ШУКАННЯ СТРАЧЕНОЇ ВОЛI (1776-1828 роки)

ЧОРНОМОРЦI Й ДУНАЙЦI

Тим часом на Днiпрi всi росiйськi урядовцi лагодились вiтати царицю Катерину II, що намислила подивитися на своє придбання - Запорожжя й Таврiю. В Новому Кодацi споруджували царський палац, де iмператриця мала зустрiтись з австрiйським цiсарем Иосифом II. Людей зганяли з усього краю до Днiпра, щоб переконати царицю, як уже рясно залюднено запорозьку "пустиню". Од села Половицi, де задумали закласти мiсто Катеринослав, рiвняли шлях до Ненаситецького порогу й далi аж до Херсона. Через рiчку Суру зводили величезний мiст, гребля вiд якого збереглася й до наших днiв. Над усiм тим клопотався Потьомкiн, щоб показати наслiдки своєї дiяльностi на нових землях.

Разом iз тим князь усе робив, щоб гостя побачила запорожцiв i викликав Сидора Бiлого та Головатого iз ватагою запорозьких вершникiв для супроводу царицi з Кременчука. Тепер вiн мав уже певнi замiри пiднести наново Вiйсько Запорозьке тiльки з умовою, щоб не вертати йому Запорожжя, а дати землю пiд вiйсько або в Прогноях, або на Таманi.

Певно, за згодою Потьомкiна Бiлий, Головатий, Легкоступ та ще деяка запорозька старшина скористалася випадком i року 1787-го подала Катеринi в Кременчуцi прохання про вiдновлення Вiйська Запорозького, а пiд час царициної подорожi запорожцi складали почесну варту й гарцювали кiньми бiля її карети.

Прибувши водою до Романкова, Катерина поїхала далi берегом. У Кодаку зустрiлася з нiмецьким цiсарем, а заклавши в Катеринославi собор, вирушила до Ненаситецького порога й зi скелi Манастирка милувалась, як запорожцi переганяли через порiг її флот, дякувала їм i була дуже ласкавою до запорозької старшини. Коли мандрiвниця поверталася з Таврiї, козаки знову-таки супроводжували її карету аж на Полтавщину.

Тим часом почало складатися на вiйну Росiї з Туреччиною, i Потьомкiн, якому цариця Катерина доручила керувати всiм росiйським вiйськом, зрозумiв, як дуже поттрiбнi тут запорожцi. Тiльки вони знали всi рiчки, байраки i шляхи за Бугом та на Буджаку, де мала вiдбуватися вiйна. Тiльки їм були вiдомi вiйськовi звичаї туркiв, i козаки вмiли вистежувати ворога й несподiвано нападати на нього. Щоб залучити запорожцiв на росiйську службу, князь оголосив по всiх запорозьких землях, що доручає старшинам Сидору Бiлому та Антону Головатому збирати всiх сiчовикiв на "козацьку" службу.

На заклик Потьомкiна вiдгукнулося чимало запорожцiв, i першим прибув до нього в Єлисаветград iз пiвсотнею товариства полковник Вiйська Запорозького Харко (Захар) Чепiга. Потьомкiн дав i Харковi одкритого листа на збирання колишнiх запорожцiв та "всяких людей", i не тiльки на Запорожжi, а ще й за Бугом; у сiчнi ж року 1788-го князь вручив йому полковницького пернача на ознаку його прав. З ним Чепiга їздив за Буг, бачився зi своїми колишнiми товаришами й умовляв їх переходити на росiйську сторону. Чи вдалося старому полковниковi побувати на Запорозькiм Кошi у Сейменах - невiдомо, але вiн зустрiчався з вiйськовим осавулом задунайського Коша i мав з ним розмову.

Лаштування туркiв до вiйни з Росiєю збентежило задунайських запорожцiв. Їм випадало битися за бусурманiв проти одновiрних християн, i це багатьом мучило сумлiння, коли ж Чепiга ще порозказував, що Потьомкiн, знову збирає пiд свою руку запорожцiв i що, таким чином, задунайським запорожцям доведеться бити своїх товаришiв, то чимало хто почав вагатися, на чий бiк стати. Такий настрiй запорожцiв вiдбився навiть у пiснi.

Ой, наробили та славнi запорожцi та великого жалю:

Що не знали, кому поклонитися - та которому царю.

Ой, поклонилися турецькому - пiд ним добре жити,

А за все добре, за одно недобре - що брат на брата бити.

