ШУКАННЯ СТРАЧЕНОЇ ВОЛI (1776-1828 роки)

ПЕРЕХIД ЧОРНОМОРЦIВ НА КУБАНЬ

2 липня 1792 року було видано царського указа про те, щоб флотилiя Чорноморського вiйська негайно рушала на Тамань. Чепiга зараз же звелiв скликати пiших козакiв в Акерман, де вже стояли запорозькi байдаки. Почалися збори, про якi згадується в пiснi:

Ой, тисяча, ще й сiмсот дев'яносто другого року,

Прийшов указ вiд царицi, аж iз Петербурга-города.

А щоб пан Чепiга та пан Головатий

Усiх запорожцiв зiбрали та на Кубань вайлували.

Ой, пора нам, братця, в поход убираться

Та з Днiстром прощаться.

Ой, прощай ти, Днiстре, ти, рiченька бистра!

Та поїдем на Кубань пить водицi чистої.

Ой, прощайте, куренi любезнiї,

Треба вiд вас повалити на чужi землi.

Коли в Акерманi зiбралося бiля 4000 козакiв, за дорученням Коша полковник Сава Бiлий посадив їх на 50 байдакiв та одну яхту й перевiз морем у Очакiв, а полагодивши там деякi байдаки, рушив далi навкруг Криму на Тамань, куди й прибув 25 серпня. З ним було: полковникiв - 4, осавулiв - 4, хорунжих - 4, квартирмейстерiв - 4, сотникiв - 51, отаманiв - 20, пушкар - 1, гармашiв - 124; всiєї ж старшини й козакiв - 3847 душ.

Слiдом за флотилiєю, Чепiга вирядив на Тамань через Керч 600 пiших козакiв iз полковником Кордовським, якi так само безпечно прибули туди. Казна видала чорноморцям на новому мiсцi 1000 колод лiсу, й Вони зараз же заходились будувати на руїнах давнiх мiст Таманi та Темрюка куренi й iншi вiйськовi споруди, а пiсля того взялися до рибальства.

2 вересня кошовий Чепiга, зiбравши в Слободзеї комонних козакiв, вiдправивши молебна, рушив у похiд суходолом iз 2000 вершникiв, iз вiйськовими клейнодами й похiдною церквою. Вiн повiв вiйсько на Сокiльський перевiз на Бузi, а далi через усе Запорожжя за Днiпро й за Дiн. Йдучи Запорожжям, не пiзнавали вже старi сiчовики своїх степiв, i мимоволi на їхнi очi набiгали сльози, коли замiсть безкрайнього простору вони бачили витолоченi помiщицькими отарами трави, стрiхи панських будинкiв i багато сiл iз чужестороннiми людьми: литвинами, молдаванами, арнаутами, греками, сербами й великоросами. Тарпани та оленi за 17 рокiв зовсiм зникли iз степiв i перейшли за Дон - туди, куди тепер рухалися й запорожцi.

Тiльки 23 жовтня отаман Чепiга прибув до межi земель Вiйська Чорноморського i став на зиму в покинутому Ханському мiстечку, на правому боцi рiчки Єї, бiля її устя. З ним було 2063 козакiв та старшини.

Найтяжче завдання дiсталося Головатому. Треба було пiдняти й перевезти у новий край одружених козакiв iз їхнiми родинами. Плач стояв помiж Бугом та Днiстром. Жiнки й дiти не хотiли кидати осель, до яких за три роки вже звикли й бiля яких чимало попрацювали. Коли Головатий запросив перезаписатися, хто хоче переходити на Кубань, а хто хоче лишатися на Буджаку, то виявилось, що тiльки сiчовики, аби зберегти свою козацьку волю, згодилися податися на Тамань; всi ж iз запорозьких поселян, не бажали залишати своє господарство. А до того часу мiж Бугом та Днiстром вже iснувало 25 козацьких сiл, не рахуючи окремих хуторiв.

