Частина III

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

3.2. РАДЯНСЬКА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ У 20-30-ті РОКИ. СТАНОВИЩЕ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

§4. Установлення монополії комуністичної партії на владу

Згідно з Конституціями 1919 і 1929 років, вищим законодавчим органом УСРР проголошувався з'їзд Рад робітничих, селянських, червоноармійських депутатів, який скликався до двох разів на рік. Між з'їздами законодавчу владу брав на себе Всеукраїнський центральний виконавчий комітет Рад (ВУЦВК). Виконавча влада належала Раді народних комісарів (РНК). На місцях діяли ради різних рівнів та їх виконавчі комітети. Поступово відбувалося посилення центральної влади за рахунок місцевих рад, помітнішу роль почали відігравати їх виконкоми.

Провідна роль у політичній системі СРСР та Української СРР тоді належала комуністичній партії. Узявши під контроль ради, більшовики почали діяти спочатку як урядова (коли в радах ще були представники інших партій), а потім як державна партія.

Оскільки основною метою більшовиків у державному будівництві, за Леніним, було зруйнування старої державної машини й створення власної, то постало завдання забезпечити цю машину власними кадрами. Висунення «своїх» на керівні посади пронизувало всю діяльність партійних комітетів.

Унаслідок такої кадрової політики радянський апарат став тотожним партійному. За тодішнього дефіциту досвідчених управлінців більшовики часто використовували для заміщення важливих посад (як правило, радянських та господарських) вихідців з інших партій, які перейшли до їх рядів. Так, в українському уряді у 1923 р. було троє колишніх меншовиків.

Комуністична партія протягом першої половини 20-х років еволюціонізувала за такими основними напрямами:

— перетворення партії з революційної організації, ціллю якої було повалення старих політичних інститутів та зміна форм власності, на державну партію;

— монополізація політичного становища через усунення інших партій;

— зосередження влади в руках вузького кола партійних керівників.

Стосовно більшовицької партії цього періоду цілком підходить визначення «залізний закон олігархії», сформульоване німець ким істориком і соціологом Робертом Міхельсом (1876-1936).

Згідно з ним усі організовані політичні партії, особливо масові, в яких рядових партійців відділяє від лідерів інтелектуальний і професійний рівень, мають тенденцію, якими б демократичними не були їх принципи, до формування закритої олігархії. Концентрація влади в руках небагатьох призводить до зловживання нею. Вожді, яких маси виштовхують на гребінь подій, стають їх володарями.

З переходом більшовицької партії від завдань, пов'язаних з руйнуванням старого, до створення й управління новим, дисципліна, уміння підкорятись набули в ній особливого значення. Іншого змісту набуло й членство в партії, вихід чи виключення з якої означало і відсторонення від політичної діяльності.

Згідно зі Статутом ВКП(б) основним організаційним принци пом партії був демократичний централізм. Цей термін вказував на подвійний процес, за якого повноваження зростали від партійних осередків у містах, на заводах, у селах, через проміжні місцеві, обласні комітети до Центрального комітету, який був органом з'їзду. З їх використанням підтримувалася дисципліна зверху донизу, оскільки кожен партійний орган підпорядковувався вищому. Проте в дуалізмі (двоїстості) цього терміна приховувався і суперечливий процес — боротьба між демократією та централізмом, між потоком зростаючих від периферії до центру повноважень і дисципліною, яка нав'язувалася зверху й кваліфікувалася як дієвість виконання. Тенденція до централізації партії ставала домінуючою.

Ототожнення понять «партія» і «держава» спричинило пере несення диктаторських методів управління державою на методи керівництва партією, яка стала державною. В умовах загальної диктатури жоден політичний інститут не може бути демократичним, тим більше партія, яка сама запроваджувала диктатуру в державі. Політика партії не залежала від голосів виборців, їх позицій, думок. Від імені партії диктатуру офіційно здійснював ЦК, а потім, з розширенням його складу, Політбюро ЦК. Створена більшовиками на початку 20-х років система влади була наскрізь олігархічною.

Партія стала невід'ємною частиною тоталітарного режиму, яка своїм впливом охоплювала та контролювала все життя суспільства. Здійснювалось це шляхом організації партійних осередків на всіх підприємствах та організаціях. Влада в країні зосередилась у руках партійного апарату. На вершині цієї піраміди перебував Сталін, який до 1929 р. позбувся всіх своїх суперників і став фактичним диктатором Радянського Союзу.

Для утвердження диктату партії постійно збільшувалась кількість партійних організацій. Практика створення великої кількості парторганізацій висвітлила недоліки функціонування територіальних райкомів, які не змогли ефективно контролювати низові структури. Тому було створено нову ланку партійної піраміди — фабрично-заводські партійні комітети, які контролювали роботу дирекції. Без них не вирішувалось жодне питання життєдіяльності підприємства.

Командно-адміністративна система не потребувала творчо й критично мислячих людей, що спричинило суттєві зміни в кадровій політиці. Остаточно були відкинуті гласність і демократизм у підборі та висуненні керівних працівників. Головним критерієм при призначенні на посаду стали відданість, дисциплінованість, здатність будь-якою ціною виконати вказівку вищої інстанції. Нові кадри пройшли сувору підготовку із засвоєння сталінських методів управління.

