Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

ШУКАННЯ СТРАЧЕНОЇ ВОЛI (1776-1828 роки)

КIНЕЦЬ ЗАПОРОЖЦIВ

Коли звiстка про зраду отамана запорозького Гладкого султановi розiйшлася по українських селах Добруджi та по плавнях Дунайських гирл, розпач охопив увесь український люд, бо всi боялися помсти туркiв. Хто тiльки мав човни, всi кинулись тiкати морем до росiйських берегiв, залишивши все своє добро. Але ранiше, нiж на Задунайське Запорожжя набiгли турки, до запорозьких осель кинулися молдавани та мокани й почали не тiльки грабувати хати, а часом вбивати й людей. Молдавани ж iз села Беш-Тепе прямо-таки хотiли вирiзати сусiднє українське населення, щоб забрати їхнi маєтностi, й тiльки молдавський священик не допустив їх до того злочинства.

Мокани, якi ранiше чимало потерпали вiд запорожцiв, тепер почали в плавнях полювати на них, як на дичину, i вбивати поодинцi. Як розповiдали сучасники, пiд той час у Добруджi загинуло бiля 1000 душ українського люду.

Коли до Сiчi наблизилося турецьке вiйсько, то застало там тiльки п'ятьох старих дiдiв: колишнього кошового отамана дiда Рогозяного, Келеповського, Якова Люльку, Федора Дурного та Тимоша Мамалигу. Тi дiди не хотiли покинути останнього гнiзда козацької волi й усi загинули вiд турецьких ятаганiв. Упоравшись iз тими бранцями, турки пiдпалили церкву й iншi сiчовi споруди, лишивши од Сiчi самi руїни. В Силiстрiї, коли вiзир дiстав звiстку про вчинок Гладкого, вiн одразу ж одiбрав од усiх запорожцiв зброю, а самих їх одiслав в Андрiанополь.

Скасування Вiйська Запорозького було з боку турецького уряду вчинком безпiдставним, бо тi козаки не тiльки не були спiльниками Гладкого, а навпаки - його ворогами, й зовсiм не мали на думцi покидати турецьку землю. Тим часом розгнiваний султан звелiв, було, скарати всiх запорожцiв смертю, i, тiльки iз заступництва австрiйського посла, вiн згодом помилував iх, хоч наказав тримати до кiнця вiйни у в'язницi, посилаючи їх щодня на роботи по 300 душ. Наказним отаманом у тих запорожцiв був старий козак Iван Балан, i запорожцi ж мали в тюрмi й похiдну церкву iз священиком Устином.

Через якийсь час запорожцiв з Андрiанопольськоi в'язницi перевели у Стамбул i там теж по черзi посилали на роботи. Коли скiнчилася вiйна, султан хотiв, було, знову поновити Вiйсько Запорозьке з тим, щоб жило воно подалi вiд росiйського кордону, й одмежував їм землю на березi Бiлого (Егейського) моря за Салонiками. Чотириста запорожцiв разом iз священиком пiшли, було, оглянути новий край, i хоч там їм дуже сподобалося, бо, як вони розказували, була добра вода й рибнi плеса й неподалiк Святої Гори (Афону), та, розмiркувавши гаразд, запорожцi не наважились осiсти через те, що на Бiле море людям з України неможливо було заходити, й за кiлька рокiв усi козаки мусили б там перевестися. Просили вони султана, землi хоч в Азiї, аби на Чорному морi, щоб можливо було човнами мати зносини з Україною, та, невiдомо, з яких причин їхнє прохання не було задоволене, й випущенi на волю запорожцi повернулися на Дунайськi гирла, де й доживали свого нещасливого вiку, як звичайнi рибалки. Сюди ж один за одним поверталися з Буджака й тi 300 запорожцiв, що їх Гладкий силою завiз в Iзмаїл.

Блукали ще довго колишнi запорожцi понад Дунаєм та понад Днiпром, шукаючи волi та долi, та тiльки, як розповiдає народна пiсня, даремнi були їхнi заходи:

А вже рокiв бiльше сотнi, що козак в неволi

Понад Днiпром ходе, викликає долю:

"Гей ти, доле, вийди з води,

Визволь мене, серденько, з тяжкої бiди!"

"Не вийду, козаче, не вийду, соколе!

Ой, рада б я вийти, так сама в неволi,

Гей, у неволi, у ярмi,

Пiд великим караулом у тюрмi".



Кащенко Адріан