ГЕТЬМАНСЬКЕ УРОЧИЩЕ

ДРУГА ПОДОРОЖ

Ще рокiв iз семи був у мене щирий приятель Семен. Грунти наших батькiв лежали майже межа в межу, й батьки, гостюючи один в одного, брали i нас iз собою, так що ми iз Семеном добре побраталися, а вступивши одночасно в гiмназiю, ми й у Катеринославi мешкали на однiй квартирi й укупi читали книжки.

У першi роки бiля мене не було такої людини, щоб пораяла менi прочитати iсторiю моєї батькiвщини - України, та дiзнатися, хто я сам; у гiмназiї, звичайно, навiть не натякали про це, i я, разом iз Семеном, найбiльше читав оповiдання Майн Рiда та Фенiмора Купера; в хатi батькiв теж не було нiчого, щоб надало менi нацiональної свiдомостi. Навпаки, розмовляти в присутностi батькiв "по-мужичому", себто по-українському, менi суворо забороняли, мати ж, кажучи що-небудь про селян, не тiльки з презирством називала їх хохлами, а ще й неодмiнно до слова "хохол" додавала термiн - "проклятий". Але вiдокремити мене вiд селян-українцiв у оселi батька було неможливо й московська мова сходила в мене з уст лише до тої хвилини, доки я не вибiгав за ганок нашого будинку, бо за цим кордоном уже починалася Україна й жодного московського слова там не вимовляли.

Отож, усi дитячi лiта я пробув бiля селян, часто бiгав до їхнiх хат, знав їхнє життя i злиднi, розумiв i любив правдиву й лагiдну душу селян, й хоча вони були поспiль нацiональне несвiдомi, але деякi пiснi й оповiдання, разом iз таємницею, що оповивала запорожця дiда Охрiма, й iз словами лоцмана Харька уже трохи збудили в менi цiкавiсть до iсторiї Запорожжя й України.

На третiй рiк мого пробування в Катеринославi мене й Семена, на наше щастя, поставили на квартирi в нiмця. То була культурна людина, яка мала за обов'язок знати iсторiю того народу, на землi якого жив, i через те в його шафi з книжками я випадково знайшов аж двi iсторiї Малоросiї - Маркевича та Бантиша-Каменського. Завдяки цьому випадку я в 12 рокiв знав уже, що малороси - окремий народ, а Україна - поневолений край, спершу поляками, а далi московщиною. Я вже захоплювався славою козацьких повстань i запорозьких походiв, але я ще не прилучав себе до малоросiв i не почував, що слава України - то моя слава. Через це я хоч i цiкавився життям i вчинками запорожцiв, але все-таки мене бiльше захоплювали пригоди з життя героїв Майн Рiда.

Одного разу, пiд впливом романiв того письменника, ми з Семеном надумали їхати до Америки й уже змовлялися про те, як це зробити i де добути грошей на подорож, коли зненацька менi запала в голову iнша думка.

- Чого нам їхати, Семене, до Америки, - сказав я, - залишати батькiв i нечесно добувати грошi, коли я знаю поблизу Олександрiвська таке мiсце, де водиться той самий "боа констрiктор" чи удав, як i в Америцi, такi вовки й вепрi?

Я розповiв Семеновi про Сагайдачне й про те страхiття, про яке чув од Харька, i мiй приятель, хоч i дуже шкодував, що в цьому урочищi ми не знайдемо дикунiв, з яких можна знiмати скальпи, та все-таки погодився зi мною, що, замiсть Америки, можна ранiше поїхати на полювання в Сагайдачне.

Доки настали вакацiї, ми добре обмiркували цю справу й, прибувши до батькiв, за кiлька день почали лагодитись у дорогу. Ми впросилися погостювати в Олександрiвськ, до моєї хрещеної матерi, а Семен, до того ж, випросив у батька дозволу взяти нам двi рушницi, щоб пiти в плавнi й там настрiляти диких качок.

Стрiляти з рушницi мене навчив Семенiв батько, коли менi було ще десять лiт, але я з цiєю своєю наукою мусив пильно ховатися вiд матерi, бо вона нiзащо не хотiла дозволити менi навiть близько пiдходити до зброї.

