НОВА СIЧ (1734-1775 роки)

ПОРУШЕННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ВОЛЬНОСТЕЙ

Тiльки невдовзi Вiйсько знову було пригнiчене розчаруванням: гетьман Розумовський не мав майже нiякої влади й не лише не обстояв запорозьких земель, а року 1751-го навiть сам повiдомив Кiш, що всi запорозькi землi на пiвдень од Синюхи та Висi на 20 верст, простягаючись од Буга до Днiпра, разом з устям рiчки Омеляника, вiддаються пiд залюднення втiкачам iз Сербiї, що прийшли на Україну пiд проводом полковника Хорвата.

Та звiстка, мов грiм, ударила запорожцiв, i не встигли ще вони вiд неї прочуняти, як року 1753-го вiд запорозьких земель було вiдмежовано ще землi од устя Чорного Ташлика до устя рiчки Самотканi по Днiпру й розпочато будiвлю фортецi святої Єлизавети (де зараз Єлисаветград). Одмежованi вiд запорожцiв землi було прозвано Ново-Сербiєю. Та й на цьому ще не скiнчилося лихо запорожцiв, i того ж таки року 1753-го на схiдному краї Запорожжя теж одмежували частину запорозьких земель по рiчках Торець, Бахмутка та Лугань i вiд Донця та до Савур-могили й теж вiддали втiкачам iз рiзних слов'янських земель пiд назвою Слов'яно-Сербiї.

Новi поселенцi незабаром не тiльки освоїли запорозькi землi, а почали силою зганяти з тих земель козакiв, що хоч i в невеликiй кiлькостi, сидiли по своїх вольностях зимiвниками й бурдюгами.

Найбiльш утиснули новi поселенцi городових козакiв. Пiкiнерськi солдати не пускали запорожцiв рибалити або забирали в них наловлену рибу. Бiля церкви запорозької пiкiнери збудували свої кухнi; коли ж священик почав заперечувати, то капiтан зовсiм заборонив без свого наказу правити в церквi.

У Сiчi з приводу цих подiй виникали бурхливi ради, та тiльки з того нiчого не виходило, i пiсля дорiкання старшинi та бiйки помiж себе товариство заспокоювалося на тому, що надсилало скаргу царицi й гетьмановi й сподiвалося, що вiдiбранi землi будуть поверненi Вiйськовi; тi ж iз товариства, хто не знав, куди подiти своє завзяття, йшли в гайдамаки й ватагами наскакували на польськi й татарськi межi.

19 липня року 1753-го на Сiчi було прочитано царський наказ про те, що надалi Вiйську забороняється змiнювати старшину без вiдома росiйського уряду. Той же указ упень руйнував запорозький звичай вибирати старшину щороку, а разом з тим одмiняв i право обирати старшину вiльними голосами всього товариства за своїм бажанням, бо росiйський уряд мiг би й не дозволити обрати того, хто був йому небажаний.

Незважаючи на той указ, 1 сiчня 1754 року на Сiчi вiдбулася рада, на якiй кошовим замiсть Iгнатовича обрали Грицька Лантуха (Федорова). Довiдавшись про те, що новий отаман, не спитавшись росiйського уряду, взяв булаву, а разом i владу над Запорожжям до своїх рук, гетьман Розумовський, що мав би обстоювати права Вiйська Запорозького, просив у царицi дозволу скинути Грицька Федорова з кошевства i, щоб налякати й iнших, завдати йому за непослух покарання, та вже сама цариця лишила пропозицiю Розумовського без наслiдкiв.

Незабаром пiсля обрання на уряд Грицько Лантух, зважаючи на скарги полякiв i татар на напади гайдамакiв, послав вiйськового осавула Петра Калниша з полком запорожцiв вишукувати й винищувати гайдамацькi кубла. Калниш вистежив ватагу гайдамакiв бiля рiчки Бугу, i хоч вони завзято оборонялись пальбою з рушниць i навiть iз гармат, обгородившись засiками, та запорожцi взяли їх i декого побили, а бiльшiсть порозганяли.

