Історія України та українських козаків

§ 19. Декотрі спонуки до нових заворушень 1650 р.

Саме на цьому сеймі польське духівництво посіяло зерна нових заворушень. Сильвестр Косов, архієпископ Київський, прибув на нього, щоб посісти приписане йому Зборівською угодою місце в сенаті. На отримане про це повідомлення члени польського сенату, що представляли духівництво, заявили негайно, що, тільки-но ворог апостольської першості св. Петра ввійде, вони вмить покинуть свої місця та збори. Марно миролюбні світські сенатори закидали їм, що таке поводження знову наведе Хмельницького на думку, що навіть політично було б корисно утримувати архієпископа — під приводом його сенаторської гідності — заручником козацької вірності й що Адам Кисіль, неуніатська світська особа, який, отже, так само заперечує оту першість св. Петра та його наступників, без заперечення духівництва засідає в сенаті й надає сенатові найвигідніші послуги. Відповідь на це завжди була така: «Король сам не має права будь-що вносити в договір на шкоду та проти старих прав церкви». Я утримуюся від будь-яких зауважень щодо такої поведінки вчителів християнської релігії покори й смирення, але кожному безсторонньому священикові я даю нагоду подумати, чи не випадки такого роду, подібні до яких, щоправда, знає чимало також історія моєї батьківщини, збуджують [veranlasse] бажання і — прикладів не бракує — пекучу потребу: щоб духівництво було відсторонене передусім від упливів на політику та було звернене до свого істинного кола діянь — духовного пастирства? Між іншим, ще на цьому сеймі були нобілітовані 3 козаки за їхню засвідчену Республіці [Речі Посполитій] прихильність, а саме: Семен Забузький [Sabuski], Ясько Яснобурський [Jasko Jasnoburski] та Іван Ґаруца [Johann Garuza].

Хмельницький не мав про всі ці події жодної звістки, коли він іще 24 листопада 1649 р. писав королю такого листа: [Далі в оригіналі стоять лапки, але виклад ведеться не від першої, а від третьої особи. — Прим. пер.] він довіряє королю як вірний підданий, скільки б гидких чуток не проникало з Польщі та не вдаряло по Запорозькій армії. Він, мовляв, віддав наказ, щоб жодному шляхтичеві, чи міщанинові, чи селянинові не було заказано повертатися до своїх маєтностей. Саме тепер він зайнятий тим, щоб привести козаків до ладу; реєстр, тільки-но його буде укладено, він хотів би надіслати Його Величності. Він передовіряє себе та запорожців королівській милості в той спосіб, що він укупі з ними нібито готовий за гідність короля пожертвувати своє життя. [Тут — кінець переказу листа, котрий не є цитатою. Згідно з авторською пунктуацією, тут не закриваються раніше відкриті лапки, а стоїть тире. — Прим. пер.] Хмельницький справді й серйозно намірявся чинити згідно зі змістом Зборівського миру, ще 8 березня 1650 р. він звелів унести його до книг Київського воєводства у присутності Дем’яна Многогрішного [Demian Mnohogreschni], генерального осавула, Нечая [Netschaj],полковника Брацлавського полку, та Остапа Виговського [Ostap Wigowski]. То була, між іншим, не дрібниця — дотримати мирну угоду в усіх її пунктах. Кисіль, призначений тепер воєводою Києва, прибув з усіма шляхтичами-втікачами з українських земель [Emigranten-Adel], щоб насадити їх знову по їхніх старих маєтках. Хмельницький, як чесна людина, хотів дотримати слова, цього не можуть заперечувати навіть польські історики; але він прохав відтермінування [повернення шляхти] доти, доки він виготовить реєстр козаків. Це він зробив, кажуть небезсторонні поляки, щоб іще довше насолоджуватися доходами від шляхетських маєтків та через своїх урядовців остаточно їх сплюндрувати. Справжній стан речей був, одначе, такий: Хмельницький упродовж двох літніх [військових кампаній] утримував під своїми прапорами 200 000 селян; їм подобалося живитися з грабунку поляків, не трудячись у поті свого чола. Тепер же вони раптом мусили повертатися до чепіг: уже чекали на них їхні колишні повелителі, дуже схильні до того, аби на майбутнє через іще більшу строгість оберігати свою власність. Як воліли б вони всі бути вписаними до реєстру! Але прийнято мало бути лише 40 000 чоловік. Тож вони вчинили справдешній заколот і послали депутатів до Хмельницького із запитанням: чи ж заради цього він велів їм проливати свою кров, щоб знову віддати їх у польське рабство? Якщо він стане таким зрадником їхнього благополуччя, то він має бути готовим до того, що негайно отримає наступника або суперника. Ці люди були здебільшого підданими Вишневецького і Конецпольського — обставина, яка не свідчить на користь людяності обох польських магнатів. Кисіль, як здається, мусив погодитися на припис Хмельницького, згідно з яким кожному мала бути надана свобода вибору, чи то залишатися селянином, чи то перейти до [стану] козаків та понад число 40 000 служити під назвою охочих козаків . Найменша частина по тому повинна залишатися в маєтках отих обох магнатів. Результат реєстрації козаків було передано королю 8 травня 1650 р. у Варшаві. Він зберігся для нас частково в літописах, частково в Коховського з невеличкою відмінністю.