Озброїтися нам було неважко, бо й мiй батько мали зброю ще з часiв своєї вiйськової служби на Кавказi та й у Семенового батька вся стiна бiля лiжка була обвiшана рушницями... Треба було, кажу, тiльки ховатися вiд моєї матерi.

Усякими хитрощами через кiлька днiв ми опинилися в Олександрiвську й, погостювавши трохи в хрещеної, оголосили їй, що наступного дня удосвiта ми йдемо полювати на цiлий день, а може, ще й на нiч. Хрещена не хотiла нас пускати, але ми рiшуче сказали, що пiдемо й самi, бо на те нам i рушницi батьки дали, щоб з них стрiляли. Тодi впевнившись, що нiчого не вдiє, вона напхала нашi мисливськi торби харчами, поблагословила в дорогу й наказала берегтися, щоб не здибати десь вепра.

Уставши, тiльки-но почало свiтати, ми з Семеном рушили з двору. За плечима в нас висiли рушницi, в халявах чобiт, одягнених поверх штанiв, стримiли кинджали; через друге плече - торби, порохiвницi та iншi речi, потрiбнi для полювання; у торбах, опрiч харчiв, мiстилися ще й подарунки Харьковi, а саме: пачка добротного тютюну з батькового запасу та пляшка горiлки.

Олександрiвськ у тi роки був ще зовсiм нiкчемним мiстом i тулився понад рiчкою Московкою трьома недовгими вулицями. Будинки в ньому мало чим вiдрiзнялися вiд сiльських хат i майже всi вони без винятку були пiд солом'яною стрiхою.

Бадьоро стукаючи чобiтьми пiд подихом вранiшньої прохолоди, ми хутко лишили останнi тини мiста й попрямували повз велику, покинуту фортецю. Я знав з iсторiї, що їй уже дев'яносто дев'ять лiт, бо вона будувалася 1771 року, коли цариця Катерина намислила собi зруйнувати Сiч. Запорожцям казали, нiби та фортеця проти татарiв, насправдi ж її зводили на випадок змагання запорожцiв.

Шлях до Кiчкасу був для нас добре вiдомий, i, поминувши фортецю, ми за пiвгодини пiднялися на велику гору, простуючи повз село Нешкребiвку, або Вознесенське, а ще через годину побачили з гори блискучу блакитну смугу Днiпра. Наближаючись до нього, ми уздрiли згори, як порон, перевiзши на цей бiк двi валки чумакiв, вертався за рештою на протилежний берег.

Доводилося чекати, й ми пiшли до хати, що стояла праворуч вiд перевозу, притулена до скель, щоб там спитати молока та поснiдати.

У хатi нас зустрiв рудий жид Лейзер i досить чепурна його дружина Ревекка, яка вiдразу нам принесла молока: Лейба ж прислуговував чумакам, бо їх аж восьмеро сидiло в хатi довкола столу й снiдало.

Коли поївши ми виходили з хати повз чумакiв, один iз них, посмiхнувшись, спитав:

- Куди ж це ви, паничi, так озброїлися?

- У Сагайдачне! - одповiв я гордовито. - Їдемо полювати на полозiв.

Помiж чумаками пiшов регiт.

- Добрий снiданок буде з вас полозовi! - смiявся той, що перший зачепив нас.

- Як на полозiв, паничi, йти, - реготав другий, - то треба було вам одягати штани з матнею, а не такi вузенькi!

Зрозумiвши, що чумаки глузують з нас через те, що ми паничi й по-панському вбранi, ми мовчки вийшли з хати. Це було якраз вчасно, бо порон вертався на сей бiк.

Угледiвши ще здалеку, що на стернi, як i завжди, Харько, я зрадiв i, подавши йому гостинцi, раптом приступився до нього з проханням, щоб дозволив нам човном поїхати в Сагайдачне.

Харько не зразу вiдповiв на наше прохання, а перше почав дякувати за подарунки. Згодом подивившись на тютюн, вiн iз жалем сказав:

- Та це, паничу, панський... Я такого не вживаю, бо вiн солодкий; менi треба, щоб мiцний був...

