Історія України та українських козаків

§ 21. Готування до нових заворушень. Поразка Калиновського у травні 1652 р. Іймофій Хмельницький у Лупула в Молдові та зв’язки Богдана Хмельницького з турками

Узимку за допомогою мішаних комісій, складених із поляків та козаків, Хмельницький, згідно з договором, продирався через осоружну справу реєстрування та відмовляння стільком багатьом тисячам селян, які, звичайно, хотіли уникнути польського ярма. Йому вдавалося стримати будь-яке повстання, хоча він і не міг придушити всяке ремствування. Готові реєстрові списки [Revisionstabellen] він надіслав до короля і циркулярним листом привів польські війська у Брацлавський та Чернігівський воєводства на зимові квартири. Його авторитет при цьому був такий великий, що жодне поселення не чинило опору; проте тривало це недовго — так ізчинилося майже всезагальне ремствування й нарікання проти Хмельницького, що нібито він уже врятовану Україну знову запродав полякам. Голодні солдати, яким Річ Посполита не видавала регулярно платню, та шляхетні емігранти, які поверталися й хотіли зібрати докупи втрачене, змагалися один перед одним в немилосердному поводженні з народом. Як скаржився Хмельницький по гарячих слідах, вони били козаків, як і селян, забирали в них геть усе, ганьбили жінок утікачів, які серед зими не могли взяти із собою свої сім’ї, після того підпалювали хату та спалювали жінок разом із дітьми. Кожного спійманого козака саджали на палю. У цій біді Хмельницький зарадив собі тим, що статтю Білоцерківського миру, згідно з якою кожен міг вибрати собі стан або козака, або селянина і в першому випадку переселитися в Київську область, він поширив також на подальший час після Різдва та після реєстрування. Та позаяк тепер Київське воєводство стало замалим для всіх тих, котрі почувалися утисненими і хотіли сюди в’їхати, то Хмельницький виклопотав їм дозвіл від великого князя в Москві виїхати на Російську землю й там осісти. Цар дуже добре прийняв цих людей, приділив їм осідки в околицях Бєлгорода — у напрямку до Кримського степу необжиті, але наділені багатьма природними дарами землі, — та погодився на збереження за ними майже всіх вольностей українських козаків. Так за короткий час із нічого виникли квітучі слободи: Охтирка, Суми, Харків, Ізюм та Острогозьк (або Рибна) [Achtirka, Sumi, Charkow, Isum und Ostrogotsch (oder Rybna)]; під час заколотів Виговського близько 1659 р. вони ще посилилися багатьма прибульцями з України, і так оці 5 слобід перетворилися на рівно стільки ж прикордонних полків, котрі ще й тепер, хоча й ущемлені в їхніх давніх правах, допомагають примножувати силу Російської імперії. Так Хмельницький уже тепер зробив великого князя своїм другом — з поляками він передбачав новий розрив; причина цього полягала в давно наміченому молдавському одруженні.

Через наполегливо продовжуваний план до здійснення цього одруження, напевно, Хм[ельницького] [Chm.] не можна виправдати від звинувачень у марнославстві. Він повторно писав з цього приводу до турецького двору; поляки перехопили один із його листів і не забарилися його листування у приватних справах (яке, щоправда, Хмельницький не міг вести в законний спосіб, тобто через короля й польський сенат, де засідали його заздрісники) видати за згоду з ворогами всупереч Білоцерківському мирові; сам Лупул, який 1651 р. отримав від поляків індигенат [Indigenat], збудоражив небо й пекло, аби тільки через поляків стримати Хмельницького від здійснення його наміру; але Хмельницький подвоїв свої домагання до нього й урешті-решт пригрозив відвідинами 100 000 весільних гостей. Молдавани, які вважали стільки гостей забагато для своїх хатин, настійливо переконували їхнього господаря видати свою дочку, інакше, мовляв, вони хочуть видати її самі. На нещастя, Потоцький мав дуже грубого, нещадного наступника як великого полководця в особі Калиновського, який сам володів маєтками також в Україні й надіслав козакам погрозливе послання за сповільнений відступ деяких шляхетських маєтків. Водночас і тоді польський сейм був зірваний [zerrissen] через «нєпозволім» [Niepozwolim] одного земельного посла [Landbote], і щодо Білоцерківського миру не було вирішено нічого. Більше того, 20 січня 1652 р. підканцлера Радзейовського, як свідчить таємна хроніка, — через хтиве домагання короля до його дружини, або, як подавали прилюдні акти, — через скоєні насильства у Варшаві, але як запевняє Радзейовський у листі, що його він написав із Стокгольма Хмельницькому 30 березня 1652 р., і підтвердження цього знаходимо в праці Лінажа, — через його колишні таємні стосунки з козаками, котрі випливали з іще розпочатих Оссолінським розслідувань, — був засуджений та змушений до виїзду з країни. Це все дало привід до глухого ремствування серед українців та до їхньої недовіри.

