Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ

4.6. НОВІТНЯ ІСТОРІЯ (1914-1939 pp.)

§5. Установлення фашизму, нацизму та інших тоталітарних режимів у ряді країн Європи

Італія

Фашизм виник як реакція на кризу капіталістичного суспільства. Основні причини його виникнення:

1) кардинальні зміни соціальних структур, які підривають підвалини традиційного способу життя, змінюють становище різних соціальних груп, створюючи нішу для проникнення фашизму;

2) криза існуючих політичних систем, перш за все парламентсько-демократичних інститутів, які обвинувачуються в неефективності при подоланні кризи;

3) криза масової свідомості, розмивання колишньої системи цінностей.

Після закінчення Першої світової війни політична система Італії опинилася у стані кризи. Буржуазно-ліберальна держава була не в змозі справитися із серйозними труднощами перших післявоєнних років. З 1918 р по 1920 р. змінилося 5 урядів Існуючі буржуазні партії не мали значної політичної ваги.

У березні 1919 р. колишній соціаліст Беніто Муссоліні почав формування «бойових груп» (італійською «фаші ді комбаттіменто», від слова фашіо — пучок, зв'язка, об'єднання походить назва «фашизм»). Б. Муссоліні народився в сім'ї коваля.; був відра хований зі школи за бійку і диплом про середню освіту одержав екстерном. Він вивчав іноземні мови, мав ефективну ораторську техніку.

Фашистські формування мали напіввійськову організацію, були озброєні, мали особливий одяг (чорні сорочки). Вони виступали проти лівих сил, але висловлювались за встановлення робітничого контролю на виробництві, аграрну реформу, конфіскацію військових прибутків, розпалювали націоналістичні настрої, висували гасло «великої Італії».

До осені 1922 р. фашисти заволоділи багатьма великими муніципалітетами і декількома провінціями в Італії. 2-7-28 жовтня 1922 р. фашисти організували «похід на Рим». їх підтрима ли великі промисловці.

31 жовтня 1922 р. король доручив Муссоліні сформувати уряд, де головні посади обіймали фашисти.

Основою фашистської ідеології був примат інтересів нації над інтересами окремих соціальних груп і окремих людей. Ґрунтуючись на принципах корпоративізму, держава повинна була поєднувати різноманітні суспільні інтереси. Програма фашистів була достатньо конкретною. Вона містила скасування сенату поліції, привілеїв і титулів, загальне ви0.5рче право, гарантії громадянських свобод, прогресивний податок на капітал, установлення для всіх 8-годинного робочого дня, загальну освіту. «Усе в державі і нічого поза державою» — ці слова Муссоліні стали квінтесенцією італійського фашизму.

У 1925—1926 pp. фашизм г Італії покінчив зі зовнішніми формами парламентського режиму, ліквідувавши залишки демократичних свобод і прав. Особливе місце займав закон від 24 грудня 1925 р. про права Прем'єр-міністра. Глава уряду звільнявся від відповідальності перед парламентом і міг не подавати у відставку в разі висловлення вотуму недовіри. Була встановлена тоталітарна фашистська диктатура. Шляхом прямого багатостороннього втручання в економіку італійська держава зуміла забезпечити прискорення темпів розвитку країни.

У 30-ті роки пишно розквітав культ особи Муссоліні. Серед політичних діячів XX ст. перший фашист Італії — абсолютний чемпіон за кількістю державних постів, які він обіймав. З 1933 р. нове офіційне літочислення почало відраховувати роки «фашистської ери». Упроваджувались нові норми поведінки. Серед фашистів було скасовано рукостискання, жінкам заборонили вдягати брюки, для пішоходів установлювався однобічний рух лівою стороною вулиці. За рішенням уряду всі італійці, незалежно від віку, стану здоров'я, статі, повинні були щосуботи займатися військово-спортивною та політичною підготовкою. Муссоліні демонстративно брав участь у молотьбі, одержуючи символічну заробітну плату.

