Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Серія "Великі українці" - Богдан Хмельницький

Будівничий Української козацької держави

Найвєличнішим здобутком Богдана Хмельницького та його соратників стало відновлення української державності у формі Козацької держави. Підняте на Січі повстання швидко переросло в українську Національно-визвольну війну, під час якої була створена ця держава. Вже в перші місяці ні в кого не було сумніву, що Богданові йдеться не просто про вичавлювання у Варшави якихось поступок, а про поширення епосі влади на всій українській території. Польські урядовці, хоча й попервах презирливо обзивали гетьмана гультяєм, свавільником, розбійником і навіть “останнім виродком у Речі Посполитій”, а проте добре розуміли, якими загрозами повіяло з України.

Територія, на яку Б. Хмельницькому вдалося поширити свою владу, швидко набула всіх атрибутів держави, як-от: адміністративно-територіальний поділ, політичний устрій, центральні та місцеві органи влади, суд, армія, символіка, фінанси, митниці, дипломатична служба, розвідка й контррозвідка.

Ще в березні, на зорі повстання, коронний гетьман Миколай Потоцький нарікав, що козаки “хочуть необмежено панувати на Україні, складати договори з іноземними державами і те все робити, що їм подобається”. Після перших славних перемог на Жовтих Водах та під Корсунем, коли війною з польською владою була охоплена величезна територія від Повгорода-Сіверського до Поділля та Східної Волині, скрізь по Україні чутно було, що “держава від вас, ляхів, перейшла до нас, козаків”. Спантеличені шляхтичі писали, що Б. Хмельницький “сам вже паном чи князем чиниться”, що “творить нове князівство”, тобто державу.

І гетьман її справді створював. По мірі просування козацького війська на захід, він підбирав під свою булаву визволені території, де одразу організовував нові українські органи державної влади. В кінці 1648 на початку 16-19 pp. остаточно склався адміністративний поділ держави та механізм управління. Це була держава, скроєна на військовий лад, бо ж попереду чекали безкінечні війни з супротивниками. У тих умовах, як не крути, а увесь механізм управління мусив слугувати в першу чергу військовим потребам. На полі бою тоді вирішувалося, існуватиме держава чи ні.

Зразком, на який взорували Б. Хмельницький та його соратники, став устрій Запорізької Січі, республіканський за своєю суттю. Прислужилося також створення в 1625 р. поза Січчю шести козацьких полків - Канівського, Черкаського, Корсунського, Переяславського, Чигиринського та Білоцерківського.

В адміністративному відношенні Українська козацька держава була поділена на полки, а полки на сотні. Полково-сотенний устрій мав військово-територіальний характер. Полк чи сотня - це водночас і певна територія, і військова одиниця, яку виставляла ця територія до українського війська. У часи Б. Хмельницького число полків та сотень постійно змінювалося відповідно до поточних потреб та територіальних меж держави. За реєстром 1649 p., наприклад, існувало 16 полків. У кожному полку налічувалося 10-29 сотень. 

Бунчук 

Територія Козацької держави неодноразово зазнавала змін. Заповітна мета Б. Хмельницького полягала в тому, щоб зібрати під своєю булавою усі етнічні українські землі. “Виб’ю з лядської неволі народ руський (тобто український. - Авт.) увесь... по Львів, Холм і Галич. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: сидіть, мовчіть, ляхи”, - заявляв він королівським комісарам на переговорах у Переяславі на початку 1649 р. Російському послові Григорію Унковському гетьман говорив, що вимагає, аби поляки “поступилися б мені всією Білою Руссю по тих кордонах, як володіли благочестиві великі князі, а ми в підданстві і в неволі бути у них не хочемо”. Цю точку зору гетьман відстоював до скопу. Коли у 1656 р. союзник - трансільванський князь Дьєрдь II Ракоці заявив про свої претензії на деякі західноукраїнські землі, українські посли твердо вимагали закріпити в тексті договору за Козацькою державою “всю Русь по Віслу”. Б. Хмельницький також відкидав будь-які претензії Швеції на Галичину й Підляшшя.

Однак реально поширити свою владу на всю етнічну українську територію гетьманові не вдалося. У 1649 р. під Зборовом він змушений був погодитися на те, що під його булавою перебуватимуть Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства. Західний кордон проходив по лінії м. Бар - Старокостянтинів - р. Случ - р. Прип’ять - м. Любеч - м. Стародуб. Східний збігався з тогочасним кордоном між Річчю Посполитою та Московією. Після Берестецької катастрофи 1651 р. Білоцерківський мир обмежив Козацьку державу Київським воєводством, хоча на практиці відповідний пункт угоди залишився мертвою буквою й ніколи не виконувався. Блискуча перемога під Батогом (1652) призвела до остаточною поновлення влади гетьмана на території, свого часу обумовленій Зборівською угодою.

За своїм суспільним устроєм Українська козацька держава була республікою. Уся повнота влади належала загальній козацькій раді. У роботі ради теоретично мав право брати участь кожний козак. У полках і сотнях збиралися, відповідно, полкові і сотенні ради. Ради вирішували найважливіші питання й обирали старшину свого рівня, яка керувала державою в міжчасі. Генеральна (загальна) рада обирала генеральну старшину, тобто уряд держави - гетьмана, генерального писаря, генерального суддю, генерального обозного, генерального бунчужного та інших посадовців. Столицею держави в ті часи було місто Чигирин. Тут резидував гетьман Б. Хмельницький - найвища посадова особа держави.

Богдан зумів міцно поставити на ноги дипломатичну й митну служби, фінанси, розвідку й контррозвідку. Він усіляко дбав про внутрішню стабільність держави й без жодних вагань розправлявся з бунтами, які загрожували кинути його омріяне дитя у вир анархії та безладдя.

Добре розуміючи роль еліти, Б. Хмельницький надавав особливу увагу проблемі її формування та зміцнення. Утворена в горнилі Національно визвольної війни, нова українська еліта потребувала часу для того, щоб стати зрілою й досвідченою. Основу її склали козаки. До них долучилася частина шляхти, яка сприйняла ідею війни. Сам шляхтич з походження, гетьман ніколи не був природним ворогом шляхти. Навпаки, він усіляко дбав про те, щоб привернути на спій бік якомога більше представників старої української еліти - шляхти, - для якої управляти державою, представляти й боронити її було професійною справою. Масова підтримка еліти зробила б Козацьку державу легітимною в очах сучасників, дозволила б консолідувати суспільство й виступити єдиним фронтом проти Варшави та інших супротивників. Б. Хмельницький звертався із закликами до шляхти, навіть до князів, видавав універсали на підтвердження шляхетських маєтностей. Хоча не раз і заявляв: “не відступлю від черні, бо це права рука наша”, але вимагав від селян виконання “звиклою послушенства”, особливо на користь тих шляхтичів, які підтримали визвольну війну. Він висував шляхту на визначні державні посади. Вже у 1649 р. більшість важливих посаду державі посіли вихідці зі шляхти.

Українська козацька держана (Гетьманщина) 1648-1776. Карта І. Крип’якевича

По мірі утвердження Козацької держави на її бік переходило все більше й більше шляхтичів. Зі шляхти походили такі видатні діячі, як: Юрій Немирич, Прокіп Верещака, Данило та Іван Нечаї, Іван Богун, Іван Виговський, Павло Тетеря, Самійло Богдалович-Зарудний, Силуян Мужиловський. Проте основна маса шляхти, особливо середньої та магнатів і князів, не підтримала Б. Хмельницького. З верхівки тільки збіднілий князь Четвертинський та Юрій Немирич опинилися в таборі гетьмана. Решта воювала на боці Варшави, а потім, зазнавши остаточної поразки, почала швидко спольщуватися. Це була велика трагедія українства, коли його покинула стара еліта - мозок нації - та ще й розв’язала братовбивчу війну на користь одного із сусідів.

Одночасно з розбудовою держави Б. Хмельницький ледве не з перших днів усіляко дбав про зміцнення свого становища як гетьмана. Адже в умовах постійної зовнішньої загрози живучість держави залежала від внутрішньої стабільності. З молоком матері всмоктавши стиль козацького життя, Богдан добре знал вади козацтва, особливо низів. Саме поведінка низів, учорашніх селян, становила найбільшу внутрішню небезпеку. Низам, схильним до анархії й популізму, важко давалася “наука” тактичних поступок і компромісів заради досягнення кінцевої мети. На нам’яті Б. Хмельницького було чимало випадків, коли гетьмани клали булаву під впливом мінливих настроїв голоти. Сам він завдяки непересічному військовому талантові та організаторським здібностям користувався високим авторитетом. Але також не вберігся від виникнення заколотів. Втілення в життя таких анархічних сценаріїв загрожувало крахом держави.

Відтак Б. Хмельницький послідовно намагався обмежити вплив низів на державні справи. Він все рідше та й рідше скликав загальні козацькі ради. Повноваження перебирала на себе рада старшин, до якої входила генеральна та полкова старшина. Для вирішення невідкладних питань збирав вузьку генеральну раду, тобто раду лише генеральної старшини.

Кінцева ж мета Б. Хмельницького полягала в тому, щоб зробити владу гетьмана спадковою, незалежною від примхливої долі та настроїв схильних до анархії низів. “Я є одповладцем і самодержцем руським”, - заявляв Богдан уже на початку 1649 р. спантеличеним королівським посланцям. Закласти підвалини “самодержавства руського”, тобто української монархії - такою була заповітна Богдановамрія. І це цілком узгоджувалося із загальноєвропейськими тенденціями до створення абсолютних монархій, коли в руках правителя зосереджується вся повнота влади, а всі суспільні прошарки є перед ним однаково рівні. Така модель державного управління дозволяла в тих умовах забезпечити державі внутрішню стабільність та військову могутність й успішно протистояти зазіханням сусідів.

Гетьман мав широкі плани створити династію українських правителів - Хмельницьких. Планував зробити своїм і спадкоємцем талановитого сина Тимоша, силою змусив молдовського господаря Василя Лупула видати за нього доньку Возаиду. Це унело б сина в коло абсолютно органічних європейських правителів. Після трагічної смерті Тимоша домігся, щоб старшина вибрала молодшого Юрія, нехай ще і непідготовленого для булави. Гетьманська канцелярія шукала способи вивести владу гетьмана від Бога. Задля цього обігравалося саме ім’я Богдан, були спроби впровадити до обігу титул “Богдан Хмельницький з Божої ласки гетьман Війська Запорізького”. Гетьмана порівнювали з великими князями давньої Української держави - Київської Русі. Вели справу до того, щоб Богдана, а потім і Юрія висвятив на гетьманство котрийсь із патріархів. У такий спосіб гетьмана вдалося б поставити на одну дошку з іншими правителями - царями та королями. Сучасники добре розуміли, до чого хилив Хмельницький. Вже влітку 1648 р. польські шляхтичі повідомляли, що гетьман хоче “нової Руської монархії”, що звертається, “титулуючись руським князем”. 

Універсал Богдана Хмельницького від 24 листопада 1651 р. 

Для Богдана добитися визнання свого титулу й статусу правителя з боку сусідніх держав рівночасно означало досягти від них визнання самої Української козацької держави та козацтва як нової еліти. Без такого визнання повноцінна держава тоді не могла відбутися, як, зрештою, і зараз. І гетьман та його соратники з перших днів налягли на цю проблему. На її вирішення концентрувалися величезні інтелектуальні зусилля.

В уявленнях тогочасних людей існувало кілька універсальних передумов визнання “законності” утворення держави. Королем доказів було так зване “право старовини”. Воно передбачало, що могла відновитися тільки та держава, яка вже колись існувала. Відродити її “мала право” лише еліта, коріння якої занурене в еліту тієї старої держави. Вищий пілотаж - це коли ще й новітній володар держави походив з династії правителів.

Ще один “законний” шлях передбачав можливість утворення держави через завоювання. Діяло правило “переможців не судять”. Переможець міг на власний розсуд кроїти кордони, утворювати держави чи, навпаки, знищувати їх. Але право це не поширювалося на внутрішньодержавних переможців, якщо вони не походили з еліти.

Зрештою, еліта мала право на законний спротив володареві, чужому чи своєму, якщо той порушив умови договору з цією елітою. На зламі XVI -XVІІ ст. до цієї умови було долучено право на опір релігійним переслідуванням. Відповідно держава, яка поставала внаслідок такого спротиву, вважалася легітимною.

Під жодну з цих вимог український й варіант і не потрапляв. Усе впиралося в той факт, що відновила нашу державність не стара еліта - князівсько-шляхетська, - а зовсім нова, козацька. Однак вихід був. Тогочасна свідомість людей цілком допускала штучне конструювання “історичних аргументів”, незалежно від того, чи було щось насправді, чи ні. Скрізь широко користувалися таким прийомом. Наприклад, московські царі виводили себе від римського імператора Августа, а поляки свою шляхту - від міфічних сарматів. Головне - змусити усіх повірити у свою легенду. Крім того, діяло ще й правопрецедента, коли законним ставало те, що було визнане таким бодай кимось із законних правителів. Для Української козацької держави це означало, що узаконити її існування могла будь-яка християнська держава. Як саме - про це трішки далі.

Отже, в кінцевому рахунку все залежало від того, чи буде Козацька держава настільки сильною, щоб захистити себе й бути цікавою як союзник для інших. Якщо так, то вмілими дипломатичними заходами можна було “продавити” її визнання, підкріплюючи свої кроки псевдоісторичними аргументами. І Богдан Хмельницький та його однодумці діяли, не покладаючи рук, на обох напрямках.

Вже на початок 1649 р. було опрацьовано політичну програму просування ідеї законності появи на карті світу Козацької держави. Цієї програми дотримувалися українські дипломати у стосунках з усіма ближніми й дальніми сусідами.

Гетьман постійно підкреслював тяглість державницької традиції в Україні. Козацька держава подавалася як пряма (падкоємниця Київської Русі, а козаки - як “люди війни” і спадкоємці києво-руських бояр, тобто як представники законної еліти. Додаткових аргументів додавав факт присутності в оточенні Б. Хмельницького представників шляхти. Повсякчас наголошувалося на переслідуванні королем і шляхтою Речі Посполитої православної віри, на тому, що козаки воюють “за віру, нашу старожитну грецьку (тобто православну. - Авт.), яку з давніх часів мали, й за вольності свої, криваво заслужені, від королів давніх надані”. Зрештою, заявлялося, що війна в Україні почалася цілком законно, з дозволу короля Владислава IV, який нібито благословив Б. Хмельницького на спротив шляхті.

Паралельно військові успіхи козацького війська призвели до того, що сама Варшава була змушена першою започаткувати процес визнання Козацької держави. У 1649 р. після катастрофи під Зборовом і Збаражем король Ян Казимир через силу визнав владу гетьмана на території трьох воєводств - Київського, Чернігівського та Брацлавського, - а отже, існування окремого державного утворення, нехай і в рамках Речі Посполитої.

Повноцінне ж визнання Української козацької держави відбулося пізніше - у 1654 р.