Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

ГЕТЬМАНСЬКЕ УРОЧИЩЕ

ПЕРША ПОДОРОЖ

Я побачив це урочище й побував у ньому мимоволi. Се було 1864 року, коли менi виповнилося сiм лiт. Моя мати їхали до Катеринослава по мого середнього брата, що вчився там у гiмназiї, а я й ув'язався з ними.

Шлях iз Олександрiвського повiту, де був хутiр мого батька, прямував до Катеринослава повз повiтове мiсто й Кiчкас. Але я Кiчкаса не бачив, бо ми переїхали Днiпро льодом i я його проспав; так що вперше на вiку я побачив це стародавнє урочище лише тодi, коли ми верталися з Катеринослава.

Я дуже добре пам'ятаю, як надвечiр ми з'їздили з високої й крутої гори, такої крутої, що мати з остраху аж хрестилася. Це ми прямували до Днiпра, де лоцмани перевозили людей i хури пороном. Про цей перевiз мати турбувалися з раннього ранку.

- Коли б господь дав, - казали вони, - щоб крига вже перейшла, бо як ми їхали сюди льодом, то було дуже небезпечно.

Та знов:

- Коли б господь дав, щоб не було горiшнього вiтру...

- А як буде горiшнiй вiтер, - iз жахом питався я, - то що тодi?

- Дуже зноситиме порона вниз...

- Та й куди занесе?

- А туди... - похвалився брат своїми знаннями з географiї, - куди тече Днiпро... У Чорне море!

- Оце нехай господь милує! - спинили його мати. - Не годиться такого казати.

З'їхавши в берег по глибокому пiску, ми побачили, що криги на Днiпрi не було, але вода йшла каламутна, з великими пасмами жовтої пiни.

Як тiльки наш фургон, разом iз кiньми, втягся на порон, де вже стояло двi хури подорожнiх селян, лоцмани раптом вiдiпхнули порона й давай на гребках гнати його вгору Днiпра, до того мiсця, де до нього з обох бокiв пiдсунулися й упали в саму воду височеннi похмурi скелi. На стернi порону, як зараз бачу, стояв старий, крем'язної постави лоцман iз люлькою в зубах. Мене вiн зацiкавив тим, що на грудях у нього була розхристана сорочка й виднiлося чорне, мов халява його чобота, тiло; коли ж вiн налягав на стерно, то визирало тiло зовсiм бiле. Борода у лоцмана була добре виголена, пишнi сивi вуса красиво визначалися на червоному вiд вiтру обличчi; довгi ж ряснi брови звисали над очима й надавали суворостi всьому вигляду старого дiда. Люлька, якої вiн не виймав iз рота, часто гасла й тодi пiдручний, парубок лiт на вiсiмнадцять, дiставав iз кишенi кремiнь i, поклавши на нього шматок товстого синього цукрового паперу, бив кресалом по кременю, а коли з нього добувалася iскра, вiд якої папiр починав тлiти, вiн притуляв той шматок дiдовi до люльки.

На двох великих, товстих, мов колоди, гребках було по п'ять лоцманiв на кожнiй, i вони, тримаючись на ногах i жартуючи помiж себе, то пiднiмали гребки вгору, то кидали їх у воду, лишаючи за пороном на водi дрiбнi вири.

Ми вже зовсiм пiдпливали пiд скелi, коли старий лоцман раптом натис на стерно й на весь голос гукнув:

- Лiва греби, права табань!.. Махає!..

Покрик стернаря був такий могутнiй, а очi його спалахнули таким суворим вогнем, що я затрусився з переляку. Всi глянули в бiк гори: там, на скелi, стояв чоловiк i чогось махав нам шапкою.

- Справдi махає, лихо його матерi! - почулося мiж лоцманами. - Ану, наляж, хлопцi...

Цiєї митi згори Днiпра долинув великий шум, гуркiт i вибухи. Здавалося, що десь поблизу вiтер рушить скелi, й тi, розбиваючись одна об одну, падають у безодню.

З жахом i слiзьми мати питали у лоцманiв, що то воно коїться, й тi, хоча й не одразу, а все-таки розказали їй, що з Вовчого Горла пiшла крига, яка й досi там стояла.

