Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Частина III

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

3.2. РАДЯНСЬКА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ У 20-30-ті РОКИ. СТАНОВИЩЕ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

§3. Україна й утворення СРСР

Відповідно до Конституції 1919 р. Україна вважалася незалежною державою. Проте суверенітет республіки був дуже обмеженим. Роль центру відігравала Російська Федерація, яка контролювала Україну за допомогою трьох централізовано-наскрізних сил: комуністичної партії, складовою частиною якої була КП(б)У; Червоної армії і каральними органами — ЧК (надзвичайними комісіями по боротьбі з контрреволюцією). Тому фактично радянські республіки (у тому числі Україна) утворювали разом з Російською Федерацією єдину державу. Цьому сприяли також єдині економічні зв'язки, які складалися століттями, тотожна однопартійна політична структура на чолі з компартією.

Ще в 1919 р. московський центр радянської держави організував утворення «воєнно-політичного союзу» радянських республік, об'єднавши основні сфери їх діяльності (оборону, економіку, транспорт, фінанси, зв'язок). Оскільки ці галузі управлялися з центру, республіки фактично були автономними територіями унітарної держави з обмеженими правами самоуправління.

28 грудня 1920 р. РСФРР і УСРР підписали договір про воєн ний і господарський союзи. У преамбулі документа вказувало ся, що обидві республіки визнають «незалежність і суверенність кожної із сторін», а також усвідомлюють необхідність згуртувати свої сили з метою оборони та в інтересах господарського виробництва. З факту колишньої приналежності України до Російської імперії для УСРР не випливає жодних зобов'язань. Проте зміст договору перебував у невідповідності з преамбулою. Оголошувалося об'єднаними сім наркоматів (див. вище). Об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали в уряді УСРР своїх уповноважених. Надання державним органам РСФРР загально федеративних функцій управління ставило Росію у привілейоване становище порівняно з Україною, давало можливість центральним органам ігнорувати рішення та інтереси УСРР і суттєво послаблювало суверенітет останньої.

Протягом 1921-1922 pp. ВУЦВК і Раднарком України поширили на територію республіки чинність багатьох непередбачених договором законодавчих органів державного управління: земель них і продовольчих, внутрішньої торгівлі, охорони здоров'я, освіти, комунального господарства, що означало посилення інтеграційних процесів і суттєве обмеження суверенітету України.

Договірні відносини радянських республік були доповнені укладенням на початку 1922 р. дипломатичного союзу. Відповідно всі вони уповноважили делегацію РСФРР представляти їх інтереси на Генуезькій конференції. Цей крок був вимушеним у зв'язку з позицією західних держав, що об'єктивно посилювало позиції Росії, водночас обмежувало можливості України.

Український уряд хоча й мав певну самостійність (укладав міжнародні договори, здійснював зовнішню торгівлю), проте не міг розпоряджатися власним бюджетом і здійснювати грошову емісію, тому втратив можливість самостійно вирішувати фінансові питання. Московські відомства намагалися управляти великими підприємствами України безпосередньо, завдяки фінансовим важелям. Це загострювало відносини між центром і республікою. За словами голови Раднаркому України X. Раковського, у 1922 р. кожна десята постанова Політбюро ЦК КП(б)У стосувалася суперечок та незгод між українськими та федеральними господарськими адміністративними та іншими органами.

Такі угоди були укладені радянською Росією і з іншими республіками. Така система відносин отримала назву «договірна федерація».

З питань перспектив розвитку відносин між республіками серед партійно-радянських керівників існували дві тенденції. Частина з них на чолі зі Сталіним розглядали договірну федерацію як засіб вирішення тимчасових політичних завдань. Вони вважали закінчення громадянської війни добрим приводом для ліквідації залишків самостійності республік і переведення їх на статус автономних у складі Росії.

X. Раковський, і особливо Скрипник, рішуче відкидали фальш і беззмістовність вигаданої ідеологами центру альтернативи: або єдина й неподільна держава, або конфедерація. При цьому, якщо Раковський ратував насамперед за правовий простір для господарської ініціативи республік, то Скрипник сміливо вводив поняття їхньої внутрішньої незалежності. На його думку, ідеал новоствореної держави має бути такий: «вільні рес публіки, що об'єднуються, лишаються внутрішньо незалежними, водночас передаючи певну частку своєї суверенності своєму Сою зу соціалістичних республік для економічної і політичної боротьби ззовні». Розуміючи, що така позиція вразлива з точки зору традиційного державного права, Скрипник знайшов за потрібне зауважити: «Ми будуємо надто складне об'єднання, до якого не можна підходити лише зі старими формулами старого буржуазного державного права».

