Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

ВЕЛИКИЙ ЛУГ

БЕРЕГИ Й ОКОЛИЦI

Правий, або пiвденно-захiдний берег

За часiв запорожцiв Великий Луг починався з острова Хортицi та його околиць: Сагайдачного й балок - Верхньої Хортицi, Середньої Хортицi (прозваної пiзнiше Бабуркою) та Нижньої Хортицi, або Капустянки. Ще на картi генерального штабу 1865 року всi цi мiсця позначенi вкритими лiсом, але в нашi часи в Сагайдачному та горiшнiй частинi острова Хортицi лiс винищено до пня, а на всiх балках лишилися тiльки невеличкi дубовi гаї. Через те початком Великого Лугу треба вважати Нижню Хортицю, в середнiй же Тi частинi зберiгся лише сухий корч од величезного дуба, що рiс, за переказами дiдiв, десь 2000 рокiв i мав 9 аршинiв навкруги.

Тут, на островi Хортицi, що за часiв Вiзантiї звався островом Святого Георгiя, як писав Константин Багрянородний, слов'яни, пропливши Днiпровi пороги, справляли молитви й офiру (жертви) та вiдпочивали перед подальшим шляхом до Царгорода. Народнi перекази свiдчать, що вони зупинялися в затiнку саме того дуба. За кiлька столiть пiсля слов'янських походiв на Царгород у холодку пiд тим велетенським деревом любили збиратися на раду запорожцi. Дуб-велетень, свiдок язичницьких офiр i слов'янських молiнь, захищав своїм гiллям од сонця київських князiв Олега i Святослава, а пiзнiше чубатих сiчовикiв, синiв вiльної волi, й не захотiв пережити їхньої смертi. Пiсля скасування Запорозького Вiйська вiн захирiв, а за 96 лiт пiсля тiєї подiї всохла його остання гiлка. Чужа, нiмецька рука зрубала мертвого велетня й лишила тiльки пень од нього, та й то, певне, через те, що викорчувати його коштувало б чимало грошей.

В iсторiї українського, польського й турецького народiв острiв Хортиця вiдiгравав велику ролю, бо лежав на шляху iз Польщi й України в грецькi, а згодом у турецькi землi й Царгород, а також на устя рiчок Дона, Мiуса й Кальмiуса. В давнi часи, коли шляхами були тiльки рiчки, повз Хортицю Днiпром ходили в слов'янськi землi торгувати греки, далi - венецiанцi й генуезцi, а тодi й турки. Всi вони вивозили з України здебiльшого хлiб, меди та хутро. Навпаки, слов'яни плавали Днiпром у Чорне море переважно зi зброєю в руках. Через цей же острiв, або його околицями сунулися зi сходу на захiд орди диких народiв, якi мечем, списом i стрiлою прокладали собi шлях. У руських лiтописцiв острiв Хортиця вперше згадується пiд роком 1103-iм, коли на ньому зiбралися князi з усiх князiвств, щоб iти в степи на половцiв. Удруге року 1224-го тут же, бiля Хортицi, зiйшлися Мстислав Романович Київський, Мстислав Удалий Галицький, Мстислав Романович Чернiгiвський, Мстислав Ярославович Нiмий, Данило Романович Волинський, Олег Iгоревич Курський, Михайло Всеволодович та iншi, щоб од Хортицi йти разом у степи на татар, з якими вони й зiткнулися бiля рiчки Калки (тепер Кальчик), й мало не всi полягли в битвi. Не раз i острiв Хортиця був мiсцем бойовищ за часiв Запорожжя, i тому не дивно, що в горiшнiх шарах грунту на цьому островi й на днi Днiпра довкола нього ще й у нашi днi люди знаходять усiляке вiйськове знаряддя: ручну зброю, гармати, човни й навiть кораблi. Найбiльше тi знахiдки стосуються часiв Запорожжя, але чимало з них ще й бiльш давня.

Починаючи iз середини XVI столiття й до останньої чвертi XVIII, себто понад два столiття, острiв Хортиця був власнiстю Вiйська Запорозького.

У роках 1552 - 1557-их гетьман Вишневецький стояв на Хортицi не тiльки iз запорожцями, а ще й iз городовими українськими та пiдвладними Москвi путивльськими козаками. Через те побудованi там на островi городки захопили далеко бiльше землi, нiж, звичайно, сягала Запорозька Сiч, i вони були розкиданi по всiй пiвнiчнiй половинi Хортицi. Байда мав широкi замiри: вiн намагався держати з цього острова, пiд своєю рукою весь пiвденний край теперiшньої Росiї, але тим вiн роздратував наймогутнiшу в тi часи турецьку державу, i року 1557-го султан, скликавши проти нього 100 000 вiйська (турецького, татарського й волоського), атакував Хортицькi городки Вишневецького не тiльки пiшим вiйськом, а ще й озброєними гарматами галерами. Козаки чотири мiсяцi змагалися з ворогами, але коли польський король i московський цар не подали тим часом нiякої допомоги, то запорожцi посприяли гетьмановi вийти з городовими козаками на Україну; самi ж, незважаючи на турецький флот, перепливли човнами за Днiпро i зникли в протоках Великого Лугу.

Проте й туркам не вдалося втриматися на Хортицi, й року 1558-го Вишневецький знову хазяйнував на нiй, вигнавши туркiв до Очакова, а татар - за Перекоп.

За двадцять рокiв пiсля Байди острiв знову став осередком Запорожжя, бо вiдомо, що гетьман Запорозького Вiйська Шах у роках 1577 - 1578-х поновив городки на Хортицi; й чинив звiдти напади на туркiв i татар, а пiзнiше й на полякiв, вiдплачуючи за те, що король пiдступно скарав на смерть славного козацького лицаря Iвана Пiдкову, або Серпягу.

Ще через сорок рокiв по тому, а саме року 1617-го, коли гетьман Сагайдачний, повернувшись iз одного зi своїх морських походiв, побачив Сiч Запорозьку, щ.о мiстилася тодi на Базавлуцькому островi, зруйнованою турками, вiн став кошем у захiдному кутку голови Хортицi, де й досi збереглися ознаки окопiв, сiчових куренiв та церкви.

Збудована Сагайдачним: на островi Хортиця Сiч iснувала там до 1625 року, коли через утиски з боку полякiв запорожцям знову довелося переходити в бiльш захищене мiсце - в глиб Великого Лугу. Вiдтодi, до самого скасування Запорозького Вiйська, воно не стояло всiм кошем на Хортицi, а тiльки там держали запорожцi залогу, щоб оберiгати вiд татар Кiчкаський перевiз.

З пiвнiчного кiнця Хортиця починається височенними сторчовими скелями сажнiв до 30 заввишки, далi ж на пiвдень вони знижуються, а береги стають пологiшими i, зрештою, закiнчуються скелями острова Малої Хортицi у правiй протоцi Днiпра та Нижньою Головою - злiва; далi вони переходять у низину з лiсом, очеретами, озерами та шелюгами.

Напроти Хортицi в праву протоку Днiпра, або Рiчище, впадає три рiчки Хортицi, якi, запевне, вiдiгравали у вiйнах запорожцiв iз татарами чималу ролю, бо тiльки ними можна було пiдступитися до перевозiв на острiв непомiтно через те, що всi береги усiх трьох рiчок заростали великими дубовими гаями. Тут, серед дуже рибних мiсць, ще з початку XVIII столiття козаки, як i на Хортицi, сидiли зимiвниками. Але пiсля знищення Сiчi, величезнi площi Запорожжя були розданi царицею Катериною помiж найближчими до неї вельможами, а водночас iз тим на Запорозькi землi прийшли закликанi з Нiмеччини нiмцi-хлiбороби; мiж iншим, їм було подаровано острiв Хортицю (2500 десятин). Тодi вся верхня частина Великого Лугу, разом iз грунтами, на обох його берегах, указом iмператрицi, потрапила до рук князя Потьомкiна, iнiцiатора скасування Вiйська Запорозького. Од нього ця земля, разом iз козаками, що жили на нiй, перейшла у спадщину до його племiнницi графинi Скавронської (за чоловiком - Лiтто), яка частину своїх угiдь, а саме 12 223 десятини по рiчках Середнiй та Нижнiй Хортицi згодом продала Мiклашевському. Купивши її по кiлька копiйок за десятину, вiн перепродав року 1802-го ту землю нiмцям уже по 72 копiйки срiблом за десятину. Так само вчинив Мiклашевський i з грунтами, що вiн придбав їх у останнього гетьмана України Розумовського та росiйського фельдмаршала Каменського, нижче Хортицi (село Розумiвка та Бiленьке). Вiн дав по 7 копiйок за кожну iз 60000 десятин, а збував нiмцям уже по 57 копiйок.

Про долю запорожцiв, що жили зимiвниками на Хортицi, пiсля скасування Сiчi, цiкавi оповiдання записав вiдомий етнограф Я. П. Новицький. Так, року 1890-го в селi Вознесенцi, мiж Кiчкасом та Олександрiвськом, дiд Власенко розповiв йому таке:

"На балцi, що звано Бабуркою, жив запорожець Бабура. Там, кажуть, i рiчка була глибока та очеретувата; була риба i раки; було звiра i птицi багато. Бiля Бабурки й на Хортицькому островi жили запорожцi: Шевцi, Довгалi, Громуха, Кучугура, Головко та ще деякi. Як закупили нiмцi Бабурську землю, то котрi хазяєвитi козаки - перебрались в слободу Вознесенську та в Крiпость, а котрi бурлаки та рибалки - зажили вiк бiля Днiпра".

На пiдставi архiвних документiв та оповiдань нiмцiв-колонiстiв подано й такi вiдомостi:

"Балка ся прозвана Бабуркою через те, що в нiй жив запорожець Бабура. Нашi батьки (нiмцi-колонiсти) року 1789-го застали його тут недалеко Днiпра. Вiн був заможний, i всi останнi запорожцi та рибалки ставилися до нього з великою пошаною. Жив вiн у добрiй хатi, прикрашенiй зброєю, i мав добре господарство. Убирався по-козацькому, мав пишнi вуси i на головi оселедець. Як прибула на Хортицю перша партiя нiмцiв-колонiстiв, вiн прибув знайомитись з ними i другого ж дня прислав старостi на хазяйство по парi гусей, качок та курей, а проте лишився при нiмцях на Середнiй Хортицi недовго, а випродавши коней та худобу, подався на Чорномор'я. За ним пiшло чимало й iнших козакiв, що доти пробували у Великому Лузi. У той час берегами Днiпра та по байраках було покинуто багато запорозьких осель з добрими садочками, з котрих нiмцi брали молодi дерева до своїх садiв. Пiд час заселення нiмцiв по балцi Бабурцi текла, хоч i вузенька, та глибока, рiчка Середня Хортиця, багата рибою i вкрита з берегiв очеретами."