- Не дивно, - додав старий лоцман, - що вона так шумить та гуркотить, бо там її наперло аж у три шари!

За хвилину знову почулися лункi вибухи й шум, i назустрiч нам, з-за скель, висунулося крижане поле. Воно бiлою пiною вкривало Днiпро вiд берега до берега, краями зачiпалося за надбережнi скелi й каменi, з трiском репалося й кололося i, викидаючи на скелi шматки брудної криги, невпинно наближалося униз, до нашого порону.

- Привертайте, бога ради, до берега! - з розпачем у голосi благали мати.

- Куди там до берега?.. - пробубонiв старий лоцман. - Хiба щоб пробити порона? Тут камiнням усi береги заток укритi.

- Пускаю ходом! - знову гучно сказав вiн до гребцiв. Порон повернувся i, наче вiдiрвавшись од берега, поплив на середину рiчки. Крига дедалi пiдступала ближче, але бистра течiя пiдхопила й порон i понесла його геть од крижаного поля.

Високi скелi Кiчкасу стали зненацька зменшуватись, одсунулися вiд нас далi й немов поринали у водi. Повз нас з обох бокiв бiгли пiскуватi береги, а вiд низу Днiпра виринали з води новi, великi, дивовижнi скелi й попереду всiх три стрункi та високi шпилi, немов обробленi пiд величезнi монументи.

- Куди ж сховатися? - обiзвався до стернаря його молодий пiдручний.

- А що, може, злякався? - з посмiхом спитав старий, - Тобi, Миколо, вже так, що мерщiй би заховатись?

З-помiж гребцiв почувся регiт i глузування з легкодухого парубка.

- Налягай, вражi дiти! - гукнув до них старий стернар, - Чого заiржали, як тi огирi до косяка? Хочете, щоб об Стовпи нас розбило?

Згодом суворий дiд пошкодував свого молодого присоромленого пiдручного й додав:

- У Сагайдачному заховаємося... Нiде бiльше! Порон, що ним керувала вмiла рука, все далi тiкав од криги й водночас усе бiльше вiдступав од правого берега та, перетнувши найдужчу бистрочiнь, почав наближатися до лiвого.

Три скелi-монументи, що їх лоцман назвав Стовпами, лишилися вже правобiч, а до нас насувалися двi iншi - великi, незграбнi.

- Чого заметушилися? - загукав знову старий.

- Чого сiпаєте гребки, немов дiвки кужiль?.. Надмись, лихо вашiй матерi!.. Не бачите, як на Стоги почало нас перти? Чи хочете пiд Хортицею ракiв годувати?

Незабаром i Стоги проминули, й порон, лишаючи з правої руки Хортицю, став наближатися до двох велетенських скель, що одна з них стояла на березi, а друга неподалiк берега у водi. На неї й почало зносити течiєю нашого порона.

- Ще наддай, хлопцi... - знову залунав голос стернаря. - Ще раз... ще раз, бо лихо буде, як зачепимося за Дурну скелю. Ось зараз станемо у Прорiзi, на тихiй водi, тодi й вiдпочинете...

Гребцi знесилилися. Нi жартiв, нi розмов. Усi зблiдли з виду вiд утоми i, стоячи без шапок, iз нагрiтими чубами, ледве вже пiднiмали важкi гребки, налягаючи на них своїми широкими грудьми. Але ще хвилина напруги - i порон, обминувши скелю, зайшов у тиху воду й почав приставати до пiскуватого берега.

Цiєї митi з боку Днiпра почулося гуркотiння й шум... То крижане поле наскочило на скелi, що ми їх обминули. Крига кололася на шматки й тi крижини, пiд натиском своєї ваги, здиралися на скелi вгору, а звiдти рушилися вниз на те саме крижане поле, вiд якого вiдiрвалися.

Лоцмани тим часом посходили на берег i прив'язували порона до дубiв, що рясним лiсом, зусебiч, оточили це мiсце.

