Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Частина І

СТАРОДАВНЯ І СЕРЕДНЬОВІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (ДО ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТ.)

1.1. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У НАЙДАВНІШУ ДОБУ

§2. Перші державні утворення в Північному Причорномор'ї та Криму

Першим народом, що мешкав на території України та ім'я якого зберегли писемні джерела, були кіммерійці (1500-700 pp. до н. е.). Вони вже мали укріплені городища, вели табунне господарство, що давало змогу організовувати кінноту, в боях застосовувати залізну зброю.

Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд і металообробку, що суттєво покращило їх озброєність. їх можна класифікувати як міжплемінний союз на чолі з вождями-зверхниками. Основним заняттям кіммерійців були військові походи, відгук про які дій шов і до наших часів, оскільки мовами деяких народів Кавказу «кіммерієць» означає «велетень», «могутній», що свідчить про те, який вражаючий жах наводили їхні напади. Кіммерійці виготовляли найкращі як на той час мечі та кинджали.

Починаючи з І тис. до н. є. на південному узбережжі й горах Криму оселилися племена таврів. Тавр — слово грецького походження, можливо, пов'язане з назвою місцевості, що дала ім'я племенам, які жили на ній. (Так називалася гірська система на півдні Малої Азії.) Херсонесом Таврійським — «півостровом таврів» називали Крим античні греки.

Більшість таврських поселень було сконцентровано на пів денному березі Кримського півострова — морському узбережжі від мису Айя до Феодосії. Таври жили компактними сімейними громадами, які спільно вели господарство, у поселеннях, розташованих у долинах і передгір'ях біля води, і важкодоступних гірських добре укріплених притулках, зроблених з каменів. Основними заняттями гірських таврів були полювання й відгінне скотарство — сезонні перекочівлі з чередами з долин на яйли (пасовища) і назад. Череди таврів складалися з овець, кіз, корів і волів. Таври, що населяли передгірні райони й долини, займалися мотичним землеробством і рибальством, ткацтвом і прядінням, литтям із бронзи.

У релігії таври успадкували від матріархату божество Діву, що персоніфікувала родючість. їй приносили людські жертви. Храм Діви стояв на мисі Партеніт в Аюдагу. Рабства в таврів не було.

У І столітті в античних джерелах таврів почали називати «тавроскіфами». З переміщенням центру скіфської держави наприкінці III ст. до н. є. з Північного Причорномор'я в Крим і посиленням його могутності почалася мирна асиміляція таврів і скіфів. Таври як окремий народ існували до IV ст. Від племені таврів походить друга назва Криму — Таврида.

Кіммерійців витіснили скіфи (VII-III ст. до н. е.), які населяли територію сучасної Південної та Південно-східної України. Скіфи переважали кіммерійців чисельністю, військовою організованістю, оскільки їх очолювали царі, що володіли необмеженою владою на відміну від кіммерійців, які не мали єдиного керівництва. Скіфи поділялися на дві великі групи: скіфи-земле-роби і скіфи-скотарі, що вели в основному кочовий спосіб життя. Серед скіфів-кочівників виділялися царські скіфи, які панували над іншими, збираючи з них данину. У IV ст. до н. е. у скіфів утворилося примітивне державне об'єднання («царство Атея») з центром у Кам'янському городищі на Дніпрі (біля Нікополя). До III ст. існувало скіфське царство в Криму, столицею якого був Неаполь (біля Сімферополя). У 512 р. до н. є. Дарій І, цар Перський, ходив на скіфів походом, але останні, використовую чи тактику «випаленої землі», змогли уникнути поразки.

Звичаї та традиції скіфів були досить жорстокими і суворими. Вони базувались на двох основних принципах: безпощадність до ворогів і вірність своїм побратимам. Скіфи пили кров перших вбитих ними ворогів, робили чаші з ворожих черепів та сагайдаки з шкіри правих рук убитих супротивників тощо. Жорстокістю відзначалися і поховальні обряди скіфів — часто в жертву приносили дружин, рабів, конів.

У III ст. до н. є. скіфів витісняють сармати (алани, роксолани, язиги). їх назва походить з іранської мови, і означає «опере заний мечем». Вони становили не єдине однорідне плем'я, а союз споріднених племен, які нерідко ворогували між собою. На від міну від скіфів, значну роль у житті сарматів відігравали жінки. За легендою сармати походили від союзу амазонок зі скіфами. Сарматські жінки жили як амазонки: полювали верхи, брали участь у битвах, виконували функції жриць. їх навіть ховали разом зі зброєю. Сармати були перш за все кочівниками і займалися скотарством, проте вели активну торгівлю з Іраном, Індією, Римською імперією. їх столицею був Танаїс у гирлі Дону. Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло в І ст. н. є. Довго і вперто, з перемінним успіхом, сармати воювали з Римом. В НІ ст. н. є. їх витісняють гуни. Сармати були останнім індоєвропейським народом, що з'явився зі Сходу. Після них євразійські степи на ціле тисячоліття стають володінням тюркських народів.

