Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ВЕЛИКИЙ ЛУГ

ДИВО ПРИРОДИ

Великий Луг споконвiку вiдомий давньому культурному свiтовi. Ще за чотири столiття до Рiздва Христа, себто за 2300 рокiв до наших часiв, грецький учений i письменник Геродот уже описував цю величезну, вкриту лiсом низину, порiзану й омиту протоками Днiпра, яку вiн звав Гiлеєю.

За часiв запорожцiв Великий Луг починався з того мiсця, де Днiпро, вихопившись iз-помiж скель Карпатського передгiр'я i пересягнувши розкиданi на його шляху пороги та забори, подiлявся спочатку на двi широкi протоки, що оточують Хортицю, а далi вiдразу ж за цим островом, неначе зрадiвши, що вибiг на рiвнину, заходився розкидатися на тiй площинi протоками, спершу на пiвдень та схiд, - лiворуч, а далi вже на захiд, - праворуч Пiвденно-схiдною межею Великого Лугу й Хортицi стала протока, або рiчка, Кушугум, а нижче - до лиману Великої Води - рiчка Кiнська, й тiльки на невеличкiй частинi - головна водотока Днiпра. Пiвденно-захiдною межею Великого Лугу, на протязi 35 верст од Хортицi, протiкав Днiпро, а там, аж до лиману Великi Води, тi протоки, що вiдбиваються од Днiпра в праву руку, а саме Тарас, Бугай, Джуган, Ревун, Рiчище, Орлова, Лапинка, Пiдпiльня, Пiскувата, Бакай та Бистрик. Всього Великий Луг од острова Хортицi до лиману Великої Води, мiряючи Днiпром, простягся на 110 верст, упоперек же вiн шириться найбiльш на 20 верст, а найменш - на 3 версти. Вся ця величезна площа, яка складає понад 1000 квадратних верст, або бiльше мiльйона десятин землi, поросла лiсами, очеретами та високими травами, прикрашена озерами та лиманами й порiзана протоками Днiпра, а через те була найбезпечнiшим мiсцем для схованок запорожцiв од татарських загонiв.

Татари, як кочiвники i степовики, взагалi вирушали в походи кiньми й завжди обминали Великий Луг з його протоками, озерами та багнищами; коли б же вони й задумали знайти запорожцiв у Великому Лузi, користуючись човнами, й заїхали б у глиб Лугу, то так заплуталися б серед безлiчi озер, рiчок та лиманiв, що не тiльки б не виявили своїх ворогiв, а навiть самi не повернулися б назад. Через те козаки й тулилися зi своїми Сiчами завжди поближче до Великого Лугу, щоб їх там нiхто не дiстав.

Самi Сiчi стояли в мiсцях, з яких було легко випливати човнами на Днiпро чи виходити кiньми в степ, тому траплялося не один раз, що вороги захоплювали й руйнували Сiч, але викорiнити запорожцiв їм нiколи не вдавалося, бо, забачивши свою слабкiсть, козаки закопували в пiски гармати й скарби й, подавшись човнами в непролазнi пущi Великого Лугу, перебували там доти, аж поки вороги вiдходили геть. Так запорожцi вчинили й року 1557-го, коли їх, разом iз гетьманом, князем Вишневецьким-Байдою обложило на Хортицi стотисячне вiйсько туркiв, татар i волохiв; так зробив i кошовий запорозький Iван Сiрко, коли року 1679-го до Чортомлицької Сiчi наближалося велике турецьке й татарське вiйсько; коли ж пiсля невдалих повстань Сулими, Павлюка та Остряницi на знесилене Запорожжя року 1638-го прийшли поляки, вимагаючи, щоб козаки вiддали їм свої гармати та спалили свої чайки, то запорожцi закопали гармати в пiсках, а чайки вiдiгнали в озера й там затопили в очеретах; проте коли через десять рокiв Богдан Хмельницький подав гасло, що час козакам повставати за свою волю, - на Сiчi одразу ж дiстали гармати й чайки, бо запорожцi добре пам'ятали, де саме ховали свої скарби.