Братовi забаглося злiзти на скелю, що горою здiймалася помiж дубiв, щоб подивитися звiдти, як б'ється крига об скелi. Почувши про це, я й собi схопився бiгти iз братом, але мати завернула нас обох до фургона.

- Я чула, - сказала вона, - що тут, у Сагайдачному, сила жовтобрюхiв i навiть полозiв. Нiкуди з порону не пущу вас.

У нашу суперечку з матiр'ю встряв i Микола, пiдручний лоцмана:

- А ви, паничi, спитайте у дiда Харька... Як вiн дозволить, то не бiйтеся нiчого; лiзьте прямо на скелю, i нi жовтобрюх, нi полоз вас не зачепить...

- Чому ж це так? - здивувалися ми.

- Бо вони таке слово знають. Їхнiй батько запорожцем були, так навчили їх усяку гадину замовляти. Вони всi, запорожцi, були характерники.

- Це i я чув, - сказав брат, - бо дiд Охрiм, запорожець, що у нас доживав вiку, теж, казали люди, характерник.

- Дурний ти, Миколо... - обiзвався старий Харько. - Дурний - аж крутишся... Якi там характерники? Як чоловiк iз розумом та неабиякою вдачею, то люди й мають його за характерника. Повигадували навiть таке, нiби запорожцi, як у кого на вiйнi басурмен палить, так той кулю рукою ловить та в нього навкида влучає. Все то вигадки, i ти дiтям паморокiв не забивай. Розумнi були запорожцi, досвiдченi в усьому, духом та волею дужi, от i досягали того, чого нам зась. Та й тiльки!.. Ви, паничi, - звернувся вiн до нас. - Якщо справдi хочете на скелю, то лiзьте безпечно, бо сонце вже сiло, й усi жовтобрюхи поховалися у щiлинах на всю нiч. Полози ж у цiй, Середнiй, скелi не живуть, а ховаються по тих скелях, де є печери, або великi розщiлини, найбiльше по той бiк лiсу у скелюватих видолинках. А то ходiмте разом; я подивлюся зi скелi, чи догадався Свирид вирядити дуба на помiч нам.

Трохи заспокоєнi мати довiрили нас старому Харьковi, й ми з братом, радiючи, побiгли берегом до скелi, а далi Харько взяв мене за руку й пособляв пiднiматися на гору, показуючи куди й на який камiнь зручнiше ставати ногою.

Зiйшли ми на самiсiнький верх скелi. Тут Харько пiдняв мене вiд землi й посадив на якийсь рiвненький, довгий камiнь.

- Отепер посидьте тут, - сказав дiд, - де сидiв сам гетьман Сагайдачний.

- Це той самий Сагайдачний, - спитав брат, - що про нього спiвають?

- Той самий. Вiн ще за давнiх часiв був козацьким запорозьким гетьманом. I тут на Хортицi фортецi будував, а звiдси, з цього каменя, що його люди "Лiжком" звуть (а вiн у нього справдi був, як у царицi престол), то тут вiн i милувався фортецями й краєвидами...

Перед очима на Днiпрi коїлося щось неймовiрне. За переднiм крижаним полем, що вже покололося й пiшло по обидва боки Хортицi, сунулося друге, неначе ще бiльше, а слiдом - уже третє; далi ж угору все було бiле вiд криги. Як тiльки лiд поповз на скелi, що стримiли перед островом, й зупинився, мовби вагаючись, у яку протоку Днiпра йому повертати: на нього набiгло друге поле i всiм своїм тягарем причавило його.

Мов отара сивих овець, полiзли крижанi скалки та грудки снiгу на каменi, пiднiмаючись на кiлька сажнiв угору й зi стогоном падали звiдти вниз, назустрiч новим крижинам, що пiд натиском заднiх повзли вгору. Шум i шерех стояв у повiтрi... А згори Днiпра вiд Кiчкасу все насувалися великi крижанi поля, надавлюючи на переднє й потопляючи його своєю вагою. Нарештi почулися вибухи. Крижане поле роздвоїлося й попливло обабiч Хортицi, а одна половина навiть так повернулася, що зачепила краєм Дурну скелю й наробила у Прорiзi чимало гармидеру.

