Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВА СIЧ (1734-1775 роки)

РУХ УКРАЇНСЬКОГО ЛЮДУ ДО ВОЛI

Тим часом на Правобережжi набув сили новий вибух народного невдоволення. Починалася остання дiя трагедiї українського життя. До поневолення селянства з початку 1760 року на Київщинi прилучилися ще й утиски вiри. Поляки добиралися вже до останнiх закуткiв, де ще зберiгалося православ'я. Унiатськi митрополити укоренилися в Радомишлi, завели тут свою консисторiю й почали поширювати унiю до самого Днiпра. Росiйський уряд не звертав на те нiякої уваги, i знищення православної вiри пiшло дуже хутко. В оборону її повстав тодi iгумен Мотронинського монастиря Мельхиседек Значко-Яворський. Вiн залучив до своєї дiяльностi всi навколишнi монастирi, а саме:

Жаботинський, Мошногiрський, Медведiвський, Лебединський та iншi, i став умовляти мiськi й селянськi громади, щоб не визнавали унiатських попiв й давали притулок всiм оборонцям православ'я.

Коли Мельхиседек зiбрався їхати шукати заступництва в цiй справi до митрополита за Днiпром, то поляки зробили на дорозi засiдку, щоб його захопити, тiльки про це довiдався колишнiй запорожець, а тодi сотник Жаботинської сотнi надвiрних козакiв князiв Любомирських, Харко i, вiдборонивши з козаками iгумена, провiв його за Днiпро. Розлютований з цього польський регментар Во-ронич зрадливо закликав Харка у Паволоч i там звелiв звести його зi свiту без нiякого суду. Про цю подiю народ український склав i зберiг чимало пiсень, хоча розповiдають вони про смерть Харка по-рiзному.

Ой, як сотник, як став Харко у Паволоч уїжджати,

Ой, вийшов же та пан Паволоцький медом-вином частувати,

Ой, як став сотника, а сотника Харка, медом-вином частувати,

У панськi палаци до матцi хрещеної у гостину зазивати.

Ой, як став же сотник Харко меду-вина напиватися.

А потiм став сотник, а сотничок Харко да i став забуваться,

На панськi перини став вiн похиляться.

Ой, тепер же ви, ляшки, ой тепер ви, пани, ой, тепер ви

позволяйте:

Ой, лежить же п'яний Харко, да тепер його збавляйте,

Тепер маєте час, маєте годину, тепер його оступайте,

Ой, i заржав коник вороненький, стоячи на стайнi,

А скололи Харка, скололи сотника в голубiм жупанi.

Ой, як стали Харка, як стали сотника

Iз свiту згубляти,

Ой, i став же його коник, коник вороненький

Жалiбненько ржати;

Ой, заржав же вороний коник

В стайнi на помостi;

Та вже вбито Харка сотника

В Морозiвцi на мостi.

Не захопивши Мельхиседека, унiатське духовенство року 1767-го знайшло собi пiдмогу в Барськiй конфедерацiї. Це була спiлка польських панiв, що збунтувались проти польського короля Понятовського, ставленика Росiї, й не дозволяли йому робити полегкостi православним. Пiдтримуючи унiатiв збройною рукою, конфедерати силою примушували православних приймати унiю, мордуючи й караючи непокiрливих. Привiдцем цiєї конфедерацiї був Осип Пулавський.

Мельхиседек, повернувшись потай од митрополита, скликав до Мотронинського монастиря декого iз православного духовенства на пораду, i там було вирiшено вдатися за заступництвом до Вiйська Запорозького та росiйського уряду.

Пiсля наради Мельхиседек поїхав на Сiч, плачучи, розповiдав там, перед скликаною радою, про польськi образи й поневолення православної вiри, додавши, що навiть сам вiн уже сидiв у в'язницi унiатського митрополита. Окрiм Мельхиседека, на Сiч прибуло ще чимало православних попiв, яких поляки повиганяли з приходiв, i вони теж плакали й скаржились козакам на польськi кривди.

Запальнi промови iгумена дуже схвилювали запорозьке товариство. Козаки плакали, присягаючись стояти за вiру батькiв до загину, як їхнi дiди й прадiди стояли, та тiльки кошовий Калнишевський, страхаючись за долю Вiйська Запорозького, вжив усiх заходiв до того, щоб стримати козакiв од походу на Україну, хоч усе-таки кiлька сот запорожцiв пiшли до Чути та за Синюху.