Німеччина

Перша світова війна призвела до різкого загострення політичної боротьби та соціальних конфліктів у воюючих країнах. Істотний вплив на ситуацію в європейських країнах справили революційні події в Росії.

Поразки у війні, її тривалий і виснажуючий характер катастрофічно вплинули на Німеччину: 2 млн. німців було вбито, 4,5 млн. поранено, 1 млн. знаходився в полоні. Країна задихалася в лещатах господарської розрухи, інфляції, дороговизни, голоду. Усе це призвело до революції. її початком стало повстання військових моряків Кіля 3 листопада 1918 р. їх підтримали повсталі в інших містах і регіонах. 9 листопада 1918 р. спалахнуло повстання в Берліні. Імператор Вільгельм II утік у Нідерланди. Наступного дня був створений уряд — Рада Народних Уповноважених на чолі з правим соціал-демократом Ф. Ебертом. Цей уряд скасував облоговий стан, відновив свободу слова, зборів, спілок, оголосив амністію політичним в'язням, ввів 8-годинний робочий день, обіцяв надати допомогу безробітним, створив комісію по соціалізації. Разом з тим була укладена таємна угода з командуванням армії про спільну боротьбу з революцією, залишено в недоторканності старий офіцерський корпус і чиновництво.

16—21 грудня 1917 р. відбувся Перший Всенімецький з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, який підтримав РНУ і призначив на 19 січня 1919 р. вибори до Національних (Установчів) Зборів. Фактично це означало самоліквідацію рад. Наприкінці грудня 1918 р. ліві сили об'єднуються в Комуністичну партію Німеччини, яка проголошує своєю метою боротьбу за владу рад, диктатуру пролетаріату. Комуністи вирішили бойкотувати вибори до Установчих зборів. Політична боротьба між лівими, з одного боку, та правими і реакційними силами, з іншого, загострилася. 4 січня 1919 р. уряд відправляє у відставку популярного серед робітників поліцай-президента Берліна Е. Ейхгорна.

Наступного дня відбувається демонстрація протесту, у якій бере участь 150 тис. осіб. Робітники захопили редакції деяких буржуазних газет, почалися зіткнення з поліцією. Було створено військово-революційний комітет, який намагався вести переговори з урядом. 11 січня 1919 р. урядові війська перейшли в наступ і через декілька днів потопили повстання в крові. Відомі революційні діячі Карл Лібкнехт і Роза Люксембург були вбиті без суду і слідства.

У таких умовах 19 січня 1919 р. відбулися вибори до Установчих зборів. Буржуазні партії отримали 16,5 млн. голосів, соціал-демократи — 13,8.

31 липня 1919 р. Установчі збори у м. Веймарі прийняли так звану Веймарську Конституцію. Згідно з нею главою держави вважався президент, який обирався на 7 років. Він призначав канцлера і міністрів, міг розпускати рейхстаг, призначати ви бори, був головнокомандуючим армією. Уряд формувався більшістю рейхстагу і відповідав перед ним. Рейхстаг мав законодавчу владу. Уводилося загальне виборче право для громадян з 20 років, демократичні права і свободи. Зберігався поділ Німеччини на автономні держави-землі. Першим президентом Німеччини обрали Ф. Еберта.

Революційні події в Німеччині мали своє продовження в Баварії, де у квітні 1919 р. фабрично-заводські комітети і солдатські Ради Мюнхена обрали новий уряд на чолі з комуністами. Баварія була проголошена Радянською республікою, уряд ввів робітничий контроль на підприємствах, націоналізував банки і залізниці, почав формувати свою армію. Але аграрне питання не було вирішене. Проти Баварської республіки центральний німецький уряд надіслав 100 тис. армію, яка 1 травня 1919 р. увірвалася в Мюнхен і придушила революцію. Таким чином, революція 1918-1919 pp. в Німеччині скинула монархію, встановила республіку, надала народу демократичні права і,свободи.

У 1920 р. з'являється націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини (НСДАП). Націонал-соціалісти закликали до боротьби з комунізмом, вимагали ліквідації умов Версальського мирного договору, одержавлення трестів, участі робітників у прибутках підприємств, відчуження поміщицьких земель у спільне користування.