У 30-ті роки відчутнішим ставав дисонанс між об'єктивними вимогами економічного розвитку і здатністю політичного керівництва компетентно реагувати на них. Звідси — хитання в економічній політиці й пов'язані з ними провали, які породжували в інтелектуально послабленому вищому ешелоні влади прагнення вирішувати все «простими» директивними методами. На передній план вийшли люди, здатні до адміністрування, «фельдфебельства». Більшості з них не вистачало загальної підготовки: понад 70 % секретарів райкомів та міськвиконкомів, 40 % секретарів обкомів, крайкомів і ЦК компартій союзних республік наприкінці 30-х років мали лише початкову освіту. Природно, що вони потребували детальних інструкцій зверху. Ще нижчим був рівень загальної та політичної культури в основі цієї піраміди. Неграмотні в компартії становили 3 % . Майже п'ята частина всього населення країни теж залишалася неграмотною. Залишки старих ілюзій, традиційні патріархальні уявлення про форми керівництва, відсутність гласності й цілеспрямована дезінформація сприяли утвердженню тоталітаризму.

З утвердженням командних методів керівництва партійні органи все більше зросталися з господарськими й радянськими. Відбувався перехід від функціонального до виробничо-галузевого принципу побудови партійного апарату. Як і скрізь по країні, в ЦК КП(б)У, обкомах, міськкомах і райкомах партії були створені промисловий, транспортний, сільськогосподарський, планово-фінансовий та інші відділи. За подібним принципом було реорганізовано апарати радянських і господарських органів. Так у середині 30-х років були створені умови для прямого управління через партапарат усіма сферами суспільного і господарського життя.

Зміцнення командно-адміністративної системи вимагало від компартії інших якостей, ніж у роки НЕПу. Замість певною мірою аморфної, що було спричинено перманентними внутріпартійними дискусіями, поставала дисциплінована, зорієнтована на неухильне виконання директив центру монолітна організація.

Наприкінці 20-х років набагато жорсткішим став внутріпартійний режим, зникали залишки внутріпартійної демократії. Так, у 1928 р. ЦК партії припинив надсилання на місця стенограм пленумів ЦК, планів роботи Політбюро та Оргбюро; у 1929 р. перестав виходити інформаційний журнал «Известия» ЦК ВКП(б); усе рідше скликали партійні з'їзди, конференції, пленуми ЦК (до 1925 р. з'їзди ВКП(б) відбувалися щорічно; піс ля XIV з'їзду (1925) XV відбувся через 2 роки (1927), наступний XVI — через 3 (1930), XVII — через 4 (1934), XVIII — через 5 років (1939). У 1934 р. ЦКК — РСІ (Центральна контрольна комісія і Робітничо-селянська інспекція), які мали повноваження контролювати партійно-державні органи всіх рівнів, були ре організовані в комісії партійного контролю при ЦК ВКП(б) і Комісію радянського контролю при Раднаркомі СРСР, тобто органи, підлеглі ЦК і Раднаркому. Набули розвитку практика кооптації в партійні комітети, голосування списком. Не припинялися чистки для регулювання чисельності партії. Чергова з них відбулася у 1933-1934 pp., а у 1935-1936 pp. — перевірка та обмін партій них документів. Ці заходи, крім очищення від компрометуючих елементів, мали на меті придушення місництва, будь-яких виявів опозиційності, інакомислення, забезпечення безумовної влади центру над периферією, а також зняття соціальної напруги шляхом покарання «стрілочників» — конкретних чи надуманих винуватців певних негативних явищ у суспільстві.

Жорсткий політичний режим 30-х років з його періодичними перетрусами кадрів партократії (чистками) був генетично пов'язаний з моделлю індустріалізації, з командно-адміністративною системою управління економікою, за якої постійне оперативне керівництво виробництвом здійснюється з центру.

У роботі партійних організацій усіх рівнів почали переважати командні методи, а господарські питання повністю поглинули внутріпартійні. Протоколи засідань партійних комітетів того часу подібні до адміністративних розпоряджень про те, які площі відводити під посіви, як орати, боронувати, утримувати без бур'янів поля, як оберігати картоплю від шкідників, як розподіляти квартири тощо.

На політичний розвиток країни суттєво вплинула ідейно-політична боротьба у 20—30-ті роки в більшовицькій партії. Саме її результати визначили стратегічний курс більшовиків, формування політичної та економічної структури країни, позначились на долі мільйонів людей.

Економічний плюралізм, який зміцнів із запровадженням НЕПу, вимагав і політичного плюралізму. Однак на той час в країні сформувалася однопартійна система, тому політичні інтереси різних груп населення могли знайти свій легальний вияв тільки всередині комуністичної партії. Саме різнобій інтересів збурив ідейно-політичну ситуацію в партії. Суттєво вплинула на ідейно-політичне протистояння боротьба за владу в партії та країні загалом. Групові й особисті інтереси, взаємовідносини, що раніше склалися між керівниками партії, відіграли при цьому істотну роль.

