Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ

4.7. НОВІТНЯ ІСТОРІЯ. ДРУГА ЧАСТИНА (1939-2008 pp.)

§8. Країни Східної і Південно-Східної Європи: від встановлення тоталітарних режимів до «оксамитових революцій»

Після звільнення цих країн від фашистської окупації до влади в них прийшли уряди Національних фронтів, які, на відміну від довоєнних режимів, стали називатись «народною демократією» В них співробітничали партії різного політичного спрямування: від комуністичних до буржуазних. Згуртування таких різних соціально-політичних сил стало можливим заради загальнонаціональної мети — звільнення від фашизму, відновлення національної незалежності і демократичних свобод.

Демократичні перетворення та ліквідація залишків фашистських режимів почалися ще у 1944—1945 pp. Були відновлені та оновлені інститути політичної демократії: парламентаризм, багатопартійна система, багатоукладна економіка, конституційність, — почала проводитись аграрна реформа з урахуванням інтересів малоземельного селянства.

У зовнішньополітичній сфері ці країни почали орієнтуватись на СРСР. Поступово комуністи перебирають на себе всю повноту влади в країнах Східної Європи. Пояснювалось це тим, що їх підтримував СРСР — країна, яка завоювала великий авторитет своїми перемогами над фашизмом.

Про істотні недоліки політичного та економічного ладу СРСР, масові репресії і свавілля багато людей у Східній Європі не знали. Компартії цих країн активно боролися проти фашизму, чим набули авторитету, змогли скористатися прагненням частини населення до змін і нового життя.

З 1947-1948 pp. починається новий етап розвитку цих країн, коли за зразок береться «радянська модель соціалізму». Встановлюються однопартійні комуністичні диктатури, проводиться націоналізація промисловості, форсована індустріалізація, примусова колективізація. Багатопартійна система змінюється на тоталітарний режим. Проводяться репресії проти деяких керівників цих же комуністичних партій, які, проте, не мали такого масового характеру, як в СРСР. За зразком культу Сталіна роздуваються культики місцевих вождів у Польщі, Чехословаччині, Болгарії.

Східноєвропейські країни об'єднуються у так званий «соціалістичний табір» на чолі з СРСР. Для економічного спів робітництва між цими країнами у 1949 р. створюється Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). Проте утворення РЕВ не було обумовлено економічними передумовами у вигляді налагоджених торгово-економічних відносин між країнами-партнерами і розглядалась як відповідь Заходу. До середини 50-х років РЕВ, по суті, не використовувалася як інструмент координації народногосподарських планів. У діяльності РЕВ політичні інтереси домінували над економічними, що неприпустимо в економічній організації і неминуче призводить до її стагнації.

Невипадково, що періодично країни «соціалістичного табору» стикалися з політичними і соціальними кризами. Першою та кою кризою став конфлікт між СРСР і Югославією. Приводом до початку конфлікту стало підписання договору про дружбу, спів робітництво і взаємодопомогу між Югославією і Болгарією (сер пень 1947 p.), а також ідея створення федерації чи конфедерації Балканських країн. Сталін був дуже незадоволений цими неузгодженими з ним самостійними кроками. Проте югославський керівник Йосип Броз Тіто не сприйняв цієї критики, оцінивши її як образливу і тенденційну. Справа дійшла до розриву у 1949 р. договору про дружбу, взаємодопомогу і співробітництво з Югославією. На Югославію нацьковувались інші соціалістичні країни, оголошувалося, що вона знаходиться «під владою шпигунів і вбивць». Югославське керівництво теж не залишалося в боргу. Після смерті Сталіна за ініціативою нового радянського керівника М.С. Хрущова почалось поступове врегулювання відносин. Конфлікт між СРСР та Югославією не був лише особистим конфліктом між Сталіним і Тіто — це був перший вияв незадоволення соціалістичних країн диктатом СРСР.

У середині 50-х років стали помітними кризові явища в роз витку східноєвропейських країн. В їх основі були некритичний підхід до досвіду СРСР, утвердження як еталону сталінської моделі соціалізму, поверховий аналіз підсумків післявоєнного роз витку, недостатнє врахування історичних традицій, помилки при проведенні індустріалізації і колективізації. У результаті — знижувався рівень життя, значно обмежувалась демократія.

Влітку 1953 р. незадоволення робітників НДР підвищенням тарифних норм і копіюванням радянської схеми соціалістичного змагання призвело до відкритих виступів проти радянського ре жиму. В 300 містах і селищах НДР страйкувало 400 тис. чол. За допомогою радянської армії виступи було придушено. При цьому загинуло 200 робітників, тисячі було ув'язнено.

