Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

ШУКАННЯ СТРАЧЕНОЇ ВОЛI (1776-1828 роки)

ЗАПОРОЖЖЯ МIЖ БУГОМ ТА ДНIСТРОМ

Першим дiлом "Великого гетьмана" було затвердження Чепiги й Головатого на урядi. Разом iз тим вiн наказав вислати до нього за почесних чатiвникiв 500 найжвавiших чорноморцiв i нарештi 1 березня сповiстив кошового, що, пiклуючись про Вiйсько Вiрних Козакiв Чорноморських, вiн клопочеться перед царицею, щоб дати їм пiд оселi грунти помiж Бугом, Днiстром та Чорним морем, а до того ще землю бiля Кiнбурна з озерами, якi ще не надiленi панам. Обiцяв вiн видiлити вiйську й лiс на будiвлi.

Треба думати, що цариця затвердила пропозицiю Потьомкiна, бо 19 квiтня вiн прислав на Кiш ордер про те, що пообiцянi землi справдi передаються Чорноморському вiйську з додачею ще Єнiкальської округи з Таманню. Далi 14 липня вiн звелiв генераловi Кутузову оголосити всiм, хто живе мiж рiчками Бугом та Днiстром, що вони переходять пiд владу Чорноморського вiйська.

Велика радiсть охопила колишнiх запорожцiв, коли в присутностi депутатiв од вiйська почали вiдмежовувати чорноморцям землю. Межа пiшла од Чорного моря вгору Днiстром до Бендер, а вiд того мiста через верхiв'я рiчок Кучургана та Куяльника на Тилигул, а звiдти на верхiв'я Березанi та, повернувши тiєю рiчкою трохи вниз, попрямувала до Бугу, й, впершись у нього проти Богоявленська, пролягла лиманом, доки, обминувши Очакiв, вийшла до моря.

Прийнявши одмежованi землi, Чепiга наказав усiм полковникам пильнувати, щоб нiхто, не рубав на вiйськовiй землi садiв та лiсу, та переписати всi рибальськi заводи й брати з них на вiйсько мито.

Сотнi родин колишнiх запорожцiв прибували тепер у Слободзею й розподiлялися Чепiгою по паланках на мiсця, визначенi Кошем пiд оселi, так що новий край, незважаючи на вiйну, хутко почав залюднятися. Паланок було засновано три: Поднiстрянська, Березанська та Кiнбурнзька. В Слободзеї зараз же почали споруджувати церкву та вiйськову паланку - будинок для кошового отамана й канцелярiї.

Таким чином, росiйським запорожцям року 1790-го були видiленi тi ж землi, якi року 1776-го турецький султан уже вiддавав. Час дуже сприяв козакам перевезти свої родини, бо вiйна поновилася тiльки пiд осiнь. Оселялись запорожцi здебiльшого в домiвках тих молдаван, якi повтiкали за Днiстер, хоч немало було й таких, що ставили власнi хати українського вигляду. Коли ж восени чорноморцi пiшли на Дунай, то бiля впорядкування осель поралися батьки та жiнки козакiв.

У жовтнi чорноморськi козаки билися пiд Кiлiєю, а їхнi байдаки плавали в гирлах Дунаю й допомагали росiйськiй флотилiї розбити турецький флот i здобути Тульчу й Iсакчу. Плаваючи в гирлах Дунаю, чорноморцi щодня зустрiчалися iз задунайськими запорожцями, що з турецького боку несли таку ж передову службу, як i чорноморцi з росiйського. Проте кривавих сутичок мiж ними майже нiколи не траплялося. I тi й iншi запорожцi обмежувалися тим, що передавали до своїх старших вiйськових начальникiв звiстки про заходи ворогiв. Байдакiв у задунайцiв було далеко менше, нiж у чорноморцiв, i це в очах туркiв давало їм право вiдступати перед своїми братами без бою.

Зустрiчались i браталися тут у гирлах не тiльки простi козаки, а навiть запорозька старшина обох бокiв, а щоб виправдатися перед росiйським та турецьким начальством, вони пояснювали це тим, буцiмто умовляли запорожцiв ворожої сторони переходити на їхнiй бiк. Так вiйськовий осавул Задунайського коша Стадник перемовлявся на чатах iз старшиною чорноморцiв Реуцем. Коли ж хто-не-будь iз чорноморцiв не вертався од задунайцiв, то осавули доповiдали Головатому, нiби турецькi запорожцi захопили його в бранцi.

На початку зими Головатий, з наказу генерала де Рiбаса, наблизився до Iзмаїла й громив його з гармат, а коли на островi бiля Верхнiх Чаталiв були збудованi росiйськi батареї, то чорноморцi напали бiля мiста на турецькi судна: побили їх iз гармат, потопили i спалили. При тому полковий старшина Черниш зi своїм байдаком пiддав огневi три турецьких кораблi.