Згадують нiмцi й запорожця Громуху. Вiн жив на пiвнiч од Бабурки i ставився до нiмцiв по-сусiдському - дуже приязно. Степ у тi часи (рокiв 1803 - 1810-х) був ще з високою травою, кущами, i їздити вночi було небезпечно через вовкiв i через лугарiв. Так от, хто, було, з нiмцiв спiзниться до своєї оселi, то завжди заїздив до Громухи, i вiн охоче брав усiх таких подорожнiх на нiч.

За iншими вiдомостями, у творах О. С. Афанасьєва-Чужбинського та Д. I. Яворницького, лугарi (запорожцi, що пiсля зруйнування Сiчi лишилися у Великому Лузi), нападали на нiмецькi садиби, грабували їх. Били нiмцiв не за змагання, а за те, що вони наважилися осiсти на вольностях Вiйська Запорозького.

Сумно тепер дивитися на кручi й скелi Середньої Хортицi: де колись кублилася запорозька воля, нинi стоять цеглянi будинки з розмальованими парканами побiля тих аж чотирьох нiмецьких колонiй: Нейостервiк, Кронсталь, Розенгарт i Бурвальд. Так само сумно бачити й на рiчцi Верхнiй Хортицi цiле нiмецьке мiсто з десятком рiзних заводiв, замiсть лiсiв та непрохiдних терникiв, що росли на цiй мiсцевостi.

Нижче балки Бабурки, саме де кiнчається острiв Хортиця, в Днiпро впадає невеликим лиманом глибока балка Капустянка з рiчкою в нiй Нижньою Хортицею. За Я. П. Новицьким, тут, пiсля скасування Сiчi, доживали вiку запорожцi: Попович, Задирака, Нечiпай, Самарський та iншi, перебиваючись рибальством, полюванням, бджiльництвом та скотарством. А року 1780-го в цих мiсцях уже стояла слобода князя Потьомкiна - Любимiвка, якою згодом володiла графиня Скавронська; потiм слобода перейшла до Мiклашевського, а вiд нього дiсталася нiмцям, i на землях запорозьких зимiвникiв на Нижнiй Хортицi з'явилося три колонiї: Шенбург (Смоляна), Блюменгарт (Капустянка) та Нижня Хортиця; слободу ж Любимiвку року 1800-го переведено на лiвий бiк Великого Лугу в iншi маєтностi племiнницi Потьомкiна.

За двi версти вiд Днiпра з балкою Капустянкою, або рiчкою Нижньою Хортицею, сполучилася дуже красива балка - Колюча; а над нею, з лiвої руки, досi збереглися окопи на невелику кiлькiсть вiйська. До деяких часiв належать цi споруди - не дослiджено.

Нижче устя рiчки Нижньої Хортицi високi гори правого берега Днiпра вiдхиляються од нього, лишаючи найбiльше по байраках низини до версти завширшки, i туди споконвiку перекинувся лiс iз Великого Лугу. За першим таким лiсом лежить село останнього гетьмана України графа Розумовського - Розумiвка, яке вiн разом iз 35 275 десятинами грунту дiстав у подарунок вiд царицi Катерини пiсля зруйнування Сiчi. Згодом це село придбав практичний Катеринославський губернатор Мiклашевський, заплативши по 25 копiйок за десятину. Проти Розумiвки року 1916-го я застав перевiз через Днiпро на поронах, яких ще року 1883-го не було. Це засвiдчує, наскiльки вже тодi побiльшало людей з обох бокiв Великого Лугу, що там виникла потреба переправлятись з одного боку Лугу на другий - з Нижньої Хортицi й Розумiвки на село Балабине.

Нижче Розумiвки лiс тягнеться понад Днiпром версти чотири, ховаючи за собою пiски: це урочище Бiляй, прозване так од козака Бiляя. Оглядаючи 1916-го року цю мiсцевiсть, де колись росли надзвичайно гарнi дерева, я застав, що всi дорогi твердi породи: дуб, граб, клен, берест i ясен - вирубано; покинуто з них лише те, що не придатне на будову й вироби, себто низьке та криве, але верби, осокори, явори й iншi м'якi дерева ще стояли в усiй своїй красi.

За Бiляєм, пiсля невеликих пiскiв, бiля устя Калинiвського байраку та i в його ложi, шумить ще лiс, хоч i не густий, а за ним - знову пiски. На пiсках у Бiляях i поблизу Крутого Яру помiтнi ознаки стародавнього житла або вiйськового стану: печища, череп'я та маслаки, кутастi кiнцi стрiл, кулi, кремiння, а часом i грошi. До якої епохи належать усi тi речi, ще нiхто не дослiдив; iз того ж, що д. Новицький року 1887-го знайшов тут амфору штучного виробу, треба гадати, що в цих краях пробували люди й за часiв Вiзантiйського царства.

Не можна не пошкодувати про байдужiсть наших археологiв до сього мiсця, бо всi знахiдки тут хутко розтягують, а було їх i на початку XIX столiття дуже багато. Як розповiдав 1885 року дiд Джерелiвський, "...за Канiвським, ближче до Розумiвки, на пiсках, багато печищ., а бiля них знаходили здоровеннi, червонi тикви; цi тикви не схожi на нашi: вони заввишки аршин, або й бiльше, з двома вушками, а дно гостре. Бог його зна, як його люди й становили на землю..."

Як змiг я помiтити, за сорок лiт, що я не бачив Великого Лугу, берегом Днiпра, мiж устям Нижньої Хортицi та Лисою Горою все менше стає лiсу, та дедалi бiльше пiскiв, i долю правого берега Великого Лугу не важко вгадати.

Найчарiвнiшим мiсцем мiж Хортицею та Лисою Горою вважають Крутий Яр. Глибокi, порослi дубовими лiсами, тернами кручi сього яру неначе зберiгають у собi таємницю минулого життя сих мiсць; криницi ж iз джерелами холодної, як лiд, i прозорої, мов кришталь, води надають йому вигляду привiтного затишку. З оповiдань дiдiв, пiсля зруйнування Сiчi запорожцi ще довго ховалися тут од крiпацтва, живучи в землянках, i позакопували в Канiвському байрацi та по всiх Хортицях великi скарби.

Давно колись - кажуть дiди - в Крутому Яру щось тужило, сумно було; а тепер тужать i журяться за козаками пугачi!..

Лiс iз Крутого Яру в давнi часи виходив на гору i слався степом до року ж 1916-го вiн зацiлiв лише в самому байрацi; побiля нього ж, на горi, ростуть тiльки поодинокi грушi.

Нижче Крутого Яру йде берегом добрий лiс, а. далi високий берег знову пiдсунувся до Днiпра й випнувся горою на 50 сажнiв заввишки, прозваною Лисою через те, що на самiсiнькому її версi, над зеленим лiсом, жовтiє сипучий пiсок. Лисою звав її у своїх записках навiть посол нiмецького цiсаря Ерiх Лясота, що проплив повз неї Днiпром року 1594-го.

Лису Гору видно здалеку: з мiста Олександрiвська (18 верст), з острова Хортицi й навiть iз гори, що на захiд од Кiчкасу (28 верст). Це - дуже цiкаве з'явище.

На версi, який досить великий, гора має кiлька глибоких розлогих ям, i в однiй iз них з-пiд кореня осокора, з пiску, пробивається чимале джерело. Криниця там нiколи не висихає i взимку не замерзає. Народнi перекази твердять, що сю криницю викопав апостол Андрiй, коли, їдучи Днiпром iз Царгорода хрестити Русь, деякий час пробував тут. Околишнi люди ще й тепер мають цю воду за святу й цiлющу.

По Лисiй Горi, кажуть, чимало трапляється гострякiв од стрiл, стремен та iншої зброї. У давнi часи, за переказами, од Днiпра до Лисої Гори було сажнiв 50 берега з лiсом; коли ж я приїздив сюди року 1916-го, то весь той лiс уже було змито Днiпром, i навiть пiдрiзано водою й саму гору сажнiв на десять. Можливо, що за кiлька десятирiч i верх гори з криницею впаде в Днiпро. Од Хортицi до Лисої Гори скелi ще не покидають Днiпра i утворюють пiд його правим берегом кiлька забор: Велику Розу-мiвську, Терлiвську та Домаху. З островiв же на сiй частинi Днiпра чималих два: Старик - пiд лiвим берегом, одразу ж, нижче Розумiвки, та Крутоярський - посерединi Днiпра, проти Крутого Яру. Про iншi острови (коси) нема чого i згадувати, бо їх то намиває, то руйнує вода.

Нижче Лисої Гори на три версти простяглася правим берегом низина, вкрита ще й зараз чудовим лiсом. Зветься вона Наливачем, певне, через те, що в повiдь наливається водою. Проти Наливача на серединi Днiпра лежить забора Посередiвська.

Вiд одного мисливця, якого здибав бiля Лисої Гори, я чув, що по лiсах, навкруги гори, ще в XX сторiччi водилися дикi кози, але до 1916 року їх вибито вщент. Вистрiляно навiть вовкiв, i в Наливачi тепер найбiльшим звiрем зосталася лисиця. Полювати на неї з'їжджаються до Лисої Гори пани-помiщики з усiх околиць i тому, треба думати, що й цього дорогого звiрка скоро тут не буде.

Нижче Наливача берег пiдходить до Днiпра, невисокою горою, а велика рiчка пiдмиває її й рушить землю у воду й, перенiсши на кiлька сот сажнiв, насипає з неї коси й острови. Казна витрачає великi грошi, аби одвернути Днiпро вiд правого берега, та це їй не вдається. За пiвтори версти вiд Наливача лежить велике село Мiклашевського (селяни звуть його Матлашем) - Бiленьке. Прозване воно так вiд балки Бiленької, що прямує проз нього. Купивши тут землю вiд генерал-поручника Каменського, Мiклашевський року 1803-го придбав у графа Розумовського, в Гадяцькому повiтi на Полтавщинi, крiпакiв i переселив їх у Бiленьке, до того ж, зiбрав сюди ж таки всiх запорожцiв, що лишилися на його землях од часiв зруйнування Сiчi.

Над селом Бiленьким, на високiй горi, мiститься сила могил. Найбiльша з них, що зветься Товстою, року 1860-го була розкопана Забєлiним, причому тут знайдено шматки вiд давньої колiсницi та кiнську збрую. Глибоко в могилi виявлено три домовини, а в однiй iз них, пiд дошками й соломою, було чотири кiнських кiстяки з вуздечками срiбного набору. Двi iншi домовини не вiдомо хто пограбував, i тiльки в тiй печерi, що її прокопали i нею лiзли злодiї, було знайдено загублену золоту бляшку та уламок меча.

