Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України та українських козаків

§ 20. Перемога поляків під Берестечком. Новий договір у Білій Церкві 1651 р., 28 вересня

Призначені комісари навіть не прибули до Хмельницького, а лише запропонували свої послуги прохолодними листами. Хмельницький відповів на те, що він не пристане на жодні інші умови, крім визначених Зборівським миром, а позаяк озброєння поляків прямісінько йому суперечить, то він до його припинення не погодиться на жодні переговори. Оскільки ж він точно так само, як пізніше принц Євгеній, був переконаний, що добра армія є кращим запобіжним засобом від образ, аніж договірні записи чорним по білому, то він зміцнив свої міста, зробив свої полки повночисельними, спрямував посланців до кримського хана та до Порти по допомогу, доручив якомусь Наперському [Napieski] збурити народ у Підгірських воєводствах [Podgorische Woiwodschaften] проти шляхти, пригрозив Литві власним військом під командуванням Подобайла та звелів своєму передовому кінному загонові під командуванням полковника Нечая висунутися до Красного [Krasna]. Нечай, хвацький п’яниця, у березні зазнав нападу Калиновського і був убитий. Калиновський відразу ж просунувся далі, аж до Вінниці, монастирського міста над річкою Буг [Bogflu ]. Козаки під проводом їхнього підступного ватажкаБогуна порубали кригу в тому місці, де вони передбачали переправу поляків, по тому дали їй за пару ночей слабенько замерзнути і прикрили слабину криги соломою. Поляки прямцем помчали через річку і мали ту біду, що два батальйони під командуванням Тишкевича [Tyskiewitsch] й Кисіля [Kisjel] потонули. Проте вони переправилися через річку в іншому місці та після зайняття міста обложили замок, що його обороняв Богун. Відтак, тільки-но на виручку наблизився полковник Глух [Gluch] і кілька роїв татар поєдналися з Хмельницьким, Калиновський звелів уночі згорнути табір і, позаяк під час збирання речей через страх та грабіжництво виник безлад і один трощив речі іншого, то він урешті полишив усе напризволяще, щоб стримати наступаючого ворога [спокусою] здобичі, повторив у зменшеному вигляді трагедію під Пилявцями (яка без стійкості Єремії Вишневецького стала б дуже трагічною), кинув підкріплення до Бара й утік до Кам’янця [Kamenjetz], де він справив Великдень дуже бідним коштом на хлібах із коріння і відступив до королівської армії. Хмельницький відтак обложив Кам’янець, щоб, як його звинувачували поляки, здати місто туркам, але був із втратами відкинутий комендантом Петром Потоцьким. 19 травня він [Хмельницький] зняв облогу Кам’янця, щоб вийти назустріч великій армії короля, котру він застав біля поселення Берестечко.

Король 10 квітня знову отримав освячений прапор та меч від папського посланця: польське духівництво і престол у Римі розглядали цю війну як справдешню релігійну війну, і король сам, замість того щоб принагідно з’явитися на театрі воєнних дій, здійснив паломництво до Журовиців [Zarowitsch] у Литві. Врешті-решт 14 травня з 30 000 чоловік найнятих військ і 40 000 чоловік призваної шляхти він прибув до Сокаля, де вже з’ясувалося, що зібратися захотіла шляхта не з усіх воєводств, а з тієї шляхти, що зібралася, частина зовсім не хотіла маршувати далі через Сокаль. Було висловлено також невдоволення німецькими найманцями, нібито вони завжди розташовувалися поблизу короля, відбувалися несенням караульної служби та, з огляду на їхнє жорстоке поводження з денщиками, не були затребувані шляхтою. Канонада в таборі Хмельницького, який святкував прибуття татар і 6000 турків, знаменувала врешті-решт сяку-таку єдність, і армія виступила 15 червня через річку Буг на Берестечко, де Вишневецький завдяки стрімкому переходу здобув над Хмельницьким перевагу в позиції та у зручнішому плацдармі.