 

15 полків

Полковники

Кількість осіб

 

 

 

За літописами

За Коховським

1-й

Чигиринський

[Das Tschigirinsche]

Федір Якубовський [Fedor Jakubowski]

3189

3189

2-й

Черкаський

[Das Tschirkassische]

Іван Вороченко [Iwan Worotschenko]

2989

2989

3-й

Канівський

[Das Kanjewische]

Семен Повицький [Semen Powicki]

3120

3120

4-й

Корсунський

[Das Korsunische]

Лук’ян Мозира [Lukian Mosyra]

3472

3472

5-й

Уманський

[Das Umianische]

Йосип Глух [Joseph Gluch]

3830

3083

6-й

Брацлавський

[Das Braclawische]

Данило Нечай [Danilo Netschai]

2802

2072

7-й

Кальницький

[Das Kalinskische]

Іван Федоренко [Iwan Fedorenko]

2046

2046

8-й

Київський

[Das Kiewische]

Антон Адамович [Anton Adamowitsch]

2080

2008

9-й

Переяславський

[Das Perejaslawische]

Федір Лобода [Ferko Loboda]

2150

2015

10-й

Кропив’янський

[Das Kropiwjanische]

Філон Джеджалій [Philon Dschedschelej]

2053

2053

11-й

Острянський

[Das Ostrzanische]

Тиміш Носач [Timosch Nosatsch]

1958

1958

12-й

Миргородський

[Das Mirgorodische]

Максим Гладкий [Maxim Hladki]

3158

3158

13-й Полтавський

Мартин Пушкаренко

2783

2783

[Das Pultawische]

[Martin

 

 

 

Puschkarenko]

 

 

14-й Ніжинський

Прокіп Шумейко

983

983

[Das Neschinskische]

[Prokop Schumejko]

 

 

15-й Чернігівський

Мартин Небаба

936

996

[Das Tscheringowische]

[Martin Njebaba]

 

 

 

Разом

37549

35925

Але між Хмельницьким та поляками мала статися ще не одна колізія. Одним із його найзаповітніших бажань було одруження його сина Тимофія з Домною [Dumna], дочкою Василя Лупула [Basilius Lupuli],господаря Молдови. З якими намірами? Це показала послідовність розвитку подій, а саме — з намірами сісти на престол молдавського господаря. Старша донька господаря була заручена з Яном Радзивіллом[Johann Radiwill], маршалом Литви. За другою дуже упадав Дмитро князь Вишневецький (який сам під чужим ім’ям з’їздив у Ясси, закохався у принцесу і в родині якого не згасла пам’ять про попередні домагання Вишневецьким молдавського князівського престолу). Відразу ж після здійсненої реєстрації козаків Хмельницький послав сватів до Ясс, і тільки з огляду на спокійне та успішне завершення цієї справи Хмельницький тепер не подав свою обґрунтовану скаргу з приводу неприйняття архієпископа Косовського в сенат. Лупул відмовив Хмельницькому під тим приводом, що він не може зробити таких кроків без відома Порти. Справжню причину було, звичайно, замовчано: вона полягала в тому, що син Хмельницького був не князем, а внуком гетьмана [Hauptmann-Enkel].