В селi Бiленькому року 1916-го я застав перевiз на поронах, якого ранiше не було. Нижче села пiд лiвим берегом Днiпра лежить великий, порослий добрим лiсом острiв Тарабаш, вiдмежований од берега широкою протокою Грузькою. Ще нижче - аж три невисоких острови. Проти третього з них iз правої руки в Днiпро спускається балка Червона, що вiддiляє землi Мiклашевського вiд володiнь Струкова. Вона крутобока, красива i вкрита дубами та грушами. Зараз нижче устя - висока гора; над берегом вона репається, осiдає лавами й сунеться до Днiпра разом iз деревами й кущами. Ця мiсцевiсть у селян зветься Заломами й, певно, колись була запорожцям доброю схованкою, бо має багато глибоких та широких розщелин i печер.

Неподалiк тих Заломiв є дивне мiсце, яке старi дiди звуть Гульбищем. Це - вузенький рiг гори, iдо пiдступає до Днiпра, оточений кручами, вкритий лiсом. Звiдти чарiвний краєвид на Днiпро та Великий Луг. Про Гульбище оповiдають, що нiбито колись на сьому розi стояв кам'яний стiл iз кам'яними лавами навколо, а пiд кручею був у запорожцiв льох iз горiлкою та медом, i що се мiсце було найулюбленiшим для їхньої гульнi. Тепер нi стола, нi лав немає, i важко повiрити тому, що в запорожцiв для втiх було якесь одне мiсце; певнiше, що стiл та лави - це пам'ятки давнiших народiв, як i "лiжко Сагайдака" в Сагайдачному, що вище Хортицi, й не можна ще раз не пошкодувати, що нашi вченi не дослiджували Великого Лугу ранiше.

Недалеко за тими Заломами, понад Днiпром i його протокою Тарасом, лежить село Верхньотарасiвка. За переказами селян, цi назви походять од запорозького вiйськового старшини Тараса, який сидiв тут зимiвником ще задовго до скасування Сiчi, а саме року 1770-го.

Пiсля знищення Сiчi Верхньотарасiвка з околицями дiсталася казнi, а 1778 року була пожалувана царицею Катериною статс-дамi Браницькiй. Та продала тi землi iз селом Лессiю, а вiн уже року 1802-го спустив їх Струковiй, чий рiд i досi володiє Верхньотарасiвкою. Проти цього села на Днiпрi кiлька островiв iз шелюгами та дрiбним лiсом. Тут же мiститься й перевiз перонами у Великий Луг, а лугом пролягають шляхи на лiвий берег до сiл Благовiщенського та Балки.

У селi Верхньотарасiвцi живуть не чистi українцi, бо власники села, ще за часiв крiпацтва, маючи винницю та сукноварню, переселяли сюди своїх крiпакiв iз Московщини.

За Верхньотарасiвкою вигляд правого берега Великого Лугу одразу вiдмiняється: надбережнi гори iз 60 сажнiв знижуються до 44 - 46 i вiдступають на 5 - 6 верст од Днiпра, а через те балки, якi впадають у Великий Луг, уже мають не такi сторчовi боки.

Неначе зрадiвши, що можна розлитися ще ширше, Днiпро починає вiдкидати протоки праворуч, пiдходячи до самiсiньких гiр. Бiля Верхньотарасiвки од нього витiкає протока Тарас, трохи нижче - Нажора, а через п'ять верст - одразу двi великi протоки - Перебiй та Бугай. Слiдом за протоками на правий берег Днiпра переходить i Великий Луг, так що вiд Верхньотарасiвки аж до нижчої Лисої Гори, що бiля Нiкополя, Днiпро тече, оточений плавнями з обох бокiв, i з пароплава лише подекуди, понад деревами, видно попiд горою за п'ять верст помiщицькi оселi: Нейдорф, Марiїндорф i, нарештi, - невелике село Пiдгородню.

Їдучи Великим Лугом року 1916-го, я застав, що бiля Верхньотарасiвки рiчку Тарас перегачено кам'яною греблею (певне, щоб не витiкала вода з Днiпра), проте вона вже промила собi хiд, i в неї можна було заїхати човном.

Лiси по рiчках Тарас, Нажора, Перебiй та Бугай, - збереглися до наших часiв ще добре, за винятком мiцних порiд; навпаки - на лiвому боцi Днiпра проти цього кутка Лугу тягнуться майже зовсiм оголенi вiд лiсу плавнi, лише з лозою та очеретом.

Рiчка Бугай, пробiгши впоперек плавнi бiля п'яти верст i взявши в себе Перебiй, Нажору й Тарас, сягає слободи Пiдгородньої, а нижче неї зустрiчається з пiвночi з крутою балкою Березуватою. Власниця землi мiж рiчкою Бугаєм та цiєю балкою Яковлева охрестила сей рiг "Мисом Доброї Надiї". Коли зiйти на гору вiд її маєтка до Чотирьох могил, то можна побачити чарiвний краєвид: пiд ногами стелеться безкрайнiм зеленим килимом Великий Луг iз поплутаними по ньому протоками та озерами а на заходi, над лiсами, пiднiмається високою шапкою Томакiвський острiв - стародавнє запорозьке гнiздо.

Вiдразу за слободою Пiдгородньою Бугай знову випускає iз себе рiчку Тарас, тiльки вже не праворуч, а лiворуч, сам же здобувши назву Джугана, вiдкидає у праву руку велику затоку, бiля якої лежить село великого князя Михайла Миколайовича - Гола Грушiвка. На високих берегах Джугана й Бугая недавно було багато хрестiв над домовинами запорожцiв, похованих за часiв Нової Сiчi (1739 - 1775 роки) й пiзнiше.

На мiсцi, де тепер село Гола Грушiвка, за доби Запорожжя, завжди були оселi старих сiчовикiв-пасiчникiв. Стояла тут у них навiть капличка. Називалася ця мiсцевiсть Голою Грушiвкою нiби через те, що сюди доходила велика й довга балка Грушiвка "наголо" вкрита колись на протязi 30 верст самим грушевим лiсом. Теперiшнi селяни не так пояснюють назву: нашу Грушiвку, кажуть вони, звуть "Голою", що ми самi голi й босi, а голi через те, що не маємо землi.

Коли запорозькi землi роздавалися вельможам, то за Голу Грушiвку зчинилася велика сварка мiж князем Вяземським, князем Проз орокським, графом Чернишовим, графом Толстим. Всякому хотiлося захопити цей чарiвний куток собi, i тiльки вже Потьомкiн погодив вельмож i присудив землю Толстому, вiд якого вона через кiлька рук перейшла в рiд великого князя.

На запорозькому кладовищi Голої Грушiвки, недалеко вiд теперiшньої церкви, ще досi збереглося кiлька козацьких хрестiв.

На розi, що випнувся у Великий Луг мiж Джуганом та Рiчищем, помiтнi окопи, хоч, певно, вони не запорозьких рук, бо для сiчового нечисленного вiйська вони були б дуже просторi: коли б тi окопи випростати, то сягли б верст на дев'ять.

Пiвденнiше окопiв є низина, по якiй розкиданi пiски. Вона зветься Сiркiвкою, бо там останнi роки свого життя перебував славний кошовий отаман Вiйська Запорозького Iван Сiрко. Як вiдомо з iсторiї, цей лицар, занедужавши тут, на своїй пасiцi, року 1680-го, помер першого серпня. Його тiло наступного ж дня запорозьке товариство дуже урочисто перевезло рiчками на вiйськовому байдацi до Сiчi, що була тодi в устi Чортомлика, i за козацьким звичаєм поховало там iз пальбою, насипавши над домовиною великого запорожця чималу могилу.

Нижче Голої Грушiвки Джуган, що тут зветься Рiчищем, себто старим ходом Днiпра, робить велике колiно, врiзуючись у плавню низьким мiсцем, що називається Пеклом. Повертаючи далi на пiвнiч, а потiм на захiд, прямує до Томакiвського острова. Тут Рiчище вiдкидає од себе праворуч рiчку Ревун, яка обходить острiв iз пiвночi й прийнявши до себе рiчку Томакiвку, впадає разом iз ней в Чернишiвський лиман. Тим часом Рiчище прямує до цього ж лиману з пiвденного краю Томакiвського острова.

На пiвнiч вiд острова, бiля уста рiчкн Томакiвки, - чимале озеро Калинiвеьке, Воно, разом iз Чернишiвським лиманом та численними затоками Рiчища, в недалекi часи дивувало силою риба, що там ловилась. Тепер тут риби к кiлька разiв менше, хоч усе-таки вона ловиться добре.

Недалеко вiд Томакiвського острова лежить велике село Чернишiвка, перехрещене урядом у Красногригорiвку, яке Чернишiвський лиман розмежовує на двi половини. На мiсцi пiвденної Чернишiвка ще за часiв Старої Сiчi сидiв зимiвником запорожець Черниш, чиїм iм'ям i назване i село, i лиман, i та балка, що наближається до Чернишiвського лиману зi степу. З часом навколо зимiвника Черниша виросло таке велике людне село, що частина його перекинулася на пiвнiчний бiк лиману.

Опрiч балки Черниццвки, до лиману пiдступає довга балка Кам'янка та рiчка Томакiвка. Всi цi балки й рiчки скелюватi й похмурi на. Вигляд, а хрести над могилами запорожцiв, рясно колись розкиданих понад балками, переконують, що коааки любили сю мiсцевiсть i тулиляся зi своїми зимiвниками до Томакiвського острова. Та воно й не дивно, бо острiв той, вiдомий з iсторiї пiд назвою Буцький не раз, iз XVI столiття був осередком Запорозького Вiйська.

Першi вiдомостi про те, що на Томакiвському островi була Сiч, маємо з польських джерел, iз оповiдань, писаних про подорож, шляхтича Самiйла Зборовського на Томакiвський острiв, де вiн року 1583-го був на сiчовiй радi обраний гетьманом. Наш iсторик же М. I. Костомаров гадає, що Сiч була тут ще а року 1568-го. Це цiлком можливо, бо цей острiв, дуже придатний для iснувадавi на ньому козацької громади. Iз заходу його вiддiляє од степу Чернишiвський лиман, через який нiяк не могли дiстати запорожцiв тодiшнi гармати, бо вiн має бiля трьох верст ушир; iз пiвночi до нього важко пiдiйти черед озеро Калинiвське та цiлу низку рiчок, що течуть у кiлька рядiв, а саме Ревун, Ревуча, Бистрик, або Ревунець, i Томакiвка; зi сходу ж та пiвдня вiн оточений пущами Великого Лугу та Рiчищем. Сам. Острiв досить високо пiдiймався над околицями, був у байраках зарослий грушевим та дубовим лiсом, на вереї ж мав степ iз найкращою соковитою травою, а це для запорожцiв неабищо, бо давав їм змогу пiд час облоги випасати коней бiля самiсiнької Сiчi. Весь острiв має навкруги шiсть верст i мiстить 350 десятин грунту.