Перший етап внутріпартійної боротьби пов'язаний з так званою дискусією щодо профспілок, що почалася наприкінці 1920 р. Складне соціальне становище в країні суттєво позначилося на настроях робітників, селян, процесах усередині правлячої партії. Пошук виходу з кризи призвів до загострення ідейно-політичної боротьби серед більшовиків, які дотримувалися різних, часто протилежних, точок зору щодо перспектив розвитку країни. Головна дискусія розгорнулася навколо питання про роль і місце профспілок. Вони були наймасовішою організацією трудящих, тому вирішення пов'язаних з ними стрижневих питань визначало форми й методи роботи з масами, бачення структури та сутності політичної системи країни.

Початок дискусії поклав Лев Троцький, який висунув гасло «одержавлення» та «перетрусу» профспілок. Він вважав, що профспілки мають зосередити в своїх руках усе керівництво економічним життям, наголошував на необхідності збереження принципу «призначенства», захищав мілітаризацію виробництва, пропонував продовжувати «зрощування» господарського апарату з апаратом спілок. Керівництво профспілок мало щодо цього іншу думку, вважаючи за необхідне розширювати само діяльність спілок та розвивати демократичні засади в їх роботі.

У зв'язку з наростанням протиріч у партії та суспільстві наприкінці грудня 1920 р. було вирішено розпочати дискусію в партії щодо порядку денного чергового з'їзду. Під час її сформувалося кілька ідейних груп з відповідними платформами. Представник групи «демократичного централізму» В. Осінський (Оболенський) стверджував, що важливою передумовою успіху партії є визнання в ній течій та угруповань. «Без зіткнення точок зору, без боротьби течій і груп, без «опозиції» не може існувати пролетарська демократія», — писав він. Ця теза стала однією з центральних у внутріпартійній боротьбі протягом на ступних майже 10 років. Опозиція обстоювала право меншості висловлювати свою думку. Сталін і його прибічники виступали за «єдність» партії, що не допускало інакомислення і вимагало підкорення меншості позиції більшості.

Дещо інші ідеї висувала «робітнича опозиція». Її представники стверджували, що вплив робітничих союзів зведено до нуля, й пропонували передати організацію управління народним господарством «всеросійському з'їзду виробників». Це означало відсторонення правлячої партії та держави від управління економі кою, тому Ленін різко виступив проти. В Україні ця платформа спочатку мала досить значну підтримку.

Позиція більшості ЦК була висловлена у «платформі 10-ти» (названа за кількістю осіб, які спершу підписали її). Ленін сформулював її у кількох пунктах: 1) звичайний демократизм (без будь-яких перебільшень, без всякої відмови від прав ЦК «призначати» тощо, але й без упертого захисту помилок і крайнощів деяких «призначенців», що потребують виправлення); 2) виробнича пропаганда (йдеться про все, що є слушного... у «формулах» «виробнича демократія», «виробнича атмосфера» та інших). Під час дискусії виникла так звана буферна група на чолі з Миколою Бухаріним, яка намагалася поєднати погляди Леніна й Троцького.

Підсумки дискусії підбив X з'їзд РКП(б). За «платформу 10-ти» було подано 83% голосів делегатів. Резолюція з'їзду «Про єдність партії» фактично означала суттєве обмеження політичної демократії, оскільки передбачала розпуск усіх інших угруповань, недопущення будь-яких фракційних виступів. За невиконання цієї вимоги загрожувало виключення з партії. Спроби підвищити роль профспілок не мали успіху, оскільки це обмежувало б роль правлячої партії. Профспілки залишились «привідним пасом» — засобом впливу більшовицької партії на маси. Не були схвалені й пропозиції щодо розширення політичної демократії, плюралізму думок. Загалом рішення X з'їзду РКП(б) багато в чому визначили подальший розвиток ідейно-політичної боротьби, долю політичної демократії, ознаменували еволюцію партії в бік тоталітаризму.

Нове загострення ідейно-політичної боротьби відбулося у 1923-1924 pp. Криза НЕПу, яка призвела до погіршення політичної та економічної ситуації, недоліки в діяльності комуністичної партії, загострення боротьби за владу та особисте суперництво в керівництві більшовицької партії у зв'язку з хворобою Леніна зумовили нову внутріпартійну дискусію.

її знову розпочав Л. Троцький, який у листі від 8 жовтня 1923 р. до керівних органів партії піддав критиці бюрократизацію партійного апарату й згортання внутріпартійної демократії. Економічні труднощі він пояснював неплановістю економіки, перетасуванням господарських і політичних кадрів, неправильним і нездоровим партійним режимом. Його підтримали 46 відомих членів партії, які вказували на завмирання життя в парторганізаціях у зв'язку з хибним курсом ЦК на безсистемність господарської політики.