Але Хмельницький був не з тих людей, що просто так відмовляються від розумно складеного плану. Честолюбному господареві випало бути спійманим на його власному слові й самою Портою змушеним до згоди. Якби він [господар Молдови] потім від неї ще ухилявся, то він [Хмельницький] міг би кричати про зневагу та наругу і, перебуваючи на чолі війська, відібрати принцесу Домну [Dumna] в її батька. Урешті-решт Хмельницький радо виявив свою готовність до того, щоб за попередньо отриманим дозволом короля подати руку допомоги татарам у війні з черкесами [Tschirkassiern]. Через татар та через безпосередню кореспонденцію з турецьким двором він досяг того, що не було ще закінчено військовий похід на черкесів, як турецький чауш [Tschau ] Осман-ага [Osman Aga] з’явився в Україні, доставив шаблю, кафтан [Kaftan] та командний жезл від великого султана для Хмельницького і розпорядження для Лупула видати синові першого свою дочку. Адам Кисіль довів до відома Хмельницького, наскільки тому не личить своєвільно приймати чужих посланців, але Хмельницький виправдався приватними справами і приязними відносинами Польщі з турками й татарами. Турецьке розпорядження мусило бути виконане притьмом і без відома поляків та перешкоджання з їхнього боку. Татари по тому послали до поляків, здається, Мустафу-агу [Mustapha Aga] із клопотанням про союз проти Москви. Для себе, як мовилося, вони хотіли відвоювати в московитів Астрахань та Казань [Astrakan und Casan]: що ще, крім того, вдалось би в них відщипнути — то мало б піти на благо Польщі. Подібні посланці прибували з таким же нібито клопотанням і до Хмельницького. Польський сенат дуже хизувався перед татарською депутацією, тому що незадовго перед тим прибували також московські посланці — князь Трубецькой і боярин Пушкін, — котрі ремствували проти миру, укладеного у Вязьмі — Смоленську [gegen den Frieden von Wiasma Smolensk reklamirten]. Отже, як здавалося, клопотання татар не відкидалося на очах московської депутації, і з дорученням до Криму був посланий якийсь Альберт Бецінський [Albert Biecinski] не так через московську справу, як радше для того, щоб розірвати зв’язок Хмельницького з ханом.

Оскільки після того як 9 серпня 1650 р. помер канцлер Ґеоргій Оссолінський і позаяк новопризначений 1650 р. підканцлер Ієронім Радзейовський [Unterkanzler Hieronymus Radzeiowski] не був згодний з його ідеями і особливо не схвалював дружбу Хмельницького з ханом, справа козаків раптом набула іншого повороту: духівництво та решта членів сенату, через те, що доти відбувалося та було обговорено з козаками, дуже урізані у своїх маєтностях і доходах, не припиняли насідати на короля доти, доки він сам не побачить у Хмельницькому ворога держави, а в Зборівських, присягою пітверджених пунктах, — нічого, крім обтяжливих умов та обмежень, які при першій же нагоді слід було б розірвати. Врешті-решт король мусив погодитися і з тим, що полководець Потоцький, визволений із «Кримського Єгипту» завдяки залишенню там заручником його сина, тягнув війська під Кам’янець [Kaminiek] під тим приводом, що Хмельницький вів переговори з останнім турецьким послом про віддання України [султанові] як майбутньої турецької ленної [васальної] провінції. На самому початку цього стягання військ польські посланці від імені українських поміщиків пішли до Хмельницького та поскаржилися на те, як тяжко повернути селян до їхнього старого, підлеглого становища. Хмельницький добре прийняв цих посланців, але відразу завів із ними мову про те, що він не потерпить [розташування] ніякого польського [військового] табору поблизу України. Але ще того ж дня надійшла звістка про [військовий] табір Потоцького, який починає збиратися. Тим самим Хмельницький був настільки озлоблений під час нічної учти, що у хмелю наказав вночі потопити поляків. Виговський начебто замість виконання цього наказу Хмельницького п’яного звернувся був до Хмельницького тверезого, і Хмельницький після пробудження віддав таки протилежний наказ. Якраз тоді нібито й Кисіль через деякі слова, що вирвалися проти нього у Хмельницького напідпитку, почувався непевно перед народом у Києві; Хмельницький тверезий, однак, буцімто знову погамував народ. Коховський прямо-таки звинувачує Хмельницького в тому, що він посланцям рідко коли давав відповідь, а полковникам рідко коли віддавав накази інакше, як п’яним. Це, втім, нам видається перебільшенням, бо інакше ці відповіді та накази не були б такими доцільними й не приводили б до успіхів, а він сам не був би улюбленцем козаків до самого свого скону; незважаючи на це, ми охоче погоджуємося, що Хмельницький міг бути і не зовсім вільним від цієї притаманної жителям півночі [nordischen], а особливо козакам, вади.