І в сутичці, що сталася по тому, Хмельницький припустився очевидної тактичної і політичної помилки. Татари, хоча й налічували, за польськими даними, 100 000 — 150 000 чоловік, проте, спантеличені незвичайно міцною польською силою, котра, за Пасторіусом, не рахуючи обозу, збільшилася до 100 000, за Рудавським — до 40 000 чоловік найманих військ і 100 000 шляхти, враховуючи обоз, після ухваленого Хмельницьким розпорядження залишилися майже самі, з домішкою лише небагатьох козаків, стояти на пагорбах лівого флангу, несприятливих для кавалерії. Він же, навпаки, зі своїми козаками, кількість яких разом з українськими селянами оцінюється у 200 000 чоловік, зайняв на правому фланзі замкнене ланцюгами незграбне укріплення з возів. І от поляки, після того як вони першого дня відбили напади татар та подавили їхній перший вогонь, на другий день, а саме 4 липня, вчинили те, що мусив би вчинити навіть простак у воєнному мистецтві: силами найкращої піхоти, підтриманої кіннотою, та більшої частини артилерії вони вдерлися в [лави] татарської кінноти, тоді як Вишневецькому не коштувало особливих зусиль знешкодити незрушний колос — укріплення з возів, а Пшиємський [Przyjemski] зі своєю артилерією пречудово перешкоджав зв’язкові татар і козаків. Отак і були татари, ще до того як настала ніч, повністю розбиті; Хмельницький поспішив за ними, щоб по змозі зупинити їх у втечі, але даремно: хан, якого він наздогнав тільки через 5 миль шляху, не хотів навіть озиратися на поле битви і зробив йому закиди, що той у своїх попередніх повідомленнях ханові применшував силу поляків. Хмельницький утішив хана, через слабкодухість якого він мусив побоюватися навіть своєї видачі полякам, грошима, які він одержав із Чигирина, і все ж таки домігся того, що хан залишив йому ще 20 000 татар. Але у Хмельницького все ж залишилася підозра, що хан спокусився на передчасну втечу завдяки обіцяним дарункам поляків. Король і справді не допустив, щоб Єремія Вишневецький та Конецпольський переслідували татар; треба було — чулося з його уст та з уст Потоцького — втікаючому ворогові будувати золоті мости, а сили поляків поберегти на козацьке укріплення з возів.

Але цьому укріпленню з возів наступного дня (5 липня) було залишено час, щоб за милю від поля битви під командуванням Джеджалія за відсутності Хмельницького зайняти позицію біля річечки Пляшівки[Pliaschowa] за болотами, навіть більше — їм було надано, за порадою короля, перемир’я та проведено переговори, бо ж із ними, мовляв, усе-таки слід було поводитися як із підданими держави [Glieder des Reich], а не з ворогами. Поляки наполягали на видачі Хмельницького й Виговського, здачі всіх гармат, прапорів та клейнодів, зменшенні числа козаків за волею сейму та підпорядкуванні селян поміщикам. Козаки ж, навпаки, настійливо домагалися виконання Зборівських пунктів. Польська шляхта через брак провіанту стала нетерплячою щодо перемовин: вона вимагала наказу штурмувати або затопити табір козаків і переказувала одне одному на вушко, що король начебто хоче порятувати козаків на погибель шляхті. Це звинувачення, як видається, було необґрунтованим: імовірніше те, що король не хотів іще раз виставляти у гру своє вояцтво проти укріпленого табору козаків. Вишневецький бурхливо зажадав 15 000 чоловік піхоти, щоб козаків, які твердо вирішили чинити опір польським домаганням та обрали Богуна замість податливого Джеджалія своїм ватажком і виконавцем рішення, відрізати од шляху відступу, захопивши брід і перешкоджаючи переходові через річку, — король, проте, не хотів бути позбавлений такої кількості військ, оскільки у разі, якби козаки наважилися на битву, це занадто послабило б його армію; виник нібито й обмін міркуваннями, хто саме — шляхта чи найманці мали б зайняти цю небезпечну позицію, і таким чином, тільки за рішенням військової ради, без відома короля, 3000 чоловік під командуванням Лянцкоронського вирушили вночі на цю позицію. Безсумнівно, король, який уже під час останньої сутички перебував у смертельній небезпеці, боявся над усе відчайдушного опору козаків, якби їм ще й відрізали шлях відступу. Ось чому він різко відказав посланцям шляхти, що тут не сейм, а табір.