Та не вспiли ще сiмейнi чорноморцi розпродати свої хати й худобу, як на Поднiстров'я налетiли пани з грамотами на вiчне володiння землями, а коли де траплялись люди, то вони їх проголошували своїми крiпаками. Таким чином, дуже багато запорожцiв, якi щойно вибились iз неволi, тепер опинилися в крiпацтвi, а на Кiнбурнзькiй сторонi граф де Вiт замежував собi цiлу слободу чорноморцiв Забаринську, в якiй було навiть управлiння Кiнбурнзької паланки Чорноморського вiйська, i всiх людей, що жили в слободi, разом з усiм їхнiм добром та господарством, записав своєю власнiстю. На накази Головатого козакам, щоб виступали з паланками до Слободзеї, де Вiт не звернув нiякої уваги й нiкого з козакiв не випустив. Головатий скаржився на лютого пана генераловi Коховському, та його скарга не мала наслiдкiв - так усi сiмейнi козаки Кiнбурнзької паланки й лишилися пiд панами разом зi своєю старшиною. Так же вчинили i граф Безбородько, i генерал де Рiбас, i Державiн, i Глинка й iншi. Просто кажучи, року 1792-го вдруге вiдбулося все те, що чинилося 15 рокiв до того на Запорожжi: козакiв, щоб не йшли у вiйсько, забивали в колодки, замикали по льохах, вiднiмали вiд них жiнок та дiтей, а хто намагався тiкати, у тих одрiзували оселедцi.

Кого iз сiмейних чорноморцiв не встигли захопити пани, тi почали розпродувати свої хати й маєтки, а скуповували їх за безцiиь мiсцевi урядовцi. Чорноморська старшина дбала про те, щоб якнайбiльше вивести народу на Кубань i вмовляла всiх кидати Днiстер:

Харко листи засилає,

На Кубань-рiчку закликає:

Дарує лiсами, вiльними степами

I ще й рибними плесами...

Нарештi 26 квiтня року 1793-го, пiсля молебна в Слободзеї, Головатий подiлив весь свiй великий обоз на 20 валок i вирушив до Бугу. З ним було всього бiля 2000 старшини та козакiв, не рахуючи їхнiх родин. Переправившись через Буг на Сокiльському перевозi, а через Днiпро у Бориславi, Головатий подiлив переселенцiв на двi частини й послав одну на Керч i Тамань, а другу через Дiн - до Єї.

Це переселення сiмейних складалося далеко сумнiше, нiж одиноких. Знову ж сталося те, що й пiд час "Згону" пiсля руїни Чигирина:

Течуть рiчки iз-за гори мутнi,

Iдуть люди iз городiв смутнi,

Покидають вжитки, пасiки любезнi

I предорогiї грунти.

Коли пiдрахувати всiх козакiв, що перейшли на Кубань iз Савою Бiлим, Кордовським, Чепiгою та Головатим, то виходить всього бiля 8200 душ, а проте в проханнi, що возив Головатий до столицi, Кiш налiчував тих, що пiд час вiйни з турками служило, 12 622. Куди ж подiлося решта - 4400 козакiв? Не могли ж стiльки захопити помiщики. Правда, бiля тисячi душ запорозької сiроми, що не мала за що переселятись, довго вешталось по заробiтках у пiвденному краю, доки осавул Черненко, зiбравши їх в Одесу, вирядив-таки за помiччю генерала де Рiбаса на Кубань; а все-таки не вистачало чимало чорноморцiв, i через те треба гадати, що пiд час згону з Днiстра чимало їх пiшло не на Кубань, а на Дунай. У цьому немає нiчого дивного, бо Чорноморське козацтво не могло не помiтити, як стародавнi запорозькi звичаї у вiйську порушувалися, починаючи з заборони щорiчного вибору старшини, використання козакiв на казенних роботах i таке iнше, тодi як у Задунайському запорозькому вiйську стародавня регула ще зберiгалася досить чистою, i простому козацтву жилося далеко вiльнiше. Шукання волi й примусило їх зректися Кубанi та перейти на Дунай. Цей факт стверджується й текстом народної пiснi:

Дарувала нам цариця землю

I всi чотири лимани:

Гей, ловiть, хлопцi, рибу

Та справляйте жупаии.

