Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України та українських козаків

§ 9. Україна як литовське намісництво за владарювання Казимира від 1471-го до його смерті в 1492 році. Намісник Мартин Гаштольд. Першопочатки добровільного українського збройного формування, в подальшому названого козацтвом, у зв’язку із зміненою системою татарських орд.

1471 - 1492

Мартин Гаштольд.

Кияни та українці настільки мало втратили пам'ять про ту роль, яку вони відігравали в попередні часи, що в цю нову зміну вони вписалися скоріше аж ніяк не за доброю волею. Вони вважали не гідною себе покору чоловікові, котрий не був ані князем, ані їхньої віри, та ще й литовцеві, предки якого, отже, свого часу підлягали предкам киян. Вони спочатку попрохали в Казимира іншого князя в особі Михайла Олельковича, князя копильського, на той час намісника новгородського; тоді ж, коли це [прохання] було відкинене, то [попросили] принаймні володаря грецької релігії; нарешті — одного із власних синів Казимира, — але того ще можна було забрати з його першого призначення. Зрештою, згідно з рукописним літописом, великий князь скрізь настановив уроджених українців старостами, комендантами [Castellanen] й суддями, поставивши все як у правах, так і в обов’язках на рівну ногу з литовськими воєводствами й водночас зрівнявши українську шляхту з литовською, причому все це він обіцяв полишити так і на майбутнє, для себе та своїх наступників. Про релігійні свободи, що їх нібито обумовили собі українці для своєї певності, ми не вичитуємо нічого: можливо, в правовій простоті тодішніх часів українцям не могло й на думку спасти, що колись їхнім братам — литовцям І полякам - католикам — прийде в голову приписувати їм злочин із релігійних міркувань та канонів. Саме ці благодушні сподівання були вже тоді обмануті; вже тоді в Казимира та в деяких литовських вельмож давав себе знати дух прозелітизму, хоча ще й не в усій своїй насильницькій потворності. Кияни після останніх виступів Ісидора знову відновили свою церковну єдність з московським патріархом Іоною [Jonas]: папа Пій II знайшов прийнятним ухвалити в 1458 році в Римі, що уніатський наступник Ісццора — Григорій [Gregor] — повинен був утвердити духовну юрисдикцію в Києві, а Іона мав удовольнитися московською; проте на Дніпрі не хотіли керуватися тим, шо було вирішено на Тібрі. Від часів Данила Романовича 1232 року в Римі в єпископських списках зазначали й київського римо-католицького єпископа, і Генріх, Яків, Пилип, Михайло, Георгій, Михайло 2-й, Іван та Клементій, поспіль домініканські ченці, один за другим мали честь, подібно до інших благополучно влаштованих єпископів, in partibus носити ім’я єпископів Руських або Київських, не посідаючи жодної п’яді землі в Україні або хоча б одного-єдиного олтаря в Києві. В 1472 році помер останній домініканський єпископ селянського походження, але священної закваски Клементій; Казимир, який, здогадно, хотів більше просунути католицизм у тих місцевостях, відтак призначив уже не домініканця, а шляхетного литовця Войцеха Нарбурта [WoyciechNarburt] католицьким єпископом Київським. Ще діяльнішим за Казимира був Іван Ходкевич, намісник Вітебська. Після смерті вищепойменованого Григорія в 1468 році він постарався продовжити пустопорожнє шумування про унію, звелів провести новий синод 1476 року (у Вітебську?) і змусив якогось Міцаїла [Mizael], котрий від 1468 року волів називати себе уніатським митрополитом Київським, з рештою єпископів та деякими литовськими вельможами, серед яких був він сам, підписати декларацію про унію [Unions- Instrumem], яка через формальне посольство була передана Сікстові IV. Але вся ця уніатська забава тоді ще не була спроможною спонукати киян до чогось іншого, крім сміху.