Тільки-но козаки виявили Лянцкоронського на цій позиції, вони відразу ж полишили свій ошанцьований табір зі страху, що той підтягне за собою ще більше підкріплення, відтіснили його звідти, штурмували 11 липня 1649 року [am 11 Jul. 1649], згідно з Рудавським і Ґрондським, батареї, котрими той перешкоджав переправі, полишили 18 гармат, прапори, тулумбаси [Pauken] та клейноди [Insignien], які Хмельницький отримав від Владислава, і проклали собі дорогу через ще доступне болото за допомогою фашин, бічних решіток від возів, одягу та начиння. Через затримку за цією роботою Лянцкоронський іще застав їхні [козаків] тили, перемолов 6000 чоловік, багатьох загнав у болото, з яких 300 до останньої краплі крові боронилися від Потоцького, не без утрат у стані поляків-переслідувачів. Один із них [козаків] роздобув човна і зумів ним так вправно скористатися, що впродовж трьох годин у нього не влучила жодна куля, аж поки двоє з польського війська не ввійшли у воду й не закололи його, і [Лянцкоронський] звелів перебити 3000 на вузькій переправі біля Дубна. На звістку про втечу козаків до козацького табору, не очікуючи наказу, поспішила королівська армія, надовго забарилася, долаючи та перестрибуючи безліч шанців і ровів та плюндруючи все навколо, і тому не встигла прийти на підкріплення Лянцкоронському та заподіяти тилам козаків іще вагомішу шкоду. Серед здобичі трапилися також поштова скринька [Brieftasche] Хмельницького, його кореспонденція з Константинополем, Москвою і семигородським Вайссенбургом, а також шабля, передана Хмельницькому Константинопольським патріархом через Коринфського архієпископа. 30 000 талярів пограбували поляки з військової каси Хмельницького. Загалом 30 000 козаків та українців [так в оригіналі. — Прим. пер.], згідно з Пасторіусом, загинуло у цій битві й після неї.

Наступного дня король хотів вирушати, щоб переслідувати вже утраченого з поля зору ворога, — але озброєна й поєднана шляхта всіх воєводств звеліла йому доповісти, що, позаяк король не схотів скористатися нагодою, коли вони були тут і оточення козаків проходило так гарно, то тепер вони не ступлять ані на крок далі. Жодна зручна місцина, подібна до цієї, більше ніколи не віднайдеться, щоб загнати козаків у глухий кут. Закони приписували, що подібна заява шляхти могла бути чинною тільки 2 місяці, якщо небезпеку було відвернено протягом цього терміну. Вони [шляхта] хотіли додому, щоб поєднана в їхньому війську «шия республіки» [Nacken der Republik] випадковістю або наміром не була перерубана одним помахом, а королю залишили вирішувати самому, як довго він ще зі своїми найманцями може триматися в полі. Це донесли королю депутати від шляхти, але ще ущипливіші її слова донесли йому його довірені. Король, говорилося, все ще продовжує, хоча старі міністри повмирали, здійснювати план Влад[ислава] [Blad.] на погибель шляхти. Він використовує останню для варти і для найкривавіших наступів, тоді як німецькі полки та лінійні частини сидять, склавши ручки, тому вони й налічують набагато менше вбитих та поранених, аніж шляхта. Король нібито жалів їх тільки задля того, щоб мати змогу нав’язувати закони послабленій шляхті. Він нібито дав ворогам вислизнути, щоб затягти війну і наражати шляхту на подальші небезпеки. Тайкома також польські магнати, мабуть, багато попрацювали над створенням такого настрою шляхти. Збагачені доходами державних відомств, вони з честолюбства вивели в поле ці полки й роти власними коштами, але виявили, що у разі тривалої війни їхні гаманці потрапили б у колізію, у котрій вони, як завжди, мусили більше зважати на державні доходи.