Iз Сiчi Мельхиседек поїхав до Петурбурга, щоб добитися там зi своїми скаргами навiть до самої царицi, й мав од неї обiцянки про заступництво. Справдi-таки, цариця Катерина через свого посла клопоталась у Варшавi, щоб не утискували православної вiри, i хоч з її заходiв нiчого не вийшло, та чутки про оборону царицею православної вiри розiйшлися по Українi й досягли Запорожжя. Народ став завзятiше обстоювати православ'я, поляки ж почали вживати проти православних найлютiших кар. Вони завдавали непокiрливим тяжких мук, i випадок iз мордуванням млiївського титаря був не вигадкою Тараса Шевченка в його поемi "Гайдамаки", а iсторичною подiєю.

Тi кари й мордування схвилювали людей на Українi й обурили давнiх оборонцiв українського люду - запорожцiв. Наслiдком учинкiв Барської конфедерацiї було те, що в Чорному лiсi, Чутi й на Мигеї знову скупчилися пiд проводом колишнiх запорожцiв чималi ватаги гайдамакiв, якi згодом називалися в народi "колiями".

Тим часом польський король, не маючи сили боротися зi сваволею панiв Барської конфедерацiї, просив росiйський уряд дати на Україну для приборкання панiв росiйське вiйсько. Цариця прислала вiйсько, i як тiльки воно кинулося руйнувати маєтки непiдвладних королевi панiв, простий люд на Українi зрозумiв те так само, як i року 1734-го, що начебто це вiйсько має визволяти людей од польских панiв. Пiшли чутки навiть про "Золоту" царицину грамоту, якою нiбито наказувалося винищити всiх полякiв та жидiв; i пiд впливом тих чуток народ почав гострити ножi, дожидаючись тiльки привiдцiв, що завжди приходили iз Запорожжя.

Зрозумiло, що запорозькi традицiї не давали сiчовикам спокiйно дивитись на те, що коїлося на Українi, й завзятiшi з них подалися до Тясмину на Чигиринщину й у квiтнi 1768 року скупчились у лiсi бiля Мотронинського. монастиря, обравши на отамана Максима Залiзняка.

Максим Залiзняк, як згодом засвiдчив на Сiчi отаман Тимошiвського куреня, прибув на Запорожжя бiля року 1757-го i, пробувши там кiлька рокiв молодиком, привчився ходити бiля гармат i був на Сiчi гармашем. Проте йому було нудно тут: вiн часто ходив на заробiтки до татарських рибалок на великi лимани, а останнi роки перед повстанням часто пробував у Лебединському та Мотронинському монастирях. Гомонiли люди, що вiн мав думку навiть лишитися в монастирi назавжди, та промови отця Мельхиседека разом iз вiстями про нечуванi утиски полякiв проти українського люду, збудили в його серцi завзяття й рiшучiсть. Iз вiсiмнадцятьма товаришами Залiзняк, дiставши од Мельхиседека благословення, вийшов у лiс за двi версти од монастиря, до Холодного Яру, й там почав лагодити зброю та закликати до себе людей з усiх околиць. Тут вiн поєднався iз дрiбними ватагами запорожцiв i з гайдамаками, що надходили з Мигеї й iз Чути, а пiд впливом чуток та кобзарських спiвiв сюди почала збиратися, тiкаючи вiд панiв, i голота з України.

Наприкiнцi квiтня Максим Залiзняк вирушив iз своїми ватагами з лiсу i, як оповiдають народнi перекази, пiсля посвяти Мельхиседеком козацької зброї, пiшов iз колiями на Медведiвку i, розправившись там iз поляками, унiатськими попами та з жидами, попрямував далi на Жаботин. По шляху народ радiсно зустрiчав Залiзняка та його товаришiв, допомагав йому перемагати команди жовнiрiв та приєднувався до повстанцiв. Тодiшнi думки українського люду можна зрозумiти з уривку народної пiснi.

Ой, сiв пугач на могилу

Та й крикнув вiн: пугу!

Чи не дасть бог козаченькам

Хоч тепер потугу!

Щодень ждемо, щонiч ждемо,

Поживи не маєм.

Давно була Хмельниччина, -

Уже не згадаєм.

Про вихiд Максима Залiзняка iз Мотронинського монастиря та про першi подiї колiїв теж збереглися уривки з народної пiснi:

Максим, козак Залiзняк,

Славний, з Запорожжя,

Як виїхав на Вкраїну,

Як повная рожа.

