Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України та українських козаків

Третій період.

Україна поділена між росіянами і поляками, але козаки здебільшого під російським пануванням від 1654 р. до новітніх часів.

Перший підрозділ: від 1654 до 1733р.

Відокремлення власне запорозьких, або січових, козаків від українських козаків та, як наслідок, зміна головнокомандування. Козаки стають небезпечними для Російської держави [dem Russischen Reiche] через урізання їхніх привілеїв та спричинену цим хиткість, і Мазепа виступає союзником Карла XII.

§ 1. Історія і передумови підпорядкування Хмельницького московському захистові. 1654 р.

У той час як польська шляхта на сеймі 1654 р. зробила королю дуже неввічливі закиди щодо його тривалого перебування в Лемберзі [Львові] і щодо відпущення козаків із Сучави — нібито він тільки пильнував за майном Тимофія, щоб розподілити його серед своїх мазунчиків, — Хмельницький ще до кінця 1653 р. зібрав свою старшину та полковників і поставив перед ними запитання: чи вони хочуть радше

слухатися католицького короля та жити у дружбі з магометанами, чи бути захищеними православним могутнім монархом? Відповідь усіх можна було передбачити. Григорій Гуляницький [Gregor Huljanitzki](саме той, котрий уже 1652 р. радив здійснити цей крок, але тоді ще поплатився за це перебуванням у монастирі) з деякими іншими [особами] виїхав до Москви, щоб подати цареві рішення Хмельницького. Відразу ж боярин Василь Васильович Бутурлін у супроводі декількох придворних був посланий в Україну — з такою поквапливістю, що не могла не видати радість царя Олексія з цієї нагоди. Хмельницький по тому знову скликав своїх старшин до Переяслава на свято Богоявлення 1654 р. та доповів їм про нову оборонну справу Усі погодилися; російський представник [der Russische Minister] підписав усі умови, які вимагалися; тож усі міста й села [Dorferweis] склали присягу вірності, звеселялися й торжествували та обіцяли самі собі спокійне безкривдне життя. Щоб посилити добрий настрій, Бутурлін роздав соболеві хутра та інші дарунки. 17 лютого верховний суддя Михайло Богданович та Переяславський полковник Павло Тетеря виїхали з деякими товаришами або простолюдинами [mit einigen Towarischtschen oder Gemeinen], щоб доставити цареві урочистий акт вірнопідданства і, навпаки, забрати акт підтвердження всіх привілеїв, що їх вони отримали від великих князів литовських або польських королів і частково також під час перемовин із царським представником. Витяг з цього примітного акта уміщено в рукописному літопису. Примітний він тому, що показує той масштаб, за яким можемо оцінювати поводження російського правителя [des Russischen Regenten] з козаками. Адже це манера кабінетних учених — піклуватися також про моральність всесвітньо-історичних подій, котрі розігруються в театрі отих подій, — тим ретельніше, чим менше вони часто-густо самі їх творять. Ми це робили і стосовно більш аристократичного уряду Польщі; тому такий самий підхід ми мусимо зберегти і щодо монархічного уряду Росії. Зміст цього акта, отже, такий.

1. Козаки мали самі судити себе за їхніми правами (і то були права Магдебурзькі, які допускали коротке тривання процесу як у справах торгівлі, так і військових) через посередництво їхніх старшин і товаришів [Towarischtschen]. Якщо в одному поселенні було лише троє козаків, то двоє з них мали бути вповноважені судити третього. Жоден боярин і жоден царський чиновник не повинен був утручатися у справи їхньої юстиції.

2. Майно козака мало бути священним, залишатися вдові й дитині. Взагалі, надані козакам та українцям литовськими великими князями й польськими королями привілеї мали бути чинними і суворо дотримуватися.

3. Митрополит [Metropolik] Київський повинен був перебувати просто під благословенням архієпископа Московського, але не під його судочинством.

4. В українських містах і селах, які були не цілковито зайняті козаками, мали бути поставлені російські чиновники, щоб у міщан та селян — але в жодному разі не в козаків — збирати податки грошима й збіжжям. Із цих доходів мали винагороджуватися 60 000 реєстрових козаків річною платнею у 3 карбованці.

5. Гетьман мав користатися річним утриманням у 1000 дукатів і понад те доходами з Чигирина. Обозний, або фельдцейгмайстер [«Obosnii oder Feldzeugmeister»], зі своєю артилерією повинен був зайняти в Корсуні свою штаб-квартиру; решта старшини — полковники, полкові старшини, отамани й хорунжі — мали отримувати певні річні доходи згідно з їхнім рангом.

6. Гетьман не повинен був приймати іноземних посланців, а мав би спрямовувати їх до царя. Тим паче він сам без царського наказу не повинен був направляти послів за кордон.

7. Із кримським ханом він не повинен був водити товариство, а тільки мирно з ним жити, щоб татарам не хотілося вдертися в Малоросію (цю назву, отже, повинна була прийняти Україна).

8. Після смерті гетьмана новий мав бути обраний козаками з їхнього середовища і вказаний цареві, щоб Його Царська Величність прикликала його до себе й удостоїла командирською булавою, прапором та затверджувальною грамотою c ) .

Дуже примітну обставину про схиляння козаків розповідає нам Катерина II у своєму указі про скасування Січі. У багатьох польських війнах буцімто було упущення зі зміною тієї частини козаків, що була призначена для охорони островів. Ті згодом побудували Січ (а саме на Микитиному острові, за 30 верст від попереднього острівного осідку Томашівки) або ж село з постійних хат. Зазвичай цим охоронцям заборонялося брати жінок та дітей із собою, щоб вони справляли свою службу пильніше й менш обтяжено і щоб у разі татарського нападу їхні близькі не наражалися на небезпеку. Оскільки вони не були змінені, то звикли до неробського холостяцького життя, зробили з того закон, більше не покидали свою Січ та не поверталися в Україну. Вони приймали у свої лави молодих шибайголів, які до них часто прибігали. У 1654 р. при схилянні України їх було ще не так багато; тому коли Бутурлін запитав Хмельницького, чому він не взяв присягу і в цих острів’ян, — то Хмельницький відповів, що вони, мовляв, аж занадто бідні й незначні.

Отаким чином воно й було укладене — це оборонне об’єднання, одне з найважливіших здобутків російської влади. Так без помаху меча була звойована країна, що розмірами дорівнювала цілому королівству. Так на оборону Росії були поставлені 60 000 осіб хоробрих піхотинців, які царській скарбниці не коштували жодного гелера. Нові оборонні відносини обіцяли бути тривалими й міцними. Московський двір за царювання Олексія раптом почав піддаватися завойовницькій сверблячці — яке бажане поле для козацької відваги! Релігія була однаковісінька; мови, походження нічим суттєвим не різнилися. Тим більше викликає подиву, що союз між Велико- і Малоросією, котрий видається таким природним, ще так часто розривався і що часто-густо поновне його з’єднання та зміцнення ще коштувало деяких років та деяких потоків людської крові, поки нарешті панівний у дусі російського уряду імператив не розшматував республікансько-військову конституцію та породжену цим волелюбну затятість козаків і закинув вибудувані з ними договори до старого мотлоху.