Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України та українських козаків

§4. Скиргайло, князь Київський, убитий. Вітовт, верховний управитель України — до Чорного моря; князі Іван Альгімунтович і Андрій Іванович із роду Г.Ольшанських, його намісники (1394 - 1430).

Невдовзі після того, як Скиргайло повернувся зі своїми воїнами після захоплення цих місць, його викликав настоятель Київської Лаври й наступник митрополита Київського, (який у той час обрав місцем своєї резиденції Володимир-Суздальський, а пізніше - Москву), до себе в садибу [Vorwerk] й отруїв його так, що він невдовзі після цього помер у Києві. Це, напевне, могло трапитися лише через особисту помсту настоятеля або завдяки його відданості Володимирові Ольгердовичу, оскільки інші кияни під час його [Скиргайла] похованні в Києво-Печерській Лаврі виявили велику жалобу.

Вітовт оголосив тепер знову Київське князівство тільки лише Литовським намісництвом, і призначив управляти ним свого вірного помічника [за] колишніми справами — Гольшанського князя Івана, сина Альгімунта, брата Міндовга (1396). Дійсно, безстрашний намісник для цих країв був більше ніж необхідним. Тамерлан, у татарів — Темиркутлук, за Стрийковським, це означає «Щасливий Меч», Інші його називають Тимурленг [Timurleng], тобто «кульгавий Тимур», Бухарський хан і, напевно, потомок Чингісхана, вірив у своє божествене призначення — відновити колишню велику імперію Чингісхана; він вигнав відомого [на той час]Тохтамиша, хана Волзької Орди, і змусив його шукати допомоги у Вітовта. Три брати, його васали і хани Кримської [Krimmischen], Киркильської [Kierkielskischen] і Манкопськой [Mankopfkischen] орд, забули ввесь страх перед литовцями [настільки], що почали тепер збирати в Поділлі щорічні податки. Вітовт не міг [тоді] розпочати сварку з татарами — ні через цю останню обставину, ні через прохання Тохтамиша, Спочатку він повинен [був] надійно захистити литовців від Свидригайла й інших нападів і підкорити своїй владі Вітебськ, Смоленськ і Казань; [і також] ця надзвичайно смілива і обережна людина відмовилась укладати офіційну угоду з Тохтамишем - законним ханом Золотої Орди, котра раніше від [хана] Батия мала верховну владу над руськими князями. Коли 1396 р. Вітовт міг уже спокійніше перебувати в Смоленську, він послав свого литовського полководця Ольгерда у напрямку Дону , щоб дізнатися про чисельність і розташування татарських орд. На своєму шляху він наштовхнувся на тих трьох вищезгаданих ординських володарів, розбив їх, надіславши до Смоленська звістку про свою перемогу та їхню смерть. Цим [самим] він вдихнув у Вітовта стільки мужності, що [той] 1397 року з великим військом посунув через Київ проти Азова, доки не досяг Дону. За одним и відомостями, він узяв із собою дві татарські орди як військовополонених, за іншими - як друзів і союзників. Потім він частину цих [татар] відіслав Ягайлові, який охрестив їх, оселивши частину у Литві біля річки Вага [Waga] і вони надалі досить успішно використовувалися як вояки; від них походить багато шляхетних литовських родин.

Завдяки цьому успіху й завдяки союзу, вдало укладеному з Московським князем Василем, здійнялася душа Bimoemoea до грандіозного плану — просунутися до Волги й згідно обітниці, [даній] Тохтамишу,назло Тамерлану, повернути [йому] як ханові Орду на Волзі. 1399 року він скликав до Києва свої війська, керуючись настановами Тохтамиша, переправився через Псел і Сулу й, нарешті, біля річки Ворскли зустрів полководця Тамерлана Едигея. Від нього, [Едигея], через [безумовну] перевагу в силі, він зазнає повної поразки; як результат — загинуло багато шляхетних поляків, що брали участь у поході, й багато литовських удільних князів. Один з них, на ім’я Іван Борисович Київський, повинен був, напевне, бути наступником Івана Альгімунтовича у намісництві. А наступником цього Івана Борисовичау намісництві мусив стати, напевне, Олелько, князь Слуцький, оскільки він 1408 року очолив киян у Московській війні. Але змальована вище поразка немала ще безпосередньо шкідливих наслідків, оскільки Тамерлан утрутився в Турецьку війну, що завершувалася і отримала широкий розголос завдяки захопленню в полон Баязета (1402 року при Анкарі); а Вітовт із часу свого походу 1397 р. залишив у страху розрізнені загони татар за Дніпром —й Україна дістала спокій. Ми знаходимо Седі ISedy] (Solton Zeledyn - у Стрийковського) сина Тохтамиша, як помічника Вітовта в Руських війнах: литовець Михайло [Michaylo], який жив за Сигізмунда, запевняє нас: Очаків на той час був литовською колонією, а в Тамані [Тawan] була литовська митниця під назвою Вітовтова Лазня [Laznia Witoldowa]. Якраз після того він призначив згаданим (вище] ордам ханів на свій розсуд із осілих у Литві татар. Коли син Седі [Zeladyns] Керемберден [Keremberden] не захотів лишатися вірним [йому], то Вітовт наданням татарської шапки й яскраво-червоного каптана підніс до ханської гідності відомого Бетсабула [Betsadul], якого татари називали Тохтамишем [Токаіту]. Після такої перемоги над Керемберденом і після його смерті до Литви приїхав його брат Єремферді[Jeremferden, котрий ухилився від битви [для того], щоб заручитися милістю Вітовта. За допомогою литовців і особливо маршала Радзивілла він і взяв гору над Керемберденом і 419 р. й залишився єдиним татарським ханом і васалом Вітовта.