До такого настрою задунайських запорожцiв прилучилася ще й туга за Україною та своєю родиною, бо чимало запорожцiв, якi поприходили на Дунай за останнi десять рокiв покидали, тiкаючи од крiпацтва, своїх коханих або жiнок та дiтей. Про таку тугу народ склав багато пiсень, з яких подаємо двi:

Ой, там за Дунаєм -

Крутим бережечком.

Ой, там розмовляє

Сокiл з козаком:

"Ой, ти, соколоньку.

Ти, братiку мiй!

Чи не був ти, брате,

В моїй сторонi?

Чи не був ти, брате,

В моїй сторонi?

Чи плаче, чи тужить

Дiвча по менi?"

"Не плаче, не тужить

На лiжку лежить,

Правою рукою

За серце держить!"

Ой, там за Дунаєм

Та за тихим Дунаєм

Молодець гуляє.

Молодець гуляє,

Та молодець гуляє.

На цей бiк гукає:

"Подай перевозу,

Та подай перевозу,

Я перевезуся

На свою Вкраїну

Та на свою Вкраїну

Ще раз подивлюся!"

З таких причин молодi задунайськi запорожцi, сподiваючись добути своєю службою собi й своїм поневоленим сiм'ям вiльне життя, в кiлькостi за пiвтисячi душ, хто - поодинцi, хто - ватагами, почали переходити на схiдний берег Бугу, а деякi загони прямо випливали з дунайських гирл байдаками i морем прибували до Прогноїв, де вже стояв кошем Сидiр Бiлий iз своїм запорозьким товариством.

Проте Кiш Вiйська Запорозького не повiрив Потьомкiну, який уже раз зрадив запорожцiв. На радi сiчова старшина доводила козакам, що не може бути, щоб князь вiддав Вiйську Запорозькому права, коли вiн сам тримає в крiпацькiй неволi кiлька сот козакiв. Таким чином, бiля 6000 задунайських запорожцiв лишилися на боцi туркiв.

Тим часом Потьомкiн справдi завзявся, щоб наново пiдняти запорожцiв, хоч, може, й не мав гадки вертати їм колишню волю й права. Головатий, Бiлий та Чепiга зрозумiли його надзвичайне честолюбство та гонор i, потураючи йому та величаючи його батьком i "найсвiтлiшим", або великим гетьманом i таке iнше, випрошували в нього для запорожцiв все бiльше прав.

До кiнця 1787 року запорожцi збиралися пiшi в Прог-ноях пiд рукою Сидора Бiлого, а верхiвцi - на Чилеклеї з Чепiгою; у груднi ж, з наказу генерала Суворова, пiшi козаки перейшли з Прогноїв у Василькове й, заклавши там вiйськовий кiш та поставивши деякi куренi, завели на кошi сiчовий лад. На загальнiй радi вони обрали Сидора Бiлого кошовим отаманом, Антона Головатого - суддею, а Iвана Пiдлисецького - писарем. Разом було обрано й 38 курiнних отаманiв, "як одвiку водилося з Запорозькому Вiйськовi".

Суворов, звертаючись до запорожцiв, називав їх у своїх листах "Вiйськом Вiрних Запорозьких козакiв"; Потьомкiн же слово "Запорозьких" не вживав, а писав: "Вiйсько Вiрних козакiв".

У сiчнi року 1788-го Потьомкiн повiдомляв царицi, що запорожцi просять, аби оселити їх на Таманi, що вони у бiльшостi тепер одруженi й надалi хочуть зректися свого бурлацького "розпутнього" життя. Цариця вiдповiла, що їй приємно те чути й що вона доручає Потьомкiну надати запорожцям землю так, як вiн сам має за краще. Разом iз тим 22 лютого вона радила Потьомкiну вiдмiнити назву Вiйська Запорозького, щоб, мовляв, народ не зрозумiв так, буцiмто за потрiбне визнали знову пiднести Запорозьку Сiч.

Того ж лютого, 27 числа, генерал Суворов прислав "Вiрного Запорозького Вiйська отаману кошовому Бiлому" пожалуванi царицею вiйськовi клейноди: корогву велику, бiлу iз синiм хрестом, кiлька менших корогов для куренiв, булаву, бунчук i декiлька перначiв, а 13 травня Потьомкiн прислав ще й вiйськову печать.

