Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України та українських козаків

§ 17. Вибори нового короля Яна Казимира II 22 листопада 1648 р. Перемир’я. Безплідні переговори навесні 1649 р. Облога польського табору в Збаражі

На те, як сильно Хмельницький очікував обрання короля, вказує також та обставина, що він навіть після досягнутої домовленості під Замостям, за якою він отримав 20 000 злотих для вдоволення татар, залишався перед цим містом ще майже 3 тижні під тим приводом, щоб усі вислані патрульні роз’їзди [Streifparteyen] повернулися до його табору, і влаштував формальні торги, коли татари реалізовували своє награбоване польське добро, щоб не обтяжувати себе на шляху назад. Нарешті прибув посланець новообраного зусиллями Оссолінського Яна Казимира, на ім’я Смяровський [Smiarowski],[він] був зустрінутий громом гармат, гучною музикою та розмаяними прапорами, і Хмельницький поцілував печатку польського послання. Він прийняв із його рук обіцянку гетьманської булави й козацької хоругви, що їх заново надсилав кожний новий король; у самому ж посланні король заявив, що він приписує те, що сталося, більше долі й омані всіх, аніж когось зокрема, звелів йому повертатися в Україну і саме там дослухатися до рішень короля і Речі Посполитої. Туди мали прибути королівські посланці, супровід яких не повинен був перевищувати 500 осіб, — тим часом і польські війська не повинні були наближатися до козаків. Про те, що до цього, за поголосом, було додано великі обіцянки, повідомляє Ґрондський. [Попередня авторська примітка позначалася літерою «і», тут стоїть літера «к» — отже, пропущено літеру «j», хоча раніше автор її вживав. — Прим. пер] Не знаючи про ці обіцянки та оту таємну історію, можна було і справді повірити в те, у що тоді, за Рудавським, майже всі не тільки вірили, але й переказували з уст в уста, а саме, що Бог сліпо скарав Хмельницького. Хоч би там як казали, що Максим Гладкий, козацький полковник, з 10 000 чоловік, і Подобайло з Мєни (?)[Mieski], були побиті Ґосєвським [Gosiewski], Радзивіллом [Radiwill] і Тізенгаузеном [Tysenhausen] біля Пінська, Мозиря й Бобруйська та викинуті з цих поселень і що татари проти зими мусили йти додому, а отже, Хмельницький був радий укласти перемир’я, — проте козацькі ватажки все-таки ще були сильніші, ніж литовська армія; і найважливіше — вагання Хмельницького під Замостям, звідки він завдяки швидкому маршеві усе ж міг розігнати цілий незахищений польський сейм, — разом із багато чим іншим лишається нез’ясованим. 

Хмельницький вирушив назад до Києва, де йому назустріч вийшли люди всіх верств і будь-якого віку, називали його визволителем України, декотрі гукнули на князя Росії та відзначили з ним свято вдячності. Сам клір привітав його, на чолі з якимось благославним [Eudoxus] священиком із Греції, який начебто називався вигнаним патріархом з Єрусалима, але іншими видається за архієпископа з Коринфу, котрий назвав Хмельницького Мойсеєм свого народу, справдешнім Богданом, тобто Богом даним, порівняв з Александром Великим і дарував йому патріарше благословення на подальші великі вчинки на честь східної Церкви та своєї нації й, нагороджений за це кіньми й 1000 флоринів [1000 Fl.], буцімто помандрував до Москви. Саме цей благославний вінчав також Хмельницького з жінкою підстарости Чаплинського в Переяславі [Саме так: «вінчав... з жінкою» (такого-то), а навіть не «з колишньою жінкою». — Прим. пер.]. Польські письменники кричать тут про випущений із поля зору страх перед Богом і перед людьми — але здається, що вони й не знали того, що Ґрондський з такою великою впевненістю переповідає з надійного джерела, а саме, що якраз оця Чаплинська належала Хмельницькому раніше — невідомо, чи то як жінка, чи то як полюбовниця, — і що Чаплинський насильницьки відібрав її в нього.