Згідно з литовським архівним джерелом Довгелли [Dogiel], старійшини Києва, Черкас, Канєва та ін. у часи Сигизмунда І вважали, що кордон Литви здавна [проходив] по Дністру — звідти, де в нього впадає Мурафа [Morawa] І далі аж до його гирла і до Тягині [Tehin]; звідти — до Очакова [Oczakow] і до гирла Дніпра, далі до Тамані [Tawan], де була переправа, половина прибутку від якої належала литовцям, а друга половина перекопським татарам. Від Тамані кордон простягався до Вовчої води [Owczawoda] по Орельці [Огуса] й [Soma] так, як його позначив ще Симеон, каштелян князів Олельковичів[Simeon Olelkowitschische Fiirstliche Castellan ] із Черкас, на прізвище Свірплов [Swirplow], за наказом своїх володарів. Ці відомості переконливо підтверджуються [наступною] обставиною: 1415 р. Вітовт на прохання грецького імператора, обложеного в Константинополі Магометом I [Mohamed І], надіслав униз по Дніпру чималу кількість зерна й продовольства, що були завантажені на судна в литовському порту [гавані] Качибей [Kacibej] й доставлені до Константинополя. Нарешті, Стрийковський запевняє, що крім [згаданих] татар на Дніпрі були також перекопські [татари], два султани й потім відомий Девлет-Гирей [Dewletkierej]; киркильські ж татари[Kirkelskicshen Tataren] перейшли від нього до хана Магомета [Mahomet].

Того ж, 1415 p., Вітовт також перебував у Києві, де наказав обрати руського митрополита. Та, однак, саме цей останній — митрополит Київський Петро - обрав собі резиденцію в Москві і Вітовт не хотів допускати того, щоб святий Софійський собор у Києві залишався [осиротілим], в той час, як митрополит із Москви буде збирати церковні податки з Києва. Тоді ще до початку 1415 р. зібралися владики чи єпископи з Полоцька, Чернігова, Луцька, Владимира, Перемишля, Смоленська, Холма і Турова і відіслали єпископа Полоцького Феодосія [Theodosius] до Константинополя з проханням до імператора й патріарха - висвятити його на Київського митрополита. Гмператор і патріарх відкинули запропонованого ними кандидата й послали туди як митрополита грека на ім’я Фотій. Та оскільки він менше перебував у Києві, ніж у Греції і свої прибутки разом із багатьма церковними скарбами забирав туди, то єпископи були ним также мало задоволені, як і Вітовт; і тому перші обрали 15листопада 1415 року в Новгороді митрополитом Київським болгарина, на ім’я Григорій Цамблак [Keniw[ak]. Щоб зробити цей вчинок законним, вони послалися на канон Апостольської Церкви, за я ким два чи три єпископи можуть обирати архієпископа і на схожу подію в часи, коли через значні грошові вимоги константинопольцІв руські єпископи (без затримки) обрали митрополита. Терплячість і чесність (Вітовта) не дозволяють сумніватися в тому, що він у цій справі діяв порядно І вчинив [так], керуючись суто державницькими міркуваннями; наприклад, тим, котрі дорікали йому в дозволі татарам оселятися в Литві та в їхньому збагачуванні, він відповідав, шо навіть леви звикаютьдотих людей, котрі приносять їм їжу, і шо з цих татар завдяки хорошому ставленню ще вийдуть порядні литовці. Однак уже його наступники розглядали київську митрополію як уніатську пастку, за [допомогою] якої вони хотіли піймати східних християн-українців. Ходикевич [Chodykiewicz] стверджує: вже Григорія Цамблака Вітовт умовив звернутися з приводу [укладання унії] з листом до Констанцьського собору й навіть поїхати до Рима. Ось так злощасні спустошливі релігійні чвари могли б так рано розпочатися в тих місцях! Як відомо, тоді ж було вирішено — ніколи більше не дозволяти висвячувати Київських митрополитів у Константинополі.

1416 р. Україна зазнала за свого зазвичай доволі хороброго, пильного й удатного володаря ще [й] іншого відчутного потрясіння. Тевтонські рицарі, непримиренні, хоча й глибоко принижені 1410 р. під Танненбергом вороги литовців, віднайшли спосіб об’єднатися в боротьбі проти них із Волзькою ордою, і згодом, у 1416 p., татари під орудою їхнього тодішнього хана Ецигея дійшли до Києва, розграбували, спалили й спустошили все місто так, що його мешканці ще в часи Стрийковського не могли оговтатися від цієї руйнації: лише замок не скорився їм [ворогам]. 

Однак, за свідченням Кромера, Едигей невдовзі розкаявся у своєму зухвалому [вчинку] й, остерігаючись помсти з боку Вітовтатайого союзника Єремферді [Jeremferden], надіслав величезну кількість подарунків і почав просити про укладання й закріплення миру.

Оскільки 1417 р. Вітовт брав шлюб з Юліаною, дочкою свого Київського намісника Івана Альгімунтовича, то, здається, він призначив, можливо, у зв’язку з відставкою князя Слуцького Олелька, свого гольшанського свояка Андрія Івановича намісником в Україні й незабаром після того, близько 1422 p., - князем Друцьким. На знаменній зустрічі Ягелла, Вітовта й імператора та мадярського короля Сиґізмунда в Луцьку 1429 р. з’явилися також посли Волзької й Перекопськоїорд; самі хани з’явилися 1430 р. у Вільно, коли старий, слабий Вітовт забажав там коронуватися королем. Від засмучення, що посланцям, котрі повинні були доставити йому корону, було заборонено проїждати через Польщу, він помер ще в тому ж, 1430 р.