Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ

4.5. НОВИЙ ЧАС. ДРУГИЙ ПЕРІОД (КІНЕЦЬ XVIII-XIX ст.)

§10. Завершення формування індустріального суспільства у провідних країнах світу

Загальна характеристика розвитку світу на зламі XIX—XX ст.

За ступенем політичного та економічного розвитку країни світу на початку XX ст. можна умовно розділити на три групи: 1) провідні країни з високим рівнем розвитку (США, Німеччина, Велика Британія, Франція, Японія, Росія). При цьому слід відзначити, що Російська імперія на той період значно відставала від вищеназваних країн, проте, враховуючи її геополітичне становище, значний обсяг промислового виробництва (5 місце у світі), політичний вплив, її можна віднести, хоч і з деякими застереженнями, до провідних країн світу; 2) країни з середнім рівнем розвитку економіки, які в політичному відношенні не відігравали провідної ролі і нерідко були прямими сателітами великих держав (наприклад, Румунія, Болгарія, більшість країн Латинської Америки та інші); 3) країни з низьким рівнем роз витку, політично повністю залежні (колонії).

На початок XX ст. поділ світу між провідними державами було завершено і розпочалася боротьба за його переділ. Це стало ознакою того, що капіталізм вступив у нову стадію — імперіалізм (від лат. — імперіум — влада, панування — термін, введений англійським економістом Дж. А. Гобсоном, набув згодом значного поширення).

Все населення планети у 1900 р. становило близько 1 млрд. 600 млн. чол., у тому числі в Європі проживало 300 млн. осіб. Завершення поділу світу призвело до того, що невеликій групі провідних країн належало 55% всієї площі землі, де мешкало 35% населення. Площа колоніальних володінь Великої Британії становила 33,5 млн. км, їх населення — 393,5 млн. чол., відповідно Франції — 10,6 млн. км і 55,5 млн. чол., Німеччини — 2,9 млн. км і 12,3 млн. чол.

Найхарактернішою рисою імперіалістичної стадії розвитку капіталізму було завершення формування індустріального суспільства, якому притаманні такі ознаки:

• переважний розвиток промисловості, особливо важкої, її провідна роль у розвитку економіки;

• утворення монополій;

• вивіз капіталу;

• економічний розподіл світу (його поділ на економічні сфери впливу);

• прискорення урбанізації;

• нерівномірність економічного розвитку країни;

• поглиблення соціальної диференціації;

• зростання кількості та підвищення ролі пролетаріату.

Провідне місце в структурі населення посідали пролетаріат і промислово-фінансова буржуазія.

Основними ідейно-політичними течіями на цей час були:

• лібералізм;

• консерватизм;

• соціал-демократія.

Лібералізм (від лат. вільний) — течія, що відстоювала парламентаризм, поділ влади, правову державу, права та свободи людини і вільне капіталістичне підприємництво.

Консерватизм (від лат. зберігати, охороняти) відображав інтереси тих привілейованих соціальних груп, становищу яких загрожували об'єктивні тенденції суспільного розвитку. Виявлявся він як захисна реакція на страх перед майбутнім, що несло з собою непевність. Важливе місце в ньому представляла схильність до традиційних цінностей та інститутів.

Соціал-демократія виникла в провідних країнах Європи в останній третині XIX ст. як рух робітничого класу, але посідала інтереси й інших прошарків найманих робітники) (інтелігенції, фермерів, службовців). Вона була ніби альтернативою капіталізму. Спочатку соціал-демократія в принципі поділяла основні положення марксизму про ліквідацію капіталізму і докорінну перебудову суспільства на засадах, диктатури пролетаріату, усуспільнення засобів виробництва, загальної рівності. Деякі соціал-демократи визнавали революційний шлях ліквідації капіталізму і переходу до соціалізму, який пропонували марксисти. Проте згодом соціал-демократія відмовилася від цих революційних установок і стала на шлях реформізму, намагаючись реалізувати вимоги робітничого класу мирними засобами.

