Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Частина II

НОВА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

2.3. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

§3. Суспільно-політичні рухи в Україні у 20-ті роки XIX ст.

Загальна криза феодально-кріпосницької системи, політична відсталість Росії, безправ'я народу, вплив французької революції, розчарування передової частини дворян в імператорі Олександрі І — усі ці причини призвели до появи таємних товариств, які ставили за мету зміну існуючого ладу. Перше таке товариство «Союз порятунку» виникло у Петербурзі в 1816 р.

У 1815-1816 pp. існував гурток передових офіцерів у Кам'янці-Подільському «Залізні персні» на чолі з Володимиром Раєвським. У статуті гуртка йшлося про боротьбу за свободу. Його учасники носили залізні персні як знак належності до цієї організації.

У 1822 р. в Україні було створене «Південне товариство» на чолі з командиром В'ятського полку, дислокованого у м. Тульчині на Поділлі, полковником Павлом Пестелем. Воно нараховувало більше 100 чол., керували ним три управи: Тульчинська (Пестель), Кам'янська (Давидов і Волконський), Васильківська (Муравйов-Апостол, Бестужев-Рюмін).

У 1821 р. сформувалося «Малоросійське товариство» на чолі з полтавським поміщиком Василем Лукашевичем. Мета — встановлення незалежності України. До цього товариства належали українські дворяни С. Кочубей, І. Котляревський. Його осередки існували в Києві, Полтаві, Ніжині, Чернігові. Малоросійське товариство перебувало в процесі формування і не розробило конкретної програми дій. Проте воно засвідчило активізацію національного руху в Україні і його зв'язок з діяльністю дворянських революціонерів.

У 1823 р. в Новоград-Волинському виникло Товариство об'єднаних слов'ян на чолі з офіцерами братами Борисовими і польським революціонером Ю. Люблінським. До нього входило більше 50 офіцерів. Програма цього товариства передбачала звільнення всіх слов'янських народів від самодержавства, ліквідацію існуючих між ними національних протиріч, об'єднання їх у федеративний союз. До нього мали ввійти Росія, Польща, Молдавія, Сербія, Хорватія, Угорщина. Планувалося спеціально збудувати столицю, в якій перебував би конгрес — управління федеративного союзу. Кожний народ — член федерації мав би свою конституцію, свій уряд і своє самоуправління. Восени 1825 р. члени товариства об'єднаних слов'ян об'єдналися з Пів денним товариством.

Південне і Північне товариства, відомі як декабристи, прагнули ліквідувати абсолютну монархію і кріпосництво, демократизувати суспільство, здійснивши це за допомогою військового повстання і перевороту. Програмним документом Південного товариства була «Руська правда», написана Пестелем. Нею передбачалася аграрна реформа, у тому числі за рахунок часткової конфіскації поміщицьких земель, проголошення республіки, надання політичних прав усім чоловікам з 20 років, свобода слова, друку, віросповідання, вільного пересування.

Декабристи недооцінювали національне питання. Пестель вважав, що нова Росія повинна бути єдиною і неподільною, централізованою — для кращого проведення реформ. Україна по винна була стати однією з 10 областей Росії. Лише Польща як виняток могла стати самостійною державою.

За «Конституцією» лідера Північного товариства М. Муравйова Росія перетворювалась у федерацію, де окремі області мали б значні права в самоуправлінні, але утворювались не за етнічною ознакою. Україна поділялася на дві області: Українську — зі столицею у Харкові і Чорноморську — зі столицею у Києві.

Декабристи планували повстання на 1826 p., але раптова смерть у листопаді 1825 р. Олександра І змінила становище. 14 грудня 1825 р. у Петербурзі вони спробували підняти повстання, але зазнали невдачі. Поразкою закінчилося і повстання Чернігівського полку під керівництвом Муравйова-Апостола і Бестужева-Рюміна (29 грудня 1825 р. — 3 січня 1826 p.).

Декабристи зазнали поразки, оскільки не були підтримані масами, не змогли добре організуватись, діяли нерішуче. Про те це був перший організований виступ проти самодержавства і кріпосництва, перша спроба здійснити буржуазну революцію в Російській імперії.