Терміново скликаний пленум ЦК і ЦКК за участю представників 10 найбільших (у тому числі Харківської та Донецької) парторганізацій засудив «заяву 46-ти» як крок фракційно-розкольницької політики. Водночас було вирішено розпочати дискусію статтею Володимира Зинов'єва «Нові завдання партії», в якій зверталась увага на деякі недоліки в партійному житті («штиль», «застій»), пропонувалося насправді застосувати робітничу демократію. Після її публікації в пресі з'явилося багато відгуків, які містили найрізноманітніші думки про стан і перспективи розвитку внутріпартійної демократії. Активно обговорювалися ці питання на зборах місцевих парторганізацій.

Дискусія викристалізувала дві основні точки зору щодо роз витку демократії: в першій обстоювались наріжні її принципи, у другій стверджувалося, що все це призведе до зниження дисципліни, ослабить партію. Саме на останню позицію опирався Сталін, прокладаючи собі дорогу до диктаторської влади.

Під час дискусії рядові комуністи висловлювали обурення з приводу матеріальної нерівності серед членів партії, відриву відповідальних працівників від партійних осередків, партії від робітничих мас, недемократичності окремих керівників. Пропонувалося налагодити вільний обмін думками, щоб рішення приймались з урахуванням пропозицій первинних організацій, покласти край «призначенству», організувати звіти відповідальних і керівних працівників, підвищити рівень політичних знань.

Дебатувалось також питання про особливості дискусії в Україні, про специфіку діяльності КП(б)У та її завдання щодо національного питання. Полеміка з цього приводу виникла між першим секретарем ЦК КП(б)У Е. Квірінгом та публіцистом М. Равичем-Черкаським.

М. Равич-Черкаський піддав критиці ЦК КП(б)У за те, що «у нього не виявилось своєї власної лінії» в дискусії, вважав, що полеміку було занесено «з далекої Півночі» і залучено до неї тих, хто «живе настроями Москви». Особливі завдання Равич-Черкаський вбачав у становленні КП(б)У як української партії. Разом з тим він виступав проти розгортання внутріпартійної демократії, вважаючи, що це призведе до планового збільшення кількості в КП(б)У «осіб російського походження, які мають перевагу... в партстажі й питомій вазі в партії». У статті порушувалися питання щодо розширення самостійності КП(б)У, надмірної залежності її верхівки від Москви, необхідності враховувати специфіку України в діяльності більшовицької партії. Цілком справедливими були зауваження про переваги в КП(б)У представників некорінного населення (у 1923 р. українців у ком партії України було лише 24 %, а в державному апараті України — лише 5%).

Більшість членів Політбюро КП(б)У визнали суттєві недоліки в партійній роботі та внутріпартійній демократії, але жодних змін у керівництві не відбулося. Нерідко учасники дискусії твердили, що вона пов'язана з боротьбою за владу, схвалювали діяльність Л. Троцького і критикували Й. Сталіна.

Наприкінці грудня 1923 р. у пресі та парторганізаціях почалося обговорення економічних питань. Представники біль шості ЦК вважали однією з головних причин економічної кризи надвиробництво хліба в країні. Серед заходів, спрямованих на подолання кризи, передбачалося розширити можливості для надання сільськогосподарського кредиту, збільшити виробництво сільськогосподарських знарядь і машин, удосконалити політику цін, упорядкувати виплату зарплати. Опозиція виступала проти активного зовнішньоторговельного балансу, за широку товарну інтервенцію, тобто за активний імпорт.

Дискусійні збори на місцях відбувалися досить бурхливо й по декуди тривали по кілька днів. У Москві опозицію підтримувало 38,5% членів партії, у Києві — приблизно 50%, в Одесі — 1/3, у Донбасі — незначна кількість учасників дискусії. Одним із на слідків дискусії було вжиття «організаційних» заходів ЦК Ком партії України щодо тих, хто опонував лінії більшості (Сталін і К0) чи сумнівався. Так, за опозицію більшості ЦК КП(б)У й від мову засудити Троцького був звільнений з посади нарком внутрішніх справ України І. Ніколаєнко, за «нездатність згуртувати партійні маси на боротьбу з опозицією» секретар Київського губкому компартії Й. Варейкіс.

Опозицію підтримували в основному люди з більш високим рівнем освіти — комуністи навчальних закладів, установ. Водночас більшість у партії орієнтувалася не на логіку життя, а на вказівки парторганів, які теж керувались директивами зверху. Загалом опозиція зазнала поразки. У резолюції XIII конференції РКП(б) (січень 1924 р.) зазначалося, що опозиція — це «ревізія більшовизму» та «дрібнобуржуазний ухил».

Дискусії початку 20-х років справді були дискусіями в широкому розумінні, під час яких відбувалися обговорення, полеміка і,, звичайно, політична боротьба. При цьому меншість не мала змоги висловитись у пресі, виступити на зборах. Це було однією з причин того, що дискусія не привела до істотних змін у політичному житті, шанс демократизувати суспільство не було використано, політична ситуація погіршувалася.

