Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України та українських козаків

§ 18. Замирення у Зборові, 19 серпня 1649 р.

Король вигадував собі якомога більше часу для приходу на виручку, тим більше що й війська, котрі виділив сейм, дуже повільно мобілізувалися та збиралися докупи. Спочатку він у Варшаві прийняв передані йому апостольським нунцієм освячений прапор і меч, потім вирушив 24 червня та надовго затримався в Любліні, щоб завдяки чуткам про зростаючу кількість ворогів залучити на свою сторону більше військ. Оссолінський усе ще плекав свої таємні наміри з королем та з армією — але Владислава більше не було в живих; Ян Казимир — колись бранець у Франції, потім єзуїт і кардинал, тепер раб своєї дружини — у вирішальні моменти був надто слабкий. У Любліні придана йому військова рада за спонуканням наближеної шляхти і з огляду на кількість ворогів змусила Яна Казимира врешті погодитися виготовити так звані literas restium, хоч як тому опирався Оссолінський. Якби тепер шляхта прийшла до армії, то в очах Оссолінського вона була б ні на що не здатна, і його план провалився би. Тепер Оссолінський мусив задовольнитися тим, щоб Хмельницькому — виправдовуючись тиском обставин — влаштувати вигідний мир, аби ще й надалі утримати його в доброзичливому ставленні до короля. Військова рада [das militairische Conseil], щоправда, під час подальшого походу оголосила Хмельницького ворогом держави і призначила гетьманом якогось собі Забузького [Sabuscy], для якого грамоту було виготовлено теж незадовго до зборівської капітуляції, — але все це було лише театральним дійством. Хмельницький залишив 200 000 козаків і 40 000 татар під Збаражем, щоб продовжувати облогу; 60 000 чоловік під командуванням Золотаренка він послав на підмогу затисненому Радзивіллом у Литві, під Жечичем і Хелмецом [Rzeczycz, Chelmetz], але не переслідуваному через брак в литовській армії пороху та провіанту Кричевському [Kryzewski], і вивів проти короля, який 17 липня вирушив із Любліна, 20 000 татар та 80 000 козаків. Завдяки легким військам Хмельницький завадив будь-якому спілкуванню короля з обложеними і з литовською армією. Тому в Сокалі було зроблено перепочинок і проведено нараду: чи варто взагалі кудись рухатися й куди саме? Новопризначений генерал-лейтенант і канцлер Оссолінський відповів на перше запитання «так», тому що, за його завбаченням, присутності самого короля було досить, щоб розпорошити козаків. На друге відповів бравий польський вояк Скшетуський [Skrzetuski],який знайшов засіб втекти з обложеного польського табору та змалював усі тамтешні страхіття голоду і спустошення. Тепер треба було виступати в ім’я честі, але обрано було все-таки не найкоротшу дорогу через Берестечко [Beresteczko], а, пославшись на необхідність залучити війська та боєприпаси зі Львова [Lemberg], зроблено гак через Топоров [Toporow] і Білий Камінь [Bialokamen], і в останньому поселенні залишилися на 4 дні через погану погоду, незважаючи на те, що з 34 000 чоловік було 16 000 легких кіннотників. Здавалося, ніби король і Оссолінський залюбки подивились би на добряче наляканого, а то й захопленого у татарський полон Вишневецького. Врешті, 14 або 15 серпня король опинився біля Зборова, де через майже непрохідні болота, до того ж після дощу, доводилося йти двома містками. Частина кінноти та 6000 піхотинців уже переправилися, вози та начиння сунули слідом під безугавні викрики і не в найкращому порядку, хоча й під прикриттям кінного ар’єргарду, аж раптом у Зборові по-зрадницьки залунали дзвони, і за цим знаком козаки враз накинулися на відсталі тили; через розчахнуті греблі вони розрідили трясовину боліт, щоб була змога перейти кіньми вбрід. Сапєга [Sapieha] та Вітовський [Witowski] відбили перший наскок, але юрми ворогів множилися, відрізали польську піхоту від помилково поведеної донизу кінноти і заподіяли цій кінноті таке лихо, що сама лише шляхта Підгірських воєводств [Podgorische Wojwodschaften] втратила 400 чол. загиблими. Загальні втрати оцінюються Лобщинським [Lobscynszki] в 1000 чоловік, Ґрондським — у 4000; рукописні літописи свідчать про 5000 загиблих, чиї трупи начебто валялися на протязі милі уздовж дороги. У той самий час зазнав нападу татар також лівий фланг передового загону, який під проводом короля переправився через місток. Тут стояла польська кіннота, яка після запеклого опору була зім’ята і замалим не поступилася ворогові шанцевими укріпленнями, якби вогонь польської піхоти [інфантерії] та артилерії, за якою знов оговталася летюча кіннота, не поставив заслін ворогові, не звичному до гарматного вогню. Лобщинський [Lobscynski] запевняє нас, що тільки-но польські штабні музики завели спів во славу Діви Марії, дух ворогів занепав, імовірно, через те, що гармати підігравали в тон тому співові.