Славний козак Залiзняк,

Славний козак i Гнида -

Не зосталось на Вкраїнi

Нi ляха, нi жида.

Ой, в городi Мотровичах

Нова новина:

Породила козаченькiв

Шовкова трава.

Жаботинський сотник Мартин Бiлуга, що заступив мiсце вбитого поляками Харка, теж приєднався до Залiзняка, i вони разом помстились за Харка i зчинили в Жаботинi рiзанину; скарали на смерть навiть самого губернатора Степовського.

Гей, Максиме-полковнику, ти славний воїну,

Гей, випусти з Жаботину хоч людську дитину!

Максим козак Залiзняк листи одбирає,

Усiх ляхiв iз жидами докупи збирає.

Iзiгнавши усiх ляхiв з жидами докупи,

Оддав ляха губернатора да Бiлузi в руки.

Бiлуга Мартин Жаботинський та по ринку ходить,

Свого пана губернатора за собою водить.

I, водячи за собою, та й до його й каже:

"Не одного тепер ляха голова поляже!"

Пiсля Жаботинської рiзанини польське панство на Українi разом iз католицьким та унiатським духовенством i жидами заметушилось i почало рятуватися. Всi пригадали оповiдання дiдiв про Хмельниччину й, покидаючи все своє добро, кинулись тiкати. Та тiкати в Польщу було далеко й небезпечно, бо скрiзь навколо вже пiднiмалися месники за польськi кривди. Довелося всiм ховатися в Уманi, де була мiцна фортеця та замок пана Потоцького з чималою вiйськовою залогою.

До Залiзняка тим часом приєднався козацький сотник iз Смiли Шило. Розправившись в мiстi, Залiзняк послав Шила та Бiлугу з вiддiлами на Богуслав, а сам пiшов на Корсунь.

Гей, як вийшов сотник Смiлянський з своїми козаками:

"Ступай, ступай, Шило сотнику, в Богуслав iз нами!"

А в'їхали в Богуслав у середу вранцi,

Накидали в тiй годинi жидiв повнi шанцi.

Здобувши пiсля того ще й Черкаси та прилучивши до себе кiлька загонiв iнших ватажкiв, Залiзняк пiдступив пiд Лисянку, де в замку Яблонiвського скупчилося бiльше 200 панiв та жидiв. Поляки почали, було, обороняти замок, та мешканцi-українцi одчинили Залiзняковi браму, й колiї, вдершись у замок, лютували над поляками й жидами, а ще гiрше над католицькими ксьондзами.

Скрiзь, де колiї брали мiстечка, замки й мiста, вони руйнували панськi оселi й будинки, мордували жидiв та ксьондзiв i палили костьоли.

Покiнчивши з Лисянкою, Залiзняк зi своїми ватагами наближався до Уманi, куди збiглося багато шляхти та жидiв i де мiстилися чималi польськi скарби. Оборона мiста лежала головним чином на двiрських козаках пана Потоцького на чолi iз сотником Iваном Гонтою. Вiн мав у полякiв велику шану, а проте, коли спалахнуло повстання Залiзняка, Гонта згадав, якого батька вiн син, i увiйшов iз Залiзняком у зносини.

Гонта, сотник Уманський, помiж вiйськом ходить,

А з Максимом Залiзняком листами говорить.

А в недiлю рано стали в дзвони бити,

Гей, став Гонта з козаками пiд Умань пiдходити.

Коли Залiзняк уже зовсiм наблизився до Уманi, Гонта вийшов зi своїми козаками йому назустрiч, нiби игоб би-тися з ним, а проте прилучився до нього.

Разом iз Гонтою Залiзняк здобув Умань, а далi, й замок, у якому оборонялася польська шляхта; побив багато полякiв i жидiв, поруйнував костьоли та єзуїтськi школи i взагалi вчинив погром, найбiльший з усiх, якi досi робив.

Доки Залiзняк був пiд Уманню, iншi гайдамацькi ватажки громили польську шляхту по iнших мiсцях. Семен Неживий з-пiд Мошен хазяйнував на Черкащинi, Iван Бондаренко - на Полiсi, а Якiв Швачка розправлявся з панами та жидами в околицях Бiлої Церкви, Василькова та Фастова. Цього ватажка колiїв теж оспiвала народна пiсня:

Ой, не звiть мене Швачкою,

А звiть мене Кийло!