Стало якось прикро за те, що я не догодив Харьковi, але вiн ураз похопився:

- Та байдуже!.. Лейба змiняє цей тютюн на такий, як я курю, та ще й додачi дасть... Так от що, паничi, скажу я вам, - перебив Харько сам себе. - Самим вам я човна не довiрю, бо ви iз Сагайдачного проти вiтру не вигребете, або десь на каменi човна розiб'єте та ще й самi потонете. Доведеться, мабуть, менi самому з вами поїхати.

Нiчого лiпшого ми й не бажали й, радiючи, щиро подякували iз Семеном Харьковi.

За пiвгодини лоцман, передавши порон комусь iз товаришiв, вийшов до нас, маючи на плечах вудки, рагелю та iншi причандалля для рибальства й повiв нас до свого човна.

Ми iз Семеном сiли на гребки, а Харько на стерно, i човен птицею понiс нас униз. Перед нашими очима хутко побiгли: правим берегом - розписанi фарбами будинки нiмецької колонiї Ейнляге, а лiвим - чумацькi хури, що одна за одною пiднiмалися на гору. З кожним помахом весел вiдсувалися скелi Кiчкасу.

- Обидвi глибокi, а тiльки ранiше Старим Днiпром, що оце пiшов помiж скелями праворуч, бiльше води йшло, й батько казали, що за часiв запорожцiв усе Старим Днiпром плавали. Недурно ж там, на Малiй Хортицi, й фортеця стародавня стоїть.

- А ви оглядали ту фортецю?

- Аякже? Скiльки разiв доводилося там i ночувати, як плоти та барки "згори" водив. Поосiдали окопи дуже. Та фортеця, мабуть, теж за Сагайдачного будована, щоб ворожих човнiв повз Хортицю не пускати. Там, Старим Днiпром, як буває дуже спаде вода, з пiску виглядає безлiч давнiх, великих байдакiв, таких великих, як тi, що по морю ходять... Навiть i гармати на них є...

- Що ж тi чайки тут потопилися чи що?

- Авжеж, не без того, щоб пiд хуртовину яка об камiнь не черкнула. Адже каменiв тут страшенна сила. А може, запорожцi тi байдаки й будували; чи то вони ворожi кораблi сюди приганяли та тут їх покинули, коли переходили на iнше мiсце.

- От цiкаво б подивитися на тi чайки...

- Тепер неможливо, бо вода велика, а от пiд осiнь, та й то не щороку, а як дуже мала вода, тодi їх видно. На жаль, їх скоро не стане, бо нiмцi беруть тi кораблi собi на будову.

- Так хоч би фортецi оглянути.

- Фортецi, якщо охота, то тут i ближче можна подивитися, проти Сагайдачного, на Великiй Хортицi.

- А туди можна пiд'їхати?

- А чом би й нi? Тут пiд'їхати зручно. Харько трохи повернув човна, й ми пiшли так, що Стовпи лишилися в нас iз правої руки, а Стоги - з лiвої. Коли ми проїздили побiля скель, то виявилося, що й Стовпи, й Стоги були дуже великi й високi, мов триповерховi будинки.

- I на цих скелях, - сказав Харько, - мабуть, була якась споруда, певно, що фортеця, бо й на них багато цегли залишилося, хоч i водою її змивало.

Нас хутко несло до переднiх скель Хортицi, перед якими жовтiла невеличка пiскувата коса. Я дивився на цi скелi й на великий острiв, i в моїй уявi поставала картина, як до цiєї-от Хортицi пiд'їздив Тарас Бульба iз синами i що вони побачили тут, у Запорозькiй Сiчi: як тут сiчове товариство працювало над чайками й пило горiлку та грало на бандурах...

Зненацька злiва на островi виникла слобiдка з чепурними високими хатами.

- Та на Хортицi слобода є! - вигукнув я. Чоло в Харька стало суворе, мов та хмара. Сивi брови зрештою заступили очi... I, не дивлячись на будинки,

Харько ледве вимовив крiзь сцiпленi зуби:

- Нiмцi живуть...

Поминувши переднi скелi Хортицi, човен пристав до неї, саме там, де жовтiв пiсок, проти невеликого, але дуже скелястого острова, вкритого рясним дубом, Дубового.

- Ось тут, - сказав лоцман, - як злiзете на горб, знайдете окопи.