Ми думали, миле браття,

Що ми жупани справляли,

Аж ми собi, миле браття,

На нiженьки кайдани заробляли,

Ой, ходiмо, браття, до церкви

Та помолимося богу,

А чи не дасть нам, братця, господь

Аж за Дунай дорогу.

Ой, устали раненько

Та важкенько зiтхнули,

Та пiдняли паруса вгору,

Та за Дунай махнули.

Ой, спасибi тобi, Катерино,

Та за твою ласку,

Що ти спекла на Великдень

Нам гречану паску.

Ой, спасибi, Катерино,

Та за твою волю,

Що нам показала

За Дунай дорогу...

Тяжко довелося запорожцям-чорноморцям у першi роки на своїй новiй Українi. Одночасно вони будували оселi й оборонялись од нападiв черкесiв. Прикубанськi степи тодi були такi саме, як степи Запорожжя сто лiт до того. Там, на Чорномор'ї, буяли височеннi й ряснi трави, такi ж водилися у степах птахи i звiрi, навiть дикi конi (тарпани), а по лиманах та озерах ловилася така ж сила риби. В одному тiльки степи Чорномор'я були гiршi за степи Запорожжя: вони лежали низько над морем та над рiчками, мали багато болiт, особливо на Таманi; не було тут чудових, глибоких, скелюватих байракiв Запорожжя, майже зовсiм не росли лiси, а замiсть того шумiли очерети на розлогих, болотяних берегах рiчок; вода там стояла на цiлi верстви, й вiд того козаки хворiли на пропасницю, що зводила зi свiту навiть лiтнiх, кремезних, мов дуби, сiчовикiв.

Головний Кiш Вiйська Чорноморського став бiля рiчки Кубанi в Карасунському Кутi; куренi ж осiли окремою слободою або станицею. Мiсця для станиць оглядав та визначав сам Чепiга з представниками куренiв; кому яке мiсце, тягли жеребки. До 38 куренiв, що завжди були у Вiйську Запорозькому, на Кубанi додали ще два: Катерининський та Березанський. Бездомiвнi козаки (бурлаки) могли й не вирушати в станицi, а жити в Катеринодарi, й для них там були побудованi куренi, або, по-новому кажучи, казарми.

Найтяжча руїна запорозькiй регулi дiсталась од тих же людей, якi двадцять рокiв клопоталися над поновленням Вiйська Запорозького. У сiчнi 1794 року Чепiга, Головатий та вiйськовий писар Котляревський видали й оголосили уклад Чорноморського вiйська пiд назвою "Порядок общей пользы". Зроблено те було без обмiркування на козацькiй радi й навiть без вiдома й бажання козакiв. Затвердженi на своїх посадах владою "Великого Гетьмана" Потьомкiна, пiдвищенi росiйськими чинами та обдарованi кавалерiями, привiдцi Чорноморських козакiв вже не хотiли радитися з товариством, маючи його за щось нижче вiд себе, i ще бiльше не бажали мати над своєю дiяльнiстю контроль iз боку вiйськової ради.

У виданому зазначеним трiумвiратом "Порядке общей пользы" зовсiм не згадано про вiйськову раду, так наче її нiколи й не iснувало на Запорожжi. Така змiна цiлком стосувалася поглядiв росiйського уряду, який, ще з часiв царя Олексiя Михайловича, неприхильне дивився на вiйськову раду в запорожцiв, i тому, можливо, що Головатий своїм "Порядком общей пользы" скасував цю раду через домагання вищого росiйського уряду.

