ШУКАННЯ СТРАЧЕНОЇ ВОЛI (1776-1828 роки)

ДОЛЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ЗЕМЕЛЬ I КОЗАКIВ

Зимiвники й займища вiйськової старшини: Калнишевського - на рiчцi Кам'янцi, Павла Головатого - на Солонiй, писаря Глоби - на Малiй Тернiвцi, осавула Якова Качалова - у Великому Лузi, полковника Колпака - на рiчцi Багатiй та iнших - були конфiскованi й спроданi здебiльшого тим же генералам, полковникам та iншим вiйськовим чинам, що їх цiнували й продавали. Вiйськовi гурти товару й табуни коней забрала казна, а те подiлено мiж греками та арнаутами, що пiд той час осiли в Керчi, Єнiкале й на землях Запорожжя. Добро сiчової церкви, яке лишилося пiсля пограбування пiд час руїни, Потьомкiн почасти подарував згодом у собор Миколаєва, почасти ж забрав собi. Землi Запорожжя були подiленi мiж губернiями Новоросiйською та Азовською i пiсля того петербурзькi вельможi та сенатори вже не ховалися iз своїми давнiми потаємними бажаннями, а почали випрошувати собi в царицi запорозьких земель. Найбiльше, а саме 200 000 десятин, захопив генерал-прокурор князь Вяземський. Йому припали обидвi Сiчi з величезною площею степiв, лиманiв та лугiв. Трохи менше, хоч теж чимало (бiля 150 000 десятин), привласнив Потьомкiн. Околицi сучасного Катеринослава з лiсами й островами на Днiпрi були подарованi князю Прозоровському, Гард на Бузi з великою площею земель - дiстався князевi Полiняку; графу Кирилу Розумовському, останньому гетьману України вiддали 35 275 десятин, графовi Каменському - 20 000 десятин, графинi Браницькiй - 21 614, поручнику Черткову - 15 570, а далi почали роздавати запорозьку землю всякому, хто хотiв, аби тiльки вiн посадив по 13 дворiв своїх крiпакiв на кожнi 1500 десятин та платив щороку по 2 з половиною копiйки за десятину, й таким чином, до року 1784 було роздаровано панам 4470302 десятин запорозької землi.

Але ще й пiсля того лишилася вiльна земля на Запорожжi, й її почали вiддавати поселенцям, а найбiльше - нiмцям. Найперше, їм випало серце Запорожжя - острiв Хортиця, i захiдний берег Днiпра, починаючи од кiнця порогiв, униз за острiв. На кожну нiмецьку душу дiсталося дурно 65 десятин землi й, крiм того, всякi запомоги грiшми й лiсом на будiвлю й господарство.

Така величезна на Запорожжi змiна не могла статися протягом одного року, а потребувала чимало часу, i те запорозьке товариство, що пiд впливом промови сiчового пан-отця Володимира скорилося своїй долi, в перший рiк пiсля зруйнування Сiчi не дуже побивалося над цим i не вiдразу вгадало, що буде далi.

Указом царицi вiд 1775 року запорозьким козакам дозволялось або йти до своєї родини, вiдкiля хто прибув на Сiч, або жити на Запорожжi, взяти собi вiд казни пiд оселю землю й вести хлiборобство. Першим своїм правом майже нiхто iз запорожцiв не скористався, бо всiм добре вiдомо, що на Українi, як Правобережнiй, так i Лiвобережнiй, панувало крiпацтво, лiзти ж самохiть у ярмо нiхто не хотiв. Тiльки невелика частина запорозького товариства пiшла на межу Слобiдської України й осiла там по слободах та бiля рiчки Береки, решта ж лишилася у своїх рiдних, политих кров'ю батькiв, степах.

Степи Запорожжя ще й пiд час скасування Сiчi в кiнцi XVIII столiття перебували майже в первiснiй красi. Буйнi трави ще ховали в собi цiлi гурти ходоби, i, як i колись, тiльки високi роги волiв випиналися з-пiд трави на свiт. Трава в степах щороку росла доти, поки пiд осiнь од вiтрiв та дощiв лягала цiлим шаром на землю. Помiж тими високими травами мешкала велика сила дикого звiра й птицi: ще водилися на Запорожжi навiть оленi й дикi конi, ще ходили по степах цiлими табунами. Луги Запорожжя були вкритi непорушними одвiчними лiсами, а озера по них кишiли водяною дичиною; лимани й рiчки були повнi рибою, по степових байраках ще красувалися зеленi дiброви, а помiж дубами росли родючi дерева: грушi, кислицi, вишнi, барбарис, калина, видолинки степовi вкрили непролазнi терники... Було ще на Запорожжi де пожити, було i з чого жити!

Бiльшiсть запорожцiв розiйшлася по зимiвниках до приятелiв, що ранiше покинули Сiч та осiли у захисних кутках Запорожжя. Зимiвникiв на Запорожжi iснувало бiля тисячi, тепер же, пiсля руїни, кiлькiсть їх ще збiльшилась на кiлька сот. Багато запорожцiв прибилося й до запорозьких сiл понад рiчками Орiллю, Самарою та Протовчою, i такi села, як Романкове, Тритузне, Таромське, Кам'янка й обидва Кодаки вiдразу поширилися вдвiчi, а мiж двома Кодаками виникло нове село Лоцманська Кам'янка. В тому селi росiйський уряд оселив запорожцiв, якi добре знали днiпровськi пороги з тим, щоб вони проводили плоти з лiсом та iншi судна.

Проте чимало поодиноких запорожцiв ще довго, як посиротiлi дiти, блукали по лугах та по степах, як згадує пiсня:

В темному лузi явiр зелененький,

Пiд явором коник вороненький,

На конику козак молоденький;

Спинився ж вiн та й став мiркувати,

Взяв бандуру, почав вигравати.

Ой, голосно ж бандуронька грає,

Струна струнi стиха промовляє:

Ой, де ж тiї козаки гуляють?

А де ж вони слави добувають?

Тiльки не минуло й двох рокiв, як запорожцям довелося каятись, що не пiшли разом зi своїми товаришами за Буг. Роздаючи землi панам та вельможам, росiйський уряд викликав з одмежованих їм земель тiльки тi села й оселi, якi були на генеральних картах; зимiвники ж на картах не позначались, i майже всi вони попали разом iз землями в панськi руки. Новi власники не хотiли признавати за запорожцями прав не тiльки на грунти навколо зимiвникiв, а навiть на худобу й хати. Вони вiдбирали запорозькi оселi пiд казарми для своїх нових поселенцiв-крiпакiв, худобу виганяли на роботу й навiть вважали своєю власнiстю; самих же запорожцiв записували в крiпаки.

Зрозумiло, що запорозька сiрома не скорилася тому, а покидавши свої гнiзда, стали мандрувати свiт за очi: хто - за Буг, хто - в Таврiю, до татар, а хто - навiть за Кубань:

Ой, у полi криниченька,

там дiвчина воду брала,

Менi молодому шляхи розказала:

"Ото ж тобi, та добрий молодець,

Анi плакать, нi тужить;

Ото ж тобi, та добрий молодець,

Аж три дороги лежить:

Одна на Дiн, друга у Крим,

А третяя на Дунай-рiчку!"

Проте старим запорожцям i тим, що мали вже сiм'ю, не так-то легко було втiкати й вони разом iз дiтьми таки й опинилися в крiпацтвi. Скарги декого з них до губернаторiв, хоч i мали наслiдком накази помiщикам не одбирати у запорожцiв хат i не чинити їм утискiв, та тi накази так i лишалися тiльки на паперi.

Стогiн стояв на Запорожжi вiд утискiв помiщикiв, i той стогiн вiдбився в народнiй пiснi покликом до останнього кошового отамана Петра Калнишевського та до царицi Катерини:

Ой, встань, батьку, та встань, Петре, - кличуть тебе люде,

Як поїдеш до царицi, по-прежньому буде.

Ой, пiди ж ти до столицi прохати царицi,

Чи не вступить царство землi по прежнi границi?

Чи не верне степи й поля, всi клейноди нашi?

Ой, царице, наша мати, змилуйся над нами,

Оддай же нам нашi землi з темними лугами!"

"Не на те ж я, запорожцю, москалiв заслала,

Ой, щоб твої луги й землi назад повертала!

Не на те ж я запорожцi, Сiч розруйнувала,

Щоб назад вам степи й луги й клейноди вертала!"

Текла рiчка iз-за саду та й упала в кручi -

Заплакав же пан кошовий вiд царицi йдучи.

Текла рiчка-невеличка, заросла лозами -

Заплакав же пан кошовий дрiбними сльозами:

"Ой, великий свiт, царице, i всiм ти владаєш,

А вже ж ти нас, запорожцiв, з мiсця спомiщаєш,

Та вже ти ж тих вражих панiв та все награждает".

Та летить крячок та на той бочок, та, летячи, кряче,

Та все вiйсько запорозьке та з Калниша плаче,

Та летить крячок, та на той бочок - де взявся шулiка,

- Ой, не буде в Сiчi города од нинi й до вiку!

Трохи легше було тим сiчовикам, що прибилися до великих сiл: їх разом iз селами записали в казеннi поселяни, й жили вони трохи вiльнiше за панських, але землi їм було вiдмежовано небагато й про життя з полювання та рибальства, як за часiв Запорожжя, вже не могло бути й мови - довелося братися до коси та плуга й перекинутись у "гречкосiїв".

Чутки про те, що недалеко за Бугом товаришi їхнi живуть вiльним козацьким життям, доходили й на Запорожжя i викликали в серцях поневолених запорожцiв пекучий бiль:

Ой, як був у мене коняка -

Був коняка-розбишака,

Була шабля i рушниця

Ще й дiвчина чарiвниця!

Ой, коняку турки взяли,

Ляхи шаблю пощербали,

I рушниця поламалась,

Ще й дiвчина вiдцуралась!

Мiж Буджацькими степами

Iдуть нашi з бунчуками,

А я з плугом та сохою

Понад нивою сухою!..

Опрiч усiляких тягарiв, що падали на казенних поселенцiв, вони ще мусили приставляти рекрутiв у пiкiнерськi полки.

Поневолення запорожцiв, разом iз змiцненням крiпацтва на Українi, народ український оспiвав у чудовiй пiснi про "Правду та Кривду":

Нема в свiтi правди, правди не зiськати!

Бо тепер неправда стала правдувати.

Уже тепер правда в панiв край порога,

А щира неправда сидить кiнець стола!

Уже тепер правда сидить у темницi,

А щира неправда з панами в свiтлицi!

Уже тепер правду ногами топтають,

А тую неправду медом напувають.

Уже тепер правда сльозами ридає,

А тая неправда все п'є та гуляє.

Десь ти, правдо, вмерла, чи ти заключена,

Що тепер неправда увесь свiт зажерла!

Тiльки в свiтi правди, що рiдная мати...

Де б ми її в свiтi могли одшукати?

Ой, орлице мати! Де ж тебе нам взяти?

Тебе не купити, анi заслужити!

Коли тебе, правдо, в свiтi увидiти,

Орлиними крилами радi б ми летiти.

Ой, як же тим дiткам без матерi бути?

Да щодня заплачуть, не можуть забути!

Вже рiдного брата тепер стережися.

I з ним на суд стати - правди не зiськати,

Тiльки срiблом-злотом панiв насищати.

Вiстi про таке поневолення запорожцiв на самому Запорожжi долiтали разом iз втiкачами за Буг та Дунай, i через те не дивно, що всi заманювання Потьомкiна i Манiфести царицi задунайськi запорожцi сприймали з великим недовiр'ям, як те видно з народної пiснi:

Ой, пише москаль та й до кошового:

"А йдiть до мене жити,

Вiддам землю по-прежньому:

А до Днiстр гряницю!"

"Ой, брешеш, брешеш ти, вражий москалю, -

Хочеш пiддурити:

Як пiдемо ми до тебе,

Будеш лоби голити!"

Всiм посланцям Потьомкiна, навiть вiйськовому старшинi Сидору Бiлому, який за його наказом їздив у 1784 роцi на Дунайський запорозький Кiш, козаки вiдповiдали, що ранiш, нiж закликати запорожцiв вернутись на росiйську сторону, Потьомкiн повинен вiддати тим, що лишилися на Запорожжi, вiйськовi клейноди разом iз вiйськовими землями.

Ой, зiбралися пани генерали в Сенат сеймувати:

Ой, як же се вiйсько, славне запорозьке, зiбрати.

Хоч сеймуйте, пани генерали, да не так воно буде:

А вернiть вiйськовi клейноди, то й само вiйсько прибуде.

Потьомкiну i взагалi Росiї запорожцi дуже були потрiбнi, - всi тепер зрозумiли, що мати їх пiд час вiйни з турками на боцi ворогiв дуже зле; але як же можна було вволити їхню волю й повернути їм вiйськовi землi, коли сам Потьомкiн уже володiв величезною площею тих грунтiв. До того ж, Потьомкiн залюднював тi землi своїми крiпаками iз середньої Росiї й поневолив та повернув у крiпацтво в Олександрiвському повiтi 247 душ запорозьких козакiв та 508 душ колишнiх вiльних людей, запорозьких пiдданцiв. Зрозумiло, що вимог запорожцiв про землю не могли задовольнити, а щоб спинити щоденну втечу крiпакiв за Буг, то Потьомкiн став клопотатись про те, щоб одсунути турецьких запорожцiв далi вiд росiйського кордону.

Ще року 1779-го росiйський уряд вимагав од султана, аби видав росiйських утiкачiв-запорожцiв, та той вiдповiв на те, що не видасть нiкого, а лише згоден дозволити тим iз запорожцiв, якi самi забажають повернутись у свою землю, вийти з Туреччини. А позаяк таких не знайшлося, то запорожцi лишилися за кордоном i надалi.



Кащенко Адріан