8-9 листопада 1923 р. Гітлер організував у Мюнхені фашистський заколот («пивний путч»), який закінчився невдачею. Гітлера засудили до 5 років ув'язнення, але вже через півроку звільнили. У 1925-1926 pp. виходять 2 томи його програмної книги «Майн кампф» («Моя боротьба»). Тут були схиляння перед прусським мілітаризмом, ненависть до народів Європи, насамперед до французів та слов'ян як «неповноцінних», заклик до політики «дранг нах Остен», гострий антисемітизм, расизм («раса панів» і «раса рабів»), мета-ідеал «тисячолітнього «третього рейху», покликаного панувати над світом.

Адольф Гітлер народився в австрійському місті Браунау, де на митниці працював його батько — Алоїз Шікльгрубер. Прізвище Гітлер він успадкував від румунського нафтопромисловика Гітлера, з дочкою якого він мав одружитись, отримавши як по саг великі гроші, а натомість узяти прізвище тестя. Проте Софія Гітлер померла ще до укладення шлюбу, а нове прізвище вже перейшло до батька майбутнього фюрера. А. Гітлер не отримав якоїсь закінченої освіти. Реальне училище покинув, вступити до Вищої Академії мистецтв не зміг. 1913 р. переїхав до Мюнхена, з початком Першої світової війни пішов добровольцем на фронт, дістав два поранення, звання єфрейтора та Залізний хрест.

З початком світової кризи позиції фашистів у Німеччині зміцнювалися. Правлячі кола Німеччини вже були не в змозі керувати парламентськими методами і, на відміну від США, обрали інший шлях виходу з кризи — встановлення тоталітарної диктатури. Вони не хотіли допустити третього варіанта виходу з кризи — встановлення комуністичного режиму, У цей час комуністи в Німеччині мали значний авторитет, вони вказували на досвід СРСР, де, на відміну від Заходу, у цілому швидко (хоч і не так, як про це повідомлялось офіційно) розвивалась промисловість у роки першої п'ятирічки.

На виборах до рейхстагу в червні 1932 р. комуністи отримали 5,3 млн. голосів, соціал-демократи — 8 млн., націонал-соціалісти — 13,7 млн. Фашисти спиралися на свої воєнізовані загони — штурмовики (СА) — 500 тис. чол., охоронні загони партії (СС) — 50 тис. чол. Посиленню впливу націонал-соціалістичної партії сприяла помилкова лінія комуністів і соціал-демократів, які вважали себе антагоністичними суперниками.

30 січня 1933 р. президент Німеччини П. Гіндербург призначив Гітлера рейхсканцлером. З самого початку своєї діяльності його уряд почав обмежувати політичні права і свободи, забороняти антиурядові (а значить, антифашистські) мітинги. Була створена таємна поліція — гестапо. У цих умовах 5 березня 1933 р. проходять нові вибори до рейхстагу. За комуністів було подано 4,8 млн. голосів, соціал-демократів — 7,2 млн., націонал-соціалістів — 17,3 млн., але вони не отримали абсолютної більшості в рейхстазі. Тільки арешт 81 депутата-комуніста і анулювання їх мандатів зробили нацистів господарями ситуації в рейхстазі. 14 березня 1933 р. комуністична партія була офіційно заборонена. Після цього почалася ліквідація політичної системи Веймарської республіки. Трагедія Німеччини полягала в тому, що нацисти прийшли до влади законним, конституційним шляхом.

Уряду були надані надзвичайні повноваження. Він міг ви давати закони, розпускати політичні партії. Таким чином., об'єднувалась законодавча і виконавча влада. Рейхстаг втратив своє значення. Ландтаги і уряди земель теж позбулися влади. Повновладними господарями земель стали імперські намісники, яких призначав Гітлер. Всі політичні партії були розпущені, а їх майно конфісковано. Нацистська партія стала ядром фашистської держави. Вся преса була віддана під її контроль. У 1934 р. повноваження президента були передані Гітлеру довічно. В управлінні здійснювався «фюрерпринцип» — безумовне підкорення нижчих керівників вищим.