Знищивши турецький флот нижче мiста, Головатий переплив бiля Iзмаїла до другої частини турецьких суден, що стояли вище, i знищив ще й тi. До тих славних подiй Головатий додав i те, що висадив десант i здобув фортецю Табiя. Зрадiвши такiй перемозi над турками, вiн дуже заповзявся i зi своєю невеликою силою пiшов штурмувати потужну турецьку батарею. В запалi чорноморцi таки захопили її, та нi де Рiбас iз флотом, нi росiйське вiйсько з поля не подали їм помочi, й турки, виславши з мiста чимале вiйсько, одбили свою батарею назад iз чималими втратами для чорноморцiв.

12 грудня удосвiта почався штурм Iзмаїла. На долю чорноморцiв припала головна участь у битвi з боку Дунаю. Запорожцi!, не звертаючи уваги на ворожу пальбу, кинулися з байдакiв на берег: рубали сокирами засiки й видиралися на турецькi батареї. Чимало їх тодi загинуло, та вони пiднесли славу козацьку.

Коли чорноморцi вже вдерлися в мiсто, на один з їхнiх полкiв накинувся з яничарами хан Каплан-Гiрей i так їх притиснув, що багато козацьких голiв покотилося по вулицях Iзмаїла. Вже й двi гармати забрали, було, в чорноморцiв турки, та тут їм на помiч наспiли росiйськi гренадери й разом iз козаками повистинали й перекололи усiх яничарiв так, що й сам Каплан-Гiрей загинув разом iз п'ятьма своїми синами.

З народної поезiї до наших часiв дiйшли про цю подiю лише уривки однiєї, мабуть, довгої пiснi:

Вiд Килiї до Iзмаiлова покопанi шанцi,

Ой, вирубали турки новодинцiв у середу вранцi.

А чорноморцi, храбрi запорожцi, через Дунай переїздили,

Вони ж тую проклятую Змаiлiвську орду з батареї збили.

Ой, дали ж, дали змаiлiвськi турки Анадольському

башi знати,

Що не мусиш, Анадольський башо, проти чорноморцiв стояти.

Ой, став же Змаїлiвський баша бiлий флаг викидати,

Ой, тодi стали славнi запорожцi запаси й ружжя вiдбирати.

Ой, брали ружжя, брали конi й сукна дорогiї...

Котрих порубали, у островi поховали,

А котрi пораненi - у Килiю одправляли.

Пiд час штурму Iзмаїла чорноморцi захопили 26 турецьких прапорiв i багато здобичi. Проте i втрати козакiв були чималi: вбито й поранено: 24 - вiйськових та полкових старшин i 388 - козакiв.

За лицарськi вчинки чорноморцiв Чепiга дiстав Георгiя III класу, а Головатий - хреста святого Володимира.

Перебувши першi мiсяцi року 1791-го почасти на своїх землях, почасти бiля Iзмаїла, чорноморцi в березнi знову зiбралися на Дунаї. Там почалися зустрiчi та братерськi зносини запорожцiв обох ворожих сторiн. Наприклад, 5 травня запорожцi-задунайцi, наблизившись до Тульчi, закликали до себе на бенкет чорноморцiв iз полка Давида Бiлого. Вiн дозволив хорунжим Сербину та Харченку поїхати з товаришами до запорожцiв. Iншi козаки Бiлого позаздрили тому, й дехто з них, сiвши в другий байдак, теж вирушили з осавулом Яновським гостювати пiд Тульчу. Запорозький осавул Iван Сутика з товаришами по-братерському вiтав у себе чорноморцiв i так частував їх, що тi через якийсь час, де бенкетували, там i полягали. Бiлий мусив послати за своїми козаками полкового старшину Лисицю, i вже тому, хоч i над велику силу, вдалося привезти своїх гультiпак, та й то не всiх, бо частина не захотiла вертатися до свого вiйська й лишилася iз задунайцями. Коли Чепiга довiдався про цей випадок, то забрав у Бiлого пернач.

Проте цього року мiж запорожцями та чорноморцями траплялись i кривавi сутички. Одного разу задунайськi запорожцi напали на чорноморцiв, коли тi їхали з Килiї до Iзмаїла мiняти паперовi грошi на срiбло, й, примусивши тих вийти на берег, забрали їхнього байдака, разом з усiм, що в ньому було. Iншим разом тi ж запорожцi пiдстерегли полкового старшину чорноморцiв Строця, коли той, вертаючись iз 19 козаками з Галацу до Килiї, зупинився на нiч бiля одного острова. Запорожцi зненацька серед ночi напали на чорноморцiв, одного з них вбили, трьох поранили, а десятьох захопили в бранцi. Тiльки Строць iз п'ятьма товаришами заховався в очеретi i врятувався. Ранком, коли пiдпливли до того мiсця ще декiлька чорноморських байдакiв i, розпитавши Строця, подалися шукати першого човна, то знайшли його аж бiля Iсакчi, вже спаленого.

З приводу цього випадку Чепiга видав наказ, щоб козаки-чорноморцi не вважали турецьких запорожцiв за християн, а пiд час зустрiчi вбивали б їх, як ворогiв i гнобителiв вiри христової. Проте чорноморськi козаки мали цi нечисленi випадки ворожнечi з боку запорожцiв за герцi i, здибавши їх мiж очеретами, часом не тiльки мирно розмовляли з ними, а навiть переходили на бiк туркiв. Таке ставлення чорноморцiв до запорожцiв занепокоїло Головатого, i вiн пустив помiж козаками чутку, нiби турецький султан, коли буде перемир'я, то видасть усiх запорожцiв Потьомкiну. Те збентежило як чорноморцiв, так i запорожцiв: першi перестали перебiгати на турецьку сторону, а другi навiть нахвалялися побусурманитись, щоб тодi вже султан не змiг їх видати.

У травнi росiйське вiйсько мало переходити за Дунай, i чорноморцi дуже тому сприяли. До червня вже й Чепiга з вiйськом був за Дунаєм i тут пiд Бабадагом здибався з чималим турецьким вiйськом, у складi якого було й декiлька тисяч задунайських запорожцiв. Тут серед бою зустрiлись у ворожих вiйськах не тiльки товаришi, а навiть рiднi брати. Задунайськi запорожцi взагалi не воювали проти своїх товаришiв чорноморцiв, а задунайський козак Помело, побачивши свого брата-чорноморця, навiть застерiг його, щоб чорноморцi не ганялись за турками,'| бо вони зманюють їх на татарську залогу.

Завдяки застереженню Помела, Чепiга не потрапив у розкинуту турками пастку, а зайшов татарам у бiк i разом iз донцями розгромив як татарське, так i турецьке вiйсько, а наступного дня сплюндрував i Бабадаг.

Вiд Бабадагу чорноморцi рушили разом iз росiйським вiйськом генерала Рєпнiна пiд Мачин i брали там участь у великому та славному бойовищi 28 червня. На тому боюд i скiнчилася вiйна з турками, бо 31 липня в Галацi було пiдписано мiж Росiєю й Туреччиною згоду, за якою межею мiж цим'и державами став Днiстер; iншi ж завойованi Потьомкiним мiста на Дунаї були повернутi султановi.

Тим часом Потьомкiн захворiв i направився iз Дунаю. до Миколаєва, але од'їхавши од Галаца лише 40 верств, почув себе кепсько й попросив чорноморцiв, що гарцювали кiньми обабiч карети, покласти його на землю, щоб вмерти спокiйнiше. Козаки прослали на травi килим, i князь проти ночi на 5 жовтня 1791 року помер.

Смерть Потьомкiна дуже занепокоїла чорноморцiв. Тiльки вiн, називаючись Великим гетьманом, мав силу та бажання пiдтримувати чорноморцiв i змушувати росiйських генералiв бiльш-менш визнавати козацьку старшину" за офiцерiв, а помiщикiв - визволяти хоч невелику частину поневоленого запорозького товариства; тепер же, пiсля його смертi, за чорноморцiв не було кому заступитися бо всi росiйськi генерали, за винятком дуже небагатьох, дивились на козакiв майже iз зневагою.

Старшину Чорноморського вiйська найбiльше непокоїли права вiйська на землю, бо хоч на Кошi й був указ Потьомкiна про надання Чорноморському вiйську володiнь мiж Бугом та Днiстром i по Кiнбурнзькiй косi, й та земля навiть була одмежована, та царської грамоти на неї вiйсько досi не отримало.

По скiнченнi вiйни бiльшiсть Чорноморського вiйська зимувала на Дунаї. Тiльки Чепiга та Головатий iз невеликими вiддiлами повернулись за Днiстер на козачi землi. Тут зразу ж вони почули непевнi вiстi. Росiйськi урядовцi з посмiхом перестерiгали чорноморцiв, щоб не розташовувались на Днiстрi, бо все одно землi мiж Днiстром та Бугом роздадуть панам; генерали ж росiйського вiйська не в жарт гомонiли, що чорноморцi будуть повернутi в звичайнi полки московського вiйська.



Кащенко Адріан