Історія України та українських козаків

§ 8. Симеон Олельковйч, Київський князь, — під верховною владою Казимира, короля Польського й Великого князя Литовського (1455—1471)

По смерті Олелька, від котрого Слуцькі князі успадкували родове ім’я Олельковичів, його сини Симеон [Simeom] та Михайло [Michael] зажадали розділити навпіл [владу] у місті та Київському князівстві, але Казимир не дозволив цього: Київ мусить шанувати свого власного володаря й захисника [в особі] Симеона Олельковта, котрий уже 18-річним юнаком уславив себе перемогою над 12-тисячним татарським військом, що за згаданого вище становища Орди було вкрай необхідно. Водночас Копиль і Слуцьк отримали в особі Михайла Олельковича свого власного володаря. Симеон Олельковйч мав таку безумовно чудову репутацію сміливця й справедливої людини, що 1456 р. значне угруповання литовської знаті на чолі з Йоганном Ґасштольдом [Johann Gastold], свояком Симеона, хотіли винищити його й визнати Великим князем Литовським. [Литовську шляхту спонукували до цього] доводі часта відсутність Казимира та інтереси Подолії, котрі не могла боронити особа, яка була одночасно королем і Великим князем Литовським. Але Казимир ще відбив цей удар завдяки підкупам та обіцянкам і завдяки партії Монівіда [Moniwid] Трокійського, котра зберегла йому відданість. Вражаючим та, вочевидь, пов’язаним із литовсько-польським національним розбратом стало нове вторгнення татарів до Поділля в 1457 р. Татари впень знищили Бучаки [Buczacky] й Лащ [Lasch], які не витримали навали. Через цей розбрат, що постійно зростав, литовці 1460 р. повторили своє прохання про те, щоб Казимир або постійно знаходився з ними, або дозволив їм мати свого власного Великого князя, а саме Симеона Олельковича. Та король виправдовував себе клопотами, пов’язаними з Прусською війною, яка не лишала йому часу для достатньо важливих змін у внутрішніх справах. У той час Симеон, якому двічі не пощастило з великокнязівським престолом, марнував своє дозвілля на богослужбові справи й відбудував, за що його вихваляли рукописні анали, Печерську церкву Пресвятої Богородиці, що протягом 200 років, тобто з часу монгольських спустошень, лежала в руїнах. 1467 р. він отримав також можливість виявити свою мужність у боротьбі з волзькими татарами, які під проводом Маняка [Maniakj, за наказом їхнього Верховного хана Магомета [Mahomet], якраз, коли Казимир проводив у Гродно Литовський сейм, трьома [численними] загонами форсували Дніпро. Перший загін повинен був здійснити напад на литовців, волинян та українців — під Кам’янцем [Kamenjeb], Житомиром [Sitomir], Кузьмином [Kusmin],Жидовим [Zydow]; другий — на подолян; третій — на молдован. Остання лавина [татарів] під орудою одного із синів Маняка тричі була розбита молдавським воєводою, а сам царьок [Carzyk] потрапив у полон. Коли Маняк за допомогою посольства зі 100 вершників та погроз почав вимагати його повернення, Стефан наказав зарубати його на очах посланців; а самих посланців він наказав закопати всіх, окрім одною, і цього одного з відтятими вухами й носом, — повернути, щоб [той зміг] про все, що трапилося, повідомити своєму зверхникові в Орді. Другий загін теж не зміг багато домогтися на Поділлі, оскільки доволі численна польська армія зібралася під Теребовлем. Усю [свою] злість перший загін татарів зігнав на Волині та в Литовському Поділлі, бо литовці стягнули свої сили не досить швидко й до того ж вони були не достатньо чисельними, а без їхньої допомоги і нащадок Атцигерея на ім’я Менглігерей [Mendligerei], котрий, про що мимохідь зазначимо, в 1461 р. повернув Вітотвдові подаровані Тохтамишем усі руські князівства, котрий, будучи ворогом волзьких татар, з більшою охотою обрушився б на них, котрий ще раніше застерігав від них литовців, — спромігся зважитися не на багато, навіть зовсім на дещицю, оскільки він не міг повністю покладатися на своїх братів Нурдулея [Nurdulej] та Хайдерхана [Hayderchan]. Та здавалося, що від України й цього разу СимеонОлелькович загрозу відвернув. Усвідомлюючи, що віддано служив своєму коралеві Казимиру, він надіслав йому, перебуваючи на смертній постелі 1471 p., у дарунок білого скакуна із сідлом, на котрому він бився за нього з татарами, і доручив його [заступництву] свого сина Василя та дочку Олександру [Alexandra], чи Олельку [Оlеlка]. Та все ж опісля Його смерті Казимир оголосив на Раді литовської знаті, напевне, з особистих міркувань, щоб помститися за дворазове намагання Симеона Олельковича привласнити Литовський великокнязівський титул, Київське князівство Литовським намісництвом і обрав для [такого] правління (щоб уникнути невдоволення та протидії [з боку] польської шляхти) такого собі литовця, а саме — Мартина [Martin] з роду відданих Олельковичам Гаштольдів. Так покарав Господь, — зазначив побожний укладач Синопсиса, гріхи руських. Так Київське царство стало князівством, а князівство — навіть намісництвом.