Історія України та українських козаків

Казимир, Великий князь Литовський 1443 р. знову віддав Україну, як власне князівство, Олелькові Володимировичу 1440—1455 pp.

Після вбивства Сигізмунда [Кейстутовича] Олелько Володимирович, князь Слуцький, був, природно, звільнений з-під арешту й відразу ж став одним із кандидатів на велике княжіння у Вільні. Проте з причин, про які йшлося вище, воно перепало католикові Казимиру Ягеловичеві, братові Владислава — короля Польщі та Угорщини.

Цьому Казимирові, настільки ж хоробрій, як і справедливій людині, завдяки його гетьманові Кішці [Kiszka], 1442 р. пощастило дати відсіч московитам, коли вони за допомогою казанських татарів вторглися до В’язьми. Тоді ж Великий князь Московський зазнав нищівної поразки від Могамета [Mohamet], хана іншої, — можливо, Киргильської [Kirgielskischen] орди (див. вище, §4), та його сина Момочака [Momosziak] під Суздалем. [Таким чином], московитів присилили до миру й спокою. Потім Казимирові за допомогою Йогана Ґаштольда пощастило витурити з Києва та Сіверського Брянська[Severisch Bransk] й загнати до Мазовії князя Михайла, сина вбитого Зигмунда Кейстутовича, коли той після марних спроб закріпитися в Троках і Креві зажадав було того ж 1442 р. досягти цього за допомогою московитів у Києві. Олелько Володимирович без заперечень присягнув йому [Казимирові] на вірність, за що й отримав свою частку батьківського спадку зі згоди всього литовського Сенату, котрий знову визнав справедливими зазіхання Олелька, а саме: визнав Київську область у повному її обсязі як князівство. Завдяки чималому авторитетові Казимира, не турбували Київське князівство й татари. Перекопські, Бокриновські [Bokrinow2er] та Сириновецькі [Sirinowzer] татари, хан яких (Єремфорден) ([Jeremforden]) помер без спадкоємців, 1443 р. вирушили до Казимира, щоб прохати собі хана в особі Абигірея [Abigerej] або Хаджигерея [Hadgigerej], котрий утік із Орди до Литви й там перебував при дворі Казимира. [Але] Нарушевич гадає, що він був сином Бетсабула [Betsabul], або Тохтамиша [Tokatmyb], й народився під час перебування свого батька в Троках, у Литві, ще за часів Вітолвда. Хоча татари розповідають про нього, [що] це нащадок старовинного роду монгольських ханів й родоначальник кримських ханів, котрі носили його ім’я Ґерей; потайки виховувався одним татарином — Ґереєм, чиє ім’я він опісля, коли він у 18 років — як спадковий принц — був відпущений ним, прийняв як прізвище. Якщо поєднати ці дві думки, то можна [припустити], що Атцигерей [Atzigerej] дійсно був сином Бетсабула, або Тохтамиша, і разом із ним поїхав до Орди; тут він після невдалого для його батька бойовища, потайки виховувався одним татарином на ім’я Ґерей, котрий приблизно у 18-річному віці відпустив його Із достатніми свідченнями про його походження, й зумів послати до Литви, щоб він за допомогою литовців отримав батьківський престол. Збереглося багато свідчень про те, що Казимир виконав прохання татарських посланців й у Вільні урочисто возвів цього Атцигерея [Atzigerej], або, за Сгрийковським, Ачкерея [Aczkierej], на татарського хана, а також за допомогою литовського маршала Радзивілла [Radiewill] допоміг йому в супроводі численного литовського загону закріпити за собою щойно отримане звання.

Щасливою у ті часи була Україна; її володар був одновірцем із її населенням - і до того ж віданним васалом Казимира, якого він 1447 р. супроводжував до Кракова під час його коронації на короля Польщі. 1448 р. Михайло Зигмундович опісля тривалих поневірянь урешті-решт підмовив перекопських татарів до набігу на Поділля й після незначної сутички привласнив собі Стародуб, Путивль, Брянськ та ін. І коли король, зібравши чималі військові сили, знову вигнав його, [він] утік до Московії. Та замість очікуваної допомоги він знайшов там свою погибель: російський ігумен умертвив його отруйною просфорою.