Запорожцi зустрiли на Кошi вiйськовi клейноди дуже урочисто й, прочитавши на радi грамоти й ордена Потьомкiна, послали йому в подарунок дванадцять дерев'яних ложок свого виробу та ваганки й стябло.

Разом iз тим Сидiр Бiлий знову вжив заходiв, щоб переманити до себе задунайських запорожцiв. Звiстка про те, що Вiйську Запорозькому повернутi клейноди, справдi багато важила в очах запорожцiв, i, гадаючи, що слiдом за клейнодами Вiйську Запорозькому будуть вiдданi його вольностi (землi), чимало запорожцiв почало переходити через Буг i приєднуватись до Бiлого й Чепiги так, що врештi задунайцiв зiбралося на росiйськiй сторонi понад 1000 душ.

Весь харчовий припас i деяку зброю Вiйсько Вiрних козакiв дiставало од казни, як й iнше росiйське вiйсько; казеннi ж були й човни, й на весну козаки добре упорядкувалися, Кiш навiть мав свою, похiдну церкву.

На самому початку вiйни виявилося трагiчне становище запорожцiв, яким доводилося "брат на брата бити", як каже народна пiсня. Задунайський запорозький кiш виставив на боцi туркiв 4000 козакiв почасти пiших, почасти на байдаках iз гарматами. При Вiйську Запорозькому була старшина: кошовий отаман Грицько, прозваний Абдулою, вiйськовий суддя Якiв Гончар, вiйськовий писар Iван Iванько та вiйськовий хорунжий Грицько Табан. Вiдомо, що кошовий отаман мав булаву, як i на Сiчi. Всi запорожцi отримували в туркiв жалування десь 12 карбованцiв щороку на козака.

З того Запорозького Вiйська на початку вiйни бiля 1000 козакiв прибуло до Очакова й звiдтiля вони стали човнами наскакувати на росiйськi кордони, що лежали понад лиманами.

У вереснi року 1787-го турки хотiли захопити Кiнбурнзьку фортецю з моря, а щоб виманити росiйське вiйсько з Кiнбурна в бiк озер, вони послали п'ять байдакiв iз задунайськими запорожцями на схiд од Кiнбурна, наказавши там висадитися. Побачивши десант, Суворов послав "вiрних" запорожцiв вибити з берега ворогiв. Запорожцi зблизились зi своїми братами, погорювали зi свого непевного становища й, зробивши про око росiян i туркiв декiлька пострiлiв на вiтер, розiйшлися в рiзнi боки: задунайцi - до турецького флоту, а "вiрнi" - до Кiнбурга.

Другий вiддiл задунайських запорожцiв турбував росiйськi кордони iз суходолу через рiчку Буг, i пiд час одного з таких наскокiв був поранений на смерть кошовий отаман Грицько Абдула, i замiсть нього запорожцям довелося обирати нового кошового, й вони вручили булаву Гардовому, який прослужив отаманом до кiнця вiйни.

21 травня року 1788-го турки пiдпливли до запорозького Василькiвського Коша й перед свiтанком, коли в сiчовiй церквi вiдбувалася вiдправа, почали пальбу по Сiчi з далечини i стрiляли довго, але нiякої шкоди запорожцям не завдали. Важче довелося запорожцям, коли 7 червня велика турецька флотилiя Гасан-пашi iз 57 кораблiв вийшла з Очакова й напала на запорозькi байдаки та росiйський флот. Пiд той час знялася велика хуртовина, й росiйськi судна не могли йти проти вiтру, так що туркам легко було знищувати їх iз великих гармат. Тут-то запорожцi й нагадали всьому свiтовi про свою давню славу. Не страхаючись турецьких гармат, вони вибiгли на гребках iз байдаками наперед i, зачепивши росiйськi кораблi линвами, тягли їх на туркiв. Зчинився бiй. Три турецькi кораблi злетiли вгору вiд вибухiв, а решта одiйшла од Очакова.

Вся слава того бою припала запорожцям, i, мабуть, про цей бiй i згадує народна пiсня:

Ой, ставали на Таванi проти Яниколя;

Ой, там була хуртовина iз Чорного моря.

Ой, в недiлю пораненьку, як стало свiтати,

Ой, став наш Головатий на хлопцiв гукати:

"Пiднiмайте, добрi хлопцi, паруси всi вгору:

Ой, б'є турок з Очакова з пушок на тривогу"

Пiднiмали добрi хлопцi всi паруси вгору,

Пiшли Днiпром проти води кораблi на воду,

Пiшли нашi добрi хлопцi Днiпром проти води,

Набралися сердешнiї превеликої бiди.