Позаганяв жидiв, позаганяв ляхiв

В Бiлу Церкву на стiйло.

Ой, вже ж тая Бiлая Церква

Та оббитая китайками;

Ой, тепер вона да завойована

Да славними козаками!

Ой, хвалився та батько Швачка,

Та до Фастова йдучи -

Ой, будемо драти, панове молодiї!,

З китайки онучi.

Та ходить Швачка та по Фастовi

Та й у жовтих чоботях -

Ой, вивiшав жидiв, ой, кивiшав ляхiв

Та на панських воротах.

У тi ж часи стався випадок, що дуже зашкодив справi народного повстання на Українi i навiть Вiйську Запорозькому. 18 червня гайдамацький загiн козакiв у 300 душ напав на мiстечко Палiєве Озеро, бiля турецького кордону, й почав бити там полякiв i жидiв; коли ж тi стали тiкати в сусiднє турецьке мiсто Балту, гайдамаки обложили те мiсто i давай вимагати, щоб турки видали їм утiкачiв. Турецький каймакан на те не згодився i запросив зi свого боку, щоб гайдамаки вiдступили геть од кордону. Тодi гайдамаки вдерлися в Балту силою i побили не тiльки полякiв та жидiв, а й туркiв.

Той випадок обурив турецького султана, що тiльки й чекав, як би розпочати вiйну з Росiєю; росiйський же уряд обвинуватив у цiй подiї запорожцiв, посилаючись на те, що вони брали участь у гайдамацтвi, та й на саме українське повстання глянув уже неприхильним оком.

Щоб виправдати Вiйсько Запорозьке, Калнишевський негайно вислав iз Сiчi на чолi iз Сидором Бiлим кiлька сот козакiв гамувати колiїв, та тiльки запорожцiв попередив росiйський генерал. Серед лiта Барську конфедерацiю було придушено, й росiйський генерал Кречетников у Бердичевському замчищi взяв Пулавського в бранцi. Зараз же пiсля того польський король попросив царицю Катерину допомогти йому своїм вiйськом приборкати "хлопське" повстання. Росiї пiсля знищення Барської конфедерацiї народне повстання на Українi було вже не потрiбне, й цариця, вдаючи iз себе незадоволену з того, що повстання вибухнуло неначе з її дозволу, звелiла начальникам росiйського вiйська схопити привiдцiв повстання.

На пiдставi того наказу генерал Кречетников прибув iз своїм вiйськом до Уманi й зупинився поруч iз табором Залiзняка, що нiчого ще не вiдав про змiну полiтики росiйського уряду, i, вдаючи iз себе, як було й досi, спiльника козакiв, закликав усю гайдамацьку старшину до себе на бенкет. Не маючи нi гадки про лихо, Залiзняк, Гонта й iншi гайдамацькi ватажки пiшли до намету росiйського генерала на снiданок, але як тiльки вони пiдгуляли, Кречетников звелiв їх усiх пов'язати.

Проте, мабуть, Залiзняк пив, та не упивався, а стежив за кожним рухом Кречетникова, бо коли почали роздивлятися помiж пов'язаними на бенкетi й у гайдамацькому таборi, то виявилось, що хоч усiх ув'язнених гайдамакiв було аж 845 i з них 65 запорожцiв, та тiльки Залiзняка помiж ними не знайшли. Це ще дужче ствердило народнi думки, що Залiзняк - характерник i напустив на москалiв ману так, що тi не побачили, як вiн виходив iз намету Кречетникова й далi - з табору.

Пiсля того росiйськi генерали й полковники так само позахоплювали мало не всi iншi гайдамацькi ватаги, бо вони мали православних росiян за своїх спiльникiв i не стерелися їх. Швачку та Неживого було привезено до Києва i згодом заслано в Сибiр; Журба ж не дався в руки живим i був убитий разом iз трьома десятками своїх товаришiв. Козака Швачку народ оспiвав не менше за Харка та Залiзняка:

Ой, на козаченькiв, он, на запорожцiв та пригодонька стала:

Ой, у середу та у обiднiй час їх Москва забрала.

Крикнув Швачка та на осавулу: "Iз коней - додолу!

Ой, не даймося, панове молодцi, ми москалям у неволю!"

Москалики умнi, москалi розумнi, розуму добрали:

Ой, наперед Швачку iз осавулом докупи зв'язали.