Згодом лiд просунувся нижче Сагайдачного, й Днiпро знову засинiв. Тiльки на скелях та берегами стояла широка смуга бiлої криги. Але доки Славутич спромiгся скинути тут iз себе набридле, кальне покривало, згори знову пiдступило льодове поле.

- Рушила вся крига з Вовчого Горла, - обiзвався Харько. - Тепер нам дозавтра нема чого й гадати пробитися назад до Кiчкасу.

- От i добре! - скрикнув брат. - Ми тут ночуватимемо з вами, як ночували запорожцi, пiд вiльним небом. А ви нам розкажiть, про полозiв, що ними нас ще змалку лякають.

- Полоз - то великий гад, змiй...

- Це той, - спитав я, - що лiтає? Менi нянька розказувала, що змiй прилiтав навiть до царя та й украв у нього царiвну...

- Ну, то тiльки в казках таке розказують... Де таки змiя до царя допустять?

- Так вiн же через димар... через комiн прилiтає... - запевняв я Харька.

- Не вiрте. Хiба ж таки царевi не поставили б такого комена, щоб вiн зачинявся. Кажуть, правда, люди, нiби є такi змiї, що лiтають. Ось тут, вище Кiчкасу, iснує велика печера, вона Школою зветься, то там, подейкують, живе, але я власне нiколи того змiя не бачив та й батько мiй оповiдали, що не бачили i що, може, про них люди брешуть...

- А полозiв бачили?

- Полозiв не тiльки бачив, а й убивав...

- Якi ж вони?

- А от як не дуже стара верба завтовшки та через велику хату завдовжки.

- Вiн їсть людей? - злякано спитав я.

- Їсти не їсть, а давить. Обiв'ється навколо людини та й душить, доки й дух iз неї. Та не тiльки людей, а навiть волiв i коней...

- А не їсть?

- Не може проковтнути. От ягнят i зайцiв поволi ковтає: так у себе й утягне. Пташину також - яку спiймає... Ось тут берегами - диких качок, гусей тощо...

- Так iз пiр'ям i ковтає?

- Так, iз пiр'ям. Я одного через те й убив без рушницi, прямо ломакою. Побачив, що вiн потяг собi в пащу, головою вперед, гуску, та ще не вспiв проковтнути, от я й до нього та кийком по головi. Вiн хотiв ту гуску виригнути, так пiр'я в горлянцi йому напружується i не дає птицю викинути. Я його вдруге по головi... Втретє. А кийочок у мене добрий був - iз грабини. Тодi полоз хотiв мене хвостом ударити, але я встиг за дуба одскочити, так що вiн по дубовi попав та так здорово розмахнувся, що ледь не перекинувся. Я знов до нього: та по головi, по головi... Аж доки не забив на смерть. Отож, люди, як довiдалися про цей випадок, то й почали гомонiти, нiби я характерник, що без рушницi чи iншої зброї полоза вбив...

- Це тут, у Сагайдачному, було?

- Нi, це було бiля Вовнигiв, порiг такий на Днiпрi є, нижче Ненаситцю. Там скрiзь понад порогами чимало полозiв траплялося, найбiльше, де скелюватi байраки. Тепер людей побiльшало, то там їх майже зовсiм винищили. Дуже рiдко доводиться про них чути. Але їх тут ще чимало.

Ми сходили вже з гори, i мене брав острах, таке слухаючи, але признатись у тому було соромно.

- Такого, як я, вiн може проковтнути? - спитав я.

- Залюбки може!... - вiдповiв Харько. - Але ви не бiйтесь. Зараз вони сплять i взагалi їх уже так налякали, що вони не дуже-то охоче на людей кидаються. Та ще от я вас навчу: як коли б кому з вас трапилося полоза здибати, то мерщiй тiкайте проти сонця. В нього такi очi, що свiтло їх заслiплює, i вiн нiчого не бачить i не може бiгти.

- А як же вiн бiжить? - поцiкавився брат. - Хiба в нього є ноги?