Через заснування табору біля Кам’янця між Потоцьким і Хмельницьким почався жвавий обмін кур’єрами. Хмельницький запитував: чому має слугувати цей табір у мирний час? Відповідь була: це є звичайнісінький польський вишкільний табір на прикордонні влітку. Хмельницький, який дотепер озброювався проти Молдови, під приводом спонукання татар проти Москви, таємними розпорядженнями навіював народові країни думку, що він знову вирушить проти поляків, спричинивши цим багато заворушень, а також вигнань і втеч шляхтичів і чиновників, — Хмельницький продовжив обмін кур’єрами і знову зажадав пояснення: чому це вишкільний табір мусить стояти саме на цих кордонах? Адже для протистояння будь-якому ворогові тут вистачило б і козаків. Замість відповіді на те пішли скарги Потоцького на знущання зі шляхти. Тим часом Хмельницький звелів зненацька вдертися в Молдову 16 000 козаків під командуванням Носача, Пушкаря й Дорошенка, до яких потойбіч Дністра приєдналися ще 20 000 татар. Сам він відстав — через Потоцького та через польського посередника Бечинського [Bieczynski]; останньому він добре протистояв через власних посланців у Криму, першому ж відказав на його скарги, що він, як командувач козаків, не може нести відповідальність за виступи селян, на яких його влада не поширюється. Його воєначальники тим часом досягли в Молдові щонайвідміннішого, щонайскорішого воєнного успіху — Лупул заховався в лісах і, як запевняють літописи, — втік до Хотина [Chotim], де він не дістав підтримки від Потоцького, оскільки той іще надто живо пригадував свій полон у татар. Ясси [Jassi] й Сучава були сплюндровані, і насамкінець господар був змушений не тільки заручити свою дочку із сином Хмельницького (одначе з таємним сподіванням, що цьому ще можна буде дати зворотний хід), але ще й запропонувати 600 000 талярів, аби здихатися татар.

Потоцький під час вищезгаданих перемовин так само зажадав від Хмельницького роз’яснення, що то був за самовільний, не доповіданий ні королю, ані коронному гетьману, похід Хмельницького в Молдову. Відповідь Хмельницького на це була дуже незадовільна — він у свою чергу наполягав на категоричному остаточному роз’ясненні: що б то міг означати табір під Кам’янцем? Вимагати цього роз’яснення прибув також татарський посланець, котрий перед Потоцьким аж ніяк не приховував, що Бечинський нічого не домігся, що, більше того, узи Хмельницького з татарами стали ще міцнішими і що нині 30 000 татар на козацькій землі випасають свою худобу. Потоцький покликався на королівський указ, без скасування якого він не міг згорнути свій табір. Свою затяту лють через успішну воєнну виправу в Молдову він тим часом вихлюпнув на декотрих старовіруючих жителів Поділля, яким поставили у провину авантюрний план, нібито вони разом з розбійницькою бандою, на чолі якої стояв такий собі Мудренко, хотіли вночі напасти на польський табір та сплюндрувати його. Справа дійшла до четвертування, роздирання навпіл, скидання на списи, нівечення тощо. Багато людей без носів та вух приходили до Хмельницького і закликали до помсти.

З усього цього Хмельницький бачив наперед, що буде неможливо зберегти мир із поляками. Пасторіус сам щиросердно зізнається, що, як би Хмельницький не волів поводитися, польські магнати вважали б це образливим, неспроможні стерпіти Зборівський мир і втрату своєї влади та прибутків. Тому Хмельницький, як запевняють літописи, послав гінців до Москви, доручив доповісти великому князеві про успіх своїх виправ проти поляків та проти Молдови, переслав йому список своїх козаків та запропонував йому своєрідний оборонний союз. Великий князь побачив у цій пропозиції відкриття приємної перспективи колись долучити до свого володіння всю Україну, чудове королівство, котре, певно, тоді вже могло мати понад мільйон жителів, і прийняв посланців Хмельницького щонайкращим чином. З іншого боку, Хмельницький представив також свої нарікання на поляків турецькому дворові й припустився при цьому тієї помилки, що зробив це через Лупула — майбутнього тестя свого сина, — котрого він уважав щирим. Лупул, таємний приятель поляків, приховав послання Хмельницького до Константинополя й надіслав його сенатові у Варшаву.