Так велося на Сiчi аж до останнiх часiв, i якщо року 1775-го Вiйську Запорозькому вдалося вирвати з облоги численного вiйська росiйського генерала Текелiя й перейти на Дунай, то знову-таки через те, що Запорозька Сiч стояла, як i всi попереднi, на березi Днiпрової протоки Пiдпiльної, на межi Великого Лугу.

Коли поглянути на карту Великого Лугу, то майже посерединi, а саме - в тому мiсцi, де на правому боцi Днiпра лежить нинi мiсто Нiкополь (Микитин Рiг), а на лiвому - село Кам'янка (стародавнiй Кам'яний Затон), тут Великий Луг звужений до трьох верст. Тим перешийком вiн подiлявся на двi частини, з яких нижчу, або пiвденну, запорожцi в давнi часи звали Базавлугом; мабуть, через те, що там впадала зi степу рiчка Базавлук, i тiльки пiвнiчну частину називали Великим Лугом.

Назва Базавлуг збереглася i в українських народних пiснях "Ой, та їдь ти понад лугом та Базавлугом та понад Днiпром-Славутою...", i в турецьких та росiйських документах, писаних iз приводу свавiльного переходу запорожцiв року 1734-го зi своїм кошем з татарських Олешок на Базавлуг.

До наших часiв нi назва Базавлуг, нi назва Великий Луг не збереглася почасти через те, що околицi Великого Лугу, пiсля скасування Запорозької Сiчi були залюдненi нiмцями та крiпаками з Великоросiї, почасти ж через незнаття нащадками запорожцiв iсторiї своїх предкiв. Лiси по Великому Лугу й Базавлугу мiсцевi люди називають тепер однаково - "плавнями".

Запорожцi, щоб знати, про яку частину Великого Лугу мовиться, до якого вона куреня належала, прикладали до кожного кутка Лугу окрему назву, як-от: Сiркiвка, Палiївщина, Васюрине, Степок, Наливач, Велика Пуща та iншi, й окремо називали будь-якi, навiть найдрiбнiшi, протоки, озера, лимани й острiвцi; довгим же протокам надавали по кiлька назв, видiляючи кожну окрему частину. Так, скажiмо, рiчка Лапинка, яка вiдiрвалась од Днiпра бiля Микитиного Рогу, через сiм верст має назву Бакай, ще за шiсть верст уже вона звалася Пiдпiльною, а нижче села Покровського (Нова Сiч) - Пiскуватою; рiчка Скарбна в пiвденнiй частинi Базавлугу зветься Темною тощо. Не всi цi численнi назви рiчок i озер дiйшли до наших днiв, але тi, що збереглися, донесли нам поезiю тих часiв.

Якi ж заробiтки запорожцям давав Великий Луг i як могло бути, що козаки навiть у тi часи, коли вороги змушували їх залишати свою Сiч з усiма надбаними скарбами, любенько добували собi готову їжу у свого батька Великого Лугу?

Перш за все Великий Луг був сполучений iз Чорним морем широкою та глибокою рiчкою Днiпром, i завдяки тому, щовесни сила риби, не маючи собi в морi спокiйного та захищеного вiд хвиль притулку, де б їй покласти iкру, рушала в Днiпро, заходячи в озера, лимани та протоки. Найбiльше таких мiсць було на Днiпрi у Великому Лузi й через те можна вiрити оповiданням, записаним ще в XVI столiттi, що в Днiпрових протоках, пiд час нересту, риба так щiльно пливла, що як устромиш у воду списа, то вiн не тонув i не хилився на бiк, бо його тримала своєю товщею риба.

Водилися у водах Великого Лугу велетенськi бiлуги, лiктiв по 18 (3 сажнi) завдовжки, що ледве шестеро козакiв здужали пiдняти одну на плечi; попiд кручами, в чорториях, ховалися гладкi, товстоголовi соми, цiлими табунами плавали осетри, севрюги та стерлядi; величезнi, ситi коропи та довгi, зубастi щуки виблискували там проти сонця золотою та срiбною лускою; косяками грали у водi: сула (судаки), лящ, карась, окунь, лини, вугри, тарань, вирезуб, камбала, язь i марена, а вiд дрiбнiшої риби нiколи не була спокiйна пелена рiчки - так часто вона пiдкидалася з води на повiтря. Неважко було досхочу ловити рибу не тiльки сiткою та iншим причандаллям, а навiть захожiй людинi голими руками.