Незважаючи на те, що Калиновський не міг отримати від сейму підкріплення або хоча б тільки виплати жолду [Gold] кварцянцям, він усе-таки з усіма військами, які він також стягнув із зимових квартир потойбіч Дніпра, із 6000 чоловік поляків та з 3000 німців — усупереч пораді Пшиємського [Przyjemski], котрий радив зайняти табір під гарматами Брацлава [Braklaw], — перемістився на розташовану перед Брацлавом рівнину біля Батога [Batow], де він, саме тому, що це була рівнина, швидше міг бути оточений татарами. Хмельницький теж озброївся та стягнув війська, але поширив чутку, буцімто це люди на допомогу татарам проти московитів. Коли ж він побачив, що його спосіб дій не ввів в оману краще [besser] поінформованих поляків, то звелів запитати в Калиновського: що той, власне, за наміри має зі своїм табором? Він, мовляв, дає йому знати, «що його син Тимофій щонайближчим часом попрямує мимо цих країв на Молдову, а позаяк весільний почет не вирізняється вишуканою поведінкою, то він йому ні за що не може ручатися». Дядькові Калиновського, котрий підвів до нього війська з місцевостей потойбіч Дніпра і як на квартирах, так і на марші вчинив нечувані жорстокості, Хмельницький] надіслав відрізаний кінський хвіст і мотузку, сплетену з кінського волосся, на знак своєї майбутньої помсти. Коли Нурадін-султан [Nuradin Sultan] зі своїми татарами завдав удару по польському передовому розвідувальному загонові, то Калиновський для виправлення своєї помилки хотів податися назад до Брацлава [Braclaw]. У той час, проте, як татари напали на кінноту ар’єргарду, привели в сум’яття й кинули [її] на польську піхоту, через що та була змушена вести вогонь по власних, перемішаних із татарами земляках, — Тимофій зі своїми козаками прокрався в ліс поперед передового загону, підпалив посланий наперед польський обоз [Bagage] і там же повбивав усіх із німецької піхоти, котрі хотіли втекти до лісу. Цим маневром він загнав поляків між двох вогнів, тож, зважаючи на близькість річки Буг, яка перешкоджала відходові вбік, генерали і все, що ще уникло смерті, мусили здатися. Козацькі полковники через підкуп Карач-бея [Karazbeg] як старшого з мурз та через обіцянку султанові Нурадіну багатої здобичі в Поділлі, певно також Кам’янецької фортеці, довели тут справу до того, що той за певну суму грошей, яку татари інакше отримали б за звільнення бранців, погодився на замордування всіх полонених поляків. Яка нам із того користь, казали козаки, якщо колись поляки повернуться з татарського полону тільки ще лютішими проти нас і мстивішими, подібно до Потоцького? Завойовану звитягу може бути довершено й обернено на користь тільки через погибель усіх. Отже, таким чином, згідно з Ґрондським, варварська різанина тривала цілі 3 дні. Тільки 10 знатних поляків завдяки особливій приязні татарських мурз були вирвані з лабетів смерті.

Ця битва стала кличем, за яким негайно були погнані з України всі шляхтичі та їхні управителі. Татари почали прочісувати Польщу вздовж і впоперек, вся держава сповнилася страхом і риданнями; вже у Варшаві готувалися тікати на плотах до Ґданська. Поляки мусять тут визнати, що Хмельницькому було б легко або повністю придушити Польську державу та віддати її на поталу туркам і татарам, або ж самому заподіяти в її серці рани, через які вона століттями спливала б кров’ю, якби тільки Хмельницький відклав марш на Молдову та всю свою козацьку і татарську потугу завернув на Краків та Варшаву. Великий чоловік був надто чесний для цього! Він звелів своєму синові вирушати в Молдову й відбути вінчання в Яссах, — а він сам вважав себе змушеним татарами, згідно з даною їм козаками під Батогом [bey Batow] обіцянкою, здійснити облогу Кам’янця [Kaminiek]. Певно, що в нього не було справді серйозної причини для цієї облоги: його намір не сягав далі охоронної армії [Observations-Armee], щоб прикрити вінчання свого сина, — тому й дозволив він невдовзі відігнати себе гарматами фортеці. Татари, вочевидь, помітили цю його байдужість і вже тоді виказали йому знак свого невдоволення.