Проте цей погром був нi до чого, бо року 1755-го гайдамаки так само чинили напади й на польськi, й на татарськi межi. Тодi Федорiв надумав послати до гайдамакiв старих дiдiв, щоб умовити їх покинути гайдамацьке життя. Дiди порозшукували всi гайдамацькi кубла по Бугу й по Чутi, розказали їм, що тими лихими вчинками користуються росiйськi вороги Вiйська Запорозького з тим, щоб зовсiм одiбрати од Вiйська його землi, а саме Вiйсько скасувати. Гайдамаки разом iз дiдами плакали над лихою долею українського народу та приборканого Вiйська Запорозького й, урештi, щоб не згубити Запорожжя, пiшли своєю волею за дiдами на Сiч, а там кошовий отаман змусив їх присягнути, що не будуть надалi гайдамачити, й без нiякої кари розпустив їх по сiчових куренях.

З цього випадку скористався Ново-Сербський генерал i зробив наклеп на кошового й сiчову старшину, нiби вони покривають гайдамакiв i роздiляють iз ними награбоване добро. Це дiйшло до самої царицi, i за її наказом сталася нечувана, вiдколи iснувало Вiйсько Запорозьке, подiя: отамана Лантуха (перехрещеного росiйським урядом у Федорова) та осавула Чорного викликали до Глухова на суд i туди ж привезли й кiлькох запорожцiв, захоплених у Ново-Сербiї на гайдамацтвi.

Гайдамакiв допитували, чи справдi вони гайдамачили з вiдома Коша Запорозького, а награбоване добро привозили на Сiч i розподiляли мiж вiйськовою старшиною. Кати завдавали всiляких мук, аби вони в тому признались, та тiльки коли гайдамаки, колишнi запорожцi, побачили, що разом iз ними судять i "батька" кошового, то в розпачi попадали навколiшки перед Лантухом i одноголосно ствердили, що гайдамачили проти волi сiчової старшини - своєю сваволею.

Слiдство над кошовим Лантухом тривало цiлий рiк, i врештi його iз шаною вiдпустили на Сiч. Це порушення давнiх прав Вiйська Запорозького, що тiльки за вiйськовою радою визнавало право судити отамана, засмутило Вiйсько i вкинуло в душi старих сiчовикiв тяжкi передчування.

Найбiльше Вiйсько Запорозьке побоювалося за свої вольностi, i ще до початку слiдства про участь запорожцiв у гайдамацтвi вiйськова рада на початку року 1755-го послала до Петербурга й гетьмана Розумовського депутатiв - колишнього кошового Данила Гладкого, вiйськового старшину Петра Калниша (перехрещеного в Петербурзi на Калнишевського) та писаря Iвана Чугуївця, наказавши їм домагатися, щоб Вiйськовi Запорозькому було видано царську грамоту на володiння вiйськовими землями.

Депутатiв протримали в Петербурзi цiлий рiк i, посилаючись на те, що в московських архiвах не знайдено унiверсалу Богдана Хмельницького, вирiшили, що ранiше, нiж розв'язувати питання про запорозькi землi, треба їх переписати та звiрити на картах.

Доки та сiчова депутацiя оббивала пороги в столичних канцелярiях, генерал Ново-Сербiї Хорват там же в Сенатi клопотався про те, щоб новосербським полкам вiддали всi запорозькi землi од пiвнiчної межi вниз Днiпром до острова Хортицi. Гетьман Розумовський, згоджуючись без суперечки на передачу запорозьких земель сербам, повiдомив про те Кiш, але на Сiчi лист гетьмана здiйняв таку бучу, що кошовий Федорiв 20 серпня 1756 року вiдповiв Розумовському, що коли б од Вiйська Запорозького вiдiбрали землi, то воно не мало б рацiї служити "Всеросiйському престолу".

Такою вiдповiддю Грицько Федорiв натякав на те, що в розпачi Вiйсько Запорозьке змушене буде знову перейти пiд турецьку зверхнiсть, i той лист справив такий вплив у столицi, що Хорвату було вiдмовлено в його домаганнях.



Кащенко Адріан