Величезна сила водилася тут i ракiв, якi люблять спокiйнi плеса, оточенi очеретами та скелями, а у Великому Лузi їх дуже багато. Щоб довести, яка була в Днiпрових плавнях сила добра, досить сказати, що за один захiд витягали стiльки ракiв, що вони не вмiщалися у двох великих лантухах, i частину доводилося викидати назад у воду.

Та не тiльки протоки й озера давали тут їжу козакам, не тiльки рибою та раками годувалися вони - скiльки там було звiрини, птицi, бджiл!

Великий Луг з усiх бокiв оточений безмежними степами, але схiднi не мали або мали обмаль води, та й то гiркої. А який там захисток для звiра! Через те лiси, як озера рибу, приваблювали до себе всiляку дичину. Коли ж у степах вибухала пожежа, а це траплялося часто, бо татари майже щоосенi зумисне випалювали посохлу вiд сонця траву, то вся живнiсть iз степiв кидалася до Великого Лугу, де за Днiпровими протоками, серед лiсiв та островiв, вони були безпечнi вiд вогню.

Iз звiрiв у Великому Лузi водилися вовки, вепрi, оленi, дикi кози (сугаки), лисицi, коти, зайцi, барсуки, горностай, ховрашки, бобри, куницi й виндихи, нарештi, пiд осiнню пору, заходили сюди i степовi мешканцi - тарпани (дикi конi), перебуваючи найчастiше на Томакiвському островi.

Найкраще привiлля тут мала птиця. Нiхто не перешкоджав їй у Великому Лузi кублитися й виводити пташенят. Од стрекоту й щебету повсюди ще в XIX столiттi люди не чули одне одного. Днiпровi коси колись прямо бiлiли од баб (пелiканiв) та морських чайок; за лебедями, дикими гусьми, бакланами та качками часом не видно було в озерах води; журавлi, лелеки та чаплi велично та спокiйно походжали по болотах; береги лиманiв рябiли вiд безлiчi куликiв; кучерявi ж дерева Лугу ставали притулком горлицям, зозулям, тетеревам, удодам, коростеням, сорокам, стрижам, соловейкам, чижам, щоглам та iншiй спiвочiй i неспiвочiй птицi, чий спокiй порушували хiба що соколи, яструби, шулiки та велетнi-орли.

А скiльки там було бджоли, що вiльно роїлася на деревах i навiть в очеретi; мед же носила в дупла дерев, у розщелини скель i навiть у ямки мiж травою просто на землi.

Тож нiкого не здивує, що у Великому Лузi козаки не тiльки мали собi готову їжу, а навiть заробiток. Усе Вiйсько Запорозьке харчувалося на Сiчi рибою й дичиною з Великого Лугу, причому про запаси їжi для себе мав дбати кожен курiнь, а, щоб козаки не збивалися гуртом до наймилiших їм урочищ, i користувалися Лугом усi однаково, то на Сiчi, в день Нового року, курiннi отамани тягли жеребки, кому де ловити рибу й полювати.

Рибальство й полювання тривало все лiто, а позаяк у Великому Лузi всього було з надтом i добувалося воно легко, то запорозькi громади добували далеко бiльше риби й дичини, нiж її потрiбно для вiйська, й увесь той лишок iшов на спродаж через крамарiв, якi приїздили на Сiч, - у Польщу, Московщину, Нiмеччину й Туреччину. Для продажу рибу солили або в'ялили, а iз звiрiв виробляли шкури.

Меду вiд диких бджiл у Великому Лузi добували так багато, що в запорожцiв вiн вважався щоденною приправою до соломахи, й чимало того меду та воску вивозилося до Цiсарщини.