Ми вийшли з човна й почали роздивлятися, де б зручнiше було пiднятися наверх. А це нелегко, бо скелi скрiзь майже сторчовi. Нарештi ми вибрали видолинок, де помiж камiнням росли чагарi, якi полегшували б нам сходження, i ми полiзли на скелi.

Не встигли й поставити ногу на перший уступ, як раптом поточилися вбiк: мало не з-пiд нiг у нас iз шелестом i сичанням вискочили три великi, головатi жовтобрюхи й хутко поплазували пiд терновi кущi, де й зникли у щiлинах скель. Менi здалося, що цi жовтобрюхи були товщиною в чоловiчу руку й аршинiв до пiвтора завдовжки. Шкуру мали чорну й блискучу, далеко чорнiшу, нiж у гадюки; вуха ж та спiд шиї були червонi.

- Пам'ятайте, паничi, - почули ми голос Харька вiд човна, - тут скрiзь багато жовтобрюхiв.

Але ця пересторога була зайва, бо ми вже впевнилися самi. Постоявши трохи й заспокоївшись пiсля несподiванки, ми з Семеном полiзли вище, обережно придивляючись, чи не червонiють де вуха жовтобрюхiв. На одному з уступiв скелi, повз який нам доводилося проходити, ми вгледiли цiлу купу гадiв, що грiлися проти сонця.

Хоча я й народився серед степiв i не вперше бачив змiїв, але такої сили їх i таких великих менi не випадало нiколи бачити. Я мимоволi спинився, почуваючи, як у мене поза спиною посипає морозом.

- Як же його йти? - поглядом питали ми iз Семеном один одного.

- Давай розженемо їх камiнням! - порадив Семен. Ми почали кидати на скелю камiння, але нашi руки тремтiли, i ми не влучали в жовтобрюхiв, а вони не боялися гуркоту.

- А навiщо ж у нас рушницi за плечима? - вигукнув я i, скинувши рушницю, вистрiлив тим стволом, що був набитий качиним дробом. Так зробив i Семен.

Жовтобрюхи заворушилися i почали розповзатися; коли ми наблизилися до їхнього мiсця, то там уже не було жодного; тiльки на камiннi залишилися невеликi кривавi смужки.

Задоволенi з того, що нашi пострiли не пропали марно, ми зарядили рушницi знову. Але ж не можна стрiляти в кожного жовтобрюха - тут потрiбнi були добрi ломаки. На жаль, окрiм кущiв шипшини та терну помiж скелями нiчого не росло, й через те нам довелося вертати вниз, де в березi висока лоза.

Вирiзавши собi добрi лозини, ми знову полiзли на гору тим же видолинком, зганяючи зi шляху жовтобрюхiв лозинами. Але на одному уступi трапився нам такий, що нiчого не боявся; ми пiдiйшли зовсiм близько, а вiн усе грiвся на сонцi, розпластавшись на каменi.

- Не лячно? - скрикнув Семен. - Так на ж тобi! - i вiн цвьохнув гадину лозиною.

Жовтобрюх пiдвiв голову, скрутився у клубок i, роззявивши пащу, глянув на нас так, що в нас жижки затрусилися.

Недаром кажуть про тих, кому без жаху не можна дивитися в очi. "У нього гадючий погляд", бо справдi в людини вiд нього душа холоне i чуб дереться догори.

Не пам'ятаю, як, а тiльки я також ударив жовтобрюха лозиною. Вiн напружився усiм тiлом, пiдняв голову ще вище й плигнув на Семена. Той, як степовик, угадав рух гадини й вiдскочив убiк, на сусiдню скелю. Жовтобрюх опустився на те мiсце, де стояв Семен, i знову скрутився, позираючи на мене, але я миттю стрибнув на скелю, що була вище жовтобрюха. Гад пiдскочив, але вдарився об камiнь i знову лiг назад. Та не вгамувавшись на тому, вiн поплазував до мене на сторчову скелю, наче по рiвному. Тодi ми iз Семеном покидали лозини й давай стрiляти в жовтобрюха... I тiльки пiсля четвертого пострiлу вiн опустив голову й скрутився у кiльце.

- Не пiдходь! - гукнув я Семеновi, помiтивши, що вiн хоче нахилитися над жовтобрюхом. - Це вiн прикидається!