Страшнішою та шкідливішою була для них і згубнішою для Польського королівства необачність Казимира щодо росіян, татарських орд і щодо оборони України супроти них. Незважаючи на переповідану вище заяву Атцігсрея, котра обіцяла частіші наскоки диких татарських орд, він [Казимир] опікувався — як йому закидає сам Нарушевич — зовсім не доцільними протизаходами і аж ніяк не спорудженням прикордонних фортець, забезпеченням їх спорядженням та утриманням достатніх залог. Мепґліґерей, щирий друг поляків, був уплутаний в криваву чвару зі своїми братами Нур Давлетом і Гайдерхаиом [Nurdulet und Hayderchan]; у 1469 році він шукав допомоги вКазимира — але той займався дратуванням хороброго угорського короля Матяша Корвіна, полишивши Менґлігерея напризволяще. Обидва його брати тим часом шукали допомоги в московитів, але Ментлігерей усе ще сподівався на допомогу від поляків. Замість цього Казимир укладає з Магометом, волзьким ханом і смертельним ворогом Менглігерея, як і всієї Перекопської Орди, як нібито розкольницької ватаги, що відокремилася від Волзької Орди, — угоду про мир і дружбу. Менґліґерей, вигнаний своїми братами, покинутий всіма, намарне благаючи сприяння генуезців у Кафі, торує своїм скаргам шлях до вух турецького султана, страхітливого 2-го Магомета; турецький флот, як здається, вперше з’являється в кримських водах; Кафа — генуезьке, Білгород — молдавське торгове місто — схиляються перед турецьким кінським хвостом, Ментлігерей проголошується перекопським ханом під турецьким протекторатом 1475 року. Ще в 1474 році цю зміну було доведено до відома поляків страхітливими спустошеннями. 7000 погано озброєних татари під проводом царика Айдора Етціґерея [Aidor Etzigerej], сина одного з перекопських ханів (Нур Давлета або Гайдерхана) обертають округи Кам’янця, Галича, Глиняна, Дунаєвця на пустелі й мало-помалу забирають у полон 100000 чоловік — саме тоді, коли Казимир здійснив був безплідний похід у Сілезію проти угорського [короля] Матяша. У цьому ж, 1474 році Симон [Simon], єпископ у Кафі, де передбачалася турецька буря, прибув до Мартина Гаштольда в Київ, щоб попрохати допомоги. Ґенуезці в Кафі припустилися подвійної помилки: вони терпіли як Менглі-герея, що втік був туди від своїх братів, так і багатьох волохів у місті. Через зрадництво останніх, а певно, і перших, Кафа несподівано швидко перейшла до Магомета — а саме так, що коли єпископ Симон 1475 року почув про це в Києві, то з переляку набув падучої хвороби й помер. Від Кафи шлях відразу проліг через Білгород, і його теж узяв Магомет через передачу [зраду?- пер.]. В усій Польщі ця подія, згідно зі Стрийковським, викликла приголомшуючий переляк; тільки Стефан, воєвода Молдови, поводився мужньо: відступивши в ліси, зміцнивши решту своїх замків, він вичекав, поки схлинув найбільший наплив турецької потуги, а тоді знову виступив на Білгород і вирвав його з рук турків.

Щоб покарати його за це, Магомет у 1476 році всією своєю силою накотився на нього та відтіснив до Хотина — та не безладна польська потуга, що зібралася під Кам’янцем-Подільським, заподіявши своїми безладдя ми більше шкоди власній країні, ніж ворожій, а шторм, котрий розтрощив турецькі судна з амуніцією на Чорному морі, зірвав що найжахливіші події, які могли би статися в тих місцевостях, і спонукав турків до відступу.