На це домагання шляхти король не міг дати просто негативну відповідь, як дотепер: то було не одне чи інше воєводство, а вся шляхта, що нарікала зі зброєю в руках. Король люб’язно запросив її попрямувати з ним щонайменше до Києва, він сам заради доброго прикладу йшов попереду до Кременця; але шляхта нестримно розпорошувалася — проте вона залишила королю для посилення найманих військ 5000 чоловік (здогадно, вибраних з його обозу), яким він заздалегідь виплатив тримісячне грошове утримання. Отже, король мав при собі ще 40 000 чоловік; але магнати, яким без нього не слід було б віддалятися, вишукували будь-які підстави спонукати до повернення також і короля.

То, мовляв, дуже тяжко й небезпечно вишукувати та впокорювати козаків аж за Дніпром на таких розлогих пустельних просторах. Частину війни, що залишилася, — витіснення козаків із місцевостей по цей бік Дніпра — можна було б поступово завершити лінійними частинами. Уже й без того хвороби поширилися серед шляхти й серед німців через незвичний клімат, і великі армії в цій висмоктаній ворогом країні зазнали б голоду. Адже, нарешті, й воєнна слава короля, кров’ю здобута під Берестечком, лежить на шальках терезів: і було б доцільніше, щоб король тепер провів сейм та звелів ухвалити посилення й надання грошей для армії. З огляду на це король вимушено доручив командування польськими лінійними частинами Потоцькому і його підлеглому — Калиновському, а [сам] з німцями та магнатами повернувся до Варшави. Зосталися загалом тільки 20000 чоловік з урахуванням наділених маєтками в Україні магнатів.

Уся ця пригода тоді врятувала козаків. Хмельницький ще раз — здогадно, завдяки грошам — вибазікав собі в хана декілька загонів татар; козаків він скоро зібрав знову 50 000: тож тепер він стояв у таборі під Масловим Ставом x ), сильний і міцний, немовби й не переживав дня Берестечка. Його циркуляри, розіслані по Україні для піднесення духу жителів, являли собою майстерно виткані взірці політики. Узяттям замку Чорштин на ціпському кордоні [Czorstein an der Zipser Grjnze] емісаром Хмельницького Наперським [Napirski], що сховався під шляхетським ім’ям Коцка [Kotzka], проте був спійманий за руку Краківським єпископом Гембіцьким, він спричинив вторгнення Ракоці в Польщу, через що король мав би поквапитися з поверненням. Нечисленні поляки, що залишалися, були йому не страшні, тим паче тому, що їхній полководець Микола Потоцький уже одного разу за його сприяння мусив навідати Крим. Ще козаки начебто нічого не втратили, окрім як декілька возів, декілька супових казанків та дещо з худоби, яку вони перед тим відібрали в поляків: щастя, мовляв, мінливе, як місяць, і слід сподіватися, що козакам незабаром знову засвітить повня, тим більше що татарський півмісяць скоро примішається до їхніх прапорів. За повідомленнями молдавського й цісарського резидента в Константинополі, Хмельницький домагався також підмоги турецького півмісяця, щоб через поєднання турецької й татарської місячних половинок ще впевненіше розраховувати на повний місяць удачі.

Найбільше мав Хмельницький] остерігатися Радзивілла, який, під’юджуваний особистою ненавистю проти Хмельницького, хотів його занапастити, щоб перешкодити одруженню його сина Тимофія з молдавською принцесою [Moldauische Dumna] і щоб той не став йому свояком. Набагато менш страшним був йому Потоцький, старий хворобливий чоловік, який невдовзі після відходу короля під час огляду заявив перед Богом і сенаторами, що він не винний, якби з ним трапилося щось лихе, бо з такою маленькою армією він нібито загнаний на бойню.