Жовтобрюх мав два аршини завдовжки. Нам не хотiлося залишати таку славну здобич, i ми пiдняли гадину на лозини, щоб так нести, але це було неможливо, бо хвiст не вгавав напружуватися, а шкура виявилася в нього така слизька, що тiло весь час падало додолу. Набравшись мороки, ми покинули жовтобрюха на примiтнiй скелi, щоб узяти iз собою, коли вертатимемося назад.

Пiсля ще деяких сутичок iз жовтобрюхами, нарештi дiйшли ми до пiвгори. Там починалася непорушена земля, вкрита тонконогом, тирсою i степовими квiтками; скелi траплялися тiльки поодинокi, плескуватi.

Озирнувшись, ми побачили, що не тiльки Харько з човном, а навiть увесь Дубовий острiв i пiв-Днiпра заховалися вже пiд горою, проте Сагайдачне з його чарiвним, непроглядним лiсом i величними скелями лежало, як на долонi.

Ми пiшли далi, ще вище вiд берега, плутаючись у густiй травi й полохаючи зайцiв, стрепетiв i цiлi табуни курiпок, якi iз страшенним шумом перелiтали через нашi голови, ледь не зачiпаючись за пiднесенi вгору рушницi.

З кiлькох пострiлiв ми набили свої торби дичиною й простували все вгору та вгору, аж поки не натрапили на земляний вал iз рiвчаком поперед нього. Очевидячки, це й були руїни фортець Сагайдачного.

Вал був невисокий, бо за кiлька столiть устиг осунутися. Рiвчак теж так замулився, що його всi вважали балкою. Окоп тягся з пiвночi на пiвдень, але поперек головного подекуди лежали iншi, чотирикутнi, посеред яких колись, мабуть, стояли башти, або iнша будова, бо там валялися шматки цегли й черепки. Я знайшов там уламки якоїсь розбитої посудини з гострим днищем i взяв її в торбу, щоб показати Харьковi.

Звiдси ми поверталися назад i, полохаючи жовтобрюхiв камiнням i лозинами, щоб забезпечити собi шлях, спустилися у берег до Харька, захопивши iз собою i вбиту гадину.

- Оце й усього? - здивувався Харько, коли ми витягли з торби двох зайцiв, стрепета й кiлька курiпок, - А я гадав, що накладемо повний човен дичини, бо там у вас гримiло чисто, як на вiйнi.

- Так то ж ми стрiляли в жовтобрюхiв!

- Хiба ж на цю погань витрачають набої? Їх треба прямо цiпком бити. Раз добре його по головi влучити - от йому й край... Киньте це падло у воду, рибкам на снiданок...

- Шкода кидати. Хотiлося б додому повезти, показати...

- Знайшли диво, щоб показувати. Киньте!.. А я ось наловив рибки, - сказав Харько, витягаючи з води та iз задоволенням показуючи нам нанизаних на тоненьку мотузку срiблястих судакiв та золотих карасiв. - Буде з чого юшку зварити.

Вiн поклав усю рибу на дно човна i, вiдiпхнувши його вiд берега, мовив:

- Ну, їдемо в Сагайдачне!

Ми iз Семеном знову сiли на весла. Харько спрямував човна вище Дубового острова, й, поминувши його, ми хутко перехопилися до Сагайдачного, лишивши Дурну скелю з правої руки.

Причаливши нижче Середньої скелi, лоцман почав лагодити вогнище, щоб варити кулiш iз рибою. Лози в березi росло чимало; з трьох гiлок ураз спорудили таганок, i незабаром над вогнем повiсили казанок iз водою, а Харько заходився чистити рибу.

Допомiгши дiдовi, ми iз Семеном лишили свою здобич у човнi, а самi пiшли на Середню скелю з тим, щоб оглянути звiдти все Сагайдачне з лiсом, аби не заблукати там.

Тiльки-но ми пiдiйшли до скелi й стали пiднiматися вгору, як побiля нас засичали й полiзли до щiлин жовтобрюхи. Але ми вже не мали нiякої охоти з ними битися, та й палиць, придатних для бою, пiд рукою не було, й ми тiльки розганяли їх, щоб часом не наступити ногою на гадину.