Ой, iзв'язали i попарували й на вози поклали,

Iз Богуслава до Бiлої Церкви їх у неволю зiбрали.

Ох, пошлемо галку, ох, пошлемо чорну а до Сiчi рибу їсти,

Ох, нехай донесе, ох, нехай донесе до кошового вiстi.

Ох, уже тiй галцi, ох, уже чорнiй та назад не вертаться,

Ох, уже ж нам, панове молодцi, iз кошовим не видаться!

Ой, узяли Швачку та й повезли Швачку

Аж у Київ возами...

Оглянувся назад на Вкраїну

Та й залився сльозами!

Ох, i лети ж, галко, ох, лети ж, чорна,

Аж у Низ до кошового!

Нехай пише листи на бiлiй бумазi

Та дає менi вiстi.

Ой, уже ж галцi, ой, уже ж чорнiй

Та й на Низ не лiтати...

А вже козаковi, а вже Швачцi

На Вкраїнi не бувати.

Куди подiвся Залiзняк iз бенкету генерала Кречетникова - невiдомо. Народнi оповiдання розказують, що вiн до кiнця свого вiку блукав по байраках колишнього Дикого поля - побiля Бугу та на верховинах Iнгулу й Iнгульця.

Найдивнiшим i найтяжчим для колiїв було те, що росiйськi вiйська, захоплюючи їх, видавали усiх, хто не був родом iз Лiвобережної України i не був запорожцем, до рук тим самим польським панам, проти яких вони повставали, а вже пани чинили з ними, що знали: вигадували їм таких мук, яких нiхто не знав, допоки й свiт стоїть. Суд (коли тiльки можна назвати судом мордування до смертi) вiдбувався над гайдамаками в мiстi Коднi. Там було замучено на смерть i Гонту. З нього та його товаришiв, Бiлуги й Шила, три днi з живих здирали потроху шкiру i тiльки, коли тi почали вже помирати, було їх четвертовано.

Мали пани на Вкраїнi добрi оборонцi:

Звiрилися сотниковi Уманському Гонтi.

Мали пани на Вкраїнi дуже добрий трунок,

Пани тiї розумнiї дадуть сi рятунок.

Пани теє зрозумiли, згоду учинили:

Пiдкинувшись пiд Умань, Гонту iзловили.

Вони ж його насамперед барзо привiтали,

Через сiм день з нього кожу по пояс здирали

I голову облупили, сiллю посипали...

Пан рейментар походжає: дивiтеся, люде,

Хто ся тiльки збунтував, то всiм теє буде.

Бiля Коднi було поховано кiлька сот замордованих на смерть волелюбних українцiв, а скiльки народу розiйшлося з Коднi з одрубаними або спаленими вогнем руками, скiльком були вiдтятi на руках пучки, скiльком випеченi очi, - так того нiхто не передав би. Народна пiсня так згадує сумний кiнець цього українського народного повстання:

Ой, i зв'язали та попарували,

Ой, як голубцiв у парцi,

Ой, засмутилась уся Україна,

А як сонечко в хмарцi.

Мiсто ж Кодня з того часу стало на Українi словом прокляття. Кому бажають у життi найгiршого, то кажуть: "Бодай тебе Кодня не минула".

Простий народ на Вкраїнi мав у своїх згадках Залiзняка за такого ж самого оборонця його прав, як i Богдана Хмельницького, i в однiй iз пiсень вiн навiть, сидячи у Київськiй Печерськiй фортецi, погрожує полякам:

"Iди, iди, Залiзняку, годi вже гуляти,

Пiдем в Київ у Печорське Богу роботати".

I говорить Максим-козак, сидячи в неволi:

"Не матимуть вражi ляхи на Вкраїнi волi.

Течуть рiчки з всього свiту до Чорного моря,

Минулася на Вкраїнi жидiвськая воля".

Замiшанi в повстаннi українськi люди, почуваючи за собою правду, мужньо приймали муки i вмирали не з каяттям, а з надiєю, що за їхню смерть помстяться товаришi, як сказано в пiснi:

"Гей, котрiї козаченьки будуть в свiтi жити,

Не забудьте козацької смертi вiдомстити".

Та тiльки не сталося того: нiхто не помстився за тяжке мордування гайдамакiв. Пригноблений люд незабаром зневiрився у своїй мiцi й тiльки руїни панських будинкiв ще який час нагадували про Колiївщину.



Кащенко Адріан