Хоча спочатку його намір полягав у тому, щоб досягти Хмельницького швидкими маршами похідних колон, але спека тієї пори року, виснаженість тяглової худоби, труднощі переправ через стільки боліт та річок без мостів, що надломили козаків, хвороби й брак продовольства у війську, його власна хворобливість і, нарешті, наказ короля, що він мав би з’єднатися з Радзивіллом та з литовською армією, змінили його план; і він повернув від Паволоцька [Pawolozk] після обопільно кривавої сутички, тим більше що полонені повідомляли про наближення чималої кількості татар, до Фастова, міста архієпископа Київського. Хмельницький залюбки перешкодив би з’єднанню тих армій: він послав Небабу [Njebeda] назустріч Радзивіллові до Лоєва, але залишився невдоволений тим, що той був битий з утратою трьох полковників — Півторакожуха, Капусти й Кравченка, — Подобайло був заблокований у Чернігові, а Антон [Anton], так само як Гаркуша [Horkussa] — два інші полководці — були відкинуті до Києва. Архієпископ Косов, Печерський ігумен Йосиф Тризна та міський магістрат разом із залогою покинули Київ при наближенні Радзивілла — городяни прохали про милість і пощаду за те, що вони ніколи не приєднувалися до козаків, а під час заворушень навіть багатьом шляхтянам надавали притулок і рятували життя. Тож Київ був тепер зайнятий польськими військами, жителі обеззброєні, а місто, як запевняють літописи, було, вірогідно, значною мірою спалене — з помсти військам Хмельницького, що наближалися; одначе, як удають польські історіографи, воно [горіло] випадково 16-го і повторно 17 серпня.

Тож Радзивілл тепер очікував на Потоцького, який наближався дуже повільно, оскільки смерть через особливу люб’язність до козаків забрала головну приводну пружину війни, їхнього заклятого ворога, князя Єремію Вишневецького просто посеред маршу до Паволоцька. Тим часом Потоцький у жорстокості пішов слідами Вишневецького: спочатку він звелів оголосити амністію в Україні для всіх, хто повертається до плуга, та закликав свої війська до милосердя — проте, позаяк це не допомогло, то у Трилісах [Trylesy], які вперто оборонялися, він віддав життя і майно жителів на поталу солдатам та звелів повісити ватажка козаків Олександренка [Alexandrenko]. Мирні пропозиції Хмельницького відповідно до Зборівських статей він відкинув і 3 вересня з’єднався з литовською армією підВасильковом, хоча Золотаренко суходолом, а Гаркуша Дніпровською флотилією шарпали Радзивілла і мали перешкодити з’єднанню обох армій; проте Золотаренко був битий Калиновським.