Запорозьке товариство обережно й розумно користувалося скарбами Великого Лугу - не винищувало дрiбної риби, не било молодої дичини, зберiгало багатства Лугу до останнiх днiв своєї Сiчi в 1775 роцi - й покинуло Великий Луг iз сльозами на очах та нудьгою в серцi. Руїна й нищення Великого Лугу почалися лише пiсля того, коли наприкiнцi XVIII столiття його землi й води було подiлено царицею Катериною помiж великими вельможами, а тi пороздавали й рiчки, й озера, й лiси в оренду таким людям, що за часiв Запорожжя не смiли б у Великий Луг i носа поткнути; i вони, коли не всi лiси, то, принаймнi, найдорожчi з них дерева, як дуб, граб та орiх, почали вирубувати на спродаж, а право рибалити та полювати передавали окремим рибалкам i мисливцям.

Усе XIX столiття велося таке грабiжницьке хазяйнування у Великому Лузi. Кожен орендар або управитель намагався якомога бiльше мати прибутку з оренди i без жалю винищував звiра, рибу i птицю, а заможнi й часом вельможнi землевласники дiставали собi прибутки з того, бiля чого не працювали.

На щастя, винищити таку величезну площу, як мiльйон десятин, неможливо було за кiлька десятилiть, i ще й у нашi часи можна почути вiд старих людей оповiдання про колишнє привiлля й щедроти Великого Лугу. 116-лiт-нiй дiд Розсолода у 80-х роках XIX столiття в селi Чернишiвцi так розповiдав про Великий Луг професоровi Д. Яворницькому:

"А бджоли було тiєї! А меду! Мед по пасiках, мед i по зимiвниках, мед i по бурдюгах - так i стоїть, було, у липовниках: скiльки хочеш, стiльки й бери; бiльш усього вiд диких бджiл. Дика бджола скрiзь, було, сидить: i на комишах, i на вербах; де буркун - у буркунi; де трава - у травi. За нею i проходу не було: то, було, вирубують дупла, де вона сидить. А лiсу того? Бузина, свидина, вербина, дуби, грушиння! Груш, було, як напада з гiлля, так хоч бери граблi та горни валки: так i лежать на сонцi, поки не попечуться. Солодкi такi були, так патока з них i тече. А товщина лiсу яка була? Верби, так їй-богу, десять аршин у обхват...

А звiру та птицi? Вовки, лисицi, барсуки, дикi кози, чокалки, виндихи - так один за одним i бiжать, так i плазують по травi. Вовкiв така сила була, що їх кийками били, а з їх кож чоботи носили та кожанки робили. А їжака того - їжака!.. I казати нiчого. Були ще й дикi свинi, такi гладкi та здоровi; вони бiльше всього по плавнях шниряли. Оце як побачиш у плавнi яку свиню, то скорiше кидайся на дерево, а то - хрю! хрю! хрю! Чмок - та до тебе, так рилом i пре; виставе морду вперед та й слуха, чи не йде хто; як забаче чоловiка, зараз до нього товць рилом! З нiг звале, тодi й давай рвати. Були й дикi конi: вони цiлими табунами ходили. А що уже птицi було, так боже великий! Качок, лебедiв, дрохв, хохiтви, гусей, диких голубiв, лелек, журавлiв, тетервакiв, курiп'ят - так хо-хо-хо!

I що то за сила тiєї птицi була! Як пiднiметься з землi - сонце застеле, а як сяде на дерево, то й гiлля не видно: саме висе; а як спуститься на землю, то й вона наче долiвка, так i зачорнiє. А лебедi як зведуться битись помiж себе, то пiднiмуть такий крик, що батько, було, вискочить iз бурдюга та давай на них стрiлять, щоб порозгонить, а вони пiднiмуться вгору та тiльки порось-порось-порось!.. Нема тепер i тiєї сили риби, що тодi була. Оця риба, що тепер, так i за рибу не щиталась. Тодi все чичуга, пистрюга, коропи та осетри за все одвiчали. У одну тоню її витягали стiльки, що на весь курiнь ставало. Та все тодi не так було. Тодi й зими теплiшi були, нiж тепер, - це вже кацапи своїми лаптями понаносили до нас холода..."

Дуже цiкаве оповiдання про Великий Луг та сумiжний iз ним степ записав етнограф Я. П. Новицький 1887 року вiд вiсiмдесятивосьмилiтнього дiда Джигиря iз села Кушугумiвки; вiн мiг знати Великий Луг не ранiш, як через 40 рокiв пiсля скасування Вiйська Запорозького.

