланця незабаром здiйнявся галас, бо сiчовики, впiзнавши в ньому козака, стали вимагати, щоб за зраду скарати його на горло. Я чув, як Сметана виправдовувався тим, що його силомiць взяли на службу до ворожого вiйська, але запорожцi не зважали на те, i Богуш грiзно мовив до нього:

- Дався, легкодухий, живим у неволю i задля нiкчемного життя свого зрадив рiдному краєвi й загубив душу свою; так помри ж од наших рук у науку й на острах iншим легкодухим!

Сметана корчився навколiшки, благаючи милосердя, але сiчовики до зрадникiв нiколи не мали пощади й, пiдхопивши посланця на руки, вкинули його в швидкi хвилi Днiпра...

Потiм усе це зникло з-перед моїх очей, але я знову побачив себе на Сiчi.

Вставало червоне сонце й вигравало в Днiпрових хвилях веселим, блискучим промiнням. Iз плавнi долинали бадьорi спiви птаства, i, здавалося, все жило, як i ранiше. Але незабаром зi степу зненацька присунулося вороже вiйсько i знову почало обстрiлювати Сiч iз гармат, а тим часом iз плавнi випливло безлiч байдакiв, наповнених москалями.

За хвилину спалахнула смертельна битва. Богуш керував обороною Сiчi, перебiгаючи з одного її краю до iншого. Щоб не витрачати даремно бомб i пороху, вiн звелiв палити аж доки байдаки з московським вiйськом не наблизяться до Сiчi; коли ж переднi стали причалювати до берега, то ревнули й запорозькi гармати та затрiскотiли рушницi.

Хоча Сiч обстрiлювали з поля, та запорожцi кинулися в берег, щоб грудьми зустрiти ворога. Десяткiв зо два байдакiв були розтрощенi сiчовими гарматами, й Чортомлик iз Пiдпiльною почорнiли вiд голiв забитих москалiв, якi потопали. Тi голови то занурювалися, то знову виринали, а руки марно билися побiля них об хвилi й скидалися вгору, переборюючи смерть... Щомитi голiв i рук меншало, й невдовзi хвилi стали прозорi.

Чимало ворогiв загинуло й на байдаках од влучних запорозьких куль, не дiставшись берега; з тими ж, що встигли висадитися на Сiч, запорожцi зчепилися в шаблi.

Минуло пiвгодини в лютiй битвi. Москалi кололи запорожцiв довгими багнетами, а сiчовики, вiдсуваючи тi багнети, рубали ворогiв з одного маху. Дехто з бiйцiв, не маючи зброї в руках, або вiдкинувши її геть, билися врукопаш. Вони давили один одного пiд силки, хапали за горлянку i кусали зубами, аж доки слабiший не падав мертвим.

Серце калатало в моїх грудях, немов хотiло вирватись, i я намагався заплющити очi, щоб нiчого не бачити, але то було намарне, i я все це бачив крiзь мiцно заплющенi очi.

Москалiв було бiльше нiж запорожцiв, але вони не спромоглися гуртом пристати до берега, й сiчовики знищували їх поодинцi. За годину всю мiсцевiсть бiля окопiв заслали чорнi трупи ворожого вiйська, а мiж ними, як той мак серед чорного кураю, червонiли запорозькi жупани.

- Нашi перемогли! - вигукнув я - i схаменувся...

- Не радiй, сину! - причулося менi, мов з того свiту. - Слухай, який гомiн стоїть у степу! То йде полковник Вiйська Запорозького Гнат Галаган. Тiльки не на помiч своїм братам, а щоб добивати їх. Будь вiн проклятий навiки за те, що зрадив Українi за нещасне панство й подарунки! I двiчi проклятий, що змусив чимало синiв рiдної землi пристати до свого зрадливого вiйська й пiти проти братiв своїх! Не скоро спокутує грiх свiй i Омельник, що породив зрадника, який продав кров своїх братiв i волю безталанної неньки нашої України за те, щоб стати самому полковником московського охочекомонного вiйська!

I знову я бачу, як хмарою облягає вороже вiйсько Сiч. Галаган зi своїми охочекомонними козаками рубав у плавнях лiси i в'язав плоти. З Кайдакiв, Кам'яного Затону й навiть iз Самари гнали сюди байдаки. Незабаром увесь Чортомлик i Пiдпiльна вкрилися човнами i плотами так, що не видко було й води, й здавалося, що невдовзi з поля на Сiч можна буде переходити пiшки.

Знову засмутилася Сiч. Пiсля двох штурмiв, товариства ще поменшало i, порiвняно з ворожим вiйськом, запорожцiв залишилася жменька.

Богуш, а за ним i все товариство, вiдчуваючи неминучу загибель, iшли до церкви й спокутували в ченця свої грiхи.

Я помiтив, як прибули на Сiч Галагановi посланцi й навiть розчув слова зачитаного листа: "Я сам, - писав Галаган, - жив iз вами в однiм куренi, люблю Сiч i товариство й запевняю вас своїм словом, що хто не буде змагатися й кине зброю, то й волосина не впаде з його голови, ба навiть заслужить вiн собi царську ласку..."