Тоді ж, 1449 p., неймовірно зросло суперництво Польщі й Литви за Поділля, і коли того ж року волзькі татари знову просочилися до Поділля, не зачепивши Ерацлав і Литовську територію, що була підпорядкована литовському дворянинові Ґеоргові, то поляки звинуватили литовців [у тому], що вони, або ж безпосередньо Казимир, закликали сюди татарів для розграбування Польського Поділля. Це звинувачування стало ще більш вірогідним, коли 1451 p., після минулорічної поразки польсько-руського дворянства від Молдавського господаря Богдана, татари здійснили спустошливі походи до самого Лемберга [Lemberg] й Гродецька [Grodeck], але Литовське Поділля й Україну постійно щадили. А коли вони знову з’явилися 1452 p., то загарбали так званий замок Рові [Rowi], котрий королева Бона наказала знову відбудувати, під новою назвою Бар, і захопили Із собою трофеї. Чотири рази вони удавали, що хочуть повернутися до своєї Орди і стільки ж разів верталися, щоб мати можливість грабувати й полонити люд, котрий [опісля їхнього удаваного відходу] повертався зі своїми пожитками зі своїх схованок. Тому король, щоб відвернути від себе всілякі підозри, змушений був удатися до суворих заходів і виставити польське військо супроти татарів. Але його литовці перетворили підозру, що тяжіла [над ним], на впевненість, коли відіслали маршала Радзивілла з подарунками до Волзького хана Садахмата [Sadachmat], щоб віддячити йому за вторгнення. Поляки плели інтриги не меншим чином: імовірно, за їхнім напучуванням сталося те, що Атцигерей, Перекопський хан, напав на Садахмата, коли той із своїми трофеями посунув із Поділля до Орди, змусив його та самого Радзивілла до втечі в Литву і привласнив усі дарунки Радзивілла. Казимир не міг [поступитися інтересами] поляків і надати притулку Садахматові: під приводом збереження дружби з Атцигереєм він ув’язнив його [Садахмата] в Ковно. Але, з іншого боку, цей акт, як доволі точно зауважує Нарушевич, [завдав] величезного лиха полякам. Унаслідок того, що Атцигерей і його Перекопська Орда мали прихильність [з боку Казимира], а Волзька [Орда] втрачала сили, русини й московити розширювали свої можливості, щоб позбутися опіки Волзької Орди та використати свої сили супроти Польщі.

Зі свого боку, Атцигерей не прогавив нічого, щоб зміцнити свою владу на Дністрі та Дніпрі й у їхніх гирлах. Він підкорив своїй верховній владі величезну кількість невеликих [територій] і особливо рештки Ногайської Орди, глибше проник до Криму, присилувавши генуезькі торговельні міста до сплати додаткової данини, й уперше дав своїй Орді найменування: Кримські татари. Але зовні, для годиться, він удавав себе залежним від Казимира васалом. Він утримував особисту охорону із поляків, дозволив йому [Казимиру] [укладати] торговельні договори та вільний доступ до Кафи, [надалі], запевняє Чарницький [Szamicky], дозволив, щоб у Білгороді [Bialogrod] польські судна завантажувалися зерном і перевозили його на Кіпр, 1460 р. дозволив Казимиру втягнути себе в Богемську війну, а Папі, коли той 1466 р.

переконував його до вступу у війну супроти турків [відповів], що його співучасть у ній залежить від короля Польського. Мирне життя в українських землях тривало до 1467 р. коли помер Атіщгерей. Незначні татарські загони, котрі не могли, чи не воліли залишатися бездіяльними, неодноразово карали своїми розбоями Подільські й Галицькі, але аж ніяк не українські землі. Так, наприклад, 1453 р. Іван, князь Острозький, розбив один такий загін біля Теребовля, та так, що ніхто не вислизнув, і, відбив у нього 9000 полонених християн. 1455 р. сам Атцигерей пропонував Казимиру добре зміцнити свої подільські й волинські замки, оскільки він не міг поручитися за своїх схильних до розбою та грабунків синів і підданих.

Ще одна перевага України визначалася несхитною позицією Одеська в релігійних справах. Щоправда, 1451 р. Казимир, унаслідок притаманній роду Ягеллонів побожності, запросив Йог. Капістрана [Joh. Capistran], котрий чинив чудеса під час навернення [у католицьку віру] богемських гуситів, для таких же справ у руських землях, що межували з Польщею та Литвою. [Казимир] змальовував йому цих руських як наївну, темну та позбавлену будь-якої світської вченості націю, яка попри все прагне добра, але виключно на догоду традиціям вірна своїм релігійним звичаям. Якби не це, вона не почала б уперто захищати свої хибні погляди й це забезпечило б повний успіх зусиллям, спрямованим на її навернення [в католицьку віру]. Цей лист яскраво свідчить про те, яким далеким був здоровий глузд Казимира [від думки] про застосування насильницьких засобів.

1452 р. Ісидор [Isidor] у Римі склав із себе звання митрополита, став кардиналом, і водночас зі своїм колишнім побратимом по монастирю в Константинополі, Григорієм [Gregor] котрого Папа Миколай IV оголосив своїм наступником і митрополитом Київським, подався до Польщі, щоб звідти, виходячи з накресленого ним грандіозного плану, надати допомогу утискуваним константинопольцям. Казимир зустрів обох дуже ґречно й поштиво, одначе не забуваючись настільки, щоб силоміць нав'язувати Григорія киянам або ж виявляти бажання офіційної підтримки Ісидорові в такій його авантюрній поїздці. Потому Ісидор умовив багатьох російських і польських дворян, прибув — певно, морем, — під Константинополь, пробився крізь численні турецькі загони — чим дуже добре допоміг Палеологові під час облоги. Та все Ж нестримно надходив накреслений долею останній день Візантійської імперії (29 травня 1453 p.). Ісидор знову втік до Рима, був піднесений Пієм 11 до [звання] почесного патріарха Константинопояьського й помер там же 1463 р. 1455 р. помер також і Олелько Володимирович, князь Київський і Копильський [Furst von Kievund Коруl]. Стрийковський віддав йому хвалу як розумній, діяльній та справедливій людині.