Середня скеля спадиста з пiвдня, сторчова з пiвночi й крутобока зi сходу й заходу. Ми легко зiйшли вгору й незабаром опинилися на шпилi. Тут я вiдразу впiзнав престол - "Лiжко" Сагайдачного, й ми стали його оглядати. Той престол мiстився на суцiльнiй, окремiй скелi; в нiй було видовбане сидiння, таке широке, що на ньому, мов на софi, можна було лягти й простягтися; по боках лишилося незаймане камiння, так що з нього вийшли добрi поручнi; з тилу скелi була висока спина, як у канапи; замiсть нiжок пiд лiжком стояли невiдокремленi вiд скелi каменi; пiд серединою престолу зяяла широка дiрка, в яку залюбки могла пролiзти доросла людина.

Оглянувши гору, ми спустилися вниз i, проходячи недалеко вiд Харька, гукнули до нього:

- Прощайте, дiду! Йдемо шукати полозiв...

Харько пiдвiв голову й обiзвався суворо:

- Слухайте, паничi! Ви тут не жартуйте; хоч вам i годиться бути козаками, а все-таки ви малi, то краще нiкуди не ходiть; ну, коли доведеться здибати полоза, так не дивiться йому у вiчi, мерщiй тiкайте, бо вiд його погляду занiмiєте i скам'янiєте, як i всяка тварюка - i тодi вже не буде нiякого порятунку...

Менi стало моторошно; де й подiвся мiй бадьорий настрiй! Мабуть, те ж почував i Семен, бо зайшовши у високу траву, що сягала нам до шиї, а iнодi була й вище голови, вiн почав топтатися на одному мiсцi.

Ми озирнулися назад. Днiпро з нашим човном i дiд Харько бiля таганка вже сховалися за берегом, але Середню скелю ще добре було видно помiж деревами. Виходило, що ми стояли поблизу. Це надало нам смiливостi, й ми, продираючись серед трав, попростували в бiк скелястого видолинку, який побачили ще згори. Трава росла густа й тверда, мов очерет. Вона чiплялася за рушницi, плутала нам ноги й била по очах. Побачити, куди ступаєш, було неможливо, й щохвилини треба було боятися, щоб не зустрiтися iз жовтобрюхом, а то й iз самим полозом. Степовики з народження, ми iз Семеном нiколи не ходили до лiсу й незвичайна лiсова тиша смутком впала нам на душу, i той сум ще посилився, бо одвiчнi дуби Сагайдачного так рясно заступили своїм вiттям небо, що в лiсi панувала напiвтемрява, неначе пiсля заходу сонця.

Щоб будь-якої митi бути напоготовi стати на бiй iз гадами, ми скинули рушницi з плiч i тримали їх напереваги поперед себе, а кинджали, дiставши з-за халяви, засунули за пояси - i так мовчки, з якимось тягарем на серцi ступали вперед, прислухаючись до шелесту трав та ударiв свого живчика.

Аж ось, бiля нас, щось захропло i зi свистом позiхнуло. Ми занiмiли на мiсцi й схопилися за рушницi. За якусь мить у травi почувся шелест, i вона загойдалася смужкою довкола. Очевидно, те страховисько, яке сховалося вiд нас, утiкало геть iз нашого шляху! Вiд серця одлягло. Знову щось захропло - i ми здогадалися: побiгла сполохана дика свиня.

Доки ми радилися, чи варто стрiляти навмання, не бачачи звiра за травою, вiн уже був далеко, й даремно було витрачати набої. Заспокоївшись од несподiванки, ми попрямували впоперек лiсу. Вiн видався таким нешироким, що за хвилин п'ятнадцять ми вже побачили скелi. Трава стала нижча, а дуби рiдшi - i ми додали ходи... Хотiлося швидше дiстатись до скель i переконатися, чи там водяться полози...

Нарештi лiс закiнчився. Над нами свiтило сонце. Перед очима височiли скелi. Настала вирiшальна мить.

"Коли що, - пiдбадьорював сам себе, - то... я перерiжу його надвоє".

Жовтобрюхiв на скелях була сила. Але ми їх не чiпали. Нас лякало те, щоб часом не потрапити зненацька полозовi в обiйми. Тiльки нiщо не вiщувало бiди. Ми пiшли помiж скелями видолинком - i невзабарi помiтили печеру.