У нашi часи околишнi селяни звуть острiв Буцький, або Томакiвку - Городищем через те, що на ньому досi збереглися руїни окопiв Запорозької Сiчi, Заховалися вони в найдальшому вiд степу кутку, за- Чотирма, могилами, над критим берегом Рiчища; при чому Сiч мала окопи лише з боку степу; од рiчки ж їх або зовсiм не було, або вони за чотири столiття пiдмитi водою Остання гадка, цiлком можлива, бо коли я оглядав Городище року 1882-го, то бачив, що трохи на пiвдень од Сiчi весняна повiдь Рiчища. так дуже пiдмила крутий берег, що вiн iзсунувся в Рiчище разом iз деревами и кущами, що на ньому росли.

Поводатарi мої - хлопцi з Чернишiдки, показували менi пiд кручею Рiчища велику печеру, котру вони звали норою, кажучи, що там у запорожцiв мiстилася скарбниця. Печера та од води мала. бiля пiвтора, сажня заввишки i стiльки ж завширшки, але швидко вужчала й подiлялася на три нори, з яких одна йшла вгору, друга спускалася глибше, а третя, вузька, як щiлина, повертала праворуч, Коли я трохи полазив по тих печерах, то менi стала цiлком зрозумiло, що всi 141 нори - наслiдок роботи дощової води, яка надходила, сюди iз сiчових окопiв. Це була пiдготовка до такого ж залому берега, який трохи ранiше стався на кiлька десяткiв сажнiв вище. Проте чернишiвцi, не тiльки дiти, а й старi, впевнено кажуть, шр тут був у запорожцiв льох

Окопи, що збереглися вiд Сiчi, мають упродовж 300 сажнiв, iз ворiтьми посерединi; зi сходу - 156 сажнiв-, а iз заходу - 86. Подекуди понад окопами є неглибокi ями, що натякають на якусь бувшу там будову.

Сiч Запорозька була на Томакiвському островi не тiльки в XVI, а й у XVII столiттi, саме пiд час найтяжчої боротьби козацтва з поляками, в роках 1625 - 1638-му, коли, напевне, з примусу польського уряду Сiч було перенесено на нездатний до оборони Микитин Рiг. Проте ще й пiсля того, як не стало Сiчi на Томакiвцi, сей острiв усе ж таки лишався одним iз осередкiв запорозького бурлацтва, й iсторiї вiдомо, що Богдан Хмельницький, врятувався року 1648-го з польської Чигиринської в'язницi втечею на Запорожжя i, не наважуючись iти одразу на Сiч, бо там тодi стояла польська залога з комендантом, зн-ай-шов собi притулок на Тома.кшському островi, де здибав аж три сотнi запорозьких козакiв. Тут же, на старому городищi, завжди перебували ватаги сiчових рибалок.

Опрiч окопiв на Томакiвському Городищi ще є ознаки запорозького кладовища бiля могил у схiднiй частинi острова. Хрести там, як кажуть чернишiвцi, додержувалися до 1870-х рокiв, тепер же всi вони побитi й розiбранi темним людом на будову. Я чув од поводатарiв, що на Томакiвськiй Сiчi стояла запорозька церква, та тiльки ще не за їхньої пам'ятi її пiдрiзало Рiчище й понесло за водою.

За останнi роки околицi Томакiвського острова занадто змiнилися. По горi над обома Чернишiвками, перетинаючи балки Кам'янку й Чернишiвку, протяглася друга Катерининська залiзниця й на руїнах запорозької Сiчi та на лиманах i протоках Великого Лугу розлягається луна вiд гудкiв важких паровикiв, що мчать залiзними колiями. Недалеко Чернишiвки покопано рудницi й сюди навезено чимало чужостороннiх робiтникiв та зiбрано багато всiлякого захожалого люду. Побувати тепер на островi Томакiвцi дуже легко, - треба тiльки стати на станцiї Катерининської залiзницi "Марганець", вiд якої всього пiвтори версти до Чернишiвки, а звiдси вже зручно переїхати на Городище човном.

Нижче Чернишiвського лиману Рiчище разом iз плав-нею, одступає далi вiд берега, до нього ж пiдливається довгий лиман, порiзаний косами та островами з дуже низькими берегами. Одного разу, року 1882-го, заїхавши в цей лиман од Чернишiвки каюком по рiчцi Прогною, я так заплутався мiж островами, що й ночував на лиманi. Та й наступного дня не зумiв повернутися назад до Прогною. Довелося менi два днi пробути мiж чайками (мартинами), куликами та дикими качками i тiльки тим я врятувався, що сажнiв на сто перетяг каюка травою з лиману в Рiчище, i вже рiчкою приплив у Чернишiвку, зовсiм знесилений, бо вже не вистачало їжi, а гнати човна довелося проти води.

Цей плутаний лиман сполучається з великим лиманом Новопавлiвським, над яким пiд нижньою Лисою Горою розташувалося село Новопавлiвка. Напроти цього села в Новопавлiвський лиман вливається кiлькома протоками Рiчище, i разом вони впадають проти Лисої Гори в Днiпро.

З Лисої Гори, яка кручами пiдступає до Днiпра, вiдкривається величний краєвид: пiд ногами Днiпро, острiв Орлова та Великий Луг до самiсiнького Кам'яного Затону (Кам'янка); на захiд - Нiкополь iз його будинками й пристанями, а на схiд - цiла низка лиманiв i, як на долонi, острiв Томакiвка, до якого навпростець вiсiм верст. Коли на Лису Гору зiйти пiд час повенi, то здається, що стоїш серед моря, настiльки вся площа Великого Лугу залита водою, i тiльки зеленi дерева, що виглядають своїм гiллям iз плеса, нагадують, що незабаром повiдь спаде i, замiсть моря, тут знову зеленiтимуть острови.

Головне русло Днiпра, наблизившись у плавнi до Лисої Гори, знову роздiляється на двi протоки, що оточують майже круглий острiв Орлову. Притому Днiпром зветься лiва протока, а права називається Орловою. Над цiєю-от протокою, що разом iз рiчкою Лапинкою оточує великий рiг, Микитин, року 1638-го, за кошового отамана Вiйська Запорозького Лутая, козаки сiли кошем i впорядкували тут Сiч. Сталося це, можна гадати, з примусу. Придушивши цiлу низку козацьких повстань, що були пiд проводом Сулими, Павлюка, Остряницi й Гунi, поляки добралися до самiсiнької Сiчi, що стояла на Томакiвському островi, а позаяк те легко їм далося, то вони тiльки на тiй умовi повернули Вiйську Запорозькому його самоврядування, щоб кiш перейшов з острова на берег, де польському урядовi було зручнiше здiйснювати за ним свiй нагляд. Запорожцi збудували Сiч неподалiк свого давнього гнiзда, на Микитиному Розi, а поляки зразу ж поставили поруч iз нею свою фортецю, де тримали бiля 1000 жовнiрiв з комендантом-шляхтичем.

Проте незабаром з'ясувалося, що обране пiд Сiч мiсце зовсiм до того не придатне, бо рiчка Орлова дуже пiдмила пiд Сiччю берег i зруйнувала сiчовi будiвлi. Через те на Микитиному Розi запорожцi пробули тiльки 14 рокiв, до 1652-го, хоча слава цiєї Сiчi велика, бо тут року 1648-го на сiчовiй радi Вiйсько Запорозьке ухвалило дати помiч Богдановi Хмельницькому й одностайно з ним стати в оборону прав козацтва та волi українського народу. Тут же Хмельницького було проголошено гетьманом i надано йому вiд Вiйська клейноди i знайденi захованi по пiсках гармати.

Пiсля переходу Сiчi року 1652-го на устя Чортомли-ка, на Микитиному Розi, аж до скасування Вiйська Запорозького в роцi 1775-му, лишилася козацька залога та уряд запорозького перевозу через Днiпро на татарський берег, до Кам'яного Затону, до якого вiд Микитиного Рогу бiля трьох верст. За часiв Нової Сiчi в Микитинi стояло 40 хат, де жили урядовi старшини: шафар, пiдшафарiй, пiдписарiй i товмачi; на околицях його було розкидано аж 300 зимiвникiв запорожцiв.

Iз часом Орлова дедалi дужче пiдрiзала Микитин Рiг, i нарештi, велика повiдь 1846 року обвалила у воду й залишки сiчових окопiв, i каплицю, яка зберiгалася замiсть сiчової церкви, i сiчове кладовище разом iз кiстками запорозького лицарства.

Нинi на околицi Нiкополя є руїни вiд окопiв, та тi окопи викопанi не запорозькими руками, а росiйським вiйськом та українськими козаками пiд час походу на Кизикермен i Тавань року 1695-го пiд проводом боярина Шереметева та гетьмана Мазепи.

З пам'яток Запорожжя в Нiкополi досi зацiлiв запорозький зимiвник, невеличка гармата, знайдена недалеко вiд мiста у Великому Лузi 1872 року, хрест iз сiчової церкви та ще чимало церковних речей у самому соборi.

Лiси на околицях Нiкополя та на островi Орловому переведено й понiвечено, мабуть, найдужче з усього Великого Лугу, а проте ще року 1916-го нiкопольськi мисливцi хвалилися менi, що на Орловому островi їм найкраще полювати.

Лiвий, або пiвденно-схiдний берег

Далеко менше пам'яток запорозького життя лишилося на лiвому, або пiвденно-схiдному березi Днiпра. Це цiлком зрозумiло; тi землi ще з часiв татарської руїни й до Нової Сiчi належали татарам. На лiвому боцi Днiпра запорозька влада була дiйсна тiльки мiж рiчками Ореллю та Самарою. Пiзнiше козаки захопили ще рiчку Вовчу й Кальмiус, хоча татари раз у раз порушували сiчовi права на цi займиша й любесенько кочували цими берегами зi своїми кiньми й худобою. Що ж до рiчки Московки та Кiнської, якi впадають у Днiпро у верхнiй частинi Великого Лугу, то перша була татарською до року 1739-го, а друга - майже до кiнця iснування Запорозького Вiйська. Одна з балок, що прилягає до Московки, бiля якої стояла оселя мого батька, й досi зветься Мечетною, бо там ще в XVIII столiттi була татарська мечеть.

Проти верхнього краю Великого Лугу та нижньої частини острова Хортицi впадали двi рiчки iз назвою Московок: вище - Суха, й нижче - Мокра, яка вливаючись у Днiпро бiля мiста Олександрiвська, сплуталася з Днiпровою протокою Кушугумом. Устя обох тих рiчок за часiв Запорожжя були затiненi гарним дубовим лiсом, i тут же, користуючись iз того, що на Хортицi завжди мiстилася запорозька залога, дехто з козакiв, незважаючи на те, що обидвi Московки належали татарам, сидiли на їхнiх устях зимiвниками. Року 1738-го росiйський генерал Мiнiх, пiд час походу на Крим, збудував над Мокрою Московкою невелику фортецю там, де тепер середина мiста Олександрiвська. Та фортеця вiдразу ж пiсля вiйни була залишена росiянами, а натомiсть року 1770-го за нової вiйни Росiї з Туреччиною, при устi Мокрої Московки царський уряд почав будувати форштат, окопаний валом, а мiж обома Московками звiв велику фортецю, яка мала бути головним бастiоном нової Української лiнiї.