На цьому боротьба за владу не припинилася. Позиції Троцького та його прибічників, хоч і ослабли, та все ж залишалися досить міцними. Смерть Леніна спричинила новий виток політичної боротьби. Імпульсом для неї стали публікації Троцького з історії більшовизму. Цим скористалися його опоненти. У пресі з'явилися критичні статті на публікації Троцького «Про Леніна» та «Уроки Жовтня». Це вже була не дискусія (хоч її назвали «літературною дискусією»), а критичне обговорення і паплюження Троцького, Головний дискусійний матеріал — «Уроки Жовтня» — більшість членів партії навіть не читала. Під час цієї дискусії фактично не було боротьби думок, а лише однобічна критика; вперше предметом обговорення стали питання історії й теорії більшовизму; в основному відбувалася вона на газетних шпальтах.

У багатьох критичних публікаціях ішлося про небільшовицьке минуле Троцького, що тоді вважалося істотним компроматом, розвінчувалася його теорія «перманентної революції», детально аналізувалися основні епізоди жовтневих подій 1917 р. Троцького намагалися звинуватити в тенденційності, для чого були певні підстави. Деякі епізоди в історії революції він висвітлював справді суб'єктивно, зосереджуючись на власній ролі в подіях.

Попри те, що рядові комуністи не були знайомі з публікаціями Троцького, вони майже одностайно засудили його. Троцького звинуватили в «ревізії ленінізму» й зняли з поста голови Реввійськради. Дискредитація Троцького під час «літературної дискусії» відтіснила його до межі політичного краху. Троцького умовно залишили в Політбюро, але він не міг уже претендувати на роль лідера в країні.

У результаті цієї пропагандистської кампанії зріс авторитет Сталіна як «борця за єдність комуністичної партії та чистоту марксизму-ленінізму». До того ж його не звинувачували у помилках на відміну від інших членів партійного керівництва — Зинов'єва, Каменева, Рикова, Бухаріна. Саме після цих подій Сталін почав висуватись на перші ролі в країні та партії.

Знову були зроблені «оргвисновки» щодо тих, хто не чітко розумів лінію московського партійного керівництва й мав окрему думку. На цей раз постраждав головний комуніст України — генеральний секретар ЦК КП(б)У Е. Квірінг, який під час дискусії висловив думки, що збігалися з позицією Зинов'єва та Каменева. Крім того, Квірінг мав необережність висловитися за звільнення Сталіна з посади генсека і призначення його на іншу посаду — голови Реввійськради.

Економічні труднощі 1925 р. зумовили порушення питання про перспективи розвитку непу, доцільність і правильність обраного політичного курсу. Зміна співвідношення сил у керівному ядрі, висунення Сталіна на перші позиції не влаштовували інших більшовицьких лідерів, зокрема Зинов'єва та Каменева, які об'єдналися в так звану нову опозицію. Розходження стосувалися теоретичних питань, передусім щодо характеру соціально-економічного ладу в СРСР, про ставлення до куркулів (заможних селян), можливість побудови соціалізму в СРСР. «Нова опозиція» вважала, що державний капіталізм, а не со ціалізм, є домінуючою формою народного господарства в країні, оскільки існує свобода торгівлі, оренда, концесії.

Показовим було ставлення більшості комуністів до висуну того у 1925 p. M. Бухаріним гасла «Збагачуйтесь!». «Селянам, усім селянам треба сказати: збагачуйтесь, розвивайте своє господарство і не турбуйтесь, що вас притиснуть». У ті часи це гасло суперечило загальноприйнятим поглядам. Більшовики вважали, що їх завдання не сприяти збагаченню, а боротися з ним, з багатими людьми, у тому числі з селянами-куркулями. Бухаріна змусили відмовитися від цього гасла, причому кілька разів тільки у 1925 р.

«Нова опозиція» вважала, що побудувати соціалізм в окремій державі без перемоги революції в інших країнах неможливо. Сталін, Бухарін та їх прибічники, навпаки, наполягали, що це реально.

Окрім теоретичних, під час боротьби вирішувалися ще й питання про владу. «Нова опозиція», зокрема Каменева різко виступила проти Сталіна як керівника партії, але вже було запізно. Антисталінські виступи були сприйняті партійцями як замах на владу та єдність партії, тому їх пропозиції не були підтримані. Це підштовхнуло лідерів «нової опозиції» до об'єднання а Троцьким, що відбулося влітку 1926 р. Знову дискутувалися питання про можливість побудови соціалізму, єдність партії, критикувалась політика керівництва, передусім Сталіна. Усе це перепліталося із взаємними особистими випадами, вишукуванням помилок, обвинуваченням в немарксистських поглядах.

Найбільшого загострення ідейно-політична боротьба набула у 1927 р. з появою опозиційних платформ щодо лінії Сталіна. Найрадикальнішою з них була «платформа 15-ти» (названа за кількістю підписів під нею). Серед її авторів було чимало тих, хто в різні часи працював в Україні (Т. Сапронов, Т. Харечко, І. Дашковський та інші).