- Тут, - пошепки сказав я Семеновi, показуючи на отвiр у скелi, куди могла пролiзти й людина. Ми пiдвели рушницi, але даремно: нiщо з тiєї печери не вилазило.

Щоб зменшити нервове напруження, ми стали кидати в печеру камiння. За хвилину звiдти виплигнула жаба й сiла неподалiк, позираючи на нас своїми витрiшкуватими очима, немов глузуючи з нашої легкодухостi.

Ми iз Семеном, засмiявшись, подумали, що тут полозiв немає, i смiливо почали обходити скелi. Пiд час огляду ми побачили в рiзних мiсцях ще чотири печери й кiлька глибоких i широких щiлин у скелях. Щоб наполохати полозiв, ми заходилися жбурляти камiння.

Оглянувши всi закутки, ми, веселi й задоволенi своєю вiдвагою, пiшли назад через лiс, прямуючи тiєю стежкою, на якiй, пiдiймаючись угору, ми похилили та столочили траву.

Хвилин iз десять простували, радiсно розмовляючи. Крiзь дерева можна було бачити вже й Середню скелю. I тут Семен злякано обернувся назад i сiпнув мене за рукав:

- Дивись, що воно за стовп?..

Я озирнувся, i справдi: крокiв за сто вiд нас стояв стовп, або високий пень.

- Мабуть, то дерево так обгорiло, - сказав я, - що тiльки пень лишився. Вiн весь обвуглився й блищить... Та як ми його не помiтили ранiше?.. Тепер вiн був за якихось 20 - 30 крокiв од нас!

- Семене! - тiльки й устиг я скрикнути, вжахнувшись, а далi в мене язик немов задерев'янiв, бо я розгледiв, що той стовп має на версi гадючу голову - довгу, вузьку й огидливу й що та мара насувається на нас i дивиться таким поглядом, що його не забути до смертi. Чуб у мене пiдвiвся дибом, а серце немов спинилося в останньому ударi.

Не пам'ятаю, як те сталося, а тiльки моя рушниця вистрiлила - i я кинувся навтiки. Бiг мов навiжений, нiчого не тямлячи й нiчого не бачачи; на березi я ледве не збив iз нiг дiда Харька. I, в чому був, шубовснув у Днiпро.

Холодна вода трохи вернула мене до пам'ятi, i я, щоб не втопитися, схопився за човен. Цiєї ж митi з гущавини вискочив i Семен; випаливши навмання з рушницi, вiн влучив дробом у казанок iз кулiшем i в дiдовi чоботи.

- Чого ви, навiженнi! - гукнув Харько. - Схаменiться!

Але зуби в мене цокотiли, а язик задубiв, i я не змiг нi слова мовити; Семен же, вскочивши в човен, схопився за весла й намагався його вiдiпхнути вiд берега, хоч той i був прив'язаний.

- Ага! - сказав тодi Харько, беручи до рук сокиру. - Мабуть, бачили полоза... Давайте сюди рушницю...

Вiн узяв Семенову рушницю й, поклавши бiля себе сокиру, став насипати в ствол дробу й пороху, потiм обернувся до мене:

- Вилазьте, паничу, з води - досить уже сорому набрався...

Це глузування Харька i його могутня постать вiдразу вернули мене до притомностi. Я вибрiв iз Днiпра i, залiзши в човен, вихопив з-за халяви кинджал.

- Вiн сюди не пiде... - сказав Харько, кладучи пiстона на курок. - А ваша рушниця де, паничу? - спитався вiн у мене...

Почуття сорому охопило всю мою iстоту. Нерви мої не витримали, i я сховав свого кинджала в пiхви, сiв у човнi на лаву й, затуливши обличчя руками, почав ридати.

- Отакого ще не було! - примовляв Харько. - Та ви що дiвчина, чи що?

- Як я покажуся на очi Семеновому батьковi? - вихопилося в мене крiзь сльози. - Що я скажу, загубивши чужу рушницю?.. Та ще й як? З переляку!..

- Ну, нема чого побиватись, - пожалiв мене Харько. - Ми зараз пiдемо i її знайдемо.

- Отже, Семен не такий боягуз, - невгавав я. - Вiн не покинув своєї рушницi!