За того будiвництва було знищено багато кремезних дубiв, як на Московках, так i у Великому Лузi. З приводу вирубання лiсу Кiш Вiйська Запорозького посилав скарги росiйським генералам i навiть царицi Катеринi II, та тiльки тi слова лишалися без вiдповiдi; лiс i далi рубали й не тiльки на будову, а й на дрова.

21 травня року 1771-го, коли велика Олександрiвська фортеця ще не була закiнчена, командуючий росiйською фортецею повiв своє вiйсько з Олександрiвська понад Великим Лугом на устя рiчки Кiнської. Добудували цю фортецю в 1775 роцi, коли саме загинула Запорозька Сiч, а року 1777-го вона вже як непотрiбна була скасована; москалi ж, що перебували в Олександрiйську, оселилися Солдатською слободою, яка iснує й досi, бiля мiста.

Сам Олександрiвськ довго скидався на село, i тiльки з прокладанням повз нього залiзниць почав зростати. Тепер вiн став значним мiстом iз гарними просвiтними будинками. Вiд нього Великим Лугом ходять пароплави через Нiкополь до Херсона.

Iз козацьких пам'яток в Олександрiвську можна вказати лише на домовину останнього кошового отамана Задунайської Запорозької Сiчi Йосипа Михайловича Гладкого, що року 1826-го промiняв бунчук кошового отамана на чин генерал-майора росiйського вiйська. Його могилу можна й зараз бачити на старому кладовищi недалеко вiд церкви. Там є надгробок, поставлений онуками.

Про мiсцевiсть, де нинi мiсто Олександрiвськ, дiд Нагiрний, що року 1884-го мав дев'яносто шiсть лiт, розказував Я. П. Новицькому, мiж iншим, таке:

"Рiчка Московка була глибока, i по нiй було багато звiра й птицi. Жили й тут запорожцi. Як не було ще тут крiпостi, то в плавнях i скрiзь понад Московкою був такий лiс, лоза та очерет, що й звiр не пролiзе, а. як пригнали 10 000 лапотникiв копать вали (будувати крiпость), то вони все за одну зиму звели".

Там, де рiчка Московка впадає в Днiпро, вiд неї одбивається протока, що сполучається з Днiпром i вiдразу ж вiдходить од нього в лiву руку. Та протока зветься Кушугумом. Вiдмежувавшись од Московки й Днiпра, Ку-шугум тече до нiмецької колонiї Шенвiза, а далi попiд степовими горами на пiвдень до злиття з рiчкою Кiнською. Ширина Кушугуму невелика, але глибина за весняної повiдi сягає трьох сажнiв, так що в нього заходять навiть берлини з вантажем. У першу повiнь (березень) вода з Московки тече Кушугумом до Днiпра, а за другої (квiтень-травень) Кушугумом тече Днiпрова вода. Восени Кушугум подекуди пересихає й подiляється на плеса.

Дiд Нагiрний так оповiдав про Кушугум:

"Кушугум-рiчка взялась з Московки; вона вузенька, та глибока була зпрежду, - така вона й тепер. Колись по нiй рiс очерет, як лiс, i водились бобри й виндихи. Бiля Кушугума, над кручами, де тепер нiмецький Шенвiз (колонiя), жили колись турки; жили вони, кажуть, в ямах, як собаки: накида туди бур'яну, трави, листя та й зимує. Це давно дiялось: як ще границя турецька була по Орiль-рiчку. Там, де тепер огороди й хати Шенвiза, над Кушугумом, було турецьке кладовище. Запорожцi, як зiгнали турка, - оселились скрiзь по плавнях, де високi гряди. У них була велика сила коней, скоту, а деякi дiди-сиднi дуже кохались у бджолах. I козацьке кладовище було, кажуть, в кiнцi Шенвiза, понад Кушугумом, бiля турецького".

Я. П. Новицький у книжцi "Народная пам'ять" доводить, що нiмцi в Шенвiзi часто знаходили на своїх огородах та дворах, копаючи ями, росiйськi грошi часiв, коли вiдбувалися походи на Крим, а саме Анни Iванiвни, Єлизавети Петрiвни та Катерини II. Натрапляли нiмцi ще й на глинянi баклаги й iншi речi.

Iдучи понад Кушугумом залiзницею, що прямує з Олександрiвська на Севастополь, проминемо зразу слободу Миколаївку, а далi, перетнувши балку Суху, дiстанемось до балки Виноградної. Про сю балку старi дiди розказували Я. П. Новицькому:

"Тут рiс виноград, а запорожцi сидiли хуторами i розводили садки. Тут були i терни густi, де стояли козацькi пасiки. В тiм годi, як межували землю панам, в Круглику (лiс бiля устя Виноградної) жив запорожець. Як почув вiн, що земля панська, - покинув свою хату та пасiку i подався за Дунай пiд турка".

Через двi версти, там, де зi степу простяглась до Великого Лугу балка Дубова, лежить село Кушугумiвка, або Велика Катеринiвка. Це село вiдзначилося тим, що коли вмерла його власниця графиня Лiтто (Скаворонська), а потiм - i граф (в 1830 роках) i прибув якийсь новий спадкоємець, то кушугумiвцi почали бунтувати, вимагати собi волi й навiть послали депутатiв до наказного отамана Азовського козачого вiйська (бувшого Задунайського Запорозького), щоб узяв їх у вiйсько. Та Гладкий не мав на те влади, i кушугумiвцiв було за те дуже покарано.

Весь цей куток Великого Лугу належить нинi графу Канкрiну.

Бiля Балабиноi залiзниця перетинає край Великого Лугу. Мiсцевiсть тут надзвичайно чарiвна, а найбiльше у повiнь, коли луг залитий. Для всякої водяної птицi скрiзь велике привiлля, i з вiкна вагону здається, що поїзд летить серед моря, оздобленого рослинами.

Нижче Кушугумiвки надбережнi гори стають вищi й красивiшi. Вiд балки Сухої та до Дубової пiдiймається сажнiв на сорок заввишки гора, яку старi люди називають Шпиль-горою. Про неї у селi Кушугумiвцi Я. П. Новицький записав року 1885-го вiд старого дiда Орла ось таку легенду:

"Од слободи Кушугумiвка аж до Сухої балки потяглась Шпиль-гора. Розказували старi люди, що як задумав Потьомкiн зiгнать запорожцiв, то вислав генерала з вiйськом на Шпиль-гору i давай палити з холостих пушок у Кучугури.

Там, кажуть, був їх стан. Запорожцi посiдлали коней i всi сорок тисяч вискочили з Великого Лугу. Кожна тисяча стала окремо, а попереду ватажки так i заграли кiньми. Генерал обвiв вiйсько очима й каже: - "Ну, братця, забирайте своє добро та виходьте на Днiстровськi лимани, бо тут будуть селитися слободи", - повiсили запорожцi голови та й подалися до куренiв... - "Бодай, кажуть, Потьомко, твої дiти стiлько заслужили, як ми в тебе!"

Запорожцi, кажуть, як виходили з Великого Лугу, то прощались: - "Прощай, батьку, Великий Луже. Не звели ми тебе, не зведе нiхто, поки свiт сонця".

Так думали запорожцi, та не по-їхньому вийшло: земля пiшла в подiл, i за старих панiв лiс ще держався, а як настали молодi - все вирубали, все пiшло димом. У iнших панських плавнях по десять год й бiльше риндували лiс явреї i палили його на. вугiлля, а тепер од того лiсу й слiду не зосталось: все попсовано та сплюндровано".

За Кушугумiвкою Севастопольська залiзниця пролягає долиною мiж горами та рiчкою Кушугумом, а за слободою Катеринiвкою (Мала Катеринiвка) перерiзує плавню саме, де рiчка Кiнська впадає у Великий Луг i бере в себе Кушугум.

Рiчка Кiнська дуже характерна. Вода в нiй, коли порiвняти з жовтою Днiпровою, здається зовсiм синьою i прозорою. Маючи зовсiм окрему iстоту. Кiнська, впавши мимоволi в протоки Днiпра, не хоче з ним єднатись, а коли мiсцевiсть примушує її 40 того, то вона незабаром знову вiдбивається од нього, i так плине аж до самiсiнького Днiпрового лиману. Пiд час весняної поводi Кiнська тече, змита Днiпром, а проте все-таки виривається своею окремою синьою течiєю.

Зараз же пiсля зустрiчi з Кiнською рiчка Кушугум повертає вiд неї в глиб Лугу, а схiдною межею Великого Ауту до самого його пiвденного краю, стає рiчка Кiнська.

На устi Кiнської, бiля Великого Лугу, розташувалося велике село Царицин Кут, або Пiдстепне. Лежить воно на бувшому татарському березi Кiнської, i через те запорозьких пам'яток тут шукати нiчого, хоч пiсля зруйнування Сiчi запорожцi селилися i в цих мiсцях.

Через три версти нижче устя Кiнської в неї вливається зi степу рiчка Янчокрак, а ще три версти нижче - рiчка Карачокрак. Обидвi вони вiдомi з iсторiї походiв росiйського вiйська на Крим у XVIII столiттi, бо на цих рiчках, як i нд Кiнськiй, царська армiя завжди ставала табором на перепочинок. Тут же перепочивали й запорожцi, що брали участь у тих вiйнах.

За устям Карачокраку рiчка Кiнськi Води повертає в свою течiю на захiд i понад крутим берегом пiдходить до села Скельки, а далi, звужуючи Великий Луг, пiдступає до устя балки Маячки й села того ж наймення. Вiд Маячки надбережнi гори iдуть знову на пiвдень, рiчка ж Кiнська тече прямо, наближаючись до Днiпра й лишаючи по лiву руку од себе широку низину, вкриту цiлою низкою озер та лиманiв, якi, напевно, були колись її водотокою. Понад сими озерами пiд горою легкать села: Златопiль, Павлiвка, Балки таЛизаветiвка, що були залюдненi вже пiсля зруйнування Сiчi.

Далi Кiнська ще бiльше бере на пiвнiч i, проминувши мiстечко Благовiщенське та село, Iванiвське, входить у великi пiски, що високими кучугурами пiдступили до неї з лiвого боку i простяглися а^с до села Водяного на 18 верст. Пiски тут пересипаються з мiсця на-мiсце i ходять, як хвилi на морi, збiгаючись у чималi кучугури, порослi подекуди шелюгами.

Мiсцевiсть, ця колись не була така мертва та пiскувата, бо в ямах помiж кучугурами iнодi трапляються ознаки перебування тут людини, а саме: черепки: з посуду, маслаки й мiднi гостряки вiд стрiл.