Із більшою підставою польські письменники звинувачують його в тому, що Хмельницький віддавався загальнопоширеним вадам козаків: питтю горілки та пророкуванням. Як добряче ці останні, вкупі з усіма марновірствами, дошкуляли грубим козацьким воїнам і як добряче доводять твердження, що його легко можна помітити у грецькій історії, — що войовничі й грубі народи правлять за першоджерело міфів, які пізнішими і окультуренішими співцями привласнюються та переробляються на витвори мистецтва, — взяти хоча б історію облоги Замостя, де козаки запустили були ракету і, коли вона спрацювала не так, як їм хотілося, гукали своїм молодим людям: «Hody reper Panowe moloycis ne nasza dola» — «Облиште на сьогодні, панове молодці, сьогодні щастя не благоволить нам». Але набагато характернішим і страхітливішим є переказ, що побутував серед козаків і походив із часів Хмельницького та його бойових побратимів — Кривоноса, Небаби, Нечая, Гладкого та інших, який нам зберігЮзефович. Жив собі колись, — розповідають старі козаки біля теплої печі довгими зимовими вечорами своїм дітям, — у славні часи війн їхніх батьків проти польської шляхти один герой на ймення [Шолудивий] Буняк [Solodiwi Bunjak] чоловік невідомого походження, з прокаженою головою, від якої він дістав ім’я, але знаменитий своєю ненавистю до поляків та могилами, які він їм готував в Україні, які ще в пізніші часи називалися могилами Шолудивого Буняка і котрі допомогли йому невдовзі пробитися до отаманської посади [Hauptmannsstelle]. Цей чоловік, якого куля не брала і меч не ранив, начебто був ні ким іншим, як живим сатаною в людській подобизні; нібито ніщо у ньому не скидалося на звичайних земних синів, крім обличчя, рук та ніг, але замість живота він не носив при собі нічого, крім смердючих нутрощів усередині позбавленого м’яса скелета. Кожного місяця він один раз купався, і для цього він брав із собою щоразу наступного чоловіка з його роти [Companie],якому випадала черга, котрий мусив його мити, але ж також щоразу був забитий, щоб не переповідати далі про побачене. Один простий козак, якому випала черга, скаржиться на долю своїх попередників, яка тепер стояла і перед ним, своїй матері — на щастя, та теж якраз не була необізнана в пекельних мистецтвах: на молоці своїх грудей вона випекла пиріг, який її син мав подати отаманові після купелі. Тільки-но отаман від’їв від нього, як сказав своєму банщикові: «Тепер ти, певно, уникнув смерті, але спричинив її мені. Тепер я твій брат: адже ми ссали грудь однієї матері...» Скоро по тому цей новий брат во сатані нібито перебіг до поляків та виказав усе, що бачив своїми очима; і так буцімто непереможний Шолудивий Буняк під натиском польських релігійних заклять поліг у першій же сутичці. «Духи, одначе, все ще плювалися в будинках і замках, якими він начебто володів». Із цього видно, що декотрі відчайдухи навіть своєю вдаваною неуразливістю розпалювали козаків проти поляків і що в разі їхньої смерті, яка все-таки ставалася, віра в їхню неуразливість уже по тому мусила бути підтримана байками.

Було б дивно, якби і Хмельницький не зазнав маленького запаморочення величчю. Великий князь Семигороддя, господарі Волощини й Молдови, окремі хани донських, волзьких, перекопських татар послали гінців, щоб поздоровити його з його перемогами, навіть турецький султан надіслав йому шаблю, кафтан, прапор та булаву, а татарському ханові — як йому, так і паші Сілістрії, — наказ підтримати Хмельницького необхідними військами.

Тим часом у польському сеймі все ще й далі розглядали Хмельницького не інакше, як гідного покарання заколотника, місце якого — на палі. Навіть питання про справжнє походження заколоту знову було порушене, і король змушений був застосувати увесь свій авторитет, щоб відвернути від цього суспільні верстви. Прокоролівськи налаштована партія була заслабка, щоб спрямувати сейм цілковито за своїми намірами або ж погамувати в його зневажливо-зверхній бундючності щодо козаків. З іншого боку, Хмельницький уже більше не був цілком [самостійний покладатись на] власну силу: його козаки та народ України надто вже вподобали приваби розгнузданого життя у порівнянні з вірнопідданським, щоб дозволити своєму ватажкові самому, без них, [звести нанівець. — Прим. пер] або ж навіть визначити занадто низько ціну стількох кровопролить. За таких обставин, здавалося, не лишалося ніякої іншої кінцевої точки для сходження обох партій, крім якби король та гетьман змогли безпосередньо переговорити між собою, — і цю кінцеву точку було досягнено у Зборові.