Тож коли це об’єднання армій, і особливо близькість хороброго Радзивілла, а потім ще й нещаслива доля, котра спіткала майже кожну виправу козаків цього року, привели Хмельницького до думок промир, то на Потоцького вплинуло послаблення його армії боями та хворобами, на Радзивілла — посилення Подобайла, який із Чернігова вдерся в Литву, [чим] знову підбадьорив там усіх своїх прибічників і замкнув оточення навколо Любеча [Lubecz], і на обох [справили дію] зміцнення Хмельницького за допомогою Кара-Мурзи із 40 000 татар та сумнівний результат зустрічі, від якої так залежали доля й недоля Польської держави [des Pohlnischen Reichs]. Пропозиції Хмельницького — бо ж йому належить честь, що досі за фальшивими уявленнями сприймалася як ганьба: зробити перший крок до миру, до обопільного наближення через послаблення вимог з обох сторін — були почуті: було послано якогось Маховського до козацького табору, але Хмельницького образили відмовою від уживання гетьманського титулу у зверненому до нього посланні та пропозицією про усунення татар і припинення всякої дружби з ними настільки сильно, що Виговський, писар [Notar] Запорозької військової республіки, доклав усіх зусиль, щоб стримати Хмельницького від різкої відповіді на ці пункти до наступних переговорів. Павло Тетеря і Дан[ило] Виговський мусили поки що зажадати в поляків перемир’я: Адам Кисіль, головний апологет миру, Георгій Глібович [Georg Hlebowitsch], правитель Смоленська, Корвін Ґоссевський [Corwin Gossiewski], стольник Литви, та Мих. Косаковський [Mich. Cossakowski], помічник судді, отримали почесне завдання вести переговори з козаками в Білій Церкві. Але, як здавалося, благословенна година миру ще не досить пустила коріння та ввібрала в себе соку: ще необхідно було поливати її людською кров’ю. Поляки на високих тонах говорили про число козаків, яке належало скоротити до 12 000 чоловік. Не встигла ще звістка про це дійти до козацької громади, як зчинився справжнісінький бунт проти Хмельницького та польських уповноважених. Перший хотів, як гадали, думати тільки про себе і про штабних офіцерів, а просту людину, яку він же сам і виколисав, укинути у старе рабство і найліпших друзів козаків — татар — назавжди від них відвернути. Та перш ніж це мало б статися, ні він, ані польські посланці не повинні були б вибратися звідти живими. Хмельницький мусив мечем та булавою, Виговський — усією силою красномовства запобігти штурмові Білоцерківського замку. Надаремне показувався Кисіль розпаленілому натовпові та прохав про його довіру, бо ж він їхня кость від кості: йому відповіли, що хоча останнє і є правдою, проте його руські кості вже обросли польським м’ясом. Через військові заходи Хмельницького, котрий поранив найзапальніших заколотників, і деяких навіть убив, комісари буцімто благополучно втекли до польської армії, але їхні вози з речами були сплюндровані натовпом і татарами, які при цьому вигукували: «Laszka bratka, ale losza nje bratka, sakmanka nje bratka», — тобто: «Поляк наш брат, але його кінь не є нашим братом, його одіж не є нашим братом». Хмельницький не проминув вибачити ці дії неотесаної черні як такі, що сталися проти волі вищих посадовців, і наполягати тільки на збільшенні кількості козаків та вилученні статті щодо татар — але позаяк польська армія зі свого табору біля Германівки[Hermanowka] в бойовому порядку, зі зброєю наголо присунулася до околиць Білої Церкви, то він не зміг протидіяти тому, що на бурхливому народному сході були обрані посланцями 12 простих козаків, щоб із запалом наполягати на відновленні чинності Зборівського договору Тому поляки ще раз відкотилися до Германівки, де прийняли артилерію та укріплення з возів, що саме наспіли, і ще раз помаршували до Білої Церкви. Козаки й татари цього поселення мужньо виступили їм назустріч, правий литовський фланг під командуванням Радзивілла рішуче вигнав їх у чисте поле, [як бджіл] із пасіки [auz den Binenh usern], але правий фланг Потоцького (котрому Кисіль не радив вдаватися до кровопролиття) тільки вовтузився з ворогами і дав їм, коли вони приступили ближче, повний заряд артилерії, який відігнав їх назад у місто. Хмельницький знову вибачив ці криваві випадки свавіллям натовпу й татар, і насправді він і наступного дня, хоч як польські генерали з вищенаведених причин наполягали на негайному наверненні до миру (з чого вони хотіли робити висновок про щирість Хмельницького), мав справу з надто розгнузданим натовпом, щоб навіяти йому мирні настрої на всенародному сході. Тож отак нарешті прийшли до згоди в таких пунктах, що їх Пасторіус майже дослівно переклав з польського оригіналу.

1. Після того як Військо Запорозьке [das Saporoger Heer] і його командувач ізнову слухняно підкоряться королю і Речі Посполитій, їм буде дозволено чисельність у 20 000 осіб. Вони мають бути зареєстровані своїм гетьманом та полковниками і жити в самому тільки Київському воєводстві, але аж ніяк не у Брацлавському й не в Чернігівському, та й у першому тільки у королівських маєтках. Мешканець шляхетських маєтків, якого приймають у козаки, мусить перемандрувати в королівські маєтки Київського воєводства. Він має право це зробити, попередньо продавши свої землі та маєтності, причому його поміщцк або чиновники не можуть йому чимось завадити.