Уночі прибули ще 120 000 козаків, і польська армія була цілковито оточена. На цю звістку в ній поширилася чутка, буцімто король зі знаттю хоче втекти, і сцени під Пилявцями загрожували повторитися, тому король привселюдно з’явився вночі проти 16 серпня та звелів покарати втікачів. Саме тієї ночі проведено також військову раду; Арцішевський [Arcissewski] підохочував короля подолати оті самі 2 милі, що лишалися до обложеного війська у Збаражі, в добре захищеному укріпленні з возів, і розблокувати збаражців; інші воліли триматися разом і колоною пробиватися через стан ворога. Оссолінський, фахом якого не була війна, чеснотою якого не була мужність і таємним наміром якого не було кровопролиття, порадив написати ханові листа такого змісту: «Він має завдячувати Владиславові, братові й попереднику Казимира, у якого він був полоненим, свободою, а отже — і своєю державою. Тож зараз він має не провинитися невдячністю, а прийняти мир та дружбу, які йому пропонуються».

Хмельницький тим часом уважав за благо дати полякам пережити ще кілька моторошних годин і тим самим зробити їх піддатливішими для замирення. 16-го до полудня Хмельницький звелів упродовж чотирьох годин обстрілювати табір і зайнятий 4000 драгунами Зборів із численних батарей та штурмувати при підтримці своєї гармати, і вже на валу польського табору майорів козацький прапор, і поляки, щоб зайняти всі пости, теж мусили показати свою затятість; як-от і П. Лісецький [P. Lisiecki], єзуїт, допомагав боронити місто Зборів та залишився у вилазці. Проти полудня наступ було припинено; надійшла відповідь від татарського хана: досі його, — йшлося у ній, — зневажали і навіть не вважали вартим послання, а тепер показується, яким корисним він міг би бути для Республіки [Речі Посполитої]. На свою частку він вимагав виплати річних субсидій у 90 000 флоринів у польських злотих, а для Хмельницького й козаків — згоди з їхніми вимогами. Докладніше про це мало бути домовлено між королівським канцлером і одним із мурз, що його він [хан] повинен був послати. Під час цих перемовин Зборів усе ще шарпали козаки, а табір — татари, щоб не дати полякам забути про ту вимушеність, у якій вони перебувають, за будь-яку ціну укласти мир. Нарешті зійшлися на таких пунктах, які під назвою Зборівського договору 19 серпня 1649 р. були підписані королем, скріплені присягою Хмельницького, в основному затверджені сеймом і як золота булла розцінені козаками. Ці пункти були, отже, такі:

1. Відновлення всіх давніх вольностей козаків.

2. Для виявлення люб’язності до них їхня кількість збільшується до 40 000 осіб. Гетьман повинен підготувати їх реєстр іще цього року — з придатних [до служби] підданих приватних власників і короля. Одначе козаки мають володіти тільки землею потойбіч річки Горинь: у її межах жоден магнат і жоден шляхтич не може привласнювати собі будь-яке право, ані будь-які війська не повинні розташовуватися на зимових квартирах, ані може бути допущений жоден єврей — хоч би то був і землевласник, чи орендар, а чи поселянин. Хто ж посейбіч річки Горинь з-посеред королівських чи приватних підданих має охоту стати козаком, той має вільний вибір — виїхати до козацької області й бути прийнятим до їхнього гурту. Підписаний реєстр гетьман має передати королю, аби той знав, які люди в Україні вважаються козаками, які — коронними або приватними селянами, звільненими або закріпленими в їхніх повинностях.

3. Усе дотеперішнє Чигиринське староство має належати чинному в кожний даний час козацькому гетьманові, так само як Барське староство — коронному гетьманові (завдяки цьому володінню гетьман козаків, власне, ставав великим, багатим і могутнім володарем). Нинішнім гетьманом має бути шляхетний (generosus) Богдан Хмельницький, котрий зобов’язується вірно служити королю й Республіці [Речі Посполитій]. Його наступники завжди повинні бути грецької релігії. Він має залежати безпосередньо від короля Польщі й тому складати присягу вірності як поль ський шляхтич.

4. Амністія щодо всього скоєного, також для шляхтичів грецької релігії, які до цього були заодно з козаками.