"За запорожцiв, - казав старий Джигир, - та ще й за моєї пам'ятi, у Великому Лузi i в степу багато було всякого, багато й птицi. Степ, де рiчки Терса, Солона, Вовча, Гайчук i iншi, тодi звали Диким Степом. Там бабакiв було бiльше, нiж тепер ховрахiв. Ото що зостались на цiлинi густо могилки невеличкi, - то їх нори. Як стали селитись слободи в степах, стало тiсно й бабакам!.. Звайлували вони вiдсiль в тридцятих годах.

Ще були, кажуть, дикi свинi, та менi їх не довелось бачити; це ще було за запорожцiв. Були ще барсуки, виндихи. Виндиха невеличка, як собака. Жила в водi, а iнодi вилазила на берег. Були бобри - i тi нори робили в водi. Бобрiв i я бачив на своєму вiку чимало; все було тягнуть хмиз в воду. Дикi кози i тепер є по плавнях, та мало, а була їх сила! Вони любили пастись там, де мочар та дикий хрiн.

З дикої птицi було багато голубiв: гнiздились по лiсах та по скелях. Водились ще дикi гуси, лебедi, журавлi. Вони є й тепер, та мало. Водились огарi, тетерваки, баклани. Тепер тетервакiв нема й помину, - змандрували, а баклани й досi є, та рiдко, i бiльше на порогах. Вони чорнi, сiдають на камiння i заборах серед Днiпра, де мало людей. Колись було багато деркачiв, а тепер i тим мiсця мало. Не густо тепер i качок стало за вражими стрiльцями...

Риба, яка була тодi, така й тепер, тiльки її не зосталось i сотої частини: виловлюють, не дають вирости. Колись сього не водилось. Було, старi люди кажуть: "Ловiть, хлопцi, рибу та не переводьте, бо грiх!" Так, було, й робимо: наловимо риби i котра велика - беремо, котра мала - геть її у воду i нехай росте.

Ранiше i лiс густий був по плавнях: дуби товстi та гiльчастi, сокори, лоза непролазна, терни, грушi, а по озерах очерета, куга, осока. Тепер як глянеш - мов не той край: все попсовано та сплюндровано...

За запорозького уряду багато водилось пугачiв: були вони по всiх байраках, була їх сила по скелях на Днiпрi, а ще бiльше у Великому Лузi. За год, кажуть, перед тим, як зруйновано Запорожжя - пугачi кричали день i нiч. Вони чули козацьку недолю, чули й свою, бо як пiшла земля в роздiл та стали рубати лiс, то й пугачам мiсця не стало. Про це є козацька пiсня, дуже жалiбна на голос:

Ой, не пугай, пугаченьку,

В зеленому байраченьку! -

Ой, як менi не пугати,

Що хотять байрак вирубати,

А менi нiгде та прожити,

Нiгде менi гнiзда звити,

Малих дiток виглядiти...

Та й запугав пугаченько

В зеленому байраченьку..."

Багато таких оповiдок доводилося й менi чути од дiдiв у свої молодi роки, та на превеликий жаль, я тодi не розумiв тiєї величезної ваги, яку має народне слово, i не записував тих оповiдей. Я почав знати Великий Луг з 1880 року, себто в тi часи, коли, як казав дiд Джигир, "все було попсовано та сплюндровано", а проте вiн робив на мене враження надзвичайного привiлля. Лiси ще стояли неначе нерухомi, красуючись своєю розмаїтiстю. Подекуди дерева височiли щiльною стiною, де-не-де чергувалися з просторими галявинами, вкритими високою, у зрiст людини, травою. Часом по них були розкиданi або поодинокi дуби та велетнi-осокори, або грушi, кислицi та купами бузина, - i це надавало галявинам дивовижної краси.

Iз звiрiв у плавнях менi траплялися тiльки свинi, й то, напевне, не дикi, а здичавiлi, свiйськi. Щоб не годувати свиней, селяни з берегiв Великого Лугу виганяли в тi часи свиней у плавню i там лишали аж до зими. За лiто свинi дичавiли, виводили в плавнi поросят, якi, виростаючи, ставали вже зовсiм дикими й навiть кидалися на людей. На зиму селяни намагалися забрати свиней у село, а на тих, що не давалися до рук, влаштовували облави, як на диких.