Посилення кріпосного гніту призводило до зростання селянського руху. За першу чверть XIX ст. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків. Кілька повстань пройшло серед так званих військових поселенців. Життя у військових поселеннях було дуже важким. Усі жителі поселень — чоловіки й жінки — вважалися військовими людьми й підкорялися військовим законам і офіцерам.

Формально поселенці повинні були працювати три дні для держави, тобто для забезпечення полку необхідними продуктами. Три дні вони повинні були працювати на себе, причому неділя залишалася вихідним днем.

У дійсності поселенці працювали на державу весь тиждень, тому що «уроки», тобто робочі дні, були такими значними, що на це йшов увесь тиждень. Вони будували дороги, мости й казарми, займалися муштрою.

Усе життя поселенців, у тому числі порядок у будинку, регулювалися окремими інструкціями, кожна річ повинна була перебувати на певнім місці, що перевірялося щоранку. За кожне відхилення від інструкції карали дуже суворо, найчастіше сікли різками. Одруження також строго регламентувалося, не рідко здійснювалося за допомогою жереба.

Унаслідок такого важкого режиму смертність у військових поселеннях була вище середньої по країні на 10 %. Серед поселенців було багато випадків самогубств і психічних захворювань. Військові поселення були найжахливішим видом кріпосництва, гіршим з існуючих в імперії. В Україні військові поселення організували на Харківщині, Катеринославщині, Київщині й Херсонщині. Там було 25 військових поселень, які займали 2,4 млн. га землі з 554 тис. населення. У Білорусії й Росії було тільки 17.

У 1817 і 1818 р. повстали бузькі козаки в м. Вознесенську, які вимагали ліквідувати військові поселення й відновити козацьке військо. Повстання були жорстоко придушені, а 64 най більш активних учасників присуджені до страти.

Найбільшим було повстання поселенців у Чугуєві влітку 1819 р. Проти повстанців було вислано 2 полки з 12 гарматами, але вони змогли протриматися більше місяця. 363 учасники повстання було віддано під суд і 273 з них присуджено до страти.

Військові поселення проіснували до 1857 р.

У 1829 р. почалося повстання в Шебелинській слободі на Харківщині, коли селяни виступили проти нав'язаного їм статусу військових поселенців. Особливо гострий характер мав селянський рух на Поділлі, який очолив Устим Кармелюк (1787-1835). Разом зі своїм загоном Кармелюк нападав на поміщицькі маєтки, захоплював майно й роздавав його бідноті. Владі вдалося заарештувати Кармелюка й вислати його до Сибіру, але він 5 разів тікав і знову повертався до збройної боротьби, яка тривала 23 роки. Було здійснено понад 1000 нападів на поміщиків, купців, корчмарів, чиновників, через загін Кармелюка пройшло близько 20 тис. повстанців. У 1835 р. Кармелюк загинув, але владі ще 5 років довелося придушувати повстанський рух.

На початку XIX ст. активізується й діяльність масонських організацій. (Масони — релігійно-етичний рух,, що виник в XVII ст. і був продовженням цехових організацій. В основі ідеології масонів лежали принципи всесвітнього братерства, удосконалення суспільства, самовдосконалення людей.) Звідси опозиційність масонів до церкви, державного ладу Російської імперії. В Україні перша масонська організація виникла ще в 1742 р. у с. Вишневцях на Волині, але більше поширення масонство одержало після закордонних походів російської армії під час війни з Наполеоном. Масонські організації були таємними, зі спеціальною обрядовістю. У 1817 р. у Харкові з'являється масонська ложа «Вмираючий сфінкс», у цьому ж році в Одесі — «Понт Евксінський», через рік у Полтаві «Любов до істини», а в Києві «Ложа об'єднаних слов'ян». Членами організацій були Кирило й Петро Розумовські (онуки гетьмана К. Розумовського), поміщики С. Кочубей, В. Лукашевич, письменник І. Котляревський.

У діяльності масонів інтернаціональні аспекти (всесвітнє братерство) переважали над національними Київська масонська ложа виступала за єдність слов'янських народів, їхнє національне звільнення; полтавські масони вважали за доцільне об'єднання слов'янських народів у федерацію під егідою України.

У 1822 р. царський уряд, побоюючись опозиційності масонства, видав указ про заборону всіх таємних організацій, насамперед масонських лож. Це значно послабило, але не припинило масонського руху.