Королівські посли Адам Кисіль, Максиміліан Бжозовський, каштелян Києва, Альберт Мясковський, міський підскарбій [Unterkammerer] Лемберґа [Львова], Ніклас Кисіль, Адамів брат, Якоб Зеленський, Захаріас князь Четвертенський та королівський секретар Смаржевський хоча вже й розвіталися перед сеймом, зустрілися 16 січня 1649 р. в Гощі [Heiscze] і 19 лютого прибули до Переяслава, куди їх запросив Хмельницький, хоча їм більше до душі був би Київ, де козацький полковник Нечай жорстко тримався проти всіх супротивників козаків. Інструктував їх сенат, але їхні звіти потрапили до сейму. Хмельницький прийняв їх у Переяславі під грім гармат. Вони привезли йому обіцяні королем гетьманські клейноди [Hetmannsinsignien]: оздоблену сапфірами гетьманську булаву [Hetmannskeule], червону хоругву з білим орлом та іменем Яна Казимира і грамоту [Diplom] про цей титул; він же прийняв їх у дуже дорогому вбранні і пригощав із пристойністю, складеною зі східної розкоші та козацької грубості. Із золотих келихів — розповідають літописи — за його столом пили за здоров’я просту горілку, а його жінка у прикрасах із коштовним камінням власноруч набивала тютюном люльки йому та послам. Проте формальну аудієнцію Хмельницький хотів улаштувати послам на базарному майдані, тому що в його мешканні не було таких великих залів. Останнє було простою відмовкою: Хмельницький хотів і мусив, як заведено у козаків, винести справу на розгляд народу. Перед великими зборами на базарному майдані, таким чином, посли виклали їхні пропозиції: віросповідання має бути цілком вільним; всім старим козакам, щонайбільше 12 000-15 000 чоловік, а також їхньому гетьману мають бути повернені колишні привілеї, але всі новіші мали б повернутися до своїх домівок та взятися за плуга, і таким чином в Україну мав бути повернений спокій. Загальний несхвальний та безладний крик був відповіддю на їхню [послів] ненависну промову. Ще нещодавно Радзивілл [Radziwill] ґвалтовно й жорстоко зайняв Мозир [Nozyr]і Туров [Turas] та звелів одного козака взяти на списи, на що Хмельницький звелів доповісти, що якщо Радзивілл має подекуди по одному козаку, то він у свою чергу має 400 поляків, над якими може вчинити право помсти. Усе це Хмельницький закинув польським послам уже під час другого обіду — чи не повинні вони були б це не лише від натовпу вислухати та перетравити? Хмельницький мусив перервати збори під тим приводом, що не всі полковники присутні. Поки що він розквартирував кожного польського посла в окремій хаті, і вони зазнали неприємності, бо час від часу окремі козаки перед їхніми вікнами голосно лаялися та глумилися з них. Кисіль обіцянками намагався умовити деяких старшин, що вони мали б витруїти зі свідомості народу войовничі думки, але ні Чарнота, ані інші не хотіли приставати на це, і поляки опинилися під ще жорсткішою вартою. Хмельницький не міг наважитися піддати посланців випробуванню другими народними зборами. Тому коли вони після марного очікування зволили відкланятися 24 лютого, то він [Хмельницький] дав їм із собою на папірці свої мирні пропозиції. Вони були такі:

1. Установлення всіх старих козацьких вольностей.

2. Вислання з країни всіх євреїв та єзуїтів.

3. Про унію більше не треба було говорити; проте католицькі костьоли могли залишатися, тільки пограбовані маєтності тих, що не прилучилися до унії, мусили бути повернені.

4. Збільшення чисельності козаків до 40 000. Їх реєстрація має проводитися навесні комісією біля Русави [Russawa]. Тим часом армії обох сторін не повинні були переходити за Кам’янець [Caminiek]та річки Прип’ять [Pipel] і Горинь [Horin].

5. Обіймання воєводської та інших коронних службових посад у Київському воєводстві із середовища вірників грецької релігії.

6. Крісло й голос у сенаті для грековіруючого архієпископа Київського.

7. Видача Чаплинського. За це Хмельницький] [Chm.] хотів звільнити всіх польських бранців.

8. Усунення Вишневецького від командування польською армією.