- Ну, хто його знає, - засмiявся наш дiд, - що воно краще: чи покинути рушницю, вистрiливши у ворога, чи тiкати з нею свiт за очi та стрiляти у своїх... Ач, як чоботи понiвечив...

- Добре, що онучi товстi, а то б i поранив, - i Харько нахилився, розглядаючи побитi халяви.

- Вибачте, дiду, - мовив Семен i, як i я, вдарився у сльози.

Серце старого лоцмана пом'якшало, i вiн став заспокоювати нас:

- Ну, нiчого, паничi... Адже ви ще сливе дiти, а дiждете своїх лiт, то, може, з вас люди будуть... Ходiмте разом шукати рушницю...

Я ще весь тремтiв з остраху; щоб приховати свою легкодухiсть, я, здається, тодi охоче пiшов би й на смертну кару. Пiсля деякого вагання згодився вернутися до лiсу й Семен.

Харько заклав за пояс сокиру й узяв у Семена рушницю. Я крокував, оголивши кинджала, а мiй приятель прихопив iз собою весло. Тримаючись протоптаної стежки, ми за якихось 150 - 200 метрiв од берега побачили мою рушницю. Вона не лежала, а стояла прикладом догори: мабуть, коли я втiкав, то вона вирвалась iз рук та й заплуталась у ряснiй i високiй травi.

Ми дiйшли аж до того мiсця, де, як менi здалося, ми, було, розпiзнали полоза, i Харько за кiлька крокiв подав нам знак рукою, щоб стали. Ми занiмiли - анi руш.

- Ось... - сказав старий лоцман, ступивши вперед. - Тут полоз чомусь бився й корчився... Бачите, як потолочена трава? Це вiн хвостом так... Чи не поранили ви його ненароком? - Харько довго придивлявся й прогортав долонями полеглу траву. - Так i є... Бо знати краплi кровi... Зараз полоз, напевне, десь у своєму кублi...

Ми рушили впоперек лiсу нашою стежкою i невдовзi вийшли до скель. Тут на камiннi й ми iз Семеном уже розгледiли червонi краплi й цiлi смужки. За цими слiдами ми дiстались до однiєї з печер, у яку ми жбурляли камiння.

- Полоз рiдко вилазить на свiт, - сказав Харько, - Тiльки тодi, як уже хоче їсти; а коли що знайде й проковтне, то знову ховається i лежить у печерi днiв шiсть, або й бiльше, аж доки знову зголоднiє...

Я був дуже задоволений iз того, що поранив полоза. Менi навiть здавалося, що я не з переляку це зробив, а що я таки й справдi влучно стрiляю...

"Це ж не те, що якогось-там зайця поранити чи вбити, - думав я. - А може, ще полоз i здохне вiд завданої рани, то можна гадати, що я його-таки застрелив..."

- Ну, нема нам чого тут гаяти час! - мовив наш наставник Харько. - Ходiмте до нашого коша юшку їсти з того казанка, де лишився дрiб панича Семена...

Ми вернулися на берег до човна, i я, скинувши iз себе мокре вбрання, порозвiшував його сушитися на лозi. Менi чомусь не хотiлося їсти: я їв дуже мало й почував себе якимось кволим.

До вечора ще лишилося чимало часу, але ми iз Семеном уже не мали охоти полювати. Нас не принаджувало й те, що з недалекої днiпровської плавнi до Сагайдачного прилетiла велика зграя бiлих, дзьобатих баб. Вони сiли нижче Дурної скелi на камiннi, що заборою простягалося по мiлкiй водi, вiд скелi до берега, i стали ловити маленьку, а часом i середню рибу, ковтаючи її так легко, як ми iз Семеном вареники. Я навiть не пiдiйшов до забори, щоб роздивитися цих дивовижних, незграбних птахiв, бо мене почала трусити пропасниця; i тiльки-но моя одежа просохла, я попросив Харька, щоб їхати до Кiчкасу.

Сiвши на гребку, я спершу не мав сили пiдняти весло, але небавом, гребучи супроти води, зiгрiвся, а доки дiсталися до мiсця, то й упарився - i пропасниця покинула мене.

Так i скiнчилася моя друга подорож у Сагайдачне. Ми iз Семеном якось соромилися згадувати про неї, а про Америку та героїв Майн Рiда звiдтодi забули й думати.



Кащенко Адріан