Найбільшим виступом проти тоталітаризму в 50-ті роки було повстання в Угорщині. Угорське керівництво (М. Ракоші, Е. Гере) припустилося грубих помилок у своїй політиці, порушуючи законність. В результаті реальна зарплата зменшувалась, ціни зростали.

Виступ народних мас почався 23 жовтня 1956 р. До влади прийшло нове керівництво на чолі з Імре Надем. Радянські війська були виведені з Будапешта, Імре Надь заявив про вихід Угорщини з Варшавського договору і звернувся за допомогою до військ ООН. Це могло б призвести до виникнення воєнного конфлікту в центрі Європи. У Будапешті почалися криваві зіткнення. Прорадянські сили на чолі з Я. Кадаром знову повернули радянські війська, які, увійшовши до Будапешта, придушили повстання. У боях загинуло 3 тис. угорців, близько 500 (у тому числі й Імре Надь) були страчені.

У 1956, 1968, 1970 pp. відбулися виступи трудящих Польщі, які протестували проти погіршення рівня життя.

Другою великою кризою соціалістичної системи були події у Чехословаччині у 1968-1969 pp. У січні 1968 р. відбулась зміна керівництва Чехословаччини, яке очолив О. Дубчек. Він розробив досить широку програму політичних і економічних ре форм, прагнучи реформувати суспільство, створити «соціалізм з людським обличчям». Демократизувалося суспільство, більшу свободу одержали засоби масової інформації. Відхід від одіозного сталінського еталону соціалізму стурбував керівництво СРСР. У ніч на 21 серпня 1968 р. війська 5 держав, членів Варшавського договору (СРСР, НДР, Польщі, Болгарії та Угорщини) , увійшли до Чехословаччини та «припинили небажані експерименти». З «празькою весною» було покінчено, до влади прийшов вірний СРСР Г. Гусак, Дубчека відправили у заслання.

У 1980-1981 pp. розпочалася знов криза у Польщі. Великого авторитету набула нова профспілкова організація «Солідарність», яка вдало здійснювала тиск на уряд. Лише запровадження у кінці 1981 р. воєнного стану та інтернування керівників «Солідарності» допомогло тимчасово призупинити цю кризу.

Новий етап кризи соціалістичних режимів почався в кінці 80-х pp. Характерною його особливістю було те, що він відбувався в умовах значних змін у міжнародному становищі, нової зовнішньої політики М. С. Горбачова, яка одержала назву «нове політичне мислення». Ця політика ознаменувала собою відхід від «доктрини Брежнєва», яка передбачала обмежений суверенітет соціалістичних країн і можливість втручання СРСР в їх внутрішні справи. Тепер вважалося, що ці країни самі можуть вирішувати свої проблеми. Таким чином, зовнішній фактор — тиск СРСР на країни Східної Європи — перестав діяти, і соціалістичні режими в них почали розвалюватися.

Спершу це відбулося в Польщі. На парламентських виборах у червні 1989 р. правляча ПОРП зазнала поразки. Домінувати почала «Солідарність». її лідер Л. Валенса у 1990 р. був обраний Президентом Польщі. Почалося здійснення економічної реформи відомої під назвою «шокова терапія». Її складовими частинами були ліквідація контролю над цінами, введення вільної торгів лі, приватизація державного сектора. Це призвело до значного падіння рівня життя. Західні країни надали Польщі кредити, економічна ситуація дещо стабілізувалася, але на парламентських виборах 1993 р. і президентських 1996 р. перемогли ліві сили, які, проте, не стали суттєво змінювати політику. У 2001 р. знову відбулися вибори, які закріпили успіх лівих сил Президентом Польщі вдруге було обрано О. Кваснєвського.

В Угорщині у 1989 р. почалося утворення багатопартійної системи. 23 жовтня 1989 р. була проголошена Угорська Республіка і прийняті поправки до Конституції, які свідчили про демократизацію країни. Навесні 1990 р. відбулися вибори, де перемогла опозиція. У 1991 р. з Угорщини були виведені радянські війська. Проте демократам не вдалося вирішити головних проблем, і на виборах 1994 р. до влади повернулись ліві сили.

У Чехословаччині зміни почалися з багатотисячних демонстрацій у листопаді 1989 р. Комуністична партія зазнала краху. Президентом Чехословаччини обрали в кінці грудня 1989 р. відомого дисидента, письменника В. Гавела. Оскільки всі ці події відбувалися мирним шляхом, вони дістали назву «оксамитової», або «ніжної» революції. У 1991 році з Чехословаччини було виведено радянські війська. У новій державі виникли проблеми з національного питання між чехами і словаками. У 1992 р. на виборах у Чехії та Словакії перемогу здобули партії, які виступили за роз'єднання Чехословаччини на дві держави: Чехію і Словакію. З 1 січня 1993 р. Чехословаччина як єдина держава перестала існувати.

Більш гострого характеру набули події в Румунії, де ще у 1965 р. була встановлена диктатура Н. Чаушеску. Протягом 80-х років у цій країні значно впав рівень життя, натомість процвітало вихваляння «успіхів соціалізму» і особливих заслуг Н. Чаушеску. Початком революції в Румунії стали події в Тіміошарі 17 грудня 1989 p., де була розстріляна мирна демонстрація. Це викликало обурення в Бухаресті та інших містах. Не допоміг наказ стріляти в демонстрантів та введення надзвичайного стану. Чаушеску з дружиною втекли, але їх затримали і після короткого суду 25 грудня 1989 р. стратили, обвинувативши в геноциді проти румунського народу. Влада перейшла до Фронту національного порятунку на чолі з Іоном Ілієску, якого 1992 р. обрали президентом. Проте на президентських виборах восени 1996 р. президентом обрали вже лідера опозиції Є. Константинеску.

Дуже складним був шлях перетворень і змін в Югославії. Суперечності між шістьма членами цієї федеративної республіки призвели до її розпаду. У 1991 р. зі складу Югославії вийшли Боснія і Герцеговина, згодом — Словенія, Хорватія і Македонія. Залишилися у складі єдиної держави Сербія та Чорногорія, які оголосили себе правонаступниками Югославії зі столицею у Бел граді. У Югославії кризу створило переплетіння національних, соціальних і релігійних проблем. Белградське керівництво, прагнучи зберегти єдину державу, «ввело в дію» Югославську народну армію, що призвело до громадянської війни. Для врегулювання конфлікту були задіяні сили ООН і НАТО. Криза набула інтернаціонального характеру. Ситуація ускладнилася тим, що на території Боснії та Герцеговини співіснували три національно-релігійні громади: сербська, хорватська і мусульманська. Останню утворювали етнічні серби, які сповідували іслам, їм раніше дозволялося писати у графі «національність» — мусульманин. Оскільки до цього ці громади жили не відособлено, то війна почалася вже не за окремі населені пункти, а за їх частини і вулиці. За таких умов визначити міжетнічні кордони дуже важко, і хоча фахівці з ООН і НАТО запропонували компромісний план, але він не зовсім влаштовував ворогуючі сторони. Справа неодноразово доходила до бомбардувань югославської території авіацією НАТО. Кожна з громад бажала мати власну територію, а їхні еліти — владу, і це призвело до гострих суперечностей.

У грудні 1995 р. у Парижі була прийнята угода, за якою Боснія і Герцеговина залишилися єдиною державою з двома автономіями — Мусульмано-хорватською федерацією і Сербською республікою Боснія. Для виконання угоди миротворчі сили ООН було замінено спеціальним військовим контингентом НАТО, до якого приєдналися військові підрозділи Росії та України. Під час війни 1992-1995 років у Боснії і Герцеговині загинуло близько 380 тис. осіб, 1 млн. 350 тис. були переселені, а ще 2 млн. 250 тис. взагалі покинули межі цієї території.

У 1999 р. загострилася проблема албанців у Косово (Югославія). Країни НАТО звинуватили югославське керівництво на чолі з президентом Мілошевичем у геноциді албанців і з 24 березня по 10 червня бомбардували Югославію. Югославські війська змушені були покинути Косово, куди ввійшли миротворчі сили ООН.

Відбулися істотні зміни в геополітичній ситуації в Східній Європі. Чехія, Польща та Угорщина з березня 1999 р. стали членами НАТО. У 2002 р. до НАТО були запрошені ще кілька східноєвропейських держав, у тому числі Словаччина, Румунія, прибалтійські країн.

Таким чином, на зламі 80-90-х років у країнах Східної та Пів-денно-Східної Європи відбулися революції (різними шляхами), що призвело до повалення тоталітарних режимів, демократизації цих держав, проведення економічних реформ, які спираються на пріоритет приватної власності. «Соціалістичний табір» перестав існувати як геополітична реальність.