З травня 1923 р. комісія Раднаркому по виробленню проекту Конституції СРСР заслухала доповідь X. Г. Раковського «Про Конституцію СРСР, взаємовідносини між наркоматами УСРР та СРСР і формування бюджету». Наступного дня Політбюро ЦК КП(б)У створило комісію для практичного втілення в життя рішень XII з'їзду партії у складі X. Г. Раковського, М. В. Фрунзе, В. П. Затонського та Е. Й. Квірінга. Результатом спільної роботи став український проект Конституції СРСР, в основному схвалений 23 травня на об'єднаному засіданні Президії ВУЦВК та Рад наркому України. Цей проект виходив із завдань забезпечення господарської автономії республік, їхньої рівноправності в культурних та адміністративних питаннях. Гарантією їхньої рівноправності мало стати розширення прав Ради національностей, через яку повинні були проходити всі рішення верховних органів Союзу, які змінювали або скасовували ухвали ЦВК та Раднаркомів республік. За українським проектом кожна з двох палат мала самостійну президію; уряд повинен був формуватися за участю обох палат. Проектом передбачалося також перевести союзні наркомати закордонних справ і зовнішньої торгівлі з розряду злитих до розряду об'єднаних (директивних). Три об'єднані комісаріати (Робсельінспекції, Наркомпрод та Наркомпраці) пропонувалося перевести до розряду самостійних. Але й ці пропозиції навряд чи могли надійно забезпечити суверенітет республік. Запропонована Україною концепція «нового етапу федерації» хибувала на половинчатість; вона абсолютизувала механізми державності, питання про розвиток місцевого самоврядування на радянській основі навіть не ставилося. Проте в разі врахування українських пропозицій можна було розраховувати на головне: ліквідацію монополії центру на прийняття політичних рішень без погодження з республіками. Це, у свою чергу, могло б дати імпульс для оновлення основоположних принципів національної політики, послідовного проведення курсу на коренізацію апаратів, здійснення національно-культурної реформи. Конструктивна позиція України могла стати основою і для тверезого прогностичного аналізу всього комплексу рішень, що приймалися у 1922-1923 pp. у га лузі міжнаціональних відносин.

Ураховуючи таку позицію, керівництво РКП(б) створило комісію для підготовки вдосконаленого проекту федеративних відносин. Проект Сталіна передбачав «автономізацію» республік, тобто поглинання неросійських республік Росією. Для задоволення інтересів інших народів він пропонував їм культурну автономію в межах Російської республіки. Вірменія та Азербайджан підтримали цей проект, Грузія та Україна заперечували, Білорусь утрималась. Проти нього виступив і Ленін, запропонувавши утворити новий союз — федерацію рівноправних республік. При цьому назва «Росія» перестала бути назвою держави, але статус республіканських компартій як обласних організацій єдиної партії, підпорядкованість основних республіканських наркоматів Москві залишалися, що не змінювало суті держави.

10 грудня 1922 р. у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд Рад. Його делегати схвалили декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ Конституції СРСР.

30 грудня 1922 р. відбувся І з'їзд Рад СРСР. З 2215 делегатів 364 представляли Україну. За пропозицією керівника делегації УСРР М. В. Фрунзе з'їзд в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. Як і раніше, головні питання політики входили до компетенції союзного уряду. Утворювався об'єднаний ЦВК СРСР на чолі з головами ЦВК чотирьох союзних республік. Від України до нього ввійшов Г. І. Петровський.

Юридичне оформлення Радянського Союзу відбулося на II з'їзді Рад СРСР (січень 1924 p.), який прийняв Конституцію, що складалася з двох частин: Декларації і Договору про утворення СРСР. Проте союзний договір так і не був підписаний. Замість документа, який повинен був мати міжнародний характер, було підписано внутрідержавний акт — Конституцію СРСР. З утворенням СРСР міжнародно-правовий статус України істотно змінився. Фактично вона стала автономним утворенням у складі Радянської Росії. Проте УСРР стала національно-територіальним утворенням з власними (хоч і умовними) кордонами9 своїм (хоч і з обмеженою компетенцією) адміністративним апаратом. Усе ж це було кроком назад порівняно з українською державністю 1917-1920 pp.

18 жовтня 1921 р. створено Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку у складі РРСФР. Державними мовами визнано російську й татарську; з 26 утворених районів 7 визначено як татарські, 1 — німецьким, 1 — єврейським, 17 — змішаними.

У 1925 р. у зв'язку з входженням України до складу СРСР були внесені зміни до Конституції УСРР. У ній фіксувався той факт, що УСРР стала складовою частиною єдиної союзної держави. У 1929 р. була затверджена нова Конституція УСРР. Вона визнавала переваги союзних органів над республіканськими. У Конституції закріплювалось утворення у складі УСРР Молдавської АСРР. Вибори були нерівними, багатоступеневими з відкритим голосуванням. Частина виборців (за класовою ознакою) позбавлялася виборчих прав.