Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Частина II

НОВА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

2.3. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

§8. Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії (кінець XVIII-XIX ст.)

У результаті поділів Польщі та Константинопольської конвенції з Туреччиною (1775р.) Галичина і Буковина ввійшли до складу Австрії, Закарпаття перебувало у складі Угорщини ще з XVII ст. На цій території проживало 2,5 млн. осіб (з них 2 млн. — українці), а її площа сягала 70 тис. км2. Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край — «королівство Галіції і Лодомерії» з центром у Львові. Закарпаття входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва. У межах однієї держави західноукраїнські землі залишались адміністративно розмежованими. Буковина (ця назва, популярна ще з XIV ст., була залишена австрійським урядом як офіційна) мала площу 10,6 км2 і населення 75 тис, 60% з них були українці.

У 70-80-ті pp. XVIII ст. австрійськими імператорами Марією Терезою і Йосипом II була проведена низка реформ, у тому числі обмеження й ліквідація панщини, надання селянам елементарних суспільних прав (одружуватися без дозволу пана, переселятися тощо). Але згодом ці реформи були згорнені.

Основною галуззю економіки залишалося сільське господарство, головним чином землеробство, яке із-за кріпацтва і низької агрокультури перебувало на низькому рівні. Поміщики вели своє господарство екстенсивними методами.

Промисловість у першій чверті XIX ст. знаходилась у стані застою. У 1841 р. у Східній Галичині нараховувалось 183 мануфактури, що становило 3,6 загальної їх кількості в Австрії. Лише з 1843 р. в Галичині з'явилися перші дві парові машини, тоді як у всій країні їх діяло вже 231. Більшість міст була промислово-нерозвиненими. У 1849 р. Львів мав 68 тис. населення, Чернівці — 18 тис, Тернопіль — 16 тис, Ужгород — 7 тис.

Перша половина XIX ст. для українців в Австрії була дуже важкою. Тут не було недавніх традицій державності хоча й в обмеженій формі, як це було в Придніпровській Україні в Росії. Не було тут і української шляхти, як у тій же Східній Україні і роль національного чинника в основному виконувала греко-католицька церква. Це було пов'язано з тим, що нечисленна українська інтелігенція складалася в той час власне зі священиків або їхніх дітей, що здобували освіту. У цьому була особливість національного відродження в Західній Україні і його відмінність від відродження в Східній Україні.

У 1830-х pp. на Західній Україні достатньо рельєфно почав викристалізовуватися національний рух. На його піднесення і активність мали сильний вплив два чинники: 1) польське повстання 1831 р. і заперечення поляками взагалі українського питання в Галичині; 2) вплив українського національного відродження на Лівобережній Україні. Почалася пропаганда української мови, робота над українським словником і вивченням історії свого краю.

У червні 1848 р. у Празі був скликаний з'їзд представників слов'янських народів Австрійської імперії — Перший слов'янський конгрес. Українське питання обговорювалося на Галицько-руській секції, де більшість мали поляки. Незважаючи на це, польська делегація змушена була погодитися на рівноправність української мови в школах і установах, на окремі гімназії для поляків і українців; викладання в ліцеях і університетах повинно було вестися на двох мовах, а в сеймі й діловодстві українська мова повинна була бути зрівняна з польською, і обидва народи повинні були мати свою гвардію. Це була перша польсько-українська справедлива угода, але у зв'язку з наступом на Прагу австрійських військ Конгрес був розпущений і угода за лишилася нереалізованою. На Слов'янському Конгресі український народ через своїх представників заявив про свої національні вимоги й увійшов як рівноправний партнер у родину слов'янських народів. Разом з тим Конгрес показав і розбіжності між самими слов'янськими народами, хоча до цього відносини між ними зайво романтизувалися.