У цьому документі зазначалося, що «партійний апарат перетворюється зі слуги партії в її господаря», сталінська група застосовує фашистські методи боротьби з опозиційним блоком, заборонені дискусії, практикуються виключення з партії, погрози звільнити з роботи. Пропонувалось відновити режим внутріпартійної демократії, забезпечити партійцям право обговорювати всередині партії будь-які питання, ліквідувати матеріальну залежність посадових осіб як від вищих парторганізацій, так і від радянських та господарських органів; відновити виборність усіх парторганів, скасували практику надання привілеїв... На той час ці тези були досить сміливими й актуальними, але у пресі їх піддали нищівній критиці, заборонивши пропагувати. У боротьбі проти опозиції дедалі частіше використовувались «організаційні методи», особливо висилання у віддалені райони, а також за кордон. Лише за липень — серпень 1927 р. з партії було виключено до 600 осіб за поширення опозиційних вимог. Отже, у вирішенні внутріпартійних проблем тогочасне керівництво Компарії почало активно використовувати адміністративні заходи й репресивний апарат.

Коли в серпні 1927 р. на пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У генерального секретаря Компартії України Л. Кагановича запитали, чому Зинов'єву й Троцькому не дають друкувати свої статті, він змушений був визнати, що це справді так, оскільки опозиція є маленькою групкою, яку не можна порівнювати з більшістю партії. Ця група дійсно не була численною, проте її лідери ще були членами ЦК і мали право на висловлення думки. Однак цього зробити їм не давали.

Опозиція не мала можливостей для проведення агітації та пропагандистської роботи, оскільки преса й апарат влади перебували під контролем Сталіна. Це значно послаблювало її, оскільки більшість комуністів через низький рівень освіти не могла розібратися у складних економічних питаннях. Багато з них голосувало автоматично, за вказівкою партійного керівника. Об'єднана опозиція зазнала поразки, її лідерів було виведено з керівних органів, що ще більше посилило позиції Сталіна, якого багато хто щиро вважав відданим захисником «ленінського» курсу та єдності партії.

На цьому політична боротьба не закінчилася. Новий її виток викликала третя криза непу (1927-1928). Восени 1927 р. знову виникли труднощі з хлібозаготівлею. Погіршилось міжнародне становище країни, тому селяни, побоюючись війни, почали притримувати хліб. Іншою причиною були низькі ціни, через які селяни не продавали зерно, очікуючи на зростання ціни на нього. У відповідь уряд вжив надзвичайних заходів. Дозволялось застосовувати репресії до селян, які притримували хліб і мали його надлишок більше ЗО тонн. Це означало повернення до воєнно-комуністичних методів управління. Проти такої партійної лінії виступали М. Бухарін, О. Риков та їх прибічники, обстоюючи економічні, ринкові методи господарювання. Проте й група Бухаріна зазнала поразки. Її оголосили «правим ухилом» і вивели з керівних органів. Це сталося тому, що в тих конкретно-історичних умовах програма Бухаріна не була оцінена більшістю ЦК як значно краща, ніж політика групи Сталіна. По-друге, Сталін і на цей раз вдався не стільки до захисту своїх поглядів, скільки до боротьби проти опонентів, яких було різко засуджено у пресі та партійних документах. Крім того, значна кількість партійців не позбулася настроїв і психології «воєнного комунізму». Вони, як і Сталін, виступали за використання рішучих, «революційних» методів будівництва соціалізму. З виведенням групи Бухаріна з керівних органів партії Сталін фактично став диктатором країни. Швидко почав формуватися культ його особи.

Одним з методів регулювання діяльності місцевих парторганізацій були «чистки» (виключення з КП(б)У). У середині 1921 р. в Компартії України нараховувалось 97869 комуністів, 18% з яких були вихідцями з інших партій. Під час «чистки» було виключено 21260 осіб (22%). Кількість вихідців з інших партій зменшилася до 5 %. У 1926 р. була проведена часткова перевірка й «чистка» сільських осередків, а в 1927 р. — всесоюзний перепис (перереєстрація) членів та кандидатів у члени партії. Ще одну «чистку» здійснили в 1929-1930 pp., під час якої було виключено з партії майже кожного десятого.

Водночас організовувалися масові партійно-політичні кампанії з метою збільшення чисельності партії. Після смерті В. Лені на в 1924 р. було проведено масовий прийом у партію робітників, так званий ленінський призов. В Україні чисельність партії збільшилася на ЗО тис. Нова хвиля призову в партію відбулася з нагоди 10-річчя Жовтневої революції в листопаді 1927 — січні 1928 р. і дала 108 тис. новобранців. Усі ці заходи спричинили корінні зміни не тільки кількісного, а й якісного складу партії. Нові партійці були більш керованими, ними легше було маніпулювати за допомогою партійного апарату. Цьому також сприяли їх низький освітній рівень та ігнорування тих незначних демократичних елементів, які існували на початку 20 >х років.

Фактично партія складалася з двох нерівних за значенням частин: апаратної меншості й рядової більшості. Протягом 20-х років її апарат виріс у могутню силу, намагався безконтрольно керувати партійними справами, виявляючи при цьому достатню гнучкість й адаптованість.

Партійна еліта України формувалася під активним впливом Москви. У зв'язку з недовірою до України ЦК РКП(б) виявляв особливо обережну кадрову політику в республіці. Тому протягом тривалого часу основним джерелом формування партійно-державної номенклатури в Україні були кадри, прислані з Москви або узгоджені з нею. Тільки з грудня 1920 по листопад 1921 року в розпорядження ЦК КП(б)У було направлено з Росії понад 5 тис. комуністів. Українців серед членів партії, особливо серед керівного складу, була незначна кількість. Навіть наприкінці 20-х років їх представництво в ЦК не перевищувало 25 %.