2. Реєстрацію 20000 чоловік козаків, які регулярно служитимуть королю і Речі Посполитій, має бути розпочато в найближчому другому тижні після підписання миру й закінчено до Різдва. Матрикул, або реєстр, козаків, який містить ім’я, прізвище та місце проживання кожного, має бути затверджений підписом гетьмана, надісланий його величності та зберігатися в актах Київського замку. Хто вписаний у цей матрикул, користається зі старих прав і вольностей козаків. Хто ж у ньому не значиться, той справляє перед королівськими замками звичні повинності.

3. Польська армія не повинна бути в Київському, козаки не мусять бути розквартировані в Чернігівському і Брацлавському [Braklawer] воєводствах.

4. Шляхта трьох воєводств повертається до своїх маєтків, королівські чиновники — до королівських маєтків і розпорядження та управління ними, проте вони не повинні стягати податків, перш ніж буде закрито реєстр і з’ясовано, хто є козак, а хто селянин. (Міщани й селяни звалися, на відміну від козаків, pospolitnoje ljadi [посполитими людьми].)

5. Чигирин залишається у володінні з милості короля щоразу настановлюваного гетьмана — за виявлену ним вірність. Полковники повинні бути в усьому підпорядковані своєму гетьманові.

6. Грецькій релігії відновлюються її давні вольності, її єпископські резиденції, церкви, монастирі та всі її будь-коли знесені маєтності; Київська колегія залишається в її теперішньому стані.

7. Амністія для всіх і кожного зі шляхти та київських міщан, котрі водилися з козаками.

8. Євреї мають і надалі мешкати у королівських і шляхетських маєтках та можуть орендувати доходні місця.

9. Татари мають залишити територію держави, і їм заборонено займати пасовища в її межах. Гетьман обіцяє повернути їх до дружби і до послуг Речі Посполитій [Republik]. Якщо це не станеться до наступного сейму, тоді Військо Запорозьке обіцяє, що зречеться їхньої дружби і що виступить походом проти ворогів короля і Речі Посполитої, подібно до оплачуваної армії держави, і захистить кордони, не вестиме консультацій та не укладатиме угод ані з ними, ані з будь-якими іншими зовнішніми силами, і не прийматиме посланців (Ґрондський), а залишиться у вірній слухняності королю й Речі Посполитій. Як нинішній гетьман, так і його наступник з усіма запорожцями повинні бути завжди напоготові до потреби й наказу короля та Речі Посполитої.

10. Реєстрація козаків не може поширюватися на Литву.

11. Із Києва, як резиденції архієпископа й осідку воєводських судів, до реєстру має бути внесено небагато козаків.

12. На цих пунктах мають поклястися польські комісари та гетьман разом із полковниками. Польська армія має потім зайняти вказані їй квартири, щоб тут же дочекатися реєстрації козаків. Татари повинні відразу ж вирушити додому, козаки — так само розстатися з ними. Від гетьмана й усього Війська Запорозького мають бути відправлені посланці на наступний сейм, щоб подякувати королю й Речі Посполитій за прощення всього скоєного.

Після укладеного миру, присяга на вірність якому після обміну декількома заручниками, що були захоплені обома сторонами, урочисто відбулася 28 вересня 1651 р. перед лицем обох армій на високому помості, Хмельницький трапезував із польськими генералами і мимохідь вилаявся — Коховський каже: з п’яного розуму — на адресу Лупула, господаря Молдови; на це образився його зять Радзивілл та розпочав словесний двобій із Хмельницьким, що було залагоджено наступного дня шляхом перепрошування з боку Хмельницького через посередництво Виговського. Старий Потоцький, що полюбляв спокій, ужив усіх заходів, що їх вимагали мирні пункти, і вся держава раділа з приводу миру — що його декотрі спочатку вважали неймовірним, з огляду на велику силу козаків разом і 36 000 польських солдатів.