У цей же час, з кінця VII ст. до н. е., греки засновують на Північному Причорномор'ї свої міста-колонії: Tip (у гирлі Дністра), Ольвію (на Південному Бузі), Херсонес, Пантикапей, Феодосію (в Криму). За устроєм ці держави були демократичними (Ольвія, Херсонес) чи аристократичними (Пантикапей, до утворення Боспорського царства) республіками або монархією (Боспорське царство). У республіках законодавча влада належала народним зборам, виконавча — архонтам. Вільними повно правними громадянами були лише чоловіки — уродженці міс та. Досягнувши повноліття, вони складали присягу на вірність державі, її законам. До найважливіших обов'язків громадянина полісу належали захист демократичного ладу, оборона міста від ворогів.

У містах-колоніях панували рабовласницькі відносини. Раби виконували значний обсяг найтяжчих робіт. Джерелами рабства були військовий полон, народження від рабині, купівля на невільничих ринках або у сусідніх племен. Раби були позбавлені прав. До громади також не належали жінки та всі негреки.

Боспорське царство існувало в V ст. до н. є. — IV ст. н. є. Воно займало територію Керченського та Таманського півостровів з прилеглою смугою, східний берег Азовського моря. До царства входили такі міста, як Феодосія, Фанагорія, а столицею був Пантикапей (сучасна Керч).

Спочатку Воспорська держава була союзом грецьких полісів з певною автономією останніх, але пізніше перетворюється в не обмежену монархію. Головне місце в економіці Боспорського царства займало сільське господарство. Основним торговим партнером були Афіни, куди вивозилося до 5 млн. пудів зерна.

Розквіт Боспорського царства припадає на IV—III ст. до н. є. Проте внутрішні суперечності, зокрема повстання рабів під проводом Савмака (107 р. до н. е.), підірвали силу царства. На початку І ст. до н. є. понтійський цар Мітрідат VI Євпатор об'єднав під своєю владою більшість держав Північного Причорномор'я, в тому числі й Боспорське царство. Але після поразки Мітрідата у боротьбі з Римом Боспорське царство опинилося під контро лем римлян. Згодом Боспор захопили готи, а потім їх витіснили гуни. З VI ст. н. є. Боспор увійшов до складу Візантії і припинив своє самостійне існування.

Історія античних міст-держав Північного Причорномор'я поділяється на три основні періоди: 1) VII-I ст. до н. є. — самостійність функціонування полісів на базі еллінських традицій і співіснування зі скіфськими племенами; 2) І ст. до н. є. — IV ст. н. є. — поступова втрата незалежності полісами, підкорення їх Римській імперії, постійні руйнівні напади готів і гунів. Періодом найвищого розквіту полісів були V-III ст. до н. є. Наприкінці III ст. н. є. колонії фактично перестають існувати. Грецька колонізація Північного Причорномор'я тривала понад тисячу років. Фактично це була периферія античної цивілізації, але все ж вона відзначалась оригінальністю, будучи своєрідним поєднанням античності і «варварства»; 3) після розколу Римської імперії на Західну і Східну (Візантійську) настав візантійський період в історії Північного Причорномор'я (IV-VII ст. н. е.). У середині III ст. у Північне Причорномор'я вдерлися племена давніх германців — готів. Вони відтіснили сарматів за Дон, зруйнували міста Ольвію і Tip, підкорили собі населення Криму. Так виникло Готське королівство або Гетика (Рейхготланд). Його столицею було «Дніпровське городище» (у нинішній Запорізькій обл.). Най більшої могутності об'єднання готів досягло в середині IV ст. н. є. при королі Германоріхі (332-375 pp.). Проте у 375 р. готи були розгромлені гунами.

Гуни, які складалися з монголо-тюркських племен, прийшли в Європу з Південного Сибіру у другій половині IV ст. н. є. їх пересування дало поштовх Великому переселенню народів. Най більшої могутності гуни досягли при вожді Атіллі (434-453 pp.), якого прозвали «Бичем божим». Йому вдалося створити одну з наймогутніших в історії держав, першу імперію кочівників-скотарів. її територія простягалася від Волги до Рейну. Суспіль ний лад гунів не вийшов зі стадії військової демократії (хоч у них зростала майнова нерівність, широке поширення отримало рабство, влада вождя перетворилася в спадкову). Після смерті Атілли їх держава розпалася, а більшість гунів відкочувала в Причорномор'я. З появою гунів, які сприяли ліквідації Римської імперії і рабовласницького ладу в Європі, починається нова, середньовічна епоха історії.

У середині VII ст. у Північне Причорномор'я прийшли хозари. Спочатку вони знаходилися у складі Великого тюркського каганату, а після його розпаду столицею хозарів стало місто Ітіль на Нижній Волзі. У 670-679 pp. Хозарія оволоділа майже усім Кримом, крім Херсонесу. Хозари залишили жителям міст само управління, беручи з них данину та торгове мито. Фактична влада зосереджувалась в руках місцевих хозарських феодалів, а каган перетворився в символічного володаря. В кінці VIII ст. каган Обадія оголосив державною релігією іудаїзм. Це було пов'язано з тим, що в Хозарії з'явилась велика кількість євреїв — емігрантів з Візантії, які займалися торгівлею. У тривалій боротьбі з Київською Руссю хозари були витіснені з Криму та Поволжя. Остання згадка про них у джерелах відноситься до 1083 р.