Контроль над партапаратом дав змогу Сталіну розставити на відповідальних постах у республіці своїх людей. У 1923 р. звільнено з посади Голови Раднаркому України X. Раковського, який часто опонував Сталіну, до того ж був особистим другом Троцького. Після Раковського головною фігурою в керівництві стає вже не голова уряду, а керівник партійного республіканського органу. У 1925—1928 pp. на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У перебував один з найближчих клевретів Сталіна — Л. Каганович, який забезпечив підтримку політики свого патрона в Україні, зміцнив владу партапарату.

З початком політики українізації питома вага керівних працівників українського походження почала зростати, однак на ключові посади українців висували дуже рідко. Якщо в уряді республіки вони ще працювали, то керівна верхівка КП(б)У та головного карального органу — ДПУ УСРР — складалася з осіб некорінної національності.

В основу кадрової політики комуністичної партії було покладено теоретичні настанови В. Леніна. Визначаючи критерії добору кадрів, він указував на необхідність оцінювати їх «...а) з точки зору добросовісності; б) з політичної позиції; в) знання справи; г) адміністративних здібностей...». Унаслідок такого підходу до формування державного апарату відбувалося відчуження від нього найосвіченішої та найкультурнішої верстви населення і залучення до керівництва не підготовлених для цього верств — робітників та селян, які не мали ні спеціальних знань, ні управлінських навичок.

Уся робота з добору та розстановки керівних кадрів зосереджувалася у вищих партійних інстанціях. Для формування партійно-державного апарату в 1919 р. ЦК КП(б)У створив обліково-розподільчий відділ, який займався обліком, мобілізацією, переміщенням та призначенням членів партії. Працівників, які перебували на обліку, було поділено на чотири категорії. До першої, основної, належали комуністи, які працювали на посадах голів губвиконкомів, секретарів губернських комітетів, інші вищі керівники партійних і державних органів губернського та республіканського рівнів; до другої категорії — комуністи, які працювали в апаратах губернських установ; третьої — працівники повітового рівня, четвертої — рядові партійці.

Таку ж роботу проводили обліково-розподільчі підвідділи губернських комітетів КП(б)У, які виконували функції обліку деяких категорій відповідальних працівників місцевого рівня, займалися «реєстрацією штрафних», вели облік резерву кадрів на висування, а також виявляли «кандидатів» на зняття з високих апаратних посад за партійно-адміністративні провини, пере водили їх до «верстата й плуга».

Якщо на початку свого існування відділи обліку-розподілу займалися переважно мобілізацією комуністів, то з розростанням адміністративного апарату й у зв'язку з важливістю завдань господарського будівництва з'явилася необхідність, за словами Сталіна, «кожного працівника вивчати до кісточок». Так реалізовувалась одна зі стрижневих засад тоталітарного режиму — утримання під контролем основних ланок державного, партійного, господарського, профспілкового та інших апаратів.

Уперше перелік основних посад, що підлягали заміщенню за вказівкою ЦК КП(б)У (номенклатуру), було визначено у 1921 р. До нього ввійшли такі категорії відповідальних працівників: а) члени, кандидати у члени та завідувачі відділів ЦК КП(б)У; б) народні комісари, члени колегії наркоматів і завідувачі їх відділів; в) члени й кандидати у члени ВУЦВК; г) завідувачі відділів та інших важливих підрозділів ВУЦВК... Сюди ж входили керівники й відповідальні працівники ДПУ, профспілок, редактори українських газет тощо. Так, у 20-ті роки було створено специфічну адміністрацію, яка поєднувала господарські, судові, політичні, військові, ідеологічні та репресивні функції. Вищі партійні інстанції здійснювали керівні функції (у політичній та ідеологічній сферах) самі або ж через кадрові призначення на всі ключові пости представників «номенклатурної касти».

Отже, на початку 20-х років в Україні утворився своєрідний прошарок номенклатурних працівників, який сконцентрував у своїх руках владу в республіці в межах, дозволених Москвою. Коло це було досить вузьким і потрапити до нього, як і вибути з нього, було нелегко. Система безжалісно розправлялася з усіма, хто виявляв самостійність, непослух, ішов проти встановлених нею правил і норм.

Партійно-державна еліта формувалася за кастовим принципом. Наслідком цього стало виникнення могутніх апарат них угруповань, що боролися між собою за владу. Так, у ЦК КП(б)У довго домінувала катеринославська група, до якої входили Е. Квірінг (перший секретар ЦК КП(б)У в 1923-1925 pp.), Д. Лебедь (другий секретар ЦК КП(б)У в 1921-1923 pp., голова ЦКК КП(б)У у 1924-1925 pp.), І. Клименко (другий секретар ЦК КП(б)У в 1925-1927 pp.). Вони, у свою чергу, спиралися на «вірних» людей на місцях. Навіть періодичні кадрові «перетруси» не могли зруйнувати цих угруповань. Переходячи з однієї номенклатурної посади на іншу, керівники груп перетягували за собою і своїх людей.