5. «Його Величність, — і це була, власне, 8-ма стаття, — дбатимуть про відновлення Грецької Церкви (тобто про усунення унії) не тільки на Київщині та в Україні [im Kiewschen und in der Ukraine],але й у всій Польщі та Литві»: кафедральні собори в Луцьку, Холмі, Мстиславі, Вітебську й Перемишлі [Luck, Chelm, Mscislaw, Witepsk und Peremyschl] разом із належними їм монастирями мають знову відійти неуніатам. Архієпископ Київський повинен мати 9-те місце серед єпископів у сенаті після єпископа Холмського.

6. Усі чиновницькі місця у воєводствах Київському, Брацлавському та Чернігівському мають бути зайняті шляхтичами грецької віри.

7. Як у Києві, так і в цілій Україні єзуїтам не вільно ступити ногою: у першому названому місті цілковито мали залишатися самі неуніатські національні школи.

8. Козаки мають право гнати горілку для самих себе або купувати для власного вжитку вигнану їхніми товаришами (не для подальшого роздрібного продажу підлеглим українцям). Продавати на розлив та збувати для роздрібного продажу мед [Meth], пиво й таке інше дозволено кожному з них, хто хоче цим займатися.

9. Вони мають отримувати як річну платню суконний мундир [Tuchmondur] та 10 ґульденів. Ці гроші не повинні витрачатися на кварцяних.

10. Шляхтичі, які повертаються у свої маєтки, не повинні вимагати відшкодування збитку, а спокійно отримати їхні маєтки у володіння.

Щоб удовольнити татар також за колишнє, самий Львів мусив поставити товарів вартістю 130 000 злотих. Після звичних вибачень із боку Хмельницького (він бажав би, — сказав він, — засвідчити своєму королю заборговане пошанування, будучи скропленим не польською, а ворожою кров’ю) і запевнень у пробаченні з боку короля справа дійшла до затвердження Зборівського договору; і Лобщинський[Lobszynski] добре усвідомлює, що хоча Хмельницький поклявся у своїх новоприйнятих обов’язках, а король лише підписав договір, проте польські сенатори ані підписали його, ані присягнули на ньому. Начебто ці жалюгідні виверти могли надщербити чинність договору, такого святкового і рятівного для держави! Начебто королівське, тим більше написане, слово не було точно таким же священним, як присяга! Татар важко було схилити до того, щоб вони спокійно відвели свої війська: Пасторіус розповідаєс) щиросердо, що вони виблагали собі можливість дорогою назад зробити вилазки ліворуч та праворуч і забрати надлишок шляхти, — і здається, що, незважаючи на вмовляння поляків, вони все-таки це вчинили.

На польському сеймі в листопаді 1649 р., якому було подано Зборівські пункти на затвердження, хоча необхідність і слугувала їх виправданням, проте зчинився галас про тих, що загнали державу в таку необхідність. Хмельницький, за свідченням Ґрондського, передбачив таку долю Зборівського договору — він сказав: «Король — добрий володар, але шляхтичі гавкатимуть на нього, мов собаки, доти, доки він, бажаючи спочинку, не змушений буде знову виступити». Ядучі пасквілі з’явилися проти короля і проти Оссолінського. Через те, що Казимир в одному листі назвав хана своїм братом, вислів: «Як усе-таки гарно, коли брати живуть поряд у добрій злагоді», — став уживатися у злостивому смислі. Оссолінському особливо дошкулила летючка під заголовком: «Огляд порад великого канцлера».Буцімто він, говорилося там, організував заколот козаків під приводом зовнішньої війни; але оскільки поголоска про таку війну зникла, то козаки взялися за зброю і повернули її проти поляків. Під час переговорів він, як начебто все було певно, розпустив війська, та коли розпочалася колотнеча, він найняв нові. Він, мовляв, протиставився шляхетському призову, применшив силу ворога, завжди розраховував на його покору та обіцяв мир без битви, тріумф без небезпеки. Через непорозуміння між канцлером Оссолінським і придворним Радзейовським, здавалося, слід було остерігатися, що покров таємниці ще більше підніметься, — Оссолінський мусив думати про засоби, як би звалити все на Радзейовського та вигнати його з країни. Поза-як сейм затвердив Зборівський мир лише в загальних висловах, не включаючи його цілком до підсумкового документа сейму [ReichsabschluG], а для запобігання всіляким зіткненням між кварцяними й козаками послав Адама Кисіля — чоловіка, з яким Оссолінський і дотепер діяв у згоді, — то останній [Останнім названо все-таки Оссолінського, хоча (під тим, хто отримав від сенату таємне завдання) мається на увазі, імовірно, Адам Кисіль. — Прим. пер] отримав від сенату таємне доручення дослідити істинні причини козацького повстання.