Здавалося, що в Казимира лишався один засіб утримати в статечному спокої як свого сусіда Івана Васильовича, князя московського, що прагнув піднестися, так і віднині підтримуваних турками перекопських татар — І то була дружба з Волзькою Ордою; але і для цієї останньої Казимир зробився осоружним. А саме, коли 1477 року Іван Васильович без утруднень опанував був багатий та важливий, підпорядкований литовцям Новгород, І слід було остерігатися його жадоби до [захоплення інших] подібних російських міст, що були зобов'язані сплачувати данину литовцям, — то Казимир послав одного зі своїх придворних на ім’я Стрета [Streta] до волзького хана Сахмата [Sachmat] прохати допомоги проти московіта, Сахмат, і так роздратований проти останнього через те, що той уже декілька років поспіль не хотів сплачувати звичну данину Орді, на це запрошення з’явився на річці Угрі й відтак очікував прибуття Казимира — але цей тим часом мусив через дуже звичну для нього нестачу грошей укласти мир з Іваном Васильовичем та полишив напризволяще Волзьку Орду на Угрі. Іван Васильович ще й до того підкупив Тимура, верховного візиря, надіслав заборговані за декілька років виплати й тим самим спонукав його до мирного відступу в Орду. Здається, що через погодження з волзькими татарами перекопські [татари] на якийсь час були утримані від їхніх наскоків. Коли ж, одначе, Казимир 1484 року розпорядився послати війська на допомогу молдавському воєводі, завдяки чому той переможно зіпхнув зі своєї шиї турецького султана Баязета, — то, як видається, татари захотіли помститися за це і в 1489 році заподіяли спустошення в Поділлі та прилеглих провінціях; але Ян Альбрехт, Казимирів син, наздогнав їх, коли вони зі здобиччю поспішали геть двома великими валками, та розбив одну валку за другою — а саме так, що навіть один із їхніх ханів залишився ка місці. Коли ж вони взимку повернулися задля помсти, то литовці й подільці зібралися за власним бажанням, сповнені мужньої рішучості, підкріпленої гордістю за літні перемоги, та знову підготували 9000 [дев’ятьом тисячам — пер.] татарських розбійників їхню могилу в Поділлі. І так Казимир уклав мир із їхнім зверхником, турецьким султаном, у тому ж самому 1489 році.