Недемократичні умови діяльності, відсутність критики та підлабузництво призводили до зловживань владою, створення місцевих мікрокультів. У 1925 р. були викриті протизаконні дії керівної верхівки Херсонського округу, у 1927 р. — за зло вживання знято з роботи секретаря Сталінського (Донецького) окружкому К. Мойсеєнка. Найтиповішими рисами так званої Херсонщини були беззаконня, адміністративні утиски, хабарництво, казнокрадство, пияцтво.

Встановивши диктатуру, номенклатура поширювала свій вплив на всі сфери життя суспільства, у тому числі й на виробничу. Партійний апарат перетворювався у власника засобів виробництва, оскільки контролював через посадові призначення виробничу сферу, черпаючи в ній свою силу і владу. Від волі парторгану ставали матеріально залежними трудящі маси. Так формувався економічно-примусовий механізм, який забезпечував підтримку значною частиною народу політики правлячої партії. Внаслідок перетворення держави (фактично партапарату) у власника основних засобів виробництва фізичне існування більшості трудящих, незважаючи на неп, було поставлене в залежність від головного працедавця, що значною мірою обмежувало матеріальні основи особистої свободи, у тому числі в питаннях політичного вибору.

Матеріальний достаток владної верхівки забезпечувався не лише порівняно високою зарплатою, а й напівприхованими привілеями і доступом до закритих спецрозподільників, можливістю одержувати додаткові, соціально-культурні послуги, мати кращі умови відпочинку.

Відсутність демократичного механізму зміни керівних курсів, призначенство, надмірний централізм сприяли формуванню нового типу керівника, який прийшов на зміну попередній більшовицькій еліті. Становище керівника, його доля залежали не від рядових партійців, які формально його обирали, а від ставлення до нього вищого начальства. Така система формувала психологію «людини-гвинтика», створювала сприятливі умови для безкарної сваволі та зловживання владою як у центрі, так і на місцях. У партійному апараті зосереджувались люди, головним критерієм роботи яких була особиста лояльність до Сталіна, що нерідко передбачало безпринципність, суб'єктивізм. Прихід у партію кар'єристів прискорював процес її переродження.

Переважаючий у партії класовий підхід спричинив суттєві деформації в її політиці та практиці, ігнорування загальнолюдських цінностей. Одні верстви, класи розглядалися як союзники пролетаріату, інших примусово залучали до соціалістичного будівництва, а тих, хто, як вважалося, заважав цьому, усували з історичної арени. Класовий підхід давав змогу агресивним силам партії, не рахуючись із законністю, ставити себе на позицію особливої «революційної моралі», згідно з якою моральним вважалося все, що сприяло революційним перетворенням. Теоретичним підґрунтям такої політики була висунута Сталіним у 1928 р. теза про загострення класової боротьби в країні з просуванням її по шляху до соціалізму.

Отже, глибокі кількісні та якісні зміни в середині РКП(б) та її складовій — КП(б)У, процес та наслідки ідейно-політичної боротьби всередині партії, трансформація принципів і методів керівництва призвели до переродження партії, перетворення її на покірне й активне знаряддя виконання сталінської волі. Партія стала важливою складовою тоталітарної системи.

Важливим засобом зміцнення тоталітарної системи було обожнювання вождя — власне культ особи, наділення його над природними рисами. Культ особи Сталіна почав створюватися наприкінці 20-х років, під час підготовки до його 50-річчя.

21 грудня 1929 р. газета «Правда» вишила на восьми сторінках, більша частина з яких була присвячена Сталіну. Статті мали такі заголовки: «Сталін і партія», «Сталін і Червона Армія», «Сталін і індустріалізація країни», «Стальний солдат більшовицької гвардії». З цього почалося відкрите й безсоромне пропагування його «величі». Особливо розвинувся культ особи Сталіна у 1934 р. Наприклад, один з керівників України П. Постишев на XVII з'їзді ВКП(б) говорив про вчення «Леніна — Сталіна», виділяв Сталіна як великого стратега і мислителя. Не відставали від нього й інші делегати. З часом Сталін сам наполегливо пропагував себе як класика, який і в теорії, і на практиці ніби досяг більшого від будь-кого.

Ретельно налагоджений апарат маніпулювання суспільною свідомістю насаджував містично-забобонне схиляння перед «вождем», «хазяїном», його «діяннями». Ця діяльність мала декілька наслідків: монопольно-моністичне становище поглядів Сталіна в пропаганді й науці; заборона наукових положень, які суперечили б його догмам. Роль і діяльність Сталіна звеличував «Короткий курс історії ВКП(б)».

Усебічна і постійна пропаганда сприяла створенню ілюзорних і міфологічних уявлень про Сталіна. Поступово насаджувалась теза, що незгода з його поглядами та діями — антидержавний акт. У свідомості багатьох людей Сталін як реальна людина (з його особистими якостями, сильними і слабкими рисами, індивідуальністю) перетворюється на символ соціалізму, навіть держави.