Тим часом на 23 липня було призначено скликання польського сейму, щоб порадитися про оборону держави. Тут було ухвалено (оскільки шляхта не могла бути так хутко призвана і це допоміжне джерело мало бути прибережене до останньої миті) створення так званої польової сторожі (miles agrarius), для чого з певної кількості ланів мусила виставлятися людина. На сеймі Ієроніма Радзейовського було оголошено зрадником батьківщини на підставі перехоплення Визицьким [Wyzicki] його гінця Ясенського [Jasienski] та його вже раніше згаданого листа до Хмельницького, в якому він тому доповідав, що його шведська величність найближчим часом хочуть піти війною на Королівство Польщу і запрошують його, Хмельницького, та князя Семигороддя до тіснішого зв’язку. Дивно, що Карл XII після стількох років знову вхопився за план Христини [Plan Christinens] і робив з козаками спільну справу, — але тоді він не натрапив на хороброго і серед своїх бойових побратимів дуже поважаного Хмельницького. З усього цього можна легко передректи спосіб, у який були прийняті посланці, що їх Хмельницький послав до сейму, аби вибачити крок, до якого Калиновський змусив його сина. Він звелів серйозно заявити, що в його сина хочуть відібрати землю, воду й траву, — все, чого навіть сам Бог не позбавляє злих так само, як і смиренних. Якщо ж люди з весільного почту у своїй самообороні зайшли надто далеко, то він вибачається за них. Він надіслав також листа, якого він перед тим написав Калиновському і який фігурував ще після його смерті. Поляки хотіли в цьому посланні вбачати лише, що Хмельницький має їх за дурників, та відпустили посланців без відповіді. На друге лише настійливе послання того сенат затвердив комісарів для переговорів про мир, які повинні були вирушити до [гетьмана], а саме — Зацвіліховського та Чорного [Sachwilichowski, Tscherni]. Їхні заяви видавалися зовсім не узгодженими із зазнаною під Батогом [bey Batow] поразкою. Хмельницький мав без жодних розмов урвати всі стосунки з татарами й віддати свого сина Тимофія в заручники. Украй роздратований, ляснув Хмельницький по шаблі. «Зачекайте, — вигукнув він, — ви не маєте більше знущатися з мене, ви, поляки! Я знаю, що ви пускаєтесь на мою погибель — але саме цим ви тільки унеможливлюєте моє зречення від дружби з татарами. Як можете ви мого сина Тимофія вимагати в заручники? Я маю його розлучити з його молодою дружиною? Мій інший син замалий для застави. Скажіть вашому королю, що він, якщо хоче миру, повинен присягнутися на Зборівських пунктах, які я Вам, полякам, прописав із шаблею в руці».

Що польська віповідь на це полягатиме у громові гармат і у свистові оголених на смерть шабель — те Хмельницький міг передбачити. Він знав також, что Радул, князь Волощини, підбурює проти Лупула і проти юного Тимофія як при Порті, так і при князі в Семигородді: адже Тимофій начебто вже під час весілля промовив, що він зуміє в Порти викупити собі Молдову, принаймні волоська дружина секретаря [господарської канцелярії] Лупула — Штефана [des Lupulischen Sekret rs Stephan] — повідомила про це на свою батьківщину. Радул висловив своє занепокоєння честолюбному князеві Семигороддя Ґеорґію Ракоці, поставив за мету його домагань згадані скарби Лупула і виставив моторного Тимофія, котрий ставав занадто могутнім, небезпечним сусідою, що міг би стати ще небезпечнішим, якби від турецького двору отримав ще й Волощину. Ці подання були почуті, молодому Хмельницькому на майбутній рік загрожувала буря [Sturm], що її старий Хмельницький, напевне, передбачав. Тож він не тільки спорядився сам проти поляків (які, здогадно, Радулом і Ракоці теж були прилучені до таємниці, бо ж і Ракоці, згідно із записом 1655 р., за ці та інші в сукупності надані королівству послуги був удостоєний індигенату), але й вирішив також, за таких критичних обставин, підпорядкувати себе та Україну турецькому протекторатові. «Коли, — розповідає літопис, — Миргородський полковник Гладкий і якийсь собі Гуляницький дорікали йому за те й нагадували, як то непристойно, що він, християнин, нібито хоче їх запродати в турецьке рабство, — то він звелів Гладкому стяти голову, а Гуляницького запроторити в монастир». На прикладі цього жорстокого вчинку, що не робить Хмельницькому честі, можна, між іншим, помітити спосіб використання військового послуху та авторитет Хмельницького, який він підтримував, незважаючи на невдоволення його союзом із турками, котре, за повідомленням поляків, панувало також серед неприлученого до унії духівництва, — але також можна помітити й настирливу наполегливість, із якою він продовжував іти одного разу наперед накресленою дорогою.