Ще починаючи з Маячки, рiчка Кiнська, збираючи з Великого Лугу все бiльше протокiв Днiпра, дедалi ширшав i, добiгши до Благовiщенського, стає вже широкою i дуже красивою рiчкою. За селом Iванiвським вона вiдкидає од себе протоку Перебiй, а сама, маючи з лiвої руки пiски, а з правої - лiси Великого Лугу, сягає урочища Палiївщини i тут впадає в головну течiю Днiпра. Тiльки це сполучення Кiнської з Днiпром ненадовго, бо через шiсть верст вона знову вiдмежовується од Днiпра на пiвдень i спочатку пiд назвою Перевал, а далi пiд власним найменням, добiгає до села Водяного i вливається в лиман, з яким пiдходить до села Кам'янки (Малої Знам'янки), щоб знову впасти в Днiпро бiля окопiв стародавнього урочища Кам'яний Затон. На сьому мiсцi й кiнчається Великий Луг i починається Базавлуг.

Кам'яний Затон козаки знали з часiв iснування Запорозького Вiйська. Дехто гадає, що саме тут було головне мiсто татарського ханства Самiс. За доби Запорожжя в цих мiсцях стояла татарська залога в митниця, щоб збирати мито з крамарiв, якi через Микитине та Кам'яний Затон їздили до Криму. Ще пiзнiше, а саме року 1696-го, за указом Петра I, тут було споруджено фортецю на велику докуку запорожцям, якi ще ранiше вигнали татар iз цього мiсця i мали Затон своєю власнiстю.

1858 року, за свiдченням О. С. Афанасьєва-Чужбинського, тут, на засипанiй пiсками площi од перевозу через Днiпро до Кам'янки, багато траплялося орнаментiв од будинкiв бувшого колись мiста, а дiди в той час ще пам'ятали, що мiж кучугурами пiскiв були ознаки бруку, напiвзнесенi кам'янi огорожi та рiвчаки, викладенi каменем. "Пiсля бурi, - дише дослiдник, - ще й тепер на мiсцi городища зустрiчаються мiднi й золотi грошi та уламки золотих речей, i не так давно знайдено тут силу таких предметiв, та всi вони потрапили в непевнi руки".

Року 1916-го оглядаючи Кам'яний Затон, я ледве мiг розпiзнати контури фортецi, збудованої з наказу царя, настiльки її вали засипало пiсками.

На пiвдень од Кам'яного Затону та села Кам'янки розлiгся Бiлозерський лиман, у який з пiвдня впадав село Велика Знам'янка, що вславилося своїми виноградниками та iншою садовиною. Ця мiсцевiсть вiдома ще з давнiших часiв, нiж Кам'яний Затон. Над Знам'янкою зводиться гора, що зветься Мамай Сурка, а бiля неї балка Мамайка. Збереглися оповiдання запорожцiв про це мiсце... Неначе пiд горою бiля Бiлозерського лиману було велике мiсто франкiв (генуезцiв) - Бiлозерка. Пiд час татарської руїни, коли на Бiлозерку напав хан, що здався Мамаєм, Бiлозерська цариця покинула свiй маєток й перебралася за Днiпро, а Мамай, захопивши порожнi квартали, заснував тут свою столицю.

Пiд час розкопок бiля Великої Знам'янки знаходять речi скiфської й татарської доби.

В глибинi Великого Лугу

Вiд Хортицi й до села Кушугумiвки, що на схiдному березi Великий Луг тягнеться нешироким закутом, всього в двi-три версти од краю до краю. Тут ще нема чого боятися, щоб заблукати в нетрях, а проте i цей невеликий промiжок лугу оглянути пiшки неможливо, бо й на сiй вузькiй площi чимало покрутилося проток та озер.

Од мiсця, де в Олександрiвську мiститься пристань, од Днiпра вiдбивається на схiд глибока рiчка Закутна, яка весняної пори та i влiтку, вся заставлена берлинами. Через пiвверсти вiд устя Закутна, ввiбравши в себе протоки вiд рiчок Московки й Кушугуму, повертає на пiвдень i тече чотири з половиною версти, маючи з правої руки за пiвтори версти Днiпро, а з лiвої за версту - Кушугум. Щодалi, то Закутна ширшає й наприкiнцi переходить у лиман.

Весь цей закуток Великого Лугу мiж Кушугумом, Закутною i Днiпром я памятаю ще з 70-х рокiв. У тi часи вiн був рясно вкритий добрим лiсом. Чимало тут навiть дуба. Закутна з її лиманом шумiли очеретами; повсюди безлiч дрiбних проток i ходити в ций мiсцях можливо було, тiльки роздягнувшись. Року 1916-го я застав у цьому кутку великi змiни: лiс дуже порiдшав, дуби зовсiм зникли, очерети щороку скошуються, i вони вже не виростають такi високi, як колись, i сам закуток утратив свiй первiсний вигляд i став для мешканцiв Олександрiвська мiсцем для прогулянок.

Устя рiчки Закутної поширене й поглиблене черпалкою, зветься Орiховою бухтою. З одного боку бухти стоять залiзничнi вагони та лежать накиданi бунти всякого вантажу й краму, а проте з другого боку ще збереглися велетнi-осокори по 15 сажнiв заввишки та зеленi верби. Вони купають у водi свої гнучкi вiти, нагадуючи про давню велич Великого Лугу.

Вiдпливаючи якось уранцi 1916 року з Олександрiвська до Херсона пароплавом, саме пiд час сходу сонця, я, стоячи на палубi, прямо зачарувався краєвидом устя Закутної, захищеного вербами та осокорами, острова Хортицi - стародавнього притулку запорожцiв, що проти пристанi розкинувся довгим високим кряжем, та широкої пелени Днiпра, яка рожево-золотим килимом од вранiшньої зорi простяглася на пiвнiч до похмурих скель Сагайдачного й на пiвдень до лiсiв Великого Лугу.

Крiм цих рiчок, у сьому закутку Великого Лугу, а найбiльше поблизу Днiпра, лежить кiлька чималих озер. Униз вiд Орiхової бухти, майже до рiчки Бандури та й за нею, лiс на лiвому березi Днiпра майже вирубаний на дрова.

Взагалi треба сказати, що дорожнеча палива в роки свiтової вiйни дуже спричинилася до знищення Великого Лугу.

На версту вiд устя рiчки Нижньої Хортицi од Днiпра лiворуч витiкає рiчка Бандура. Пробiгши плавно пiвверсти, вона подiляється на двi протоки, з яких одна, дуже кривуляючи обiруч, простує впоперек Великим Лугом i за пiвтори версти, нижче Закутного лиману, сполучається з Кушугумом; друга, повернувши на пiвдень, зливається з рiчкою Домахою, що вийшла з Днiпра на двi версти нижче Бандури, проти острова Розумовського, i теж впадає в Кушугум.

Ще на двi версти нижче з-за острова Розумовського в лiвий бiк Днiпра витiкає рiчка Мiрошник, що, перетнувши Великий Луг упоперек, упадає в Кушугум двома протоками: однiєю - нижче села Балабине, а другою - вище Кушугумiвки, де станцiя Севастопольської залiзницi Кушугум.

Увесь сей куток Великого Лугу, починаючи вiд Закутного лиману й до рiчки Мiрошника, надзвичайно порiзаний протоками. Окремi протоки, випливши з бiльшої рiчки й пробiгшим невелику вiдстань, кiнчаються болотом або озером. Через те перейти впоперек Лугом од Днiпра або до Балабиного чи Кушугумiвки ще в вiсiмдесятi роки було зовсiм неможливо - хоч i недалеко впорядковано шлях на Балабине, хоча в повiдь його заливає. Лiси в сiй частинi Лугу збереглися дещо краще, нiж у горiйшнiй. Схiдний край цiєї плавнi нижчий вiд захiдного, i його надовше заливає весняна вода.

Хоч як важко майже до осенi переходити через усi горiшнi плавнi пiшки, та зате легко досягти їх човном. Коли комусь треба перебратися з Розумiвки в Балабине або Кушугум iвку, то замiсть того, щоб їхати Днiпром до Олександрiвська, а звiдтiля залiзницею до станцiї Кушугум i зробити понад 20 верст; можна з Днiпра дiстатися туди ж рiчками: Бандурою, Домахою й Мiрошником (всього три-чотири версти). Можна пропливти i вздовж усього горiшнього кутка Великого Лугу, бо всi рiчки сполученi одна з одною. Для сього треба перебратися Днiпром у З-кутну, а доїхавши до лиману, повернути в Кушугум та, пропливши до рiчки Бандури, запливти в Домаху, а з неї - в Мiрошник; останньою ж рiчкою можна знову повернути в Днiпро, або до села Кушугумiвки.

Iз озер у сьому закутку Великого Лугу найпомiтнiше Орiхове, яке лежить трохи вище сила Балабиного. Зветься воно так, що в ньому росте багато водяних горiхiв. На вигляд вони схожi на бараболю, але з корiнцями, як у цибулi. Їдять їх печеними й вареними. Озер же з назвою "Орiхове" у Великому Лузi не одне, i в них горiхи водяться ще й досi. Озера горiшнього кутка (а їх чимало) дiстали здебiльшого назви за прiзвищами тих запорожцiв, що осiли бiля них на грядах (сухих мiсцях) пiсля знищення Сiчi, як, скажiмо: Тригубiвське, Цимбалове, Сухинине, Тарасiвське, Бережнiвське, Кононове та iншi.

Коли запорожцi, що до зруйнування Сiчi сидiли зимiвниками навколо Великого Лугу по болотах та байраках, довiдавшись пiсля падiння Сiчi, що їхнi грунти помежованi вже на панiв i що їхнi дiти будуть крiпаками, вони кидали свої хати й переходили у Великий Луг, сподiваючись, що там їх не знайдуть, але пани дiсталися й туди, а позаяк запорожцi нi за що не хотiли визнавати себе крiпаками, то землевласники погодилися й на те, щоб вiддати сухi гряди Великого Лугу, де вже запорожцi поставили собi хати, їм же - в оренду за невеликi грошi, i старi дiди доживали там вiку, рибалячи, доглядаючи бджiл. За прiзвищами тих дiдiв околишнi селяни й почали називати рiчки, озера, гряди або урочища. Проте збереглися ще у Великому Лузi й стародавнi назви, як, наприклад: Кушугум, озеро Лукновате (що поросло лукном, себто куширем та iншою водяною рослиною), рiчка Домаха тощо.