Вовкiв i лисиць у мої часи було чимало, зайцiв же - велика сила. Менi розказували тамтешнi люди, що за повенi зайцi рятувалися на високих мiсцях i збивалися в такi гурти, що їх можна було руками кидати в човни. Про диких кiз я чув од стрiльцiв, нiби вони в 1880 - 1888 роках ще водилися в плавнях, але сам я їх не бачив, бо й не шукав: я не був мисливцем i хоч носив iз собою по Великому Лугу рушницю, та тiльки виключно проти вовкiв.

Дуже часто, переходячи лiси, менi доводилося бачити озера. На їхнiх берегах здебiльшого шумiли очерети й осока, з яких, мов чабани з-помiж отари овець, маячили високi верби, купаючи свої гнучкi вiти у водi. Де траплялися пiскуватi галявини, то вони були вкритi непрохiдними шелюгами лоз; вогкi ж безлiснi мiсця заростали осокою аршинiв у три заввишки та очеретами до трьох сажнiв. Величезнi, срiбно-рудi китицi комишу хвилювались, як море; поверх же того моря красувалися чорногрудi, м'якi, мов боброве хутро, султани.

Страшно було заходити в таку гущавину очеретiв, з яких не видно було навiть неба, та зате там можна було назбирати цiлi козуби ожини. Коли менi вдавалося продертися крiзь такi заростi до озера, або протоки, я завжди заставав на водi диких качок, iнодi такi великi табуни, що за ними тiльки де-не-де виблискувала вода та виглядали бiлi й жовтi квiтки водяних лiлiй.

З водяної птицi менi не довелося вже бачити лебедiв; дикi ж гуси були так наляканi, що я стежив за ними лише пiд час перельотiв з одного озера на iнше. Баклани й морськi чайки водилися й на Днiпрi, й по лиманах; качки - по озерах та протоках, чаплi й лелеки - скрiзь по заводях, помiж осокою.

Дивує мене, що дiди Розсолода й Джигир не згадували про бабу-птицю, себто пелiканiв, а проте у Великому Лузi вони траплялися цiлими зграями. В роках 1880 - 1884-х я бачив їх i на пiскуватих косах Днiпра мiж Олександрiвськом та Нiкополем i на озерах Базавлугу, а мiж 1870 - 1880 роками навiть на камiннях побiля скель Сагайдачного, вицте Великого Лугу, i лише в останню мою подорож на Великий Луг, року 1916-го, я не тiльки не побачив жодного пелiкана, а й уже чув од мисливцiв, що ця птиця, на жаль, давно не залiтає у цi краї.

Щодо спiвочого й неспiвочого повiтряного птаства, то його у вiсiмдесятих роках XIX столiття було ще надзвичайно багато у Великому Лузi. Горлицi, зозулi, удоди й ракшi голосно й весело перегукувалися через лiсовi галявини, а од спiвiв i щебету соловейкiв, чижiв, шпакiв, щигликiв та ремезiв у вухах лящало.

Риби в мої часи у Великому Лузi ще було досить, причому соми, коропи й щуки траплялись ще дуже великi - що ж до осетра та бiлуги, то їх водилося мало. Найкраще ловилися у лузi раки, яких було сила-силенна.

Найдовше й найчастiше з околиць Великого Лугу менi доводилося пробувати в мiстi Олександрiвську, в селi Чернишiвцi бiля Томакiвського острова, в Нiкополi, на межi з Базавлугом, та в селi Покровському, на мiсцi Нової Сiчi. Оглядати Великий Луг пiшки зовсiм не можливо через численнi протоки, якi лiтньої й осiнньої пори хоча й неглибокi, але перебродити їх дуже забарно й неприємно. Оглядати, звiсно, найзручнiше на човнi, з якого можеш вийти на берег у кожному цiкавому мiсцi. В надбережних селян та рибалок, мало не скрiзь, є каюк (душогубка), i в ньому, набравши iз собою харчiв, я їздив по Великому Лузi, не вертаючись до оселi iнодi по кiлька днiв. Такi каюки дуже легкi, добре слухають навiть одного весла; можна проїжджати найдрiбнiшими мiлкими протоками i неважко перетягати їх з однiєї протоки на iншу, як то буває потрiбно. Але подорожувати по Великому Лугу треба обережно, найкраще з картою в руках, або в супроводi мiсцевої людини, бо можна заблукати в протоках та озерах так, що й назад не потрапиш. Перешкодою в дослiдженнi Великого Лугу стає тiльки швидка, на деяких протоках, течiя, проти якої на одному веслi не попливеш.