Польські письменники говорять за цих умов про зверхність і пиху — але навіть написаний під наглядом короля коментар про Литовський похід визнає за ним справедливість. Щоправда, він теж дивується з перебільшеності цих умов, але не знає причин: звичайна пихатість, певно, не могла б так покрити своєю полудою мужні очі Хмельницького. Ми наблизимося до правди, якщо припустимо, що відтепер Хмельницький більше не був чоловіком самим по собі, а був чоловіком від народу, який виявив йому честь слухатися його. Кисіль намагався вхопити його за його релігійність та відразу до нехристів-татар [heidnische Tataren], за його пошанівок до козаків, які не повинні були мішатися із селянами, — але все надаремно. Заледве вдалося комісарам домогтися від цього спраглого до війни народу відстрочення ворожнечі до Трійці. Хмельницький дав їм із собою листа до короля і ще одного — до канцлера.

Війна, таким чином, була гаслом із обох сторін і бажанням всіх польських магнатів, що володіли маєтками в Україні; вона була, по суті кажучи, також бажанням партії Оссолінського. Вона [партія], на велике задоволення Оссолінського, добилася в сеймі того, що король, аби заступити дорогу ненависному Вишневецькому, перебрав на себе верховне командування своїми арміями, причому стани [Stande]королівства довірили йому все ведення війни і витрачання коштів, і тільки до переговорів з козаками призначили комітет із широкими повноваженнями, що мав подати результат домовленостей найближчій сесії сейму для остаточного затвердження. Під королівською опікою мали служити Андреас Фірлей, каштелян Белза, Станіслав Лянцкоронський, каштелян Кам’янця, та Нік. Остророг, королівський виночерпій, які з 18-тисячною армією заздалегідь були послані в Україну. Цей багатьма підтримуваний почин шляхти був зірваний Оссолінським під тим приводом, що це буде безчесно щодо селян. Польські посли застали в Переяславі московського гінця, так само як і семигородського, і з огляду на першого слід було побоюватися, що не посланий до Москви благославний [священик] хотів би встановити політичний зв’язок через узи спільної релігії. Тому треба було спорядити посланців до Москви й Семигороддя, аби запобігти укладенню союзів, щодо яких були побоювання. До Хмельницького вирушити ще раз зголосився королівський секретар Смяровський [Smiarczevski] — та позаяк водночас польська армія під проводом Фірлея ще до закінчення перемир’я розсіяла декілька угруповань повсталої місцевої людності під Баром і Тарнополем [Tarnopel], то лють козаків розгорілася з новою силою: сам Смяровський начебто був убитий, а одного зі старшин, котрий радив укласти мир, було вкинуто у воду.

До початку липня війна велася малими й більшими сутичками між Фірлеєм та деякими козацькими полковниками, здебільшого з перевагою першого; малочисельній литовській шляхті під проводом Радзивілла Хмельницький протиставив спочатку Голоту [Holota], а коли той загинув під Сокалем — Подобайла і Кричевського з 10 000 чоловік. Сам він, урешті-решт, після прибуття татар виступив з армією, подібної до якої Європа не бачила від часів Переселення народів. Згідно з Пасторіусом, армія із власне козаків та озброєних українців була розподілена між 30 полковниками, з яких кожен стояв на чолі 10 000 чоловік, так що Хмельницький самих лише козаків налічував 300 000 чоловік. Ці дані, щоправда, перебільшені, але ще збільшуються іншими службовими донесеннями у Лобщинського [Lobscynski]. Щодо татар під проводом самого хана, [то їх кількість у] війську Хмельницького оцінювалося в 160 000 вершників. 10 липня воно вже дісталося укріпленого табору поляків під Збаражем, до якого ті відступили з Костянтинова [Konstantinow] і прийняли Єремію Вишневецького з підкріпленням, яке, однак, не збільшило чисельність усього угруповання понад 9000-12 000 чоловік та не відновило хиткий бойовий дух. Від голоду та від вогню 70 гармат, якими Хмельницький із високо розташованих батарей поливав табір, польська армія настільки зменшилася, що, аби мати змогу зайняти і боронити лінії, змушена була тричі звужувати табір, але ворог все одно зайняв її передні вали та наближався. 20 штурмів витримали вони, і 75 вилазок обложників вони відбили. 2 серпня вони були змушені через брак корму відігнати 1000 коней до козаків, щоб ті не полягли з голоду та не отруїли повітря, — врешті-решт вони [поляки] їли кінське, собаче й котяче м’ясо, боєприпаси скінчилися, гармати стали непридатними, перед мінами козаків треба було відступати аж зовсім у місто. Вода, що протікала поряд, була отруєна через трупи, вкинуті до неї. Козаки не хотіли пристати на жодну іншу ціну розпуску армії, окрім як за видачу передусім Вишневецького, потім також Конецпольського, Лянцкоронського, Остророга.