Замість профспілок був створений «німецький трудовий фронт», до якого ввійшло 20 млн. робітників. Примусова трудова повинність поширювалася на молодь 18-25 років, а з 1938 р. на все населення. Як і в США, в основу економічної політики було покладено державне регулювання, з централізацією управління.

Економічна політика була спрямована на підготовку Німеччини до війни. Форсувалось створення і розвиток військових заводів. З 1933 по 1937 р. Німеччина витратила на переозброєння 46 млрд. марок. Це дозволило підняти загальний обсяг промислової продукції на 25% порівняно з рівнем 1929 р. Посилення експлуатації та репресії поєднувалися з соціальною і національною демагогією. Частині «вірних» робітників надавались нагородні додаткові відпустки, організовувалися екскурсії. У 1937 р. фактично було ліквідовано безробіття. Кожній німецькій сім'ї по обіцяли автомобіль.

Величезного розмаху набула «виховна робота» в дусі нацизму. Було створено спеціальне міністерство пропаганди на чолі з Й. Геббельсом. За 1934-1938 pp. бюджетні асигнування відомства Геббельса зросли майже в 3,5 раза. Молодь виховувалася в мілітаристсько-расистському дусі в спеціальних організаціях «молода нація» і «Гітлерюгенд», які охоплювали майже всіх дітей і підлітків від 10 до 18 років. В основу нацистської ідеології було покладено расизм, войовничий націоналізм, мілітаризм. Усе людство поділялося на німців (арійців) і неарійців. Німці визначалися спільністю крові. Збереження чистоти крові вважилося основною національною метою. На німців покладалася месіанська функція — вони повинні панувати над іншими народами і керувати всім світом. Була розроблена спеціальна расова таблиця, у якій всі народи розміщалися за «чистотою крові». В її нижній частині знаходились євреї, цигани та не гри, які підлягали знищенню в першу чергу. Расизм нацистів полягав не лише у звеличенні власної нації, а й у знищенні «неповноцінних народів» і людей («унтерменшів»), що свідчить про антилюдський характер нацистської ідеології і практики.

Країна покрилася мережею концтаборів, де знищувалися політичні супротивники нацистів, незадоволені режимом, «расово неповноцінні». Масовий терор став характерною рисою нацистської тоталітарної держави. На початку 1939 р. в ув'язненні за політичними мотивами перебувало більше 300 тис. осіб. Сотні німців емігрували, в тому числі цвіт інтелігенції: фізик А. Ейнштейн, письменники Т. Манн і Г. Манн, Л. Фейхтвангер, Б. Брехт. Антисемітизм став одним із головних напрямків нацистської політики. 1935 р. було прийнято серію законів, що позбавляли євреїв німецького громадянства та забороняли їм обіймати посади в державному апараті. Згодом 6 млн. євреїв стали жертвами нацизму.

Фашизм — це різновид тоталітаризму, форма репресивно-терористичної диктатури, за якої громадянське суспільство поглинається державою, держава контролюється партією, партія — адміністративною елітою, а еліта — вождем. Англійський письменник Дж. Оруелл визначав фашизм як систему державного садизму, як «чобіт, що завжди топче людину».