На початку 1848 р. в ряді європейських країн, у тому числі й в Австро-Угорщині, почалися буржуазно-демократичні революції. Уряд Австро-Угорщини змушений був скасувати кріпосне право (у квітні 1848 р.). У травні 1848 р. представники української ліберальної буржуазії, інтелігенції та уніатського духовенства створили у Львові українську політичну організацію «Головну руську раду» на чолі з єпископом Г. Яхимовичом. Вона Почала видавати першу газету українською мовою — «Зорю Галицьку», символом українського народу проголосила галицький герб — золотого лева на блакитному тлі і жовто-блакитний прапор. На території Східної Галичини були організовані 12 окружних та 50 деканальних і сільських руських рад. Головна руська рада діяла в цілому з лояльних позицій щодо Австро-Угорської монархії, не зачіпаючи основ ладу. Вона виступала за перетворення Східної Галичини в окрему провінцію, тобто за її територіальну автономію, створення української національної гвардії, по ширення української мови (навчання, публікація документів), дозвіл українцям обіймати державні посади, зрівняти уніатське духовенство з католицьким. Але з цієї програми реалізовано було лише навчання (з 1848 р.) українською мовою в народних школах та викладання її в гімназіях. Прагнення Головної руської ради об'єднати всі землі, на яких жили українці в межах Австрійської імперії, закінчилося невдачею. У березні 1849 р, румунська аристократія домоглася відділення Буковини від Га личини в окремий коронний край. З іншого боку, угорці не до пустили відокремлення Закарпаття, де вони панували. Головна руська рада змушена була припинити свою діяльність у 1851 р.

У листопаді 1848 р. вибухнуло збройне повстання у Львові, де висувались вимоги введення автономії у Східній Галичині. Повстання зазнало поразки. У Північній Буковині у 1848 р. селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, захоплю вали поміщицькі володіння. Повстання очолив депутат австрійського рейхстагу Лук'ян Кобилиця. Владі вдалося придушити повстання лише через 1,5 року.

Значення революції у тому, що вона привела до ліквідації кріпосного права і піднесення національно-визвольного руху.

Незважаючи на поразку буржуазно-демократичної революції 1848-1849 pp. в Австрії, криза феодалізму в цій імперії ще більш загострилася, йшов процес розвитку капіталістичних відносин. У 1867 р. прийнято конституцію, за якою Австрійська імперія стала двоїстою, перетворившись на Австро-Угорську. Декларувався перехід від централізму до федералізму, розподіл законодавчої влади між імператором, рейхстагом і обласними сей мами. Офіційно проголошувалась рівноправність у державних установах, судах, школах. Але реально панівне становище на західноукраїнських землях займали австрійська, угорська, польська, румунська верхівки. Галичині надали обмежену внутрішню автономію. Українська територія Галичини охоплювала 59 повітів з 3759 місцевостями, причому українці мали в 3173 місцевостях абсолютну більшість, а в 77 — відносну. А відповідно до перепису населення в 1900 р. у Галичині проживало 7 млн. 185 тис. осіб, з них 42,3% становили українці. Українці становили також більшість населення західноукраїнських земель (з 6,4 млн. — 4,6 були українці).

У повітах, де українців було більше 90% населення, офіційною мовою була лише польська. Першу українську гімназію удалося відкрити у Львові в 1867 р. і за 40 наступних років їх було відкрито тільки 5, тоді як поляки мали 4 вищі навчальних за клади, 96 гуманітарних і 14 реальних гімназій.

За ліквідацію феодальних повинностей поміщики в 1851 р. отримали певну суму 5% облігаціями, які погашалися з 1859 р. Селяни ж за це повинні були сплатити великий викуп, який для галичан був уп'ятеро більшим, ніж для німецьких селян.

Розширювалася і зміцнювалася приватна власність на землю, зменшувалося поміщицьке землеволодіння, зростала ціна на землю як товару. Характерними ознаками селянських господарств були малоземелля, кругова порука, обтяженість викупними платежами, податками і повинностями, аграрне перенаселення. У 1900 р, 42,6% селянських господарств мали менше ніж 2 га, а наступні 37,5% від 2 до 5 га землі. Промисловість західноукраїнських земель розвивалася повільно. Низка галузей (цукрова, шкіряна, текстильна), не витримуючи конкуренції дешевих виробів з Австрії, занепадали. Але розвивалися галузі видобування і первинної обробки сировини (нафтова, лісообробна). Промисловість мала дрібний, кустарно-ремісничий характер, була маломеханізованою. Почалося будівництво залізниць. У 1864 р. залізнична колія була проведена з Кракова до Львова.

У суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях домінували дві течії: москвофільська і народовська.

Москвофільство — мовно-літературна, потім суспільно-політична течія, яка об'єднувала частину консервативної інтелігенції та духовенства, зорієнтованої на Москву. Вони розчарувалися в австрійській монархії, яка не дала їм жодних привілеїв і споді валися одержати їх від російського уряду. Москвофіли виступали за недоторканність існуючого ладу, не сприймали деякі суттєві аспекти капіталізму, який уже проявив себе в Західній Європі.

Москвофіли заперечували право українського народу на самостійний національний розвиток. У своїх виданнях вони використовували так зване язичіє, що було сумішшю церковнослов'янської, російської й української мов. їх лідером був Д. Зубрицький. Під їх впливом знаходилась низка культурно-освітніх товариств і часописів.

Народовці — політична течія ліберального спрямування, яка бере початок від Львівського гуртка, заснованого у 1861 р. гру пою молодих письменників і громадських діячів. Це була українофільська тенденція в суспільно-політичному русі, яка виступала за єдність українських земель, розвиток української літератури та мови. Вони проводили значну культурницьку діяльність ліберального напряму. Лідерами народовців були: В. Шашкевич, В. Барвінський, А. Вахнянин.

Значну роль у розвитку самосвідомості українського народу відіграло культурно-освітнє товариство «Просвіта», засноване у 1868 р. народовцями у Львові. Воно видавало твори українських письменників, шкільні підручники, газети, організовувало читальні. До 1912 р. «Просвіта» видала 445 назв книг загальним накладом 3 млн. 115 тис. і нараховувала 77 філій, 2364 бібліотеки. До неї входили 197 тис. осіб. «Просвіта» виділяла стипендії для студентів, вела антиалкогольну й антинікотинову пропаганду.

Важливе значення для консолідації наукових сил України мало створення у 1892 р. наукового товариства їм. Т. Г. Шевченка (НТІП), яке фактично стало Українською Академією наук. Товариство мало три секції: філологічну, історико-філософську, математично-природничо-лікарську, при яких діяли друкарня, книгарня та бібліотечна комісія. НТШ мало й свій музей. Де який час очолював НТШ видатний історик М. С. Грушевський. До 1914 р. Товариство видало 300 томів наукових праць українською мовою з різних галузей, а найбільше з українознавства.

У середині 70-х років у Галичині розгортається радикальний революційно-демократичний рух на чолі з І. Франком та М. Пав ликом. У 1890 р. засновується Русько-Українська радикальна партія (РУРП) — перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. У програмі-максимум РУРП висувалася вимога здобуття політичної, економічної та культурної само стійності українського народу, його державної незалежності та об'єднання його земель. У 1895 р. один з лідерів цієї партії Юліан Бачинський опублікував свою працю «Україна irredenta» («Україна уярмлена»), де вперше в історії українського політичного руху показав, що політична самостійність України є необхідною передумовою її економічної та культурної розбудови, узагалі передумовою самої можливості її існування. У другій половині 80-х центр українського політичного руху переміщується в Східну Га личину («Український П'ємонт»). У 1899 р. була створена Українська національно-демократична партія — УНДП і Українська соціал-демократична партія, а у 1896 р. — Католицький русько-народний союз. УНДП і УСДП стояли на тих же позиціях, що й РУРП щодо своєї кінцевої мети. Політична самостійність України стає головним гаслом національного руху в Галичині та на Буковині. З виникненням партій національна ідея з гурткової стає масово-політичною.

Малоземелля та безробіття, низький рівень життя, аграрне перенаселення викликали масову еміграцію західноукраїнського населення переважно до Америки. Першими українськими переселенцями до США у 70-х роках XIX ст. були закарпатці. На кінець XIX ст. українська громада в СІЛА налічувала більше 200 тис. осіб. Переселялись також у Канаду, Бразилію, Аргентину. На початку XX ст. у Південній Америці проживало близько 20 тис. українців. Вони засновували тут поселення, ферми, відкривали крамниці, зробивши свій внесок у розвиток цих країн.