Ой, поглянув Головатий в прозорую трубу -

"Ой, тепер же вражих туркiв боятись не буду".

Через десять днiв у лиманi бiля Очакова спалахнув другий морський бiй. Росiйським суднам, що були далеко меншi за турецьких, легше було переходити мiлкi мiсця; триповерховi ж турецькi кораблi сiдали на дно, не мали змоги хутко повертатись мiж пiскуватими косами лимана й бiдували. Запорожцi ж скористались випадками, коли турецькi кораблi ставали на мiлке й кидалися штурмувати їх. Бiй був щасливий для росiян: турецька флотилiя через якийсь час почала тiкати, але запорожцi, що переслiдували ворогiв iз величезним запалом, мали великi втрати; кошового отамана Сидора Бiлого було поранено на смерть, i наступного дня вiн помер; побитих же запорожцiв хоч було небагато, та зате аж 235 козакiв дiсталися туркам у неволю. Сталося те нещастя вiд того, що штурмувати турецькi судна запорожцi намагалися невеликою силою, i на деяких кораблях турки, почавши вiдпливати в море, забирали необачних лицарiв у полон. Таким чином, запорожцям року 1788-го випала точнiсiнько така ж пригода, як пiд час морського походу року 1625-го.

Поховавши за запорозьким звичаєм кошового, що не пошкодував свого життя, аби заслужити новонародженому вiйську козацькому ласку Потьомкiна й царицi, запорожцi зiбрали раду, щоб обрати нового отамана. Голоси на радi роздiлилися надвоє: першi гукали: "Виберемо Антона Головатого! Вiн з бiса мудрий - буде добре правити кошем!" Iншi сперечалися: "Що ваш Антiн! Хоч i розумний, та школяр, вiйськовi ж треба ватажка. Харка (Чепiгу) настановимо кошовим - вiн б'є i в полон бере бусурманiв!" "Та не дуже харкайте! - гукали знову першi. - Головатого кошовим!" Скiнчилося все-таки на тому, що обрали Чепiгу, i Потьомкiн затвердив те обрання.

В липнi Чепiга приїздив на кiш i передав там своє старшинування над пiшим вiйськом та байдаками Антону Головатому. На радi, що при ньому вiдбулася, Чепiга почув чимало нарiкань на росiйських генералiв за те, що не постачають припасу, недодають жалування й таке iнше. Проте кошовий зумiв заспокоїти товариство i, зiбравши вiйськовi клейноди, вирушив до коша свого комонного вiйська. Зi своїм вiддiлом Чепiга весь час ходив перед росiйським вiйськом на чатах, а коли Потьомкiн наблизився до Очакова й почав облягати мiсто, Чепiга чатував iз боку Хаджибея й, пiдступивши вночi потай до самого турецького замчища, сам захопив у бранцi двох туркiв i привiз їх до князя. Пiсля цiєї подiї козаки ще дужче стали шанувати Чепiгу й навiть дивитись на нього, як на характерника.

Доки росiйське вiйсько стояло бiля Очакова, до задунайських запорожцiв доходили вiстi про те, що в росiйських запорожцiв справдi заведено всi давнi запорозькi звичаї, а позаяк Вiйськовi Запорозькому були повернутi й клейноди, а у вiйськових клейнодах запорожцi вбачали ознаку автономних прав, то в багатьох задунайцiв, навiть у старшини, виникало питання, чи не час, справдi, покинути ворогiв Христа та приєднатись до своїх братiв. Задунайцi почали шукати випадку, щоб умовитися з кошовим Чепiгою.

Вистеживши з такою метою у вереснi на березi бекет "вiрних" козакiв, задунайцi пiдпливли до них байдаком, браталися i просили викликати до Аджеясс кошового Чепiгу, щоб домовитися з ним про приєднання задунайських запорожцiв до своїх братiв росiйських.

Чепiга, за згодою Потьомкiна, приїздив в Аджеясси й передав задунайцям листа вiд князя, в якому той iм'ям царицi обiцяв усiм турецьким козакам ласку, аби тiльки поєдналися зi своїми "вiрними" товаришами. Та треба гадати, що i в тому листi Потьомкiна не було певних обiцянок про землю й права, бо задунайцi перше сказали, що передадуть листа до своїх комонних товаришiв на Днiстер, щоб порозумiтися всiм купно iз старшиною, а 28 вересня сповiстили, що комоннi запорожцi на пропозицiю князя не пристали. Разом iз тим задунайськi козаки застерiгали своїх росiйських товаришiв, аби не зближалися з ними понад Чорним морем, щоб, часом, не пролилася братня кров. Невдовзi пiсля того - 2 жовтня року 1788-го - задунайцi з днiстрянського вiддiлу наскочили на Балту i зчинили в нiй погром.

