Історія України та українських козаків

§ 22. Поразка Стефана Чарнецького. Смерть Тимофія Хмельницького в Сучаві. Підтвердження Зборівських пунктів у Жванці. 1653 рік

В оборонному альянсі з Туреччиною Хмельницький прорахувався. При турецькому дворі за часів правління іще молодого Мухамеда IV панували безладдя й анархія, і завоювання Кандії [Candia] привертало увагу дивану більше, ніж північні справи. Тож Хмельницький мусив шукати всілякої допомоги проти ретельно скомбінованих планів своїх ворогів тільки в собі самому та в дружбі з татарами. Хоробрий, як для свого часу й місцевості, Рішельє, розумний дотеперішній посередник між козаками й поляками Адам Кисіль, воєвода київський, вже помер. Тоді король Казимир ще взимку звелів вправному полководцеві Стефану Чарнецькому з 15 000 чоловік удертися в Україну, щоб, як повідомляє літопис, скористатися з вищезгаданих розколів, що сталися між козаками, та втихомирити Україну, перш ніж іще не змогли себе показати серйозним чинником шведи, конференція з якими 21 лютого 1653 р. зазнала краху у спосіб, що загрожував війною. Чарнецький завоював декілька населених пунктів, перш ніж Хмельницький устиг удатися до оборони; під час штурму Монастирища він дістав поранення — ця обставина й брак гармат, а також сувора пора року спричинилися до того, що він не зміг вистояти проти численного козацького війська під командуванням Богуна й залишив йому свій обоз та багатьох поранених.

Невдовзі після Чарнецького також Радул зі своїми волохами і полководець князя Ракоці — Янош Кемень [Johann Kem ny] із 15 000 чоловік семигородців з’явилися в Молдові та з першого ж наскоку погнали Лупула разом із його зятем в Україну. Старий Хмельницький мусив пильнувати за королем Польщі, котрий озброювався заново, — одначе він дав стільки військ, без скількох тільки міг обійтися, своєму синові та тестеві на підмогу; і наказний гетьман, або генерал-лейтенант (бо цей титул одержував той полковник, якому доручалося головне командування над кількома полками під час військового походу), Федоренко виявився настільки вдалим, що вщент розбив Кеменя під Яссами і знову посадовив Лупула на його престол. Проте й Ракоці не був тим чоловіком, що дозволяє собі скоро відмовитися від якогось наміру. Він і Радул звели наклеп на козаків при турецькім дворі, що нібито вони на своєму зворотному шляху жорстоко спустошили країну, і в нестійкому дивані спричинили призначення колишнього секретаря, що служив Лупулові, — Стефана Мунтянського [Stephan Metianszki] господарем Молдови, посадження якого на престол було доручено Радулові й Ракоці.

У той час як король Польщі дуже повільно стягав докупи ухвалене торік суспільними станами посполите рушення і ще у вересні перебував у Лемберзі [Львові], де також дав аудієнцію російському послові, з’явився інший полководець семигородського князя, на ймення Стефан Петкі [Stephan Petki], виграв битву в молодого Хмельницького та змусив його разом із тещею і згаданими скарбами тікати до Сучави. Сам Лупул обрав дорогу до Хмельницького в Україну — і тут нібито обидва направили до короля, який усе ще стояв біля Глинян [Glinian], гінців: із проханням першого — про допомогу, а останнього — про мир за Зборівськими статтями. І те й те однаково безплідно! Гірше з тим — Казимир перекинувся до їхніх ворогів та послав 4000 чоловік легкої кінноти на підмогу тим, котрі здійснювали облогу [Сучави], за що витребував їхню співучасть проти Хмельницького. Упродовж півтора місяця обложені проявляли всі чудеса хоробрості. Сама дружина господаря [Молдови] запалювала всіх на героїчний опір. Мужні семигородці [трансільванці] не боялися жодної праці чи небезпеки, але штурм бастіонів, що їх боронили козаки, видавався їм не до снаги. Хмельницький мусив звіддалік споглядати облогу, оскільки його увагу займала королівська армія, яка вже просунулася до Бара, поступово пробивалася далі й очікувала вершини свого бойового щастя під Сучавою. Татари й цього разу показали себе друзями, як то змальовує Овід [Ovid], котрі при нещасті змінюють свою міну; вони не дали себе спонукати до участі у протистоянні. Тож і вирішило долю фортеці одне гарматне ядро: воно влучило в Тимофія Хмельницького. 9 жовтня Сучаву було здано: козаки отримали право вільного відступу — вони також нібито могли забрати з собою все, що принесли: свої прапори та рушниці вони повинні були, відходячи, покласти до ніг переможців, присягнути на вірність королю Польщі та Речі Посполитій, затим знову отримати прапори і зброю та просуватися до королівського табору. Але помилку було допущено в тому, що для них було виділено замале супроводження польських кіннотників під командуванням ротмістра Могильницького [Mogielnicki]: бо ж козаки, які лжеприсягу полякам, немовбито у просту відплату, не вважали злочином, забули свою клятву, розсіяли свій конвой і з мертвим тілом [колись] сповненого надій Тимофія та із закутим у кайдани Могильницьким прибули до згорьованого батька.