За Кушугумiвкою Великий Луг починає розширюватися й проти устя з лiвого боку рiчки Янчокраку сягає найбiльшої ширини - 20 верст. У горiшньому кутку широкої частини Лугу треба оглянути цiлу купу озер, що звуться Лебедовими. Всiх їх п'ять. Найбiльше з них тягнеться на пiвтори версти. Лежать вони неподалiк Кушугумiвки мiж рiчками Бистриком та Кушугумом, оточенi вогкою низиною, вкритою безмежними очеретами, а помiж озерами росте рясна дiброва. Це дуже притаманний закуток Великого Лугу, що був колись притулком довгошиїх лебедiв. Тепер цю птицю в сих краях i не згадують, бо на лебедових озерах нинi плавають лише дикi качки та чайки-риболови.

Не набагато нижче Лебедових лежать два озера, що звуться Кривими. Перше з них являє собою неначе затоку Днiпра й, одбившись од нього версти за двi вище Крутоярського острова, заходить у глибину плавнi кiлькома колiнами на три з половиною версти. Ушир це озеро має всього вiд кiлькох десяткiв до пiвтораста сажнiв. Друге Криве озеро лежить на двi версти нижче першого i сполучається з ним маленькою протокою. Воно кутасте i схоже на чотири пальцi руки, де кожен палець у версту довжини, i сягає те озеро не менше, як пiвтори квадратової версти.

Вище першого Кривого озера, мiж Днiпром та рiчкою Бистрик, проти маєтку пана Мiклашевського лежить урочище Печище, помилково зазначене на триверстнiй картi генерального штабу "Кичище". Вiд Днiпра воно захищене добрим лiсом, iз боку ж Бистрика - вiдкрите. Це доволi висока гряда, на якiй помiтнi ознаки хат i перебування людей. Можливо, що тут були запорозькi заводи. Старi рибалки оповiдають, що "тут було запорозьке кишло", себто постiйне зборище, але не Сiч, бо руїни всiх сiчей нащадки запорожцiв звуть городищами.

Недалеко вiд Лебедових озер, як чув Я. П. Новицький од дiдiв Стогнiя у Краснокутiвцi та Чорновола у Кушугумiвцi, на двох височенних, гiллястих дубах запорожцi робили башти, а на тих баштах, коли треба було скликати козакiв, запалювали вогонь. Очевидячки, це були запорозькi "хвигури".

"Баштовi дуби, - казав дiд Чорновiл, - були бiля озера Лебедового, а далi верст на шiсть - на Великiй грядi, що вiд межi пана Попова, бiля Кучугур. На цих дубах, кажуть, запорожцi становили якiсь високi башти, а на них викидали вогонь, щоб скликати козакiв нiчної доби. Бiля дубiв, кажуть, жила цiла бурса козакiв. Оце як прийде звiстка яка вiд кошового, або повертаються козаки з роз'їзду, то й скликають товариство, щоб розказать, що бачили й чули. Побiля дубiв, кажуть, лежав битий шлях через Великий Луг, там, де слобода Янчокрак, через Кiнську був татарський мiст, одбитий козаками".

Це оповiдання доводить, як Великий Луг - ця укрита лiсом од степу низина - мала з ним зв'язок, а через степ i з Сiччю. Тим зв'язком було свiтлове гасло. I Великого Лугу, який рiчкою Кiнською межувався з татарськими землями, запорожцi нiколи не лишали без оборони, а держали в ньому "цiлi бурси", себто вiддiли свого вiйська (залоги).

Щодо битого шляху впродовж усього Великого Лугу, то, певно, ним їздили тiльки взимку, коли рiчку вкривала крига. Лiтом же навряд чи те було можливе, та й яка потреба тодi в такiй дорозi, бо з пiвночi й пiвдня Великого Лугу текли глибокi рiчки Днiпро та Кiнська, перевозити вантажi ними далеко зручнiше, нiж на возах пущами плавнiв. Але про цей шлях посвiдчують два оповiдачi, допитанi добродiєм Новицьким, та й менi самому доводилося про це чути. Дiд Стогнiй казав: "Од тих (баштових) дубiв шлях, кажуть, iшов плавнею скрiзь до Кучугур i далi - де тiльки жило Запорозьке Вiйсько, аж до Микитиного перевозу". Вiн пояснює навiть, коли зник той шлях: "як зруйнували Запорожжя - дуби ще довго стояли, а шлях зарiс травою й лiсом".

Нижче Кривого озера понад Днiпром, проти Лисої Гори, аж до рiчки Лопушки, що нижче села Бiленького, на 12 верст простягся добрий лiс, порiзаний упоперек рiчками Здурмiвка, Музурман та Клокушка. Всi цi рiчки дуже дрiбнi й пiд суху осiнь ними плавати можна не скрiзь. Опрiч рiчок, тут кiлька довгих заток iз Днiпра й чимало озер, iз яких найбiльше - Розсоховате, що взяло пiд себе найменше квадратову версту.

На тiй великiй площi плавнi було багато урочищ. Над рiчкою Лопушкою за п'ять верст од Днiпра й острова Тарабоша мiститься стародавнє городище. Воно має навкруги 760 крокiв, але по всьому знать, що багато з того городища змито Днiпром i що колись воно було далеко бiльше. Розкинувшись серед дикої пущi, городище оточене з усiх бокiв низиною i вербами, шелюгами, очеретами, озерами та болотами, а проте бугор пiд самiсiньким городищем iз глини. Це переконує мене в тому, що той бугор, на якому помiтнi стародавнi окопи, був колись частиною правого берега Днiпра, i його вiдмило видно так само, як i старе Городище проти слободи Капулiвки (Баторiєва Сiч). Зважаючи на те, що це знайдене Я. П. Новицьким городище найлiпше закрите вiд берегiв, треба гадати, що на ньому була найдавнiша Запорозька Сiч у тi часи, коли Вiйсько Запорозьке не мало сили змагатись iз татарами й мусило ховатись од них, як, скажiмо, ховалися року 1557-го.

Цiкавi оповiдання про це городище записано у селi Бiленькому вiд дiда Пазюка року 1887-го.

"В плавнях Попова є городище, котре ми звемо Великим, а на п'ять верст далi, а плавнях Бродського, - Мале. На обох городищах жили колись турки, а потiм запорожцi, бо й досi в землi находять багато людських голiв та кiстякiв. До великої води в сорок п'ятому роцi (1845) Велике Городище було довге й широке, а тепер його й чвертi немає - знесло водою. Щогоду, як прибуває весною вода, воно стоїть мов острiв. Тут люди знаходили черепки з посуду, маленькi горщики, а год двадцять назад чоловiк викопав невеличку мiдну вазу. Викопав та й продав шинкаревi. Находили тут i грошi срiбнi, тоненькi та довгi. За старих годiв найшов i я раз шагiв зо три мiдних, а мiж ними один з хрестом посерединi (грошi часiв польського короля Жигмонта III).

У тридцятих роках (1830) коло Великого Городища i в плавнях Матлаша жило багато польських утiкачiв. Тодi люди тiкали вiд лютих панiв, а найбiльше - вiд лютих при-кащикiв, котрi знущались над ними. Тiкали по одному, тiкали й сiмействами. Тут були лiси, очерети й терни несходженi, а в тих пущах були їхнi куренi й землянки. Утiкачi i всяка бурлачня жили тут лiто й зиму. Як випаде, було, холодна зима, то баби з дiтьми, було, i просяться до людей у слободу (Бiленьку), а мужики так i пропадали надворi. Розведуть, було, огонь та й грiються день i нiч. Тут утiкачi жили, тут дiти родились i женились. В слободу не показувались - боялись. Був у них i свiй пiп iз утiкачiв. Було, як жене iнший сина, або дає замiж дочку, то й кличуть того попа. Вiн обведе молодих кругом дуба тричi, проспiва "отче наш" - от i все вiнчання!.."

От як жила воля у Великому Лузi пiввiку пiсля зруйнування Сiчi.

Оглядаючи Великий Луг року 1916-го, я не змiг побувати на лугових городищах, але бачився з одним давнiм знайомим орендатором пана Мiклашевського - Коробцевим, що живе у селi Бiленькому. На моє запитання про городище вiн менi розповiв: "Я часто ходю на полювання побiля рiчок Лопушки та Змiйки. Мiсцевiсть там дуже дика. Знаю обидва давнi городища, на них збiгаються зайцi та лисицi пiд час повiдi. Велике Городище од рiчки Лопушки за пiвверсти на схiд, а Мале, мiж Змiйкою та Лопушкою, - за п'ять верст од першого". Таким чином, обидва стародавнi городища ще iснують, i їх можливо бачити й у нашi часи.

На площi Великого Лугу, що мiж Днiпром, Кривим озером, Лопушкою та рiчкою Кушугумом, що вийшла нижче Лебедових озер iз Кушугума, доживало вiку чимало запорожцiв. Дiд Джигир у розмовi з Я. П. Новицьким так схарактеризував їх:

"Як почали дiлити землю панам та пiд слободи, то перше порiзали степи на правому боцi Днiпра, а потiм - i на лiвому. На правому боцi, пiд Лисою Горою, жили запорожцi - Джерелiвський, Кавунник i Посунько. Добре було їм там жити, а як почули, що степ став панським, - взяли й перебрались у Великий Луг. Тут вони й вiку дожили. Деякi запорожцi жили бiльше ста год на свiтi i були такi мiж ними великi характерники. Джерелiвський сам кував рушницi i вмiв заговорювати їх. Великий стрiлець вiн був i не боявся нi тучi, нi грому: йому дикий жеребець вухо вiдкусив, i якби не злiз на дерево, то й носа не було б! Капканами ловив всякого звiра; а то раз як налiзло десяткiв пiвтора вовкiв в капкани, - взяли й затягли їх в Днiпро.

Джерелiвський завжди охоче давав притулок всiм запорожцям, що пiсля зруйнування Сiчi не пiшли на Дунай i лишилися без притулку. Прийдуть до нього та й просяться:

"Пусти, дiду, спочить!" - "Спочивайте, добрi люди!" - Годує їх день, годує два, годує й бiльше, а вони все спочивають. Було, пошле хлопця: "Бiжи, хлопку, подивись, що бурлаки роблять!" Вернеться хлопець, дiд i питає: "А що?" - "Вошi б'ють!" - "Ну, ще, каже, - будуть жить". Через день, другий уп'ять посилає: "А що тепер роблять?.." "Латаються!" - "Ну, тепер, - каже, - скоро пiдуть"... Так на його мову й виходило: облатаються, подякують та и iдуть з богом".

Жили ще запорожцi Канцибери: їх було три брати. Силачi були великi. Один з них жив з сiмейством, мав велику хату, а бiля його кишла було i запорозьке кладовище. Тепер того кишла й кладовища не зосталось i слiду, - змив Днiпро. Грошовитi люди були Канцибери... Було, йдуть у шинок (в село Бiленьке), а за ними народ так i хиле. Викотять бочку горiлки - давай гулять... Нагуляються, наспiваються досхочу, заплатять шинкаревi - i гайда додому. Жонатий Канцибера був великий галдовник (чарiвник) - загалдував свої грошi, i їх нiхто не вiзьме".