- Не вiрте собачому синовi! - казав Богуш, метнувши очима на козакiв. - Це хоче клятий зрадник, щоб нас, живих, забрати та вiддати на знущання, а собi бiльше вислужитися!

Посланцiв одпустили до Галагана, переказавши, що козаки не ймуть вiри зрадниковi.

Знову заревiли гармати з поля, а байдаки й плоти з москалями хмарою посунули з усiх бокiв до Сiчi. Галаган звелiв своїм козакам, що пiдпливали до берега, стрiляти з усiх рушниць, щоб не змогли запорожцi, як тi вийдуть на берег, бити їх нарiзно.

Над Сiччю знову схопилася пожежа, а кулi, мов бджоли, шугали над окопами й не давали козакам навiть пiдвести голови. Нарештi бомба влучила в пушкарню, пробила стелю - i вся Сiч затремтiла вiд страшенного вибуху. Менi здалося: це вже остання мить вольницi. I, справдi, незабаром увесь берег, з усiх бокiв Сiчi, був рясно вкритий московським вiйськом, яке й кинулося на окопи.

- Не занапастимо, брати, козацької слави! - гукнув Яким Богуш, кидаючись назустрiч ворогам. Та й вiн раптом упав, простромлений довгим списом галаганiвця.

Ватажка вхопило двоє з товариства, винесли з бою на майдан i поклали в затiнок пiд церквою, щоб нiхто не порушив спокою останнiх хвилин земного життя могутньої душi козака.

- Клейноди до церкви! - над силу мовив Богуш: - Може, божого дому не зачеплять!

Козаки виконали його волю й одразу ж кинулися в бiй, щоб i собi знайти таку славну смерть, як i їхнiй отаман.

Сили оборонцiв вичерпувались, як i їхня зброя. I славнi сивовусi запорожцi, мiж яких було чимало колишнiх курiнних отаманiв i полковникiв, що їх поважали люди всiєї України, один по одному падали мертвi пiд багнетами i списами москалiв.

Я не мав сили спостерiгати все те, що коїлося... Це була не сiча, не бойовище, а рiзанина... Я бачив, як Галаган, вискочивши на окопи, почав гукати запорожцям, щоб тi складали зброю, присягаючись, що нiхто їм не завдасть лиха. I, на жаль, знайшлося десяткiв зо три таких, що повiрили йому; решта ж лицарiв, збившись в окопах, захищалися, доки не полягли всi, як степова трава пiд косою.

Перемiгши козакiв, зрадник Галаган кинувся добивати поранених i бранцiв. У мене чуб настовбурчився, коли я помiтив, що поранених, з яких точилася кров, волочили за ноги на майдан i там, поставивши, замiсть колоди, кухву, стинали їм голови.

Легкодухих, що вiддали себе "на милость" Галагана, вiн живцем саджав на гострi палi й вiшав на шибеницях, якi були змайстрованi на плотах... I так пускали тих нещасних Днiпром униз, щоб усi запорожцi бачили, яка на них чекає доля.

Богуш спливав кров'ю пiд церквою, коли його загледiв й упiзнав Галаган.

- А! - скрикнув той, радiючи. - Це ти пiдбурював запорожцiв на битву!.. Тебе, голубчику, я привезу до царя живим!..

- Спiзнився, московський недоляшок!.. - стиха вiдповiв Богуш. - Я вже збираюся до iншого царя - того, що на небi! А з якими очима ти постанеш перед ним?

- Годi, годi! - заговорив я в знемозi, силкуючись одiрвати свої руки вiд надгробка. - Я не можу бiльше дивитися!

Але руки не слухались... Вони мовби прикипiли до каменя, i я ще бачив, як усi запорозькi куренi охопило полум'я i як зрадники, разом iз ворогами, скинули хрест iз сiчової церкви, а дзвони - iз дзвiницi... Як вони грабували в церквi срiбло, золото й свiчки... Як здирали з образiв золотi iз самоцвiтами ризи... Як виносили з-пiд престолу вiйськовi клейноди... I як уже наостанку пiдпалили церкву.

Я не мiг зрушити з мiсця, хоч i намагався це зробити. Тодi я почув таємний голос:

- Ти бачив сам, як це було. Пам'ятай же, що наша воля загинула не через ворогiв, а через зраду своїх... I вам, що зараз живете, не буде волi, доки не запанує помiж вас згода й братерство!

Коли вiдiрвалися мої руки вiд надгробка, я, знесилений тяжкою марою, довго не мiг пiдвестися з могили й поглянути навколо себе...

Далеко, на схiд сонця, з-за плавнi, повитої ще млою, рожевiла свiтова зоря. I вгледiвши її колiр - радостi й надiї, я мимохiть вигукнув:

- О зоре, зоре! Будь ти не тiльки вранiшнiм свiтилом, а й символом єднання й волi українського люду.



Кащенко Адріан