І тут нам буде саме до місця змалювати спосіб, у який звичайно поводилися татари під час своїх спустошливих вторгнень до Польщі, та військове мистецтво, яке вони при цьому виявляли. Коли вони виходили на таку виправу, то не брали з собою нічого, крім трішки підсмаженого проса та трішки бринзи (caseum comminatum), Зі зброї — всього лише меч, лук і сагайдак зі стрілами; зате — кілька нових ременів для бранців, а крім службових коней — безліч інших незавантажених підручних коней, щоб почасти вивозити на них награбоване, почасти — завжди мати під рукою свіжих коней для втечі; на кожного кінного татарина припадало приблизно по 2 таких підручних коня — тож армія з 80000 татар, подібну до якої перекопці в подальшому звичайно приводили з собою, володіла 200000 коней, через що вона видавалася ще страшнішою та могутнішою, ніж вона була насправді, і розтягалася на 10 французьких миль, б таких миль долалися за один день, із частими днями привалів, щоб дістатися місця невтомленими. Для своїх походів вони дуже охоче вибирали зиму, щоби своїми непідкованими кіньми безперешкодно перейти вкриті снігом замерзлі струмки та болота; потім, щоб не бути викритими, вони прокрадалися долинами й розділяли свою армію на три рівні частини; дві частини з них, утримувані як ядро війська посередині, завжди рівним кроком удень і вночі маршували вперед; третя частина прикривала фланги, але не грабувала доти, доки все військо не опинялося глибоко всередині польських земель. Лише тепер розпочинався відступ, або радше грабунок: бо ж у той час, копи центр армії пускався у зворотний марш, лівий та правий фланги обнишпорювали округу завширшки 8 -12 миль, зносили здобич до центру, відтак відпочивали й змінювалися іншою третиною з центру, яка тепер далі й далі хазяйнувала по флангах, тоді як самий центр просувався повільним кроком і стримував наздоганяючих їх поляків та литовців. Села, які зазнавали нападу, оточувалися великим чотирикутником, а вночі підтримувалися сторожові багаття, щоб жодний селянин не вислизнув. Ненависні їм як магометанам свині зганялися в амбар та спалювалися. Якщо окремі татарські зграї з флангів бували заскочені поляками й литовцями, то вони розпорошувалися, як мухи, та втікали завдяки швидкості своїх коней, причому водночас, завдяки вправності в стрільбі назад, своїми стрілами вони вражали переслідувачів. Так воно й траплялося, що за менш, ніж два тижні, 50000 чоловік захоплювалися в рабство і 50 миль квітучих ландшафтів оберталися на пустки. їхню загартовану натуру не втомлюється вихваляти Mиxaлон (який за наказом Сигізмунда Августа сам проїхав по всьому Дніпру вниз аж до Очакова й до Криму). Оскільки вони не брали з собою ні возів, ні човнів, то вони самі переправлялися через бурхливі й напівзамерзлі або гомінкі від плаваючих крижин ріки на своїх конях, тримаючись за гриви, а свої в’юки, перемотані очеретом, прикріплювали їм до хвостів. При зустрічі вони завжди намагалися зачепити лівий фланг ворога, пробуючи підступитися до нього збоку, у той час як правий фланг вони поливали зливою стріл. А в решті Михалон хвалить кочівницьку простоту, рівність та свободу, помірність у їхньому способі життя, жалість до коней, яких вони ніколи не використовували для запрягання, причому навіть їхні найшляхетніші жінки їздили на волах. Також щодо використання великої кількості християнських рабів, до якого вони вдавалися, Михалон робить роз’яснення. З Азії й з Понту, — каже він, — до їхніх портів заходять судна, що привозять зброю, одяг, коней, а в них за те виторговують рабів. Якщо татарин саме зараз не має жодного раба, то він укладає з купцем контракт про його постачання на певний час, а до тієї пори він виставляє свою людину, відловлену з польського людського звірниця. Один єврей і орендар на Таврійській косі, який бачив часті прогони натовпів польських рабів, одного разу запитав цих рабів: чи можливо, щоб у Польщі ще залишилося хоч кілька чоловік? Між іншим, польські раби на публічних торгах цінувалися більше, ніж московські. Бранці позначалися підрізанням та нівеченням носів і вух або також випіканням знаків на щоках і чолах, упродовж цілого дня їх вимучували роботою, вночі вкидали в льохи й годували тухлим м’ясом, що його не доїли собаки татар. Ті були ще щасливіші, котрих унаслідок продажу вивозили до Персії, Сирії, Аравії та Туреччини, як це доводилося чути самому Михалонові від гурту своїх земляків, котрий якраз мав бути завантажений на судно.

Можна легко збагнути, як при постійних вторгненнях татар мало бути на душі жителям Черкас, Брацлава й Канева (на відстані б миль від Таврійської коси) та жителям Очакова, або — як його називає Михалон — Доссова (Дніпро, біля гирла якого розташований Очаків, називається по-татарському й по-турецькому Occi [Ossi] або Узі  [Uzi]; звідси й назви узів [Uzen] і полоузів [Polouzen], половців (Polowzen), тобто жителів полів біля Дніпра), який тоді все ще належав полякам. Щоразу, коли татари вибиралися на рейди в Польщу, вони для переходу через Дніпро мусили вибирати одну з далі названих переправ між Черкасами й Очаковом, а саме: Кременчук [Krzemienczick], Упськ [Upsk], Гербедеїв Ріг [Hierbedejowrog], Міссурим [Missurym], Кичкас [Koczkos], Тавань [Tawan], Баргум [Barhum],Тягиня [Tychinia] та Очаків. Якби Казимир прикрив ці місця потужними фортами й цитаделями, то татарським вторгненням було б поставлено заслін. Лише через його нехлюйство жителі тих місцевостей були полишені самі на себе й, цілком природно, при переправах татар жорстоко потерпали. Наскільки дозволяла їхня малочисельність, вони могли там і сям удаватися до самооборони й для цього, зокрема, використовувати острови, розташовані нижче від Черкас аж до Очакова, котрі з деяким невеличким укріпленням могли стати неприступними для татар. Але мірою того, як ці люди мало-помалу зростали кількісно й завдяки більшій чисельності ставали хоробрішими, заміняючи оборонну систему наступальною, то вони не лише протиставилися татарам, які хотіли їх грабувати, але й плюндрували окремі татарські зграї, що поспішали назад через Дніпро з награбованим польським добром, таким чином знову грабуючи в них їхнє награбоване. Нарешті, своїми човнами, або чайками, вони навіть змушували тремтіти турків у Константинополі, а своїми сухопутними походами — турків у Білгороді й татар у Криму, — про це одностайно заявляють Зіморович, Коховський, Рудавський, Пясецький та Інші знавці тогочасної історії із сусідніх руських земель Польщі, а саме з Галича, Володимира й Поділля. Мало того, що їхні жителі через часті наскоки татар перебували в болісній непевності щодо їхнього майна та життя, вони ще й через бундючність декотрих їхніх нових панів, а саме польської шляхти, та через місіонерську сверблячку польського духівництва були доведені до розпачу. Історичний обов’язок вимагає від нас вірно змалювати цю бундючність, хоч яким дражливим у певних ситуаціях і за певних часових обставин може бути цей обов’язок. Тож нехай-бо не тільки іноземні, але й самі вітчизняні польські автори позбавлять нас цього труду; їхніми ж власними словами ми хочемо дати їм висловитися, щоб відвернути від нас усілякі підозри в перебільшенні та підтвердити великий урок: жодна держава не може існувати надійно й тривало, якщо не всі класи без винятку підлягають загальним для всіх мудрим і справедливим законам.