Загальний обсяг промислової продукції за 1890—1913 pp. зріс в 2,3 раза. Зросла питома вага важкої промисловості. Світова виплавка сталі збільшилась з 0,5 млн. т в 1870 р. до 28 млн., т у 1900 р... видобуток вугілля з 344 млн. т (1882 р.) до 1 млрд. т. Потужно йшов процес концентрації та централізації виробництва і капіталу (перш за все банків). На початку XX ст. у Німеччині нараховувалося 385 монополій картельного типу*, які об'єднували 12 тис. підприємств. Суттєво змінилася роль банків — з посередників у проведенні деяких фінансових операцій (кредиту) вони перетворилися в могутніх монополістів, які роз поряджалися грошовим капіталом самих капіталістів і дрібних хазяїв, стали співвласниками значної частини засобів виробництва і джерел сировини. Великі банки розорюючи і поглинають дрібніші, утворюють банківські монополії. 9 берлінських великих банків управляли 83 % усієї суми німецького банківського капіталу (1909 p.). Виникає промислово-фінансова олігархія, тобто фінансово-економічна влада зосереджується в руках небагатьох найбагатших капіталістів, які отримують змогу контролювати і політичну владу.

Нова стадія розвитку характеризувалася заміною вивозу товарів вивозом капіталу. Це було пов'язано з тим, що в ряді найбагатших країн у результаті їх швидкого розвитку виявився надлишок капіталу, а у відсталих країнах і колоніях була сфера для вигідного розміщення цих капіталів, з отриманням надприбутків — сировина і дешева робоча сила, відсутність власних коштів для розвитку. Провідні місця у вивозі капіталу посідала Велика Британія (у 1913 р. експорт капіталу — 77 млрд. марок), Франція (49 млрд.), Німеччина (31 млрд.). Вивіз капіталу зміцнив і завершив процес формування системи світового господарства, світового ринку товарів, валюти та послуг.

З 1896 р. почався перелом у світовій торгівлі. Ціни систематично зростали внаслідок монополізації виробництва і розробки золотих копалень на Алясці, в Канаді та Південній Африці. Розвиток світової торгівлі знову прискорився порівняно з промисловістю. Зменшилася питома вага Європи у світовій торгівлі, одночасно посилилося значення американських і азіатських країн.

Характерною ознакою зовнішньоекономічних відносин був імпорт сировини з колоніальних країн, оскільки найрозвиненіші промислові країни, за винятком США, були мінімально забезпечені сировиною. У 1913 р. в усьому імпорті Франції частка сировини сягала 59 % , Німеччини — 56 %

Формування системи світового господарства призвело до поділу сфер впливу між найбільшими монополіями, які стають транснаціональними, поширюючи свою діяльність на інші країни і континенти. Економічний поділ світу не співпадав з політичним і відбувався в умовах гострої боротьби.

Поряд із загальними тенденціями розвитку світу на початку XX ст. існували й певні, досить суттєві особливості розвитку окремих провідних країн. Ці особливості зумовлювалися відмінностями в історичному розвитку, національними традиціями, геополітичним фактором, географічними умовами. Усе це в сукупності призводило до нерівномірності в розвитку цих країн, загострення суперечностей між ними, боротьби за «місце під сонцем».

Провідні країни світу відрізнялися і за своїм політичним устроєм.

* Картель — нижча форма монополії, яка передбачає розподіл ринків збуту і домовленість щодо цін, але зберігає свою власність на засоби виробництва і продукцію.

Німеччина

Конституцією 1871 р. до складу Німеччини входило 22 монархії (Пруссія, Баварія, Вюртемберг та інші) та кілька «вільних міст» (наприклад, Гамбург), але насправді це був формальний союз, який прикривав її імперську суть. На чолі імперії сто яв кайзер (король) Пруссії, який призначав канцлера, усіх імперських чиновників, був головнокомандувачем збройних сил. Залежний від імператора і незалежний від обох палат парламенту рейхсканцлер був одночасно головою імперського уряду, головою бундесрату і міністром-президентом Пруссії. Лише рейхсканцлер мав право говорити від імені імперського уряду, тобто оприлюднювати урядову політику. Канцлер, як і монарх, не міг бути притягнутий до відповідальності перед законом. Члени вищого органу виконавчої влади, окрім канцлера, мали статус, не міністрів, а статс-секретарів, підлеглих лише канцлеру. 8 статс-секретарів Другого рейху номінально становили не уряд, а управління рейхсканцлера (рейхсканцелярію). Разом з тим імператор і канцлер уже не могли управляти країною без парламенту. Парламент по винен був розглядати всі державні закони, у тому числі й бюджет, а у випадку війни — військові витрати понад кошторис.

