Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ

4.7. НОВІТНЯ ІСТОРІЯ. ДРУГА ЧАСТИНА (1939-2008 pp.)

§11. Країни Близького і Середнього Сходу Ізраїль.

Арабо-палестинська проблема

23 листопада 1947 Генеральна Асамблея ООН більшістю голосів (СРСР та США, Велика Британія утрималася) прийняла рішення про відміну англійського мандатного режиму в Палестині і створення на її території двох незалежних держав — арабської та єврейської. На цей час у Палестині налічувалося 1 240 850 арабів і 553 600 євреїв. 15 травня 1948 р, було проголошено створення держави Ізраїль. її одразу ж визнали США та СРСР. Проте вже наступного дня на Ізраїль напали війська 7 арабських держав (Єгипту, Сирії, Лівану, Йорданії та ін..). Бойові дії тривали з 16 травня до 25 січня 1949 р. Із війни Ізраїль вийшов ^переможцем. Йому вдалося приєднати до своєї території 6,7 тис. км2, відведених раніше під арабську державу, а також Захід ний Єрусалим. Східний Єрусалим зайняли Йорданія, а сектор Газа — Єгипет. Більше 900 тис. палестинських арабів змушені були покинути свої рідні місця і перейти у стан біженців у сусід ні арабські країни. Так виникла одна з найгостріших міжнародно-правових проблем сучасності — палестинська проблема. Натомість до Ізраїлю почали прибувати євреї-іммігранти з інших країн (лише за 1948-1950 pp. — 510 тис).

Ізраїль — парламентсько-президентська республіка. Главою держави є президент, але його функції в основному — представницькі. Вищим законодавчим органом є кнессет (парламент), вищим виконавчим — уряд на чолі з Прем'єр-міністром, роль якого в державному управлінні є особливо значною. Уряд під звітний кнессету, а судова влада є незалежною й складається зі світських та релігійних судів. Особливістю держави Ізраїль є те, що вона не має конституції, яку замінюють декілька законодавчих актів (Тимчасовий органічний закон 1949, Основ ний закон про парламент 1958, Основний закон про президента 1964 р. та інші).

За угодою з ФРН (1952) Ізраїль отримав від неї 822 млн. дол. репарацій та 1,7 млрд. дол. реституцій як компенсацію за збитки, завдані європейським євреям (у т.ч. тим, які мешкали у Східній Європі) під час Другої світової війни.

У 1956 р. в зв'язку з націоналізацією Єгиптом Суецького каналу, забороною проходженням через нього ізраїльських суден, ситуація на Близькому Сході знову загострилася. 30 жовтня 1956 р. Ізраїль розпочав операцію проти Єгипту. Згодом до нього приєдналися Велика Британія та Франція. їх війська зайняли Синайський півострів, армія Єгипту зазнала поразки. Але СІЛА не підтримали своїх союзників, здійснюючи дипломатичний тиск на них. Ще рішучіше діяв СРСР, який виставив ультиматуми Франції, Великій Британії та Ізраїлю, заявивши про можливість застосування ракетно-ядерної зброї проти них, а у ноті Ізраїлю порушував питання про саме існування цієї держави. Велика Британія, Франція та Ізраїль змушені були вивести свої війська. У 1967 р. вибухнула третя арабсько-ізраїльська війна. Єгипет зажадав виводу військ ООН, розташованих на кордоні з Ізраїлем, що перекрило б доступ останнього до Чорного моря і позбавило можливості отримання нафти морським шляхом. Ізраїль вирішив завдати військового удару. Почалася так звана «шестиденна війна» (5-10 червня 1967 p.). Ізраїльська авіація за лічені хвилини знищила на аеродромах велику частину єгипетської авіації радянського виробництва. Ізраїльські танки та піхота розгромили єгипетські війська. Ізраїльські війська захопили Синайський півострів, район Гази (Єгипет), західний берег ріки Йордан, східний сектор Єрусалиму (Йорданія), Голанські висоти (Сирія). Всього було окуповано 70 тис. км2 з населенням більше 1 млн. осіб. Територія Ізраїлю збільшилася з 20 тис. км2 до 90 тис. км2.

Четверта ізраїльсько-арабська війна (6-24 жовтня 1973 р.) почалася за ініціативою арабських країн. Єгипет і Сирія розпочали наступ відповідно на Синайському півострові та Голанських висотах. За три дні Ізраїль відновив довоєнне статус-кво та перейшов у наступ, змусивши капітулювати одну з єгипетських армій. Рада Безпеки ООН прийняла рішення про припинення вогню. Відбувся обмін полоненими (230 ізраїльтян, 8104 єгиптянина). Разом з тим війна обійшлася Ізраїлю у вартість річного валового продукту і втратами в 10 тис. вбитих та поранених.

Чотири війни і постійні конфронтації змусили сторони шукати компроміс. Мирна угода між Ізраїлем та Єгиптом була досягнута у Кемп-Дєвіді (США, вересень 1978 р. на зустрічі лідерів трьох країн: М. Бегіна, А. Садата, Дж. Картера. Сам договір було підписано у Вашингтоні в березні 1978 р. Відповідно до нього Ізраїль закінчив до квітня 1986 р. виведення своїх військ з Сигнайського півострова.

Але палестинська проблема залишалася невирішеною. У 1964 р. була створена Організація Визволення Палестини, керівником якої з 1969 по 2004 р. був Я. Арафат (помер у листопаді 2004 p.). Ця організація отримала статус спостерігача при ООН, була прийнята в ЮНЕСКО. Територіальною базою для існування ОВП стали Сирія та Ліван, фінансовою — нафтодолари з арабських країн. Палестинці почали боротися г. Ізраїлем за допомогою терору. У 1972 р. під час Олімпіади в Мюнхені група палестинських бойовиків знищила частину ізраїльських спортсменів. Потім почалися вибухи, захоплення літаків та заручників.

У 1992 р. уряд Ізраїлю звернувся до арабських лідерів із за явою, в якій погоджувався вирішувати проблеми арабських жителів окупованих територій шляхом мирних переговорів з усіма зацікавленими сторонами. У 1993 р. був підписаний документ про взаємне визнання Ізраїлю та ОВП. Сектор Газа та місто Ієріхон були передані під управління ОВП. Ця угода означала політичний прорив, який можна порівняти з падінням берлінської стіни.

Друга половина 90-х pp. характеризується деяким успіхом у справі налагодження палестино-ізраїльських стосунків. Під гас лом «мир в обмін на землі» ізраїльтяни почали поступово передавати палестинцям землі у районі річки Йордану. Натомість ті повинні притримуватись суворо обумовлених норм поведінки, і, зокрема, захисту прав єврейських поселенців. Незадоволення деякої частини ізраїльтян такою політикою призвело до вбивства одним із них Прем'єр-міністра І. Рабіна. Проте у 1998 р. було досягнуто нових угод про територіальні поступки палестинцям.

У 2000—2004 pp. ситуація у цьому регіоні знову загострила ся через взаємні претензії на Єрусалим та вбивства арабськими терористами одного з ізраїльських міністрів. Терористичні акти з боку палестинців та удари у відповідь з боку ізраїльських військ та поліції: зруйнування будинків, окупація палестинських територій, репресії щодо учасників палестинського руху — стали повсякденним явищем. Проблема Палестини залишається однією з найгостріших міжнародних проблем і набуває нової гостроти у зв'язку зі смертю визнаного лідера палестинців Я. Арафата.