Боплан розповідає, що землероб три дні на тиждень мусив справляти своєму панові гужові та трудові повинності, звозити йому також за встановленими в помістях мірками певну данину в натурі, зерном, каплунами, курми на Великдень, Трійцю та Різдво, доставляти йому дрова, виконувати тисячу інших свавільно накинених повинностей, крім того — ще й сплачувати гроші готівкою та віддавати десяту частину баранів, свиней, вуликів і всіх польових плодів та кожні два — три роки — третього вола. Єпископ Пясецький виразно стверджує, що з плином часу так звані козаки збіглися докупи з прилеглих руських земель Польщі. Зіморович додає, що то буцімто були ті, котрі в Галичі та в околицях Львова [Лемберґа], бажаючи уникнути примх шляхтичів, примандрували на дикі острови Дніпра й взагалі в Україну, яка перебувала під м’якішими литовськими законами. Скарга [Skarga], єзуїтський проповідник за правління Сигізгмунда III, називає це [явище] козацьким відчаєм [Kozacka desperacya], коли хтось усе розтринькує, проциндрює і потім як боржник тікає [в Україну]. Ще за часів литовця Михалона щовесни до цих місцевостей прибували молоді люди, щоб уникнути або батькового насильства, або рабства й праці, або покарань, або несамовитих вимагачів боргів, або ж якось інакше знайти своє щастя та здобич. Тож хіба дивно, що потім такі люди, як Михалон далі запевняє, добрали смаку в чудовій місцевості, у вільному способі життя й у відбитій у татар здобичі; причому вони там же облаштували своє постійне мешкання, через полювання, риболовлю та бойові сутички ставали загартованішими й дедалі сміливішими, зневажаючи життя та небезпеки, й більш підприємливими.

Як зле шляхта в Галичі, Волині, Поділлі воліла поводитися зі своїми підданими — можна бачити вже з селянської війни, що виникла 1492 року й котру зчинив якийсь Муха, зібравши до гурту близько 10000 волохів і покутян [Walachen und Pokutier]. Тож, хоча Микола Ходецький дуже скоро придушив увесь заколот безпорадного селянського люду за допомогою тамтешньої шляхти, але хто ж із заколотників не хотів би вже тоді пошукати свою фортуну, тікаючи до Дніпра? Хто ж не хотів би податися за ними, коли через саме повстання, після того як його було придушено, доля селян, як і після всіх селянських війн середньовіччя, погіршилася ще більше? Такі були, отже, перші маленькі порухи козацької держави, що стала згодом такою страшною. Такі були церковно-політично-воєнні обставини України, коли Казимир помер у зазначеному році 1492-му.