Німецький парламент складався з двох палат — Союзної ради (бундесрату) і рейхстагу. Члени бундесрату призначалися главами держав, причому найбільшу квоту мала Пруссія. Бундесрат мав законодавчу і частково виконавчу владу. На відміну від французького та британського парламентів, домінуючу роль у імперському парламенті відігравала верхня палата. Бундесрат працював у ре жимі закритих засідань. Рейхстаг обирався на 5 років і мав значно меншу компетенцію. Виборчим правом користувалися лише чоловіки. Розпуск рейхстагу міг проводитися простою постановою бундесрату. Рейхстаг працював гласно. Імператорська Німеччина другою, після Великої Британії, запровадила таємне голосування на виборах і ввела оплату депутатам. На початку XX ст. найвпливовішими партіями в Німеччині були: партія Центру (100 депутатських місць з 391 на виборах 1903 p.), соціал-демократи (81 місце), консерватори (72 місця), націонал-ліберали (50 місць), націоналісти (31 місце).

За рівнем промислового виробництва Німеччина вийшла на перше місце в Європі. Промисловий переворот тут почався пізніше, ніж у Великої Британії та Франції, тому товари були конкуренто спроможнішими. Після франко-прусської війни 1870-1871 pp. Німеччина одержала від Франції дві провінції — Ельзас і Лотарингію із запасами залізної руди та 5 млрд. франків контрибуції золотом. Об'єднання Німеччини сприяло консолідації внутрішнього ринку, ліквідації внутрішніх митних кордонів, створенню державної системи фінансів і грошового обігу.

Характерною рисою економіки Німеччини був високий рівень її мілітаризації. За 5 років, з 1909 по 1914 pp., військові видатки Німеччини збільшилися майже на 33% і досягли 2 млрд. марок — половину всього державного бюджету країни.

За канцлерства Бісмарка було вжито низку заходів, які сприяли швидкому розвитку капіталізму та зміцненню імперії в цілому: введено єдину грошову систему; Прусський банк перетворено в Загальноімперський Рейхсбанк; встановлено єдину систему судочинства. У результаті відбулося утворення єдиного внутрішнього ринку Німеччини, завершився промисловий переворот, ішло швидке зростання промисловості та торгівлі. Особлива увага приділялася армії. Німецька мова була оголошена офіційною. У 1872-1876 pp. Бісмарк вів боротьбу з католицькою церквою («культуркампф»). Канцлер провів закон про вигнання єзуїтів з країни, обмежив права церкви. Держава взяла під свій контроль призначення на всі церковні посади; католики позбавлялися права нагляду за школами; священикам заборонялося займатися політичною агітацією; запроваджувався цивільний шлюб (тобто необов'язковість церковного освячення сімейного союзу). Цей конфлікт, спрямований проти контролю церкви над культурою, назвали «боротьбою за культуру» (німецькою — культуркампф). Коли священики відмовилися підкорятися новому законодавству, почалися репресії: єпископів відстороняли від по сад і ув'язнювали, більше тисячі священиків втратили сан і були вислані з країни. Це лише призвело до посилення католицької партії, і Бісмарк був змушений згорнути «культуркампф».