Той же "Порядок" забезпечив вiйськовiй старшинi, "яко вождям-наставникам", право на "вечное спокойное владение" землями, себто затвердив приватну власнiсть на землi, яка за царською грамотою була призначена всьому Вiйськовi. Зрозумiло, що з цього почалося розмежування чорноморцiв на панiв та козакiв, як велося iз часiв Мазепи й на Українi. Тi пани, або старшина, стали добиватися росiйських армiйських чинiв, а чимало їх уже й мали ще з турецької вiйни - i з того пiшов подiл козацтва, як у регулярному росiйському вiйську, на офiцерiв та нижнiх чинiв. Тож про запорозьке товариство за таких обставин уже годi згадувати.

Нарештi порушена була запорозька регула щодо жiноцтва. Сiчi, або Коша, на Кубанi вже не було. Катеринодар, у якому жила козацька сiрома, не був Сiччю, а був мiстом, де мешкало жiноцтво. Та й узагалi сiрома, якої прибуло на Кубань бiля 60 000 душ, хутко зменшувалась у своїй кiлькостi, почасти вимираючи, почасти одружуючись. Про це дуже дбав тепер вiйськовий уряд, бо навiть у "Порядке общей пользы" на окружнi правлiння покладався обов'язок: "для распространения семейственного жития холостых к женитьбе побуждать". Сiмейнi основи, зрозумiло, справили великий вплив на уклад козацького життя, хоч далеко менший, нiж першi три причини.

Таким чином, завдяки "Порядку общей пользы" на Чорномор'ї через кiлька рокiв од запорозьких звичаїв лишились однi згадки.

Тiльки один раз запорозька сiрома, ранiше, нiж вимерти або занепасти душею, захвилювалась i зробила спробу пiдняти з домовини стародавнi запорозькi звичаї. Ця хвилина вiдома в iсторiї пiд назвою "Персидського бунту".

В липнi року 1794-го два полки чорноморських вершникiв пiд бунчуком отамана, старого Харка Чепiги, були висланi в Польщу, де, мiж iншим, брали участь у штурмi Праги та Варшави. Не встигли вони в останнi днi року 1795-го повернутися з далекого походу в Катеринодар, як у лютому року 1796-го кошовому знову наказали вирядити два полки вiдбiрних козакiв у Астрахань для вiйни з персами.

Полки тi повiв вiйськовий суддя Головатий. Весь перський похiд склався невдало. Вже в Астраханi чорноморцi од незвичного повiтря почали хворiти; коли ж їх перевезли морем до Баку, то хвороби ще збiльшились, i козаки почали мерти. З тої недуги вони занепали духом, а тут ще й вiйна тяглася дуже нудно, бо нiяких боїв не було, а замiсть того козакiв змушували тяжко працювати. Незадоволенi - почали тiкати. А куди - з такої далекої сторони?

Почули чорноморцi, що в грузинського царя є вiльнi козаки - 800 душ iз кошовим отаманом Розтрьопою - i що цар Грузiї платить добре жалування; того було досить, щоб козаки з околиць Баку почали тiкати понад рiчкою Курою до Грузiї. Зникло, мабуть, не бiльше сотнi, та чи знайшли вони в Грузiї козакiв, чи загинули в чужiй сторонi з голоду, чи дiсталися татарам та персам у неволю - невiдомо.

Почав хворiти бiля Каспiйського моря й сам Головатий i 28 сiчня року 1797-го помер. Трохи ранiше, а саме 14 сiчня, помер у Катеринодарi Чепiга, так що старшим у вiйську лишився вiйськовий писар Котляревський, та й той незабаром поїхав на коронацiю царя Павла I. Там Котляревський сподобався царевi й 27 липня 1797 року, без вибору й бажання Вiйська Чорноморського, його призначили "Вiйськовим отаманом". Цим указом царя Павла I зрештою скасовувалися виборчi права козакiв i сама назва "Кошового отамана".



Кащенко Адріан