Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

ШУКАННЯ СТРАЧЕНОЇ ВОЛI (1776-1828 роки)

ПIСЛЯ РУЇНИ

Вiд 3 серпня 1775 року указом iмператрицi Вiйсько Запорозьке було скасоване назавжди. Проте ця славна лицарська громада, що бiльше трьох столiть заступала Польшу, Україну й Московщину вiд татар, ще не хотiла вмирати. Дуже мiцно трималися мiж запорозьким товариством лицарськi традицiї й перекази про минулу славу Вiйська та про ту користь, яку мала Росiя у вiйнах од нього. Через те запорожцi не вiрили тому, що надалi в боротьбi з Туреччиною Росiя впорається без них. Вони були певнi, що колись росiйський уряд покличе їх назад i, мандруючи в далеку чужину, спiвали:

Ой, не гаразд запорожцi,

Не гаразд вчинили.

Степ широкий, край веселий

Та й занапастили'

Наступає чорна хмара

I дощик iз неба'

Зруйнували Запорожжя,

Буде колись треба'

Ой, чи гаразд, чи не гаразд,

Нiчого робити'

Буде добре запорожцям

I пiд турком жити

Всi iсторичнi джерела сходяться на тому, що року 1775-го, iз Запорожжя вийшло в турецькi землi бiля 5000 козакiв. Але щоб пiдняти таку кiлькiсть та ще з припасом харчiв, треба було не менше як 100 - 120 морських чайок, а стiльки їх Вiйсько не мало за весь час iснування Нової Сiчi; пiсля останньої ж турецької вiйни їх лишилось ледве два-три десятки. Через те з певнiстю можна гадати, що запорожцi перебралися в турецькi землi не тiльки байдаками, а й пiшки. Є вiдомостi, що iкону святої Сiчової Покрови перенесли на Дунай не тi запорожцi, якi попливли водою пiд проводом Андрiя Ляха, а тi, що йшли пiд проводом Бахмета суходолом. Так само й народнi пiснi згадують про мандрування запорожцiв не тiльки "через море дубами", а "понад лиманами".

Ой, iшли нашi славнi запорожцi

Та попiд Бугом-рiкою,

Ой, широкою та глибокою,

Гей, та понад лиманами.

Ой, уже ж нашi славнi запорожцi

Та й невеселi стали:

Ой, облягли їх, облягли москалi

Та всiма сторонами

Ой, кругом церкви, церкви Сiчової

Караули стояли,

Ой, священику, отцю Владимиру,

Та служити не дали.

Ой, летить бомба з московського поля

Та посеред Сiчi впала,

Ой, хоч пропали славнi запорожцi,

Так не пропала їх слава!

Окремi ватаги запорожцiв, певно, за умовою, складеною ще на Сiчi, прямували на Днiстровський лиман до турецького мiста Акермана (Бiлгорода) Бiлогородський паша зустрiв козакiв прихильно, допомiг їм харчами й дозволив стати бiля лиману кошем. Запорожцi ж, як тiльки трохи впорядкувались i роздiлились на куренi, не гаючись, за помiччю того ж пашi, послали до султана депутацiю просити, щоб вiн узяв їх пiд свою протекцiю i дав землi пiд Сiч та на iншi потреби Вiйська. Хто був старшим предствником Вiйська Запорозького у тiй депутацiї i на яких умовах султан забрав запорожцiв пiд свою руку, буде вiдомо, мабуть, тiльки тодi, коли побачать свiт божий тi документи, що їх року 1828-го останнiй кошовий Задунайської Сiчi Йосип Гладкий передав царевi Миколi I.

Хто керував Кошем бiля Акермана, теж невiдомо, але вiдомо, що вже там Вiйсько Запорозьке поновило свою сiчову органiзацiю, бо депутацiю до султана було складено з 40 козакiв, а саме: 38 представникiв од куренiв та ще - вiйськового писаря й кошового отамана.

Iз сiчової старшини, що разом iз Ляхом та Бахметом пiшла в Туреччину, знали тiльки тi, що року 1806-го вже дiдами, вернулися на Україну, а саме: Iван Губа, Хома Бучинський, Василь Чорнявський, Роман Циганка, Печений, Ломака, Сокiл, Боровик i Чорнюга та ще Самiйло Калниболоцький, який пiзнiше уславився кривавою розправою за Дунаєм над некрасiвцями.