Тепер, як уважала польська сторона, годі було дотримувати якоїсь там поміркованості: вийшов королівський указ Хмельницькому спокійно розмістити своїх козаків по зимових квартирах і суворо забезпечити повернення вигнаних шляхтичів у їхні маєтки; а водночас — припис сейму всім воєводствам, у якому поведінку Хмельницького зображено дуже неприязно і де на нього покладалося звинувачення, що він, під приводом узгодженого з татарами озброєння проти росіян, звелів армії вдертися в Молдову, щоб тільки дати привід турецькому дворові напасти на поляків та мати змогу забрати у володіння йому ж таки продану Хмельницьким Україну.

Хмельницький сприйняв королівське послання шанобливо і, в той час як викликані поведінкою Потоцького під Кам’янцем нові глумління селян із шляхтичів тривали й далі, послав гінців до сейму з такими вимогами:

1. Ще одне клятвене підтвердження Зборівських пунктів найшляхетнішими 4 сенаторами сейму для усунення недовіри, що тим часом зросла так високо.

2. Єремія Вишневецький, Конецпольський, Калиновський та Любомирський повинні були жити в Україні серед своїх підданих без особистої охорони, тобто являти собою поручителів миру.

3. 30 відібраних під приводом унії церков слід було повернути. Ґрондський та Островський пишуть про це так: вони нібито попрохали зовсім скасувати унію у трьох воєводствах — Київському, Чернігівському і Брацлавському. Також вони вимагали, згідно із Ґрондським, щоб у межах зазначених 3 воєводств не повинні були жити шляхтичі, а тільки і єдино вільні козаки.

У прийнятті Косова до сенату я не вбачаю, аби було зачеплено чи то одну, чи то другу сторони. У листі Кисіль радив сейму схвалити пункт щодо релігії; але духівництво навряд чи змирилося з захопленням неуніатами всіх раніше присилуваних до унії церков, а могутні землевласники вкупі з їхніми клієнтами зчинили великий лемент, що така невіра в королівське слово та в обіцянки Речі Посполитої і визначення настільки жорстких умов є образливими і що цих рабів, котрі зустрічають своїх панів опором, треба погамувати, а цю нечисть та сміття — викинути з домівки

Речі Посполитої. Король мав би заходитися коло цієї справи з усією серйозністю: шляхта ж хотіла усією силою допомогти йому в цьому намірі. Щоб зберегти видимість поміркованості, до публічних законів сейму було дозволено вставити тільки ту статтю, згідно з якою в Україну посилається нова комісія, щоб довести Зборівські пункти до виконання та достатньою мірою притлумити скарги козаків. Членами цієї комісії були: Станіслав Заремба [Stanislaus Zaremba], єпископ Київський, Адам Кисіль, воєвода Києва, Станіслав Лянцкоронський, воєвода Брацлава, Юрій Немирич [Georg Njemiritsch],підскарбій Києва, князь Четвертинський [Tschetwertinski], підскарбій Луцька, Кшиштоф Тишкевич [Christoph Tisskewitsch] та Микола Косаковський [Nikolaus Kossakowski]. Під тим приводом, одначе, що необхідно підтримати поважність комісії, яка водночас мала виголосити грізну пересторогу Хмельницькому за знущання з польської шляхти й за зовнішні перемовини та стримати раптовий наскок козаків, було вирішено виставити на кордон армію з 36 000 чоловік поляків і 18 000 чоловік литовців та відправити похідну заставу шляхти розпорядженням (literas restium), якому надавалася сила двох [розпоряджень], так щоб король у разі необхідності мав право видати тільки третє розпорядження. І цього разу було проявлено таку хитрість, щоб знову 3 козаків — Маркевича [Markiewitsch], Горського[Gorski] та Ів. Дорошенка [Joh. Doroshenko] — піднести до шляхетного стану, аби в разі потреби протиставити Хмельницькому суперників, і таку мудрість, щоб заборонити всі непотрібні оздоби в таборі та всі військові розкоші.


загрузка...