Іспанія

У роки Першої світової війни Іспанія дотримувалася нейтралітету. Політичний устрій у перші повоєнні роки залишився незмінним: законодавча влада належала королю й двопалатному парламенту (кортесам), а виконавча — королю та уряду (Раді Міністрів). Економічна криза 1921 р. та поразка в колоніальній війні в Марокко спричинили прагнення правлячих кіл до встановлення диктатури. На роль диктатора було обрано командувача військовим округом у Каталонії генерала Прімо де Ріверу. У 1923 р. він здійснив переворот, розпустив кортеси, заборонив діяльність політичних партій, обмежив конституційні права і свободи, провів арешти серед активістів радикальних рухів. Було зроблено кроки до залучення іноземних інвестицій, під несення економіки, урегулювання соціальних питань. Проте стиль правління диктатора викликав незадоволення й у 1930 р. Прімо де Рівера подав у відставку. Світова економічна криза 1929-1933 pp. погіршила ситуацію в країні. На місцевих виборах у квітні 1931 р. блок соціалістів та республіканців отримав близько 70% голосів. 14 квітня 1931 р. король Альфонс XIII зрікся трону, Іспанію було оголошено республікою. Нова Конституція гарантувала політичні права, проте аграрне та соціальне питання були вирішені лише частково, поміщицькі землі конфісковувались за викуп, обмежену автономію отримала лише Каталонія, а Країні Басків і Галісії було відмовлено у цьому.

У 1933 р. син колишнього диктатора Хосе Антоніо де Рівера створив фашистську організацію «Іспанська фаланга», яка знайшла значну підтримку серед військових. У січні 1936 р. ліві партії уклали угоду про створення Народного фронту, до якого ввійшли комуністи, соціалісти та республіканці. На парламентських виборах у лютому 1936 р. Народний фронт одержав 268 мандатів з 473, у тому числі 17 отримали комуністи. Уряд очолив М. Асанья. Було продовжено аграрну реформу, звільнено 30 тис. політичних в'язнів, але ув'язнено 6 тис. представників, опозиції, обмежено діяльність опозиційних газет. Зростали ціни і безробіття, посилилася злочинність. Країна скочувалася до громадянської війни.

Безпосереднім приводом до початку війни стали події 13 липня 1936 p., коли у відповідь на вбивство в Мадриді офіцера було вбито депутата-монархіста. 17 липня 1936 р. група вищих офіцерів підняла заколот проти уряду Народного фронту. Радіостанція м. Сеута передала умовний сигнал: «Над усією Іспанією без хмарне небо», який став наказом до виступу заколотників, Згодом заколот очолив генерал Франсіско Франко. До них приєдналися 120 тис. військовослужбовців — 80% збройних відчутну держави, їх підтримала католицька церква. Франкісти отримали енергійну допомогу з боку Італії та Німеччини (на боці Франко воювали 150 тис. італійців та 50 тис. німців). СРСР підтримав Народний фронт, здійснивши поставки до Іспанії 800 літаків, 362 танків, 100 броненосців, понад 1550 гармат, 500 тис. гвинтівок та 15 тис. кулеметів. Більшість західних країн оголосила про політику невтручання. СРСР надіслав до Іспанії 3 тис. своїх радників, крім того, на боці республіканців воювали 42 тис. добровольців-інтернаціоналістів з 54 країн. Спочатку франкісти зазнали декількох поразок, поступившись 2/3 території. Але згодом вони перехопили ініціативу. За півтора місяці боїв франкісти взяли під свій контроль 17 із 50 провінцій. Незважаючи на стій кість республіканців, їх становище погіршувалося. Наприкінці 1938 р. франкісти остаточно переломили хід війни на свою користь. У наступ на столицю Мадрид вони йшли чотирма колонами, а всередині міста їх підтримали вороги республіки, яких називали «п'ята колона» і ця назва згодом стала синонімом зрадництва. 27 лютого 1939 р. Велика Британія і Франція оголосили про визнання генерала Франко та розірвали дипломатичні відносини з республіканським урядом. За день Мадрид капітулював, а 1 квітня 1939 р. Франко оголосив, що війну закінчено. Вій на забрала життя 1 млн. іспанців та ще 500 тис. змушені були покинути країну. Франко розпочав жорстокі репресії. За перші 5 років диктатури майже 200 тис. іспанських антифашистів було страчено, а 2 млн. кинуто до в'язниць. Партії та профспілки (крім фашистських) були оголошені поза законом. Католицькій церкві повернули привілеї. У селян забрали землю, яку вони отримали під час революції та повернули її колишнім власникам. У країні на довгі 36 років була встановлена диктатура Франко.