ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ

4.5. НОВИЙ ЧАС. ДРУГИЙ ПЕРІОД (КІНЕЦЬ XVIII-XIX ст.)

§11. Національно-визвольна боротьба народів світу наприкінці XIX — на початку XX ст.

Балканські війни

Політична ситуація на Балканах на початку століття була досить напруженою. Основна конфронтація відбувалася між Османською імперією, яка продовжувала контролювати значну частину Балкан, і слов'янськими народами. Балканські народи прагнули звільнити землі, населені слов'янами, греками, албанцями від турецького панування.

З цією метою в березні 1912 р, Болгарія і Сербія уклали угоду про взаємодопомогу. У таємному додатку визначалася мета союзу — війна проти Туреччини. Згодом до них приєдналися Греція і Чорногорія. Так був створений Балканський союз.

Війна союзників проти Туреччини почалася в жовтні 1912 р. (Перша Валканська війна). Турецька армія зазнавала поразки, болгарська армія підійшла до Константинополя. У травні 1913 р. в Лондоні був підписаний мирний договір між Туреччиною і балканськими державами. Ця війна була справедливою з боку Балканського союзу, вона сприяла звільненню балканських народів від турецького іга. У 1912 р. албанський народ зміг створити свою незалежну державу.

Проте мирна угода не стабілізувала становища в регіоні. Австро-Угорщина і Німеччина не були зацікавлені в збереженні Балканського союзу і прагнули розколоти його. Сербії не вдалося отримати виходу до моря, тому вона зажадала перегляду угоди з Болгарією про поділ Македонії, більшість території якої контролювали сербські війська. У відповідь Болгарія 30 червня 1913 р. атакувала сербські війська. Так почалася Друга Балканська вій на, яка вже не мала справедливого характеру. На боці Сербії виступили Греція і Румунія, у конфлікт втрутилась і Туреччина. За Бухарестським миром 10 серпня 1913 p., який констатував поразку Болгарії, Македонія була поділена між Сербією і Грецією, Південну Добруджу захопила Румунія, а більшу час тину Фракії з Адріанополем — Туреччина. У цілому Балканські війни завершили боротьбу за звільнення балканських народів від турецького гніту, але призвели до розмежування держав Балканського півострова. Болгарія і Туреччина опинились під впливом Австро-Угорщини і Німеччини, Сербія — Росії і Франції. До останніх тяжіли також Румунія і Греція. Балканські війни стали прелюдією Першої світової війни.

Сіньхайська революція в Китаї

На початку XX ст. Китай був класичним прикладом напівколоніальної держави. Ще у другій половині XIX ст. Велика Британія, Франція, Японія провели з Китаєм декілька воєн, в яких останній зазнавав поразок. Використовуючи плоди своїх перемог та фінансовий тиск, провідні держави контролювали політику Китаю. їх війська і військові кораблі знаходились у найважливіших центрах країни, вони мали широку сітку концесій, тримали у своїх руках китайські митниці. Інтереси місцевої буржуазії, пролетаріату, селянства знаходилися в антагонізмі з іноземним засиллям.

У 1911 р. в провінції Сичуань розгорнувся рух «захисту заліз ниць», спрямований проти передачі будівництва залізниць іноземцям. Цей рух спричинив повстання в м. Ухані, де повсталих підтримала армія. 10 жовтня 1911 р. повстанці захопити місто, що стало початком Сіньхайської революції (від назви року Сінь-хай за місячним календарем). Революція швидко поширилася, і в руках повсталих опинився Південь Китаю. Фактично країна поділилась на дві частини: революційний Південь, де в органах влади домінувала ліберальна буржуазія, а президентом обрали Сунь Ятсена, і реакційну Північ, де влада знаходилась у руках лідера військово-поміщицьких кіл Юань Шікая.

Маньчжурська династія Цін зреклась престолу, Китай ста вав республікою, але Сунь Ятсен подав у відставку на користь Юань Шікая. У 1912 р. прибічники Сунь Ятсена заснували партію Гоміндан (національну), якій судилося зіграти визначну роль в подальшій історії Китаю. Улітку 1913 р. ця партія намагалася провести «нову революцію» — скинути реакційну владу Півночі, але зазнала поразки. Революція закінчилася. Головним її здобутком була ліквідація маньчжурської династії, яка правила Китаєм 270 років (з 1644 р.) і встановлення республіки. Але демократичні свободи не були запроваджені, прогресивні економічні перетворення не відбувалися, засилля іноземців залишилося.

Мексиканська революція 1910-1917 pp.

Однією з найвизначніших політичних подій початку століття в Латинській Америці була Мексиканська революція. В країні ще у 1876 р. була встановлена реакційна диктатура П. Діаса, що призвело до фактичної ліквідації громадянських прав і свобод. Дуже гостро стояло аграрне питання, 97% населення зовсім не мало землі. Зростала залежність Мексики від зарубіжних країн. Національне багатство країни лише на 30% контролювалося мексиканським капіталізмом, а 43% належали США.

У 1910 р. П. Діас намагався в черговий раз організувати своє «обрання» на пост президента. Результати виборів було сфальсифіковано, але махінації диктатора викрили. На заклик його опонента на виборах Ф. Мадеро в різних частинах країни розпочалися масові виступи, що стало початком Мексиканської революції. Селянський рух на Півночі очолив Панчо Вілья, а на Півдні Еміліо Сапата. У травні 1911 р. диктатуру П. Діаса було повалено, і він тікає з Мексики. На допомогу реакційним силам прийшли інтервенти з США, але вони не змогли придушити революцію і змушені були покинути Мексику. До влади прийшов В. Карренса (1914-1920). Проте між ним і селянськими ватажками виник конфлікт, який переріс у збройну боротьбу. Щоб обмежити вплив селянського руху, Карранса опублікував у 1915 р. закон про аграрну реформу, що спричинило відхід частини селян від збройної боротьби. Війська Сапати і Вільї було розгромлено, а самі вони загинули.

У 1917 р. Установчі збори Мексики прийняли Конституцію, яка мала прогресивний характер. У ній закріплювалася республіканська форма правління, демократичні свободи (8-год. робочий день, право на страйк), аграрна реформа, дещо обмежувались права іноземців, Але Мексиканська революція не ліквідувала повністю пережитки і не забезпечила повної незалежності країни, хоча створила сприятливі умови для проведення подальших прогресивних перетворень.