Очакiв довго не здавався, вiдбиваючи всi штурми росiйського вiйська. Йому дуже допомагала турецька флотилiя, пiдвозячи пiд захистом фортецi на островi Березанi припас i вiйсько. Щоб перетяти тим кораблям шлях до Очакова, треба було неодмiнно взяти Березань. Потьомкiн ще в липнi наказував Суворову захопити острiв, та росiйський флот, хоча й атакував його, нiчого не змiг iз ним вдiяти, бо на островi стояла мiцна фортеця з великими гарматами. Тодi вже восени, коли турки через хуртовину пiдпливли до Очакова, Потьомкiн прикликав до себе Головатого i звелiв йому захопити Березань.

7 листопада Антiн Головатий узяв на дуби, озброєнi дрiбними гарматами, 800 запорожцiв i прямо серед дня рушив до Березанi. Береги того острова були дуже крутi, а вода трималася така мiлка, що навiть дубами не можна близько пiд'їхати. Серед острова стояла фортеця, а понад кручами були покопанi окопи й влаштованi гармати. Головатий направив байдаки прямо на батарею, пiд якою береги опускалися нижче. Турки заходилися палити з гармат, та запорожцi, не зважаючи на те, хутко пiдпливли на гребках до мiлкого мiсця, стрибнули у воду, пiдтягли байдаки ближче до скель, забрали на плечi рушницi й гармати й полiзли на кручi.

Коли запорожцi наблизились до берега, то туркам стало незручно стрiляти в них, бо козакiв захищав високий берег, i вони, видряпавшись без перешкоди на скелi, кинулися штурмувати батарею. Оборонцiв було мало, так що запорожцi одразу вибили їх з окопiв i, захопивши батарею, загнали ворогiв до фортецi. Але взяти її було не так-то просто, бо турки вiдбивалися з гармат i рушниць. Щоб полегшити штурм, Головатий вiдвiв запорожцiв назад i, повернувши турецькi гармати жерлами на фортецю й, поставивши ще на березi козацькi гармати з байдакiв, зчинив велику пальбу. А тут ще наблизилася росiйська флотилiя й почала громити Березань з iншого боку так, що коли запорожцi налагодились до нової атаки, то турецький паша Осман здався Головатому в полон з усiм своїм вiйськом.

У Березанi запорожцi захопили 11 турецьких корогов, 21 гармату та чимало зброї й припасу. Вiдбив же Головатий в боях одного полкового старшину та 24 козаки, мiж якими було й кiлька курiнних отаманiв.

Потьомкiн дуже радiв тому, що взяв Березань: почепив Головатому на груди Георгiївського хреста й подякував усiй козацькiй старшинi й козакам. Але доки брали Березань, Чепiга пiдкрався iз частиною своїх запорожцiв до Хаджибея i спалив у самому мiстi гамазеї з борошном та iншим вiйськовим припасом.

Незабаром пiсля штурму Березанi, а саме 6 грудня, росiйське вiйсько разом iз запорожцями здобуло й Очакiв. Пiд час того бою задунайськi запорожцi, пiдпливши до Березанi, почали стрiляти з байдачних гармат, а далi, приставши до берега, хотiли штурмувати острiв, але, роздивившись, що на островi свої ж брати, посiдали на байдаки й попливли в море. Все-таки пiд час гарматної пальби . з обох бокiв було по кiлька вбитих та поранених козакiв.

Участь запорожцiв у подiях пiд Очаковом згадується в народнiй пiснi, де чомусь розповiдається про козацьку одiж. Треба гадати, що до того часу запорожцi так обшарпалися, що в росiйських генералiв виникло питання, чи не видати їм солдатське вбрання.

Хвалилися запорожцi Очакiв дiстати,

Щоб з мурованих колодязiв коней напувати.

Очакiв дiстали, i сам хан нам здався,

Вже на наших запорожцiв весь москаль пiднявся.

Зiбралися генерали ситку ситкувати:

"Яку будем запорожцям одежу давати:

Чи козацьку, чи гусарську, чи третю - солдатську?"

"Хоч ми будем, братцi, канави копати,

А не будем солдацької одежi приймати,

Бо солдацькая одежа куца, ще й погана,

Нехай наша не загине запорозька слава!"

За послуги запорожцiв у вiйнi 1788 року на Чорному морi Потьомкiн, виконуючи волю царицi, звелiв запорозьким "вiрним" козакам зватися надалi "Вiйськом Вiрних Чорноморських козакiв". Проте, як тiльки на зиму припинилася вiйна, про чорноморцiв зараз же й забули: Чепiгу з вершниками направили зимувати на Громоклiю, де не було й оберемка сiна, так що вiн, щоб врятувати коней, мусив розпустити козакiв до весни, хто куди знає; на островi Березанi запорожцi мало не пухли з голоду, бо їм не пiдвозили припасу, а вiд морозу вони рятувалися тiльки тим, що палили фортечнi будiвлi; з Василькiвського коша чорноморцям наказано було вийти, а куренi вiддати пiд турецьких бранцiв. Козаки, мабуть би, загинули взимку, та старший не послухався наказу генерала Хрущова й зимував iз козаками на кошi, а на дрова розламав цiлий поверх фрегата "Василiй Великий", що стояв у Бузькому лиманi, затертий кригою.

Тiєї зими взагалi багато суден затерло льодом, i, щоб зберегти всiляке корабельне приладдя, Потьомкiн звелiв вирядити 300 чорноморцiв, наказавши генералу Суворову забезпечити їх теплим одягом, видати харчi й платити за роботу по 12 карбованцiв на мiсяць. Але Суворов нiчого того не зробив, через що багато козакiв, працюючи на водi й на льоду, покалiчились, а коли звернулись до генерала Фалiєва, що завiдував роботами, щоб зарадив лиховi, то той пригрозив, що як коли вони вiдмовляться працювати, то будуть "вистрiлянi й виколотi".

Що мали дiяти чорноморцi? Сорок вiсiм душ iз них одвезли на Кiш з вiдмороженими руками та ногами; декiлька замерзло на смерть, а решта втекли, мабуть, на Дунай. Замiсть втiкачiв та покалiчених, кiш вислав iнших 300 козакiв, але й тi або незабаром похворiли або невiдомо де подiлись, бо хоч i дуже чорноморцi хотiли заслужити царицину ласку, та працювати за таких умов було неможливо. Всього вважають, за зиму 1788 - 89 рокiв з голоду, холоду й надсадних робiт загинуло бiля 500 чорноморцiв.

Чимало зазнали за сей рiк лиха запорожцi й на колишнiй власнiй землi. Коли, з наказу Потьомкiна, Чепiга, Сидiр Бiлий та Головатий ще по веснi року 1788-го почали збирати пiд бунчук кошового всiх запорожцiв, то бiльшiсть помiщикiв, незважаючи на повелiння князя, яким доводилося до вiдома що запорожцi збираються з волi царицi, силомiць не пускали запорожцiв од себе, вважаючи їх своїми крiпаками. От що пише добродiй Короленко про те, що перетерпiли козаки в 1788 роцi:

"Щоб не пустити запорожцiв на вiйськову службу, помiщики мало що чинили всiлякi перешкоди, а й примушували їх до тяжких без спочинку робiт i, що найголовнiше, вiдрiзували у козакiв оселедцi, ознаку козацької честi. Були випадки, що помiщики змушували козачу сiм'ю удень робити без спочинку, а на нiч забивали в колодки, щоб не втекли з панщини, i те мордування чинили не раз; iнших пiсля тяжких поденних робiт увечерi сiкли рiзками й кидали на нiч у ями, а один пан, довiдавшись, що вiд нього втекло кiлька колишнiх запорожцiв до кошового, замкнув їхнi сiм'ї в пустку, не давав їм їсти i по тричi на день бив батогами не тiльки жiнок втiкачiв, а навiть дiтей-пiдлiткiв".

Посланi з Коша запорозькi старшини нiчого не могли вдiяти з панами, бо їхню руку тягли, не зважаючи на накази Потьомкiна, всi повiтовi урядовцi, й навiть бувало так, що тi запорозькi старшини, яких Чепiга посилав визволяти своїх товаришiв з неволi, самi не знали, як уникнути вiд цупких панських пазурiв.