- Нiг немає. Вiн колесом котиться, але умiє якось так котитися, що голову весь час високо держить. Я раз бачив, як вiн перебiгав з одного байраку через степ до iншого. Дуже прудко бiг, як би сказати, добрий кiнь, а голова вище трави стримiла.

- Ходiмте швидше, - попросив я, бо менi холодно. Мене справдi трусило мов у пропасницi, але не так вiд свiжого повiтря, як од розповiдей про полозiв.

- Розташовуйтеся, хлопцi, на нiч! - звернувся Харько до товаришiв, коли ми наблизилися до порону. - Вся крига рушила з порогiв. Дивiться, чи й до завтра перейде.

Почувши, що нам доведеться пробути всю нiч тут, у Сагайдачному, з яким пов'язанi оповiдання про всiляку страховину, моя мати заплакали, бо чого було їй не заночувати в Олександрiвську в затишнiй теплiй хатi моєї хрещеної. А тут просто пiд вiльним небом... До того ж, вона боялася не тiльки гадин i звiрiв, а й людей, себто наших лоцманiв. Селянка, що разом iз чоловiком їхала на поронi, пожалiла матiр i стала переконувати їх, що всi лоцмани - люди набожнi та правдивi й не те, що не заподiють нам нiякого лиха, а навпаки, ще й вiд усього лиха оборонять. До того ж, i вепрi, й вовки, й полози, яких так боялися мати, на вогонь та ще й на таку силу людей нiколи не нападають...

Пiд впливом тих речей мати заспокоїлися й почали слатися на нiч. Мене вони поклали всерединi фургону, добре замостивши подушками й покривалами. Я, мабуть, хутко заснув, бо не пам'ятаю, чи варили лоцмани вечерю, чи нi.

Скiльки проспав я, не знаю, але прокинувся вiд страшного галасу. Гукали люди, вили вовки, хропли й харапудились конi... Я пiдвiвся й побачив, що мати схилилася надi мною i плачуть. Брат також у фургонi поруч них.

Коней на поронi не було, й на возах сидiли жiнки й дiти, всi лоцмани й селяни й наш кучер, як чути було з голосiв, метушилися недалеко на березi, в лiсi.

Через хвилину-двi з темряви стали виринати конi. Вони були спутанi на переднi ноги й через те важко стрибали, пiдкидаючи вгору голови.

Поблизу на березi палала купа хмизу й осявала найбiльшi дуби й високу траву й коней жовтогарячим промiнням. Слiдом за кiньми почали виходити й люди. З'явився i наш кучер.

- Трохи не розiрвали харцизяки нашого буланого, - казав вiн матерi, оглядаючи коней та прив'язуючи їх до фургону. - Ач! Таки один укусив за литку, кров дзюрчить... Вiдбили його вовки вiд гурту та й оточили... Коли б вiн не такий баский, то не вспiли б ми його й оборонити...

Крiзь сивий дим, що снувався мiж полум'ям iз купи хмизу, я побачив Харька. Вiн пiдiйшов до вогню, поклав бiля себе сокиру, що з нею, мабуть, ходив на вовкiв, i, сiвши долi, спокiйно взяв iз багаття жаринку, поклав її до своєї люльки й почав курити. Червоне полум'я освiтлювало його сивi вуса, брови, чоло, люльку, могутнi плечi й навiки засмаленi сонцем груди... I такий спокiй застиг у його постатi, що я враз зрозумiв безпечнiсть нашого становища й зненацька, припавши до подушки, заснув, наче й не прокидався.

Коли вже прокинувся вдруге, був уже день i до мене крiзь вiття дубiв iз ледве помiтним ще молодим листям сягав теплий промiнь весняного сонця. Птаство виспiвувало й щебетало в лiсi так, що за тими голосами не чутно було людського гомону. Конi вже стояли всi в поронi, а сам порон ворушився, бо лоцмани вiдпихали його вiд берега. Поруч гойдався байдак на вiсiм гребок, мабуть, той же, що його ще вчора виглядав старий Харько.

Доки я розпитував у матерi, що було вночi, шестеро лоцманiв, поскидавши чоботи й закасавши широкi штани, лишилися на березi, тримаючи порона за товстий, мов колода, канат; до другого боку порона був прив'язаний байдак.