Тепер і 10-тисячна семигородсько-волоська армія під командуванням Міх. Мікея [Mich. Mikej] (який за це разом зі своїм князем Францом [Ференцом] Ракоці, потім із Францом [Ференцом] Редеї, ЯношемКеменем, Стефаном Петкі отримав право на здобуття громадянства [Indigenat] в Польщі) могла поєднатися з королівською, яка в кінці жовтня продовжила свій марш до Жванця в Україні й тут отаборилися. Тим самим було заповнено прогалину, заподіяну порою року та браком провіанту, особливо серед німецького пішого люду. Навпроти, Хмельницькому вдалося знову отримати допомогу татарського хана, з якою він потім і оточив короля у Жванецькому таборі. Швидкі напади татар змусили короля вдатися до його звичайного допоміжного заходу — порятунку шляхом підкупу хана, і задіяння Мікея тут теж дуже допомогло. Насправді того вимагала політична система татар, якій вони залишалися навдивовижу вірними: ніколи не давати жодній із протиборних сторін стати занадто могутньою, щоб не мати з нею клопотів і завжди мати нагоду вилазками та військовими послугами витискати гроші від тієї чи іншої сторони. І цього разу вони схилилися до партії слабкішого та уклали з королем мир, ще тісніше зав’язаний через [наявність] заручників (Лянцкоронського та Оссолінського [Lanzkoronski, Osselnicki]). Для годиться вони зажадали для своїх соратників, козаків, дотримання Зборівських пунктів. Але потай вони прислухалися до плану короля, за яким козаки найближчим часом мали бути цілковито уярмлені, включені до польських військ, а потім московити мали зазнати нападу об’єднаної польсько-татарської армії і татарам мали бути повернені Астраханська й Казанська держави. Про це вважають слушним повідомити літописці. Коховський теж навіть не заперечує цього, і історія це підтверджує. За Ґрондським, саме король дозволив татарам, немовбидляпередчуття здобичі, що її можна буде взяти з Москви, упродовж 40 днів вдиратися в області козаків із набігами в Московську [землю] та забирати невільників, щоб тим самим, з огляду на перших, нібито покласти початок майбутньому дотриманню Зборівських статей! Але татари зловжили отриманим дозволом у такий спосіб, що застерігав того, котрий їх цим дозволом наділив: вони нишпорили у Волині [Vohlynien] та Литві й накоїли більше біди, ніж її спричинила вся козацька війна. Тільки в самій Волині вони зірвали близько 70 велелюдних шляхетських весільних зібрань, а загалом від них потерпіло близько 5000 шляхтичів, король, повертаючись назад, бачив полум’я подільських сіл, підпалених татарами, вони навіть вдали, ніби хочуть перезимувати в нижніх польських воєводствах, якби їм серйозно не пригрозили спішно стягнені польські полки. Хмельницький, як споглядач цих подій, прибрав собі личину покори: нібито сам не наважуючись послати до короля гінців, він звелів тільки через польських генералів запропонувати надіслати нових польських комісарів для надання чинності Зборівським статтям. Тим часом він з усією ретельністю працював над тим, щоб відтягти татар від їхнього нового альянсу. Вищезгаданий принцип татар і обіцяні річні субсидії, що в татар називалися «арач» [Aracz], зводили нанівець його намагання. Отже, Хмельницький, щоб порятувати себе й Україну від неприємної йому та козакам переміни, мусив удатися до іншого засобу — того засобу, що до нього вже торік схилялися духівництво, Гладкий та багато хто в Україні: він мусив кинутися в обійми своїм єдиновірцям — московитам, які тепер, за правління Олексія, стали жвавішими й страшнішими. Хмельницький тут справді пройшов дуже близько від самодержавства над Україною; тільки один-єдиний рік відокремлював його від цього. Якби він зміг перечекати рік — Карл Густав удерся в Польщу: тоді козаки мали б найліпшу нагоду стати незалежними. Здається, однак, що обережність не дала Україні шансу на незалежне існування.