Болiючи серцем за покривджене запорозьке товариство, Чепiга, в жовтнi 1788 року, написав про всi тi кривди Потьомкiну, прохаючи його дати вiйську свої грунти, на якi можна б переселити родини запорожцiв iз помiщицьких земель. Треба гадати, що сам князь до того часу випустив уже на волю тих запорожцiв, якi були в крiпацтвi у нього самого, бо вiн видав новий наказ про те, щоб урядовцi пильнували, аби колишнiм запорозьким козакам не чинилося нiяких перешкод до переходу у Вiйсько Вiрних Козакiв i щоб родини тих козакiв нiхто в неволi не тримав i кривд їм не завдавав.

Незважаючи на такий наказ, справники не тiльки не визволяли з крiпацтва тих запорожцiв, що ще не були в Чорноморському вiйську, а навiть тих козакiв, яких Чепiга розпустив на зиму по домiвках, вони арештовували й передавали помiщикам як втiкачiв, а вже пани та їхнi управителi немилосердно катували козакiв i знову повертали в крiпацтво. Кошовий отаман ще раз посилав до помiщикiв козацьку старшину, та тих старшин справники брали пiд варту, а "бумаги", виданi їм од кошового, з глузуванням дерли на шматки.

Через таке становище по веснi козацтво збиралося до кошiв дуже мляво. У травнi Головатий перейшов зi своїм кошем iз Василькова на устя рiчки Березанi; Чепiга ж був у дуже непевному становищi, бо вершникiв у квiтнi згуртувалося бiля нього лише 130 i ледве до 10 травня зiбралося 570 душ, решта ж нiяк не могла вирватись од панiв. Тiльки пiсля нових наказiв Потьомкiна губернаторам та справникам, наприкiнцi травня їх зiбралося коло Чепiги бiля 1000 душ, з якими вiн, з наказу Потьомкiна й пiд рукою Кутузова, почав наступати чатами на Бендери.

Випередивши вiддiл донських козакiв та росiйську кiнноту, що йшли поруч iз чорноморцями, Чепiга неподалiк Бендер, на перевозi через Днiстер, натрапив на 3000 туркiв i зчепився з ними, сподiваючись негайної помочi вiд донцiв. Але допомога чомусь забарилася й тисячi чорноморцiв довелося п'ять годин битися з утричi дужчим ворогом. Козаки опинилися в скрутi; у бою було поранено в плече навiть самого Чепiгу. I тодi лише пiдiйшли донцi й драгуни, й туркiв було добре вiдсунуто.

Зважаючи на тяжку рану, Чепiга викликав iз Березанi Головатого й передав йому клейноди, Потьомкiн же звелiв усю чорноморську кiнноту перевести на рiчку Березань, щоб Головатому зручнiше було керувати вiйськом.

До осенi Чорноморське вiйсько збiльшилося, бо князь посилав визволяти козакiв од помiщикiв уже не козацьку старшину, а особливих чиновникiв-засiдателiв, i тi силомiць дещо зробили. До серпня пiд рукою Головатого перебувало 2000 вершникiв i 5000 пiших.

Разом iз тим Потьомкiн вживав заходи й до того, щоб побiльшити Чорноморське вiйсько ще й за кошт задунайських запорожцiв, i першого вересня послав iз старшиною Чорноморського вiйська Черновим до них листа, в якому умовляв запорожцiв перейти на руську сторону, погрожуючи, що коли не покаються й на цей раз, то звелить розправлятися з ними, як iз злодiями й ворогами Хреста. Тiльки його заходи не дали наслiдкiв. Задунайцi мали певнi вiдомостi через чорноморцiв, що повтiкали до них, як про важкi роботи, до яких примушували запорожцiв росiйськi генерали, так i про брак у чорноморцiв харчiв та про невиплату жалування. В Туреччинi вони не знали такого лиха i через те не хотiли зраджувати султановi, що доволi правдиво пiклувався про них.

У серпнi чорноморцям наказали з частиною їхнього вiйська, а саме: з трьома комонними полками та трьома пiшими, всього 3000 козакiв, взяти Хаджибей. Перед тому вiйськовi вiв полковий осавул Кiндрат Табанець, який зовсiм несподiвано для ворогiв наблизився до Кривої Балки, що за 7 верст од Хаджибея. З 11 на 12 вересня туди ж прибув i генерал де Рiбас iз росiйським вiйськом i серед ночi вирядив два полки чорноморцiв та один батальйон росiйської пiхоти на штурм фортецi. Хоч турки й оборонялися, але тут запорожцi не мали майже нiяких втрат.