За командою, яку подав Харько, лоцмани на березi, взявши канат на плечi, пiшли вперед, а тi, що сидiли на гребках у байдацi, почали громадити й гнати човна вгору. За хвилину обидва канати напружилися, - й порон помалу рушив проти води.

З обох бокiв у нас були величезнi скелi-гори, що їх учора дiд Харько назвав одну Середньою, а другу - Дурною; на їхнiх шпилях весело вигравало сонце своїм ранковим рожевим промiнням. Я глянув на ту скелю, де був учора, й на осяяний престол Сагайдачного, й менi дуже закортiло ще раз побувати там, посидiти на тому "Лiжковi" та оглянути звiдти околицi. Але Харько мовби вiдгадав мою думку.

- Отепер, паничу, - сказав вiн до мене, - то я й сам не пустив би вас на скелю, бо саме жовтобрюхи повилазили на сонечко грiтися.

- А жовтобрюх як укусить, то вмреш? - спитав мiй брат.

- Нi, може, й не вмреш... бо в них немає в ротi такої отрути, як у гадюки, але вони кусаються зубами гiрше за собаку, й пораза, коли вiн її завдасть, дуже трудно гоїться...

Важкий, незграбний порон тим часом потроху посувався вгору, скелi Сагайдачного лишилися внизу й почали ховатися за лiсом, який гущавиною вкривав увесь схiдний берег. Лоцмани, що йшли берегом, то заходили в самiсiньку воду, перебродячи затоки, то пiднiмалися на берег i лiзли на скелi там, де вони звисали над самою бистриною Днiпра. Довкола панувала тиша, й рiчка неначе радiла, що позбулася кальної, огидної криги, й свiтилася на сонцi своїми блакитними, прозорими хвилями. Вiд усього, що було навкруги, вiяло супокоєм i пестощами. Здавалося, що в сяйвi ранку все умлiвало й мовчки прислухалося до пiсень вiльного пташиного кохання, яке повiтрям розносилося понад Днiпром.

Щодалi, то скелi Кiчкасу ставали все ближче й, нарештi, годин через двi лоцмани пiдтягали порона до того мiсця, де ми мали причалити ще вяора увечерi. Звiдсiль починався шлях на Олександрiвськ, i ми мусили залишати порон. Наш кучер, замiсть четверика коней, запрiг тiльки трьох, четвертого ж, буланого, вiн не зважився брати, бо в нього спухла нога...

Ми щиро попрощалися з Харьком, як iз рiдним, i виїхали з порону.

Пiсля незабутньої першої подорожi менi не випадало їздити повз Кiчкас, аж поки через три роки мене самого повезли до Катеринослава вiддавати в гiмназiю. Тут на Кiчкаському перевозi я знову побачив Харька, що стояв на стернi порона з люлькою в зубах, як стояв i вперше. Пiдручний Микола став уже парубiйком i добре допомагав старому кермувати пороном.

Я дуже зрадiв Харьковi й почав розпитувати його про полозiв.

- Дуже їх зменшується, - мовив Харько. - Людей бiльшає, i вони винищують полозiв... Та й добре роблять. Навiщо така погань на свiтi?

- Ну, а все ж таки вони ще є?

- Аякже. От позавчора нiмець у Сагайдачному ночував, то полоз його собаку задавив, а господар ледве врятувався...

- Що ж, вiн не мав рушницi?

- Як не мав? Адже вiн на полювання ходив. Не влучив гаразд. Полоза тiльки й уб'єш, як у голову поцiлиш, а як у тiло, то що йому та кулька чи дрiб зробить?

Почавши вчитися в Катеринославi, я щороку по кiлька разiв їздив повз Кiчкас i добре знав перевiз. Знав навiть, до якого камiння гнатиме Харько порона вгору, проти води, де i як його поверне й пустить упоперек рiчки й до якого мiсця нас понесе хвиля, але Сагайдачне, Хортицю й усi скелi побiля них я бачив лише здалеку, побувати ж удруге у Сагайдачному менi довелося вже в 1870 роцi.



Кащенко Адріан