У 70-ті роки в Німеччині зростає вплив соціал-демократії, якій вдалося на виборах 1877 р. отримати близько півмільйона голосів і 12 депутатських місць. Намагаючись обмежити їх роль, Бісмарк у 1878 р. провів у парламенті «винятковий закон» про ти соціал-демократів, який фактично заборонив їх діяльність. Близько 1 тис. соціал-демократів було вислано з країни, заборонено і закрито 150 періодичних видань. Одночасно було прийнято кілька соціальних законів: страхування за хворобою, утримання за інвалідністю та старістю. Але все це не зупинило зростання робітничого руху. У 1890 р. соціал-демократи отримали 35 місць у рейхстазі. «Винятковий закон» було скасовано.

У 1888 р. імператором Німеччини став Вільгельм II (1888-1918 pp.), про якого говорили, що він «готовий бути імператором на троні, нареченим на весіллі і покійником на похоронах», тобто завжди перебувати в головній ролі. Він не знайшов спільної мови з Бісмарком і у 1890 р. відправив останнього у відставку. Починається перехід Німеччини до так званої світової політики — «Німеччина повинна керувати світом!». Вільгельм висуває вимогу переділу світу на користь Німеччини. У 1900 р. він заявив: «Океан необхідний для величі Німеччини!». До 1920 р. планувалося побудувати колосальний військово-морський флот, до якого мали входити 60 тільки одних лінкорів. Щоб цього не трапилось, Велика Британія оголосила, що буде будувати два військових кораблі на кожен побудований у Німеччині. Проте Німеччина вперто прагнула до світового панування під гаслом: «Король на чолі Пруссії, Пруссія на чолі Німеччини, Німеччина на чолі світу!».

Велика Британія

Велика Британія не має конституції в загальноприйнятому розумінні цього слова. Політична система країни спирається на дві різні, за формою основи — писану і неписану конституцію. Писану частину конституції складає низка законів парламенту, до якої перш за все належить Велика хартія вольностей 1215 p., Habeas corpus act — Закон про недоторканність особи 1679 p., Білль про права 1689 p., Закон про парламент 1911 р. та де які інші документи. Сюди, зокрема, входять судові рішення, які розглядали суперечки з питань прав і свобод громадян. Не писану частину конституції складають звичайні або так звані конституційні угоди, які склалися в політичній практиці і до яких належать: процедура формування уряду лідером політичної партії, яка перемогла на виборах, парламентська відповідальність міністрів, робота парламентських комітетів та інші. У принципі законодавча влада країни складається з трьох елементів: монарх, Палата лордів і Палата громад.

З формальної точки зору, главою держави і главою виконавчої влади є монарх, при якому діє Таємна рада, у складі якої близько 300 осіб. До її складу входять усі члени Кабінету Міністрів на чолі з Прем'єр-міністром, а також колишні члени Кабінету Міністрів та інші особи, які призначаються монархом за рекомендацією Прем'єр-міністра. Практично ця рада виконує лише церемоніальні завдання, а всі рішення приймає сам Кабінет Міністрів. Усі акти, які йдуть від монарха, потребують міністерського підпису, причому відповідальність несе лише уряд. З 1783 р. не було випадку, щоб монарх усунув Прем'єр-міністра.

Монарх відкриває парламентські сесії, виголошує тронну промову. Але він нічого не може змінити в її змісті. Ця про мова — програма роботи Кабінету Вона готується апаратом Прем'єр міністра.

Формально монарху у сфері внутрішньої і зовнішньої полі тики належать широкі повноваження. Він призначає Прем'єр-міністра, міністрів, розпускає Палату громад, накладає вето на законопроекти, прийняті парламентом, має право оголошувати у країні надзвичайний стан, призначає вищих військових та цивільних посадових осіб. Монарх «озвучує» зовнішню політику: оголошує війну і заключав мир, укладає і ратифікує міжнародні договори, представляє країну в зовнішніх зносинах.

Існує рідкісна можливість прийняття монархом власного політичного рішення. Це може відбутися в тому випадку, коли жодна з основних політичних партій не набере на виборах явної більшості. Після обов'язкової консультації з чинним Прем'єр-міністром монарх призначає нового Прем'єр-міністра.