Пiд час моїх мандрiв по Великому Лугу я не шукав собi подорожнiх - менi любо було вештатись у пущах сього надзвичайного й чарiвного мiсця на самотi зi своїми думками та зi своїм жалем за славним минулим запорозького Великого Лугу.

Часом менi було моторошно серед очеретiв, шелюгiв та лiсових пущ, але я примушував себе перемагати почуття страху i заходив у самiсiнькi нетрi. Найсумнiше бувало, коли мене заставала нiч за кiлька верств од житла. Тодi я прив'язував човна серед якої-небудь спокiйної протоки або озера до затопленої водою лози, або очерету, щоб нi гад, нi звiр не порушив мого сну i лягав спати на днi каюка; коли ж там було волого, то я вирiзував кiлька пучкiв очерету й застилав ними в кiлька шарiв дно, i, таким чином, мав гарну, м'яку постелю, через яку нескоро проникала вода до мого боку.

А якi чудовi незабутнi переживання вночi серед безмежної плавнi! Пiсля заходу сонця веселе птаство, що вдень розважало мою самотнiсть, замовкало й засинало. Червона вiд вечiрньої зорi пелена озерця потроху темнiшала, а водночас iз тим якась невидима рука запалювала на небi й на водi яскравi зiрки. Понавколо все вщухало, i нарештi панувала урочиста тиша, i з близького, вкритого темрявою берега тiльки цвiркуни подавали свої одноманiтнi, сонливi голоси та очерет, хитаючись i тручись своїми китицями, неначе шепотiв про щось таємне. Та час од часу помiж деревами розлягалося пугукання сичiв або незрозумiлий поклик деркача - i знову все завмирало.

Але ось серед тiєї тишi зненацька долинав iз берега передсмертний зойк зайця, або жахливий скрик дикої качки, а часом жалiсний писк невеличкої пташки, нагадуючи, що серед темної, теплої ночi навколо вас твориться драма життя: сонного зайця схопив пiд кущем вовк, лисовин пiдкрався до спокiйного табуна, качок; пташку ж нагледiв помiж листям жовтоокий хижак-пугач.

Проснешся, було, з несподiваного крику, але втомлене за день тiло потребує спокою, i невдовзi сон знову бере вас у свої солодкi обiйми.

А який ранок у плавнi! Чи може ж бути щось чарiвнiше? Небо на сходi починає бiлiти - свiтлiшають разом iз ним i води протокiв та озер, що вночi були темнi, як домовина. Далi схiд починає червонiти, одбиваючи в собi промiнь невидимого ще сонця i посилаючи той вiдблик на вкритi ранковим туманом води та за-рошенi дерева й очерети. От блiдi протоки й озера зарожевiли нiжними кольорами ранкової зорi, й, нарештi, крiзь вiти сумних, похилих верб та струнких осокорiв проглядає сонячне сяйво, граючи золотом спершу на деревах, а далi й на травах, переливаючись самоцвiтами в кожнiй краплi роси, цiлує м'якi китицi очерету й визолочує гаптованим килимом озера й протоки Великого Лугу.

Птаство прокидається, розправляє свої затерплi за нiч крила й починає гомонiти - поперв-ах стиха, неначе боячись одразу порушити нiчну тишу, але небавом розмова стає виразнiша, гучнiша... Птахи зриваються з мiсця й, купаючись у свiжому повiтрi лiтнього ранку, розбуджують непорушну плавню... Починається денне життя з його радiстю й пiснями.



Кащенко Адріан