Пiсля Хаджибея чорноморцi брали дiяльну участь в завоюваннi Акермана, Паланки та в пiд'їздi до Кiлiї.

Захопивши берег Чорного моря, Потьомкiн направив все своє вiйсько на Бендери. Першого листопада чорноморцi, кiлькiстю 2298 козакiв, були пiд мiстом, разом iз Чепiгою, що вже одужав од рани; Головатий же, випливши з моря Днiстром на п'ятдесяти байдаках, наблизився теж до фортецi. Чорноморцi були тут дуже кориснi, й пiд час штурмiв одбивалися доти, поки Головатий не заїхав iз байдаками Днiстром у саме мiсто, колишню Тягиню, яку запорожцi не один раз добували ще за два з половиною столiття досi, а як тiльки чорноморцi почали обстрiлювати мiсто з байдакiв - турецький паша вiдразу ж здався.

За участь у вiйнi 1789 року кошовий отаман Чепiга отримав армiйський чин бригадира, Головатий - полковника. Проте у внутрiшньому життi вiйська справи стояли погано. Хоч Потьомкiн i щиро пiклувався про чорноморцiв, та пiдручнi йому генерали не слухали його наказiв: жалування козацькому вiйську задержували, сукна на одяг не давали, харчiв теж не можна було в них допроситися, та найбiльше ж дошкуляли запорожцям тяжкi роботи.

З наказу адмiрала Воинова, запорожцi змушенi були витягти iз дна лиману з потоплених суден гармати, ядра й iншi речi. В липнi, за повелiнням самого Потьомкiна, кошовий вислав 500 чорноморських козакiв до Херсона, щоб гнати вiдтiля плоти до устя рiчки Iнгулу; Головатому ж князь наказав пiднiмати з козаками потопленi турецькi кораблi.

Чорноморцi хоч i виконували тi роботи, але були дуже ображенi тим, що їх повертають на робiтникiв. У Херсонi козаки навiть зовсiм покинули працю й почали розходитися так, що з 500 їх ледве втрималося на мiсцi 300. З Коша вислали у Херсон новий полк козакiв, але й той почав розбiгатися. Кожен iз росiйських генералiв вимагав прислати йому на роботу чорноморцiв, неначе невольникiв, i нiхто не клопотався про те, щоб їх одягти, взути й нагодувати. Надосiнь козаки не витримали голоду i стали тiкати та шукати собi заробiткiв. Пiд той саме час росiйське вiйськове начальство хотiло порушити запорозький устрiй i загадало обрати сотникiв. Проти цього рiшуче повстали всi курiннi отамани й сказали, що коли у вiйську будуть обранi сотники, то вони всi зречуться своєї служби. Головатий хотiв, було, покарати двох отаманiв за непокору киями, та козаки вчинили справжнiй бунт, так що довелося ту новину вiдкласти надалi.

Пiсля того пiшi козаки вирядили депутацiю до Чепiги зi скаргою на Головатого, який не дбає про козакiв, а вони босi, голi й цiлий рiк не дiстають валування. Запорожцi погрожували, що коли ще якийсь час не дiстануть грошей, то подадуться на Дунай.

Чепiга не мав сили нiчого вдiяти, й незадоволенi козаки, зiбравши раду, ухвалили скинути його з кошевства, та тiльки, через вiйськовий стан, не наважились того зробити без згоди Потьомкiна й послали йому листа, скаржачись на Чепiгу, що той через старiсть та поранення не може до ладу керувати вiйськом. Проте Потьомкiн не звернув на прохання козакiв нiякої уваги, й Чепiга лишився кошовим i надалi.

Треба гадати, що частина чорноморцiв таки перейшла за Дунай, проте друга частина, з дозволу Потьомкiна, почала виводити на новi завойованi землi мiж Бугом та Днiстром свої сiм'ї й осiдати хатами. На зиму чорноморцям було загадано захищати кордони по Днiстру, й Чепiга заклав вiйськовий кiш у селi Слободзеi над Днiстром, на 20 верств нижче Бендер.

Невдовзi пiсля нового року цариця Катерина звелiла Потьомкiну зватись "Великим Гетьманом козацьких вiйськ Катеринославських та Чорноморських". Це було приємно для князя i козакiв, бо вiн мав пiклуватися про Чорноморське Вiйсько.



Кащенко Адріан