Про те, чого досягла депутацiя, можна тiльки здогадуватися з подальших подiй. Запорожцям султан забезпечив їх вiйськовий устрiй, вiру, одежу й волю i дав пiд Сiч острiв святого Юрiя з гирлами Дунаю - Сулинським та Катирлезьким (Георгiївським), i степ на пiвденнiй протоцi Дунаю. Дунавцi, бiля лиману Разiн. Опрiч того, запорожцям дозволено було вiльно рибалити, полювати й навiть оселятись зимiвниками та слободами по всiх рiчках та лиманах од Очакова до Дунаю. Кошовий отаман мав права двобунчужного пашi, а Вiйсько Запорозьке, або як його називали турки, Вiйсько Буткальських козакiв, отримало вiйськовi клейноди: булаву, бунчук - iз двома хвостами, печать та корогву, на якiй з одного боку на бiлому полi був золотий хрест, а з другого на чорному полi - срiбний мiсяць. Ту корогву висвятив Цареградський патрiарх. Кошовому отамановi султан окремо подарував короткого ятагана в золотих пiхвах, цяцькованих самоцвiтами; вiн мав переходити од кошового до кошового, i, таким чином, теж увiйшов у склад вiйськових клейнодiв пiд назвою "топуз".

Зi свого боку запорозькi депутати присягнули султановi - вiрно йому служити на морi й суходолi проти його ворогiв i слухатись Силiстрiйського пашу. На початок запорожцям було доручено захищати кордони на росiйськiй межi - понад Бугом.

Треба гадати, що доки вiдбулися всi церемонiї й умови про перехiд Сiчi за Дунай, минув чималий час, i запорожцi, скориставшись дозволом султана, розiйшлися з-пiд Акермана ватагами понад своєю одвiчною рiчкою Бугом, з тiєю тiльки рiзницею, що до 1775 року вони рибалили й полювали зi схiдного її берега, тепер же почали рибалити i з захiдного. Крiм того, вони осiли своїми паланка-ми бiля Хаджибейського тя Талигульського лиманiв, а частина товариства, що виходила iз Запорожжя пiзнiше на дрiбних човнах, не наважуючись пускатися ними в море, осiдала на островi Березанi, неподалiк Очакова, та на пересипi Хаджибейського лиману, де тепер передмiстя Одеси - Пересип.

Весь край, що року 1775-го заселили запорожцi, був дуже спустошений пiд час останньої вiйни, а татари з нього або повтiкали за Дунай, або перейшли на росiйську сторэну, i їх загнали в Ногайськi та Кубанськi степи. Через те запорожцям тут було велике привiлля. Чутка про те хутко досягла Запорожжя й України, бо запорожцi, рибалячи на Буговi, мали щоденнi зносини зi своїми товаришами, якi лишилися пiд Росiєю, i от за Буг посунули вгiкачi вже невеликими гуртками й поодинцi, як iз Запорожжя, так i з України, рятуючись од панщини. Декому щастило прибути сюди навiть iз жiнками й дiтьми, й вони осiдiли тут на вiльних землях, будуючи собi землянки й хати.

Щодня за Бугом кiлькiсть утiкачiв з України збiльшувалась, i вже через рiк у Туреччинi їх було бiля 7000 душ, а року 1778-го мiж Бугом та Дунаєм їх налiчували до 4000 та за Дунаєм не менше того. Турецький берег Бугу став мрiєю всього поневоленого крiпацтвом українського люду й почав зватися краєм, де не було панщини.

Може, одному iз сотнi втiкачiв пощастило перебратись за Буг, останнiх же ловили й тяжко катували за втечу, але це не перешкоджало їм тiкати знову.

Скасувавши Вiйсько Запорозьке й не зумiвши утримати запорожцiв у росiйському пiдданствi, Потьомкiн хутко збагнув, що зробив помилку, й заходився викликати козакiв назад, на схiдний бiк Бугу, та тiльки йому хотiлося так їх повернути, щоб не вiддавати їм земель. Вже 31 жовтня 1776 року фаворит царицi доповiдав про те, що пiвденна Росiя лишилася беззахисною, а для того, щоб її оборонити, вiн радив мати на пiвденному кордонi 9 полкiв гусарських, 6 пiкiнерських та 2 полки з тих козакiв, якi лишилися на Запорожжi.

Цариця дала на те згоду, й запорожцiв силомiць почали брати в пiкiнери, при чому одрiзували їм оселедцi, вiдбирали одежу i всiляко з них знущалися. Зрозумiло, що тим Потьомкiн ще дужче обурив запорожцiв проти росiйських порядкiв i примусив тiкати за Буг навiть тих, цю вже посiдали по селах та хуторах Запорожжя.

Побачивши, що силою iз запорожцями нiчого не можна вдiяти, Потьомкiн почав закликати їх iз Бугу та з Дунаю ласкою, i 5 травня року 1779-го за його порадою цариця Катерина II видала Манiфест, яким запрошувала козакiв безпечно повернутися у рiдний край, обiцяючи дати кожному з них (але не всьому Вiйську) землю та службу з росiйськими чинами й рангами; коли ж той Манiфест нiкого з Туреччини не повернув, вона 27 квiтня 1780 року вдруге його оголосила. Але вiн не мав на запорожцiв нiякого впливу, бо, за переказами втiкачiв, вони добре знали, що на Запорожжi, на їхнiх одвiчних землях, губернатори, справники та iншi урядовi особи робили зовсiм не те, що було писане в манiфестах.



Кащенко Адріан