Iнший оповiдач - дiд Орел про урочище Канциберiвщина й озеро Канциберiвське так розказував:

"Там жив характерник Канцибера, а тепер людей лякають чорти. Колись там така пуща була, така росла палома (висока трава), що й не просунешся. Там, кажуть, колись кричало, реготало i вило на всю плавню".

На схiдному боцi рiчки Лопушки, що впадала в Кiнську, проти села Маячки, розкинулось багато озер, а з них найбiльше, рахуючи згори: Царград, Глибоке, Довге, Криве (це вже вкотре?), Розкопанка, Глухе, Осикове, Бiлоцерков-не, Орлове, Рiчище, Прошесь, Тихе, Волове, знову Криве та Бабине, прозване так через те, що на ньому збиралися баби (пелiкани). Опрiч озер, понад Кiнською йшли лимани: Холодний, Дурний, Буроватий, Скелюватий, Крутоватий та iншi.

Багато ще й зараз по цих озерах та лиманах риби та дикої птицi, але найбiльш цiкаве в сiй частинi Великого Лугу урочище Кучугури. Простяглеся воно серед плавнi високим, пiскуватим кряжем, почавшись бiля залiзничної станцiї Попової на пiвнiч, за вiсiм верст, - до озера Довгого i навiть далi за нього.

На сьому мiсцi неодмiнно iснувало колись велике мiсто, бо ще за часiв Нової Сiчi помiж кучугурами було чимало мармурових стiн i пiдмуркiв, а цегли - то скiльки хочеш. Про це збереглися й документи в архiвах останньої Сiчi. Пiд час спорудження Олександрiвської фортецi, росiй-. ський генерал хотiв брати з Кучугури цеглу та мармур, але Кiш Запорозький рiшуче проти того виступив; не дозволив вивозити камiнь i написав генераловi, що Вiйсько Запорозьке давно знає про руїни у Великому Лузi давнього городища i має думку, як тiльки скiнчиться тогочасна вiйна (1769 - 1774 pp.), збудувати з мармуру та iншого матерiалу, що є на руїнах мiста, нову та велику церкву в Сiчi.

Ця оборона запорожцями своїх прав на Великий Луг була зарахована вiйську, як змагання з царською владою, й нiколи не пробачалася.

Досi тi руїни давнього мiста почасти вже використанi помiщиками для будiвництва своїх економiй, почасти ж їх позаносило пiсками. Нiхто докладно не дослiджував Кучугур, i через те понинi не вiдомо, якому народовi належало те мiсто. Народнi перекази приписують його туркам; на мою ж думку, запорожцi на початку XVI столiття не могли застати у Великому Лузi такого значного турецького мiста, i коли б i застали, то не зумiли б одвоювати його, тому руїни на Кучугурах треба вважати за сплюндроване татарами генуезьке мiсто, як i на Бiлозерцi.

Дiд Джерелiвський подав такi вiдомостi про се урочище:

"У Великому Лузi насупроти слободи Василiвки єсть кучугури, а помiж ними глибокi ями (напевне, там повикопували пiдмурки давнiх будинкiв). Цi кучугури, такi високi та крутi, що не всякий на них i зiйде; а ями глибокi й заросли дерезою (колючi кущi з червоними ягiдками), кущами та хмелем, що не видно й дна. Страшно там: звiр живе всякий i виховуються злодiї та душогуби. Як жили запорожцi у Великому Лузi, то тут було їх кишло. У сьому мiсцi нiяка б сила не звоювала вiйська. Кучуруги єсть i ближче бiля слободи Пiдстепної, де кiнчаються плавнi пана Попова i починаються Канкрiнськi. I тут невилазнi урочища, i тут жили запорожцi. Бiля цих кучугур, на Канкрiнськiй землi, був якийсь турецький город, бо багато знайдено цегли й камiння з фундаменту. Цегла мiцна, як камiнь. Щоб не затопляла весняна вода, турки насипали високi могили по плавнях i становили по них цегловi двiрцi. Срiбнi грошi, мов риб'яча луска, i невеличкi мiднi находять люди i тепер. Ще недавно в цих могилах викопували чавуннi турецькi казани i якiсь мiднi труби. Казали й тепер вони єсть у пiдстепнянських людей. Вони широкi i мiлкi, так що з кожного можна нагодувати чоловiк десять-п'ятнадцять".

Чому ж так сталося - на мiсцi стародавнiх мiст тепер пiскуватi кучугури? Для мене цiлком зрозумiло: мешканцi мiст вирубали навколо себе лiс на будову й на дрова, а позаяк грунт на Великому Лузi пiскуватий, то вiтри з часом i позаносили мiста.

Найлегше пiд'їхати до Кучугур од залiзничної станцiї Попової човном, Кiнською, а далi рiчкою Кривою. Я був на Кучугурах року 1882-го i можу ствердити слова дiда Джерелiвського: "Сумно на Кучугурах i страшно" - я не змiг примусити себе, щоб зайти в Кучугури глибше, як сажнiв на сто: вони ж упоперек мають бiльше двох верст. Коли спуститися з кучугури в яму, виднокiл так зменшується, що бачиш тiльки небо та перед очима кущi; коли ж вилiзеш на кучугуру, то тiльки й уздрiєш навкруги безкраї ряди таких-от кучугур, на яких ноги грузнуть у пiсках, а вбрання зачiпається за кущi. У цих кучугурах ще довго матимуть притулок вовки та лисицi.

На схiд од рiчки Лопушки й до Верхньотарасiвського перевозу вздовж Днiпра тягнеться добрий лiс. Од перевозу, впоперек Великого Лугу, що звузився до 12 верст, iдуть два шляхи: один - до Струкiвського хутора та села Балок, а другий - до села Благовiщенського, що на Кiнськiй. Цими шляхами дуже цiкаво подорожувати, бо вони обминають чимало озер та переходять багато рiчок. Проте доброго лiсу понад шляхом вже мало.

Iз рiчок та озер, що розташованi на площi, обмеженiй на пiвночi Днiпром, на сходi рiчкою Лопушкою, на пiвднi Кiнською i на заходi - шляхами, найпримiтнiшi: рiчка Митрик, що тече з Днiпра в озеро Пiскувате, пригортаючи до себе й одштовхуючи геть безлiч проток; рiчка Змiйка, що вибiгла з Днiпра, справдi неначе гадючка, плутається в плавнi, переходячи повз декiлька озер i, врештi, серед плавнi впадає в лиман Семеновий. Далi Змiйка й Митрик, переснувавшись i дiставши назву Плетенихи, вливаються до Кiнської. Ближче до цiєї рiчки течуть: Закопаїчка, Кривий Бакай, Санчина та Масюкова.

Iз озер тут найбiльшi: Копилове, Плоське, Орiхове (друге), Куширувате, Близнецi, Карасевате, Пiскувате, Семенiв лиман, Гнилий лиман, Довгеньке, Клинувате, Котове, Попове та Затони: Верхнiй i Нижнiй.

Опрiч цих великих озер, по всiй плавнi розкидано кiлька сот дрiбнiших, здебiльшого сполучених iз рiчками-протоками. Ся частина плавнi найдужче волога, найбiльш порiзана протоками, й у нiй найлегше заблудити. По сiй плавнi теж чимало запорожцiв доживало свого вiку й од сучасних рибалок ще можна почути чимало про них оповiдань.

Далi, на схiд од Верхньотатарського шляху та рiчки Плетенихи, Великий Луг хутко звужується й перекидається на правий бiк Днiпра; на лiвому ж боцi з Днiпра в Кiнську витiкає ще тiльки одна рiчка Прогнои; озер же хоч i багато, та вони не сполученi помiж себе протоками, i через те важко оглядати сю частину плавнiв.

Найзахiднiший куток лiвобережної частини Великого Лугу - одне з найчарiвнiших мiсць. Рiчка Кiнська, що розбилася тут на кiлька проток, порiзала його на п'ять островiв, порослих добрим та величним лiсом. На островi, що найбiльший, лежить двоє великих озер: Загинайко та Царград, а нижче, бiля самiсiнького Днiпра, вiдрiзанi од плавнi Рiчищем, лежить три острови Томакiвських iз рибними заводями.

Кiнчається ця частина Великого Лугу урочищем Палiївщина. За народним переказом, тут жив один iз видатних козакiв Семен Палiй. Звiдсiля вiн вийшов на заклик польського короля Яна Собеського року 1681-го на Україну й почав на Фастiвщинi поновлювати винищене пiд час Великої Руїни козацтво. Мiцно осiвши у Фастовi, Палiй усе своє життя зброєю обстоював права козакiв i взагалi українського народу. I в людськiй пам'ятi вiн залишився й досi, як певний лицар i оборонець народний. Урочище Палiївщина й недалека вiд неї, за чотири версти через Днiпро, - Сiркiвка - дорогi пам'ятки про двох великих синiв Запорожжя. Гарно й затишно в Палiївщинi, й рибалки показують навiть скелю, де любив сидiти Палiй.

У тiй частинi Великого Лугу, що перекинулася на правий бiк Днiпра, найширший куток проти Томакiвського городища (бiля 8 верст), а найвужчий (2 1/2 версти) саме проти Сiркiвки. З озер, починаючи зi сходу, тут найбiльшi: Кругле, Головате, Лопуховате, Савка, Орiхове, Рогозовате, Пiскувате та цiлi десятки лиманiв у бiк Нiкополя. Рiчки всього цього кутка: Бугай, Тарас, Джуган, Ревун, Рiчище та Цимбал далеко ширшi й прудкiшi, нiж рiчки пiвдня Великого Лугу.

Тут же, в серединi Лугу, найкраще збереглися лiси. Саме проти Палiївщини лежить понад Днiпром урочище, що зветься Велика Пуща. Такого лiсу, як був у нiй ще року 1883-го, не вiдшукати по всьому Великому Лугу. Величезнi, в чотири обхвати, дуби з розлогим гiллям, що могло б захистити вiд дощу цiлий курiнь запорожцiв; височеннi, в 15 сажнiв, - осокори, лапастi клени, стрункi ясени, здається, шикувались один перед одним, вихваляючись, хто темнiше заступає землю од сонця, а грушi, кислицi та шовковицi сперечалися мiж собою, хто ряснiше засипле землю плодами. Тяглася Велика Пуща вiд устя Кiнської п'ять верст на схiд, до протоки Куми, та стiльки ж на захiд, переходячи за устя Перевал; упоперек же вона мала вiд пiвтора до чотирьох верст.

Року 1916-го, пливучи вздовж Великої Пущi пароплавом, я вже не бачив нi дубiв, нi iншого твердого дерева, а взагалi у Великiй Пущi лiс був високий i чи не найкращий у всьому Лузi. Невеликий шматок сiєї пущi, проти Томакiвських островiв та устя Рiчища, вiдрiзано найкрасивiшою, здається, на всьому Днiпрi протокою, що зветься Днiприщем.



Кащенко Адріан