Білль про права надає парламенту право видавати або скасовувати закони, встановлювати податки, приймати державний бюджет. Парламент складається з двох палат: вищої — Палати лордів, та нижчої — Палати громад. Члени Палати лордів не обираються загальним голосуванням. До неї входять єпископи англіканської церкви, представники спадкової аристократії (ця група засідала в парламенті з моменту його заснування), деякі верховні судді (їх називають «судові лорди»), які стали входити до палати наприкінці XIX ст. Вважається, що в країні близько 1100 лордів, проте в середньому щорічно на засіданнях бере участь 300—320 лордів. Палата лордів має право затверджувати законопроекти, які вийшли з Палати громад, але практично починаючи з 1911 p., коли вона втратила право вето, затримати їх на один рік.

Основну роль у парламенті відіграє Палата громад. Це формально нижня, але реально головна палата парламенту, склад якої за підсумками загальних виборів регулярно оновлюється, її домінуючий вплив на британське політичне життя пояснюється вже тим, що тут затверджуються в остаточному підсумку всі закони. Саме депутати Палати громад складають основу уряду країни, а сам уряд формується партією, яка має в Палаті громад більшість. Лише членом Палати громад може бути і Прем'єр-міністр Великої Британії. Нижня палата обирається загальним голосуванням, причому право голосу на початок XX ст. мали чоловіки (вони повинні проживати в даній місцевості не менше року і наймати житлову площу не менше ніж за 10 фунтів). Парламентським біллем 1623 р. законно обрана до парламенту особа не може скласти з себе повноваження, окрім випадку смерті, переводу в пери, розпуску парламенту або вигнання з нього за зраду. До 1911 р. членам парламенту зарплату не платили. Передбачалося, що ними можуть бути лише заможні люди. Основна роль в організації роботи парламенту і дотриманні етики дебатів належить спікеру, який обирається з числа найдосвідченіших парламентарів.

Термін «уряд» охоплює всіх міністрів, хоча розрізняють де кілька категорій міністрів: державні секретарі, міністри і молодші міністри, Існують також міністерські посади, які називаються інакше (наприклад, канцлер казначейства — міністр фінансів). Різниця між державними секретарями і міністрами незначна і заключається в тому, що перші очолюють престиж ніші відомства. Особливе місце в структурі виконавчої влади належить Прем'єр-міністру. Своєрідність цієї посади передає латинська формула primus inter pares (перший серед рівних). Цю посаду з 1902 р. обіймає лідер партії, яка отримала на виборах до Палати громад більшість депутатських мандатів.

У Великій Британії немає єдиної судової системи. Це дуже складана система, в основі якої лежать два принципи: адміністративно-територіальний поділ; поділ судів залежно від цінності по зову. Судді всіх судів призначаються монархом, крім військових суддів, які призначаються військовим командуванням з числа офіцерів.

У Великій Британії ще з XVIII ст. склалася двопартійна система, коли основну боротьбу за владу вели дві партії, що змінювали одна одну в Кабінеті Міністрів: консерватори (торі) і ліберали (вігії). Так було до 1906 p., коли з'явилася ще одна партія - лейбористи (робітнича партія). Вона поступово почала витісняти з політичної арени лібералів. Основні партії Великої Британії ні коли не знаходяться в опозиції до існуючого державного ладу. Вони виступають лише проти політики певного уряду. Тому у Великій Британії такого роду опозицію називають «опозиція її величності». Найяскравішим британським політиком у цей період був Д. Ллойд-Джордж. Він виховувався в сім'ї сільського шевця і ледве здав іспит на право займатися адвокатурою, проте мав красномовство і добре писав. Соціальна політика уряду лібералів, до якого він входив, одержала назву «ллойдджорджизм». У її рамках був уведений закон про компенсацію при нещасних випадках на виробництві, 8-годинний робочий день для гірників, пенсії для старих робітників (із 70 років), закон про страхування робітників на випадок безробіття або хвороби, податок на значні спадщини.

У 1911 р. Палата громад прийняла білль про реформу парламенту. Були обмежені прерогативи Палати лордів (тепер вона мала тільки право «затримуючого вето») