Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Частина III

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

3.1. УКРАЇНА В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ТА УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

§7. Відновлення Радянської влади в Україні. Денікінщина

6 січня 1919 р. декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України Україну було проголошено Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). 25 січня 1919 р. в Харкові цей уряд декларував необхідність об'єднання УСРР з Росією на засадах соціалістичної федерації.

До травня 1919 р. Червона армія взяла під свій контроль майже всю територію України в межах колишньої Російської імперії. Усе це дало змогу більшовикам закріпити свою владу прийняттям першої радянської Конституції України.

III Всеукраїнський з'їзд Рад (березень 1919 р.) схвалив Конституцію УСРР, обрав ЦВК Рад України (89 комуністів і 10 українських есерів, голова ЦВК — Г. І. Петровський), сформував уряд — Раду Народних Комісарів.

У Конституції відзначалося, що УСРР є республікою диктатури пролетаріату, основним завданням якої є перехід від буржуазного ладу до соціалізму.

Вищим органом державної влади був з'їзд Рад, а між з'їздами В У ЦВК. Раднарком міг видавати закони. Місцевими органами влади були міські та сільські Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і обрані ними виконкоми, а також губернські, повітові та волосні з'їзди Рад та їх виконкоми.

Як і в Росії, в Україні почала проводитись політика так званого воєнного комунізму. Це була певна система політичних та економічних заходів, спрямованих на впровадження нового ладу, зміцнення радянської влади. При цьому слід відзначити, що впровадження деяких заходів було пов'язане з тим, що йшло гостре протиборство у війні й економіка була зруйнованою.

Політика «воєнного комунізму» включала в себе:

• націоналізацію не тільки великої, а й середньої і дрібної промисловості, тобто практично ліквідацію приватної власності на засоби виробництва. Це робилося для того, щоб позбавити суперників більшовиків економічних важелів впливу, зосередивши їх у себе. На практиці це часто призводило до мілітаризації виробництва і ліквідації матеріальних стимулів до праці;

• введення продовольчої розкладки. У період війни продовольче питання стало центральним — треба було годувати величезні армії. Більшовики вирішували це за допомогою фактично безкоштовної (гроші знецінилися) реквізиції сільськогосподарських продуктів, насамперед зерна. Селянам залишали лише по 30 фунтів у місяць на їжу та посів. Приватна торгів ля хлібом суворо заборонялася і каралась;

• в організації сільського господарства більшовики перейшли до спроб замінити приватне одноосібне господарство усуспільненим (радгоспи, комуни). У 1919 р. в Україні було створено 1256 радгоспів і понад 500 комун, але в цих господарствах панувала зрівнялівка, праця була погано організована, і біль шість з них невдовзі розпались;

• вводилася загальна трудова повинність. Усі громадяни від 15 до 50 років повинні були працювати. Фактично це була мілітаризація праці (створювались і «трудові армії»), яка давала змогу більшовикам за допомогою репресивних методів вирішувати значні виробничі завдання;

• карткова система розподілу продуктів у містах. Розміри продовольчого пайка визначались за «класовою ознакою», тобто робітники отримували більше, ніж службовці. Проте і для робітників пайок був незначним — 300-400 г хліба на добу;

• оскільки гроші знецінилися, то деякі комунальні послуги фактично були безкоштовними;

• у політичній сфері «воєнний комунізм» виявився у запровадженні «диктатури пролетаріату», яка насправді була диктатурою комуністичної партії із застосуванням масових репресій проти «класових ворогів», до числа яких часто потрапляли зовсім безвинні люди.

Таким чином, політика «воєнного комунізму» означала відмову від товарно-грошових, ринкових відносин в економіці і встановлення відкритої військової диктатури в політичній сфері. Така політика не могла не викликати невдоволення у більшості населення України. До літа майже все українське село охопило повстання проти більшовиків. Від них відійшли війська, очолювані Махном і Григор'євим. Не допомагали і жорстокі репресії.

У цей час (червень 1919 р.) в наступ на Україну рушили війська генерала Денікіна. Вони прагнули відновити дореволюційні порядки, «єдиную и неделимую Россию», повернути фабрики, заводи і землю капіталістам і поміщикам, ліквідувати національний рух. Назву «Україна» було заборонено, її замінили назвою «Юг России», «Малороссия». Не дозволялося навіть розмовляти українською мовою та видавати на ній книги й газети. Були закриті національні школи, Академія наук. Територія України поділялася на три області: Харківську, Київську та Новоросійську (з центром в Одесі), якими управляли генерали-намісники. Денікінщина була терористичною диктатурою антинародного й антиукраїнського спрямування. Денікін відмовився розглядати пропозиції Петлюри про об'єднання в боротьбі з більшовиками і навіть віддав наказ напасти на петлюрівські війська. Він переконував Антанту не надавати українським військам матеріальної допомоги і не визнавати Україну як державу. У зв'язку з цим 24 вересня 1919 р. Директорія та президент ЗУНР Є. Петрушевич підписали декларацію, в якій закликали український народ бороти ся з ворогом — армією Денікіна.

Режим Денікіна зазнав впертого опору з боку українського населення. У повстансько-партизанському русі брало участь понад 100 тис. чол. Армія Денікіна змушена була відступати. 6 листопада 1919 р. радянські війська взяли Чернігів, 16 грудня — Київ, 7 лютого 1920 р. — Одесу. Таким чином, радянська влада втретє повернулася в Україну.