Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ

4.6. НОВІТНЯ ІСТОРІЯ (1914-1939 pp.)

§7. Країни Азії та Африки в 1920-1930 pp.

Японія

У Першій світовій війні Японія воювала на боці Антанти, сподіваючись на територіальні надбання та розширення впливу в Китаї та Далекому Сході. Проте інтервенція на радянський Далекий Схід не вдалася, а щодо Китаю, то тут удалося реалізувати мету лише частково. Японія була розчарована рішеннями Вашингтонської мирної конференції, яка проголосила політику «відчинених дверей» — рівних можливостей для всіх країн у Китаї. Щоправда, Японія отримала можливість мати третій за потужністю (після США та Великої Британії) флот на Тихому океані, але все ж вважала себе несправедливо обділеною і готувалася до нових воєн.

У 1926-1989 pp. імператором Японії був Хірохіто. Він вбачав свою роль у політичному житті країни як конституційного монарха на зразок Великої Британії і не втручався активно у стосунки армійської верхівки та парламенту. Мілітаристські, експансіоністські плани почали домінувати в Японії. «Уся Азія під японським дахом!» — таким стало гасло японських мілітаристів. У 1931 р. японська армія з території Кореї вторглася в Маньчжурію, захопила її, утворивши маріонеткову державу Маньчжоу-Го.

У 1932 р. група військових екстремістів вбила Прем'єр-міністра. Це сприяло посиленню влади військових. Після цього протягом 13 років усі кабінети, утворені в Японії, очолювались або військовими або їх ставлениками. Керівництво країною перейшло в руки армії. Асигнування на військові потреби значно зросли. У 1937 р. японці розпочали бойові дії в Північному та Східному Китаї, захопивши Пекін, Тяньцзин, Шанхай, Нанкін, При цьому лише в Шанхаї було вбито 300 тис. цивільного населення. У трав ні 1939 р. вони спробували напасти на Монголію, але отримали відсіч від радянських військ під командуванням Жукова.

На початок 1940-х pp. у Японії остаточно склався тоталітарний режим. Улітку 1940 р. саморозпустилися політичні партії. У грудні того ж року було запроваджено жорстке регулювання економіки, яку почали стрімко переводити на воєнні рейки. У вересні 1940 р. Німеччина, Італія і Японія уклали союзниць кий «Троїстий пакт», спрямований проти США та Великої Британії, У Європі фашисти контролювали армію, а в Японії сама армія відігравала роль керівної політичної сили.

Китай

Знову активізувався національно-визвольний рух у Китаї. Японія намагалася анексувати китайський півострів Шаньдун, і у знак протесту проти цього студенти Пекіна 4 травня 1919 р. вийшли на демонстрацію. Вони вимагали оголосити бойкот японським товарам. Ця боротьба, яка дістала назву «Рух 4 травня 1919 p.», тривала два місяці і була підтримана іншими верствами населення та регіонами Китаю. Вона закінчилася тим, що уряд пі шов на деякі поступки: не підписав Версальського договору, звільнив з посад прояпонських чиновників. Рух сприяв консолідації політичних партій, боротьбі за «нову культуру» — запровадження в літературу побутової мови, що полегшило оволодіння грамотою широкими колами молоді.

Після Сіньхайської революції центральна влада в Китаї була послаблена. Командувачі провінційними арміями фактично перетворилися в диктаторів маленьких республік. Вони самостійно запроваджували нові податки, випускали свої гроші, укладали союзи і вели міжусобні війни.

У 1921 р. у Китаї було створено комуністичну партію, яка згодом почала відігравати значну роль у політичному житті. У 1924 р. з'їзд Гоміндану в Гуаньчжоу оголосив про прийняття Комуністичної партії Китаю (КГІК) до свого складу і про необхідність поширення своєї влади на весь Китай. 1 липня 1925 р. гуаньчжоуський уряд оголосив себе Національним урядом Китаю. У жовтні того ж року розпочалися бойові дії проти одного з генералів, який очолював провінцію Гуандун. У цій війні висунувся генерал Чан Кайші (1887-1975 pp.). У травні 1926 р. його обрали головою Гоміндану, а згодом призначили головнокомандувачем армії. Почався похід на північ Китаю. План Північного походу розроблявся за участю майбутнього радянського маршала В. К. Блюхера. Армія Чан Кайші стрімко зростала з 150 тис. до 600 тис. їй удалося захопити Шанхай та Нанкін. На хвилі військових успіхів Чан Кайші у квітні 1927 р. розриває союз з комуністами. У 1928 р. його війська захоплюють Пекін. Своєю резиденцією Чан Кайші робить Нанкін. Вперше за багато років Китай знову об'єднався. Гоміндан став правлячою партією, але склад його суттєво змінився. З демократичної організації дрібної буржуазії він перетворився в консервативну партію великої буржуазії та поміщиків. Військова верхівка, яка обиралася формально, фактично підпорядковувала собі весь партійний та державний апарат.

Розпочалася багаторічна боротьба між комуністами та Чан Кайші. Комуністи у 1931 р. контролювали 1/6 території Китаю, провели тут аграрну реформу. У тому ж році на цій території пройшов І з'їзд Рад робітничих і селянських депутатів — представників революційних комуністичних баз Китаю. Було обрано перший революційний уряд на чолі з Мао Цзедуном (1893-1976 pp.). Він народився в заможній селянській родині. Закінчив педагогічне училище, працював у бібліотеці Пекінського університету. Був одним з 12 засновників КПК.

У 1933 р. проти комуністичної бази у провінції Цзянси було зосереджено 1 млн. гомінданівських солдатів. Китайська Черво на Армія прорвала блокаду і вирушила у свій «Довгий похід». З боями було пройдено 10 тис. км. З армії в 100 тис. живими залишилися 30 тис. солдат. У 1935 р. Мао Цзедуна обирають керівником КПК.

Незважаючи на японську агресію, Чан Кайші вважав необхідним подолати спочатку «внутрішнього ворога» — КПК. Але його змусили погодитись на припинення громадянської війни, яка тривала з 1927 по 1936 pp. Було створено другу коаліцію між КПК, Гомінданом та іншими націоналістичними групами, які мали співпрацювати в боротьбі проти Японії. Мао Цзедун так визначив цілі КПК у цей період: «70% зусиль спрямовується на поширення впливу комуністичних ідей, 20% — на співпрацю з Гомінданом і 10% — на опір Японії».

У грудні 1939 р. Чан Кайші розірвав союз з комуністами і по чав третю громадянську війну. Але гомінданівські війська дістали відсіч. До кінця 1940 р. територія Особливого району, який контролювали комуністи, значно розширилася. Тут проживало 100 млн. осіб.

Індія

В Індії найавторитетнішою політичною силою був Індійський Національний Конгрес (ІНК заснований у 1885 р.) на чолі з Махатмою Ганді, який сповідував ненасильницький опір існуючим порядкам. На його заклик у 1919 р. по всій Індії прокотилася хвиля громадянської непокори (закриття крамниць, припинення ділової активності). Ця кампанія тривала до 1922 року, коли британський уряд спровокував криваві події в одному з індійських міст і Ганді вирішив припинити боротьбу.

У 1922 р. відбувся інцидент у селі Чаурі Чаура, де селяни спалили живцем 21 поліцейського. Приголомшений цим бузувірством, Ганді скасував кампанію ненасильницького опору.

Нова кампанія почалася у січні 1930 p., коли Ганді опублікував «11 вимог», до яких входило зниження податків, скорочення військових витрат, звільнення політв'язнів, знищення таємної поліції. Ганді також організував так званий соляний марш (березень-квітень 1930 р.). У відповідь на відмову Британії надати Індії статус домініону, Ганді як привід до кампанії непокори обрав ненависний індійцям соляний податок. Колоніальна влада мала монополію на виробництво солі, а її споживання обкладалося високим податком. 61-річний М. Ганді з 78 своїми соратниками розпочав 240-мильний марш від Делі до р. Саберматі біля моря.

По дорозі до нього приєдналися десятки тисяч індійців. Похід викликав резонанс у всьому світі. Учасники маршу закликали співвітчизників не сплачувати соляний податок і самостійно до бувати сіль, як це робили їх попередники. Коли учасники маршу досягли урядових складів, М. Ганді підібрав грудку солі, що символізувала успішне закінчення акції. Британська влада оголосила ІНК поза законом. Ганді та 60 тис. його прибічників заарештували, У 1932, 1933 pp. кампанія непокори тривала. Тому у 1935 р. англійський парламент прийняв Акт про управління Індією, який розширив провінційну автономію, але зберіг усю повноту влади в руках британського генерал-губернатора.

Іран

У Першій світовій війні Іран офіційно не брав участі, але в листопаді 1914 р. на його територію вторглися турки. Проти них виступили російські та англійські армії, які окупували більшу частину країни. Однією з головних причин цього були великі поклади нафти і країни Антанти не бажали, щоб нею скористалася Німеччина. Після війни країна з населенням 10 млн. осіб, з яких 25% ще займалися кочовим скотарством, опинилася в напівколоніальній залежності від Великої Британії. У 1921 р. англійці вивели свої війська з Ірану і тоді частини перських козаків на чолі з підполковником Реза-ханом здійснили державний переворот. На чолі держави став останній представник Каджарської династії Ахмад-шах. Реза-хан став спочатку військовим міністром, з 1923 р. — Прем'єр-міністром, а у 1925 p., здійснивши переворот, проголосив себе шахом під іменем Реза-шах Пехлеві (1925-1941 pp.).

У країні почалися кардинальні реформи. У 1925-1928 pp. було прийнято три кодекси законів: комерційний, кримінальний та цивільний. Усі вони посилювали державну владу, об межу зали юридичну могутність ісламського духовенства Було проведено скасування титулів та звань, запроваджено прізвища, вводилася реформа освіти (загальна обов'язкова початкова освіта, світські школи, засновано Тегеранський університет). Право емісії перейшло від англійського банку де іранського Національного. Почалося будівництво Трансіранської залізниці, яка поєднала порт на Каспійському морі з портом у Перській затоці. Вулиці вкрили асфальтом, запроваджувався європейський костюм, зняття чадри. Жінкам дозволили навчатися у вузах та обіймати посади на державній службі. Будучи завзятим націоналістом, Реза-шах щиро симпатизував Гітлеру та захоплювався політичною системою, створеною націоналістами в Німеччині.

Туреччина

Туреччина брала участь у Першій світовій війні на боці Четверного союзу. У результаті поразки арабські провінції — Ірак, Сирія, Палестина, Трансіорданія, Єгипет та країни Аравії відділялися від Туреччини і ставали підмандатними територіями країн Антанти. Значні територіальні втрати передбачав і Севрський мирний договір. Це обумовило піднесення націоналізму. На чолі націоналістів став генерал Мустафа Кемаль, який очолив уряд. Проти Туреччини було кинуто грецьку армію. Туркам допомогла зброєю Радянська Росія. Грецьку армію розбили, а бойові дії супроводжувалися різаниною християнського населення.

1 листопада 1922 р. Великі національні збори Туреччини оголосили про скасування султанату. Останній султан Мехмед VI (1918-1922 pp.) втік на англійському кораблі на Мальту. У жовтні 1923 р. Туреччину було проголошено республікою. У тому ж 1923 р. в Лозанні було підписано новий мирний договір, за яким Туреччині вдалося зберегти за собою власне турецькі території. Президентом було обрано М. Кемаля, якого при запровадженні прізвищ назвали Ататюрком (батьком тюрків). Ататюрк провів ряд реформ: виборчі права надавалися жінкам, іслам відокремлювався від школи і держави, населенню дозволяло ся носити європейський одяг, а жінкам з'являтися без паранджі, запроваджувався європейський календар та літочислення, арабська абетка змінювалася європейською, багатоженство заборонялося і запроваджувався цивільний шлюб, мусульманське законодавство змінялося цивільними кодексами за європейським зразком. Під керівництвом Ататюрка почалося швидке перетворення слабкої, економічно відсталої і аморфної Туреччини в сильну національну державу.

Палестинська проблема

Наприкінці XIX ст. Палестина була відсталою аграрною областю в складі Османської імперії, де переважало арабське населення. Проте ситуація почала змінюватись з 1897 p., коли в Базелі пройшов перший з'їзд сіоністів, що утворив Всесвітню сіоністську організацію. Вона поставила за мету збір розсіяних по усьому світу євреїв та переселення їх на батьківщину предків. Для підтримки колоністів утворили Єврейський національний банк (1899 p.), Єврейський національний фонд (1901 р.), Англо-палестинський банк (1902 р.). До 1914 р. в Палестину пересели лося близько 85 тис. євреїв. Центром їх общини став заснований у 1909 р. Тель-Авів.

У 1917 р. у ході Першої світової війни було створено Єврейський легіон, який допомагав Британії у звільненні Палестини від Туреччини. Боротьбу проти Туреччини підтримували й араби.

У 1916 р. 70-тис. арабська армія атакувала турків і в результаті сприяла звільненню Палестини від останніх.

У 1920 р. Ліга Націй передала мандат на управління Палестиною Великій Британії. Була введена вільна купівля-продаж землі. Почалася великомасштабна скупка земель приїжджими євреями. До початку 1930-х рр, єврейським поселенцям належало вже 1/3 усіх земель і 4/5 палестинської промисловості. Тоді ж посилилися заклики до створення єврейської держави. Ця ідея спричинила різко негативну реакцію у палестинських арабів, які відмовилися навіть обговорювати можливість такого розвитку подій. Справа неодноразово доходила до збройних зіткнень.

Країни Африки

У 1914 р. над Єгиптом було встановлено протекторат Великої Британії, що активізувало національний рух. У 1923 р. було створено націоналістичну партію «Вафд». У цьому ж році Єгипет став конституційною монархією і отримав внутрішню автономію, хоча зберігалась британська військова присутність. У 1936 р. британська окупація Єгипту формально припинилася, але військова присутність Британії — ще зберігалася вздовж Суецького каналу.

Судан перебував під сильним англо-египетським «непрямим» управлінням. Суверенітет над Суданом належав Британії, а адміністрація була єгипетською. У націоналістичному русі Судану існувало дві основні течії. Партія Умма (магдисти) виступали за негайне надання країні незалежності, помірковані націоналісти вважали за можливе добиватися незалежності поступово, через освіту населення, створення національних кадрів.

Основна частина Африки належала Франції (Алжир, Туніс, Марокко, Французька Західна Африка, Французька Екваторіальна Африка, Мадагаскар). Після Першої світової війни колишні колонії Німеччини Камерун і Того перейшли до Франції. Бельгії належало Бельгійське Конго, підмандатні території Руанда і Бурунді; Італії — Італійські Сомалі, Еритрея та Ефіопія (після окупації в 1936 p.); Іспанії — частина Марокко; Португалії — Ангола, Мозамбік, Португальська Гвінея.