Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України та українських козаків

§ 10. Олександр ІІ, великий князь литовський від 1501 року, а також король Польщі, верховний правитель України в 1492-1506 роках. Його намісники — Дмитро князь Путятич і Георгій Монтовтович. Велика державна помилка Олександра в його поведінці супроти татар у 1501 р.

1492-1506.

Олександр II.

Щодо цього регента ми мусимо зауважити як головну обставину те, що він у 1493 році взяв собі за дружину принцесу московську Олену, дочку Івана Васильовича, яка настільки вперто трималася своїх грецьких догматів, що Йосип [Joseph] із шляхетної литовської родини Золтанів [Zoltan], від 1496 року уніатський архієпископ Київський і наступник Івана та Макарія [Makarius], котрі з 1477—1495 років носили номінальний титул митрополита, — безуспішно випробував на ній всі свої уніатські вміння. Вона навіть тим не дала себе звести, що в 1501 році, коли її чоловік був піднесений до становища короля Польщі, вона, як розкольниця, не була коронована разом із ним, як це за законом належало іншим королевам. Та й Олександр заради неї зовсім не займався уніатською розбудовою, що непокоїла сумління, і Україна під його правлінням залишилася спокійною з церковного погляду.

Тим більш гідною жалю вона була з політично-воєнного погляду. У 1494 році перекопські татари робили набіги на Польщу та Волинь і розбили маленьку польську армію Вишневецького. У 1496 році Ян Альбрехт, під приводом війни проти турків, несподівано вдарив по степах Молдови, попереджених угорцями [так у тексті — пер.]; тільки завдяки прибуттю литовців він був урятований від цілковитої поразки. Адже Стефан звів разом також турецькі й татарські допоміжні сили, і позаяк до їхніх рук потрапило та було продано в рабство до Азії і Туреччини дуже багато шляхетних поляків, то це спричинило всезагальний лемент про те, що король, мовляв, такими війнами прагне послабити шляхту та за спонуканням Каллінвіха [Callinwichs] домогтися необмеженого панування. Ця ідея дожила до пізніших часів, а саме доби Владислава IV і, поряд з іншими причинами, чимало завадила полякам з ініціативи їхніх королів, котрим вони не довіряли, вчинити нарешті проти турків і татар щось вирішальне. Стефан, воєвода Молдови, помстився плюндруванням аж до Вісли, спаленням багатьох поселень, напр[иклад] Перемишля, Радзіміна, Пшеворського [Peremyschl, Radzimin, Pereworsko] та взяттям у полон татарами 100000 чоловік; ба навіть усередині листопада він дав удертися 70000 туркам через Молдову до Галича, Жидачева й Самбора [Halitsch, Zydaczew und Samboc], з яких, однак, через холоднечу та сніг залишилося до 30000 чоловік. Тим часом прилеглі польсько-руські землі мали все-таки спокій принаймні від великих походів, якщо й не від дрібних нападів, і 1498 року Олександр за поданням свого полководця, котрий лежав на смертнім одрі, Петра Білого [Peter Вiаlу] призначив гетьманом Литви — як найдостойнішого — маленького статурою, але великого духом, опісля такого прославленого, однаково привітного, як і хороброго, героя Костянтина, князя Острозького; при цьому Олександр переступив через усі дурні релігійні упередження, бо ж Костянтин був відомий як ревний прихильник східних догматів. Але Костянтин, коли він 1508 року, після московського полону, знову отримав гетьманський уряд, виправдав своє обрання пізніше як блискучими хоробрими вчинками, так і незмінною вірністю та прихильністю до польсько-литовського королівства та правлячої династії. Із 33 битв, що їх він дав різним ворогам королівства, програв він усього дві через провину інших; своїх єдиновірців — московитів — він, як то личить законослухняним людям, не щадив ані найменшою мірою, тільки-но вони показували себе ворогами королівства; за різних нагод, а особливо у 1514 році під Оршею, вони мусили відчути важку Костянтинову руку — при цьому ні тривале ув’язнення в Москві, ні навіть блискучі перспективи не змогли змінити його налаштованості або втримати від втечі в його литовську вітчизну. Пізо, сам папський легат, у своєму повідомленні до Риму віддає йому належне. «Цей чоловік, — пише він, — з-поміж усіх інших дорогий королю за своє мистецтво війни та миру. Він так ревно відданий грецькій релігії, що не хоче й на волосину відхилитися від неї; вдома релігійний, побожний чоловік, у полі подібний до Ромула, він при таких великих талантах робить лише одну помилку — є чинником розколу— і за цим варто пожалкувати тим більше, що його віросповідання при його великому авторитетові серед його одновірців спонукатиме незліченну кількість людей до наслідування». Отаким добрим рукам, отже, було ввірено також оборону України; і справді: той часовий відтинок, який маємо зараз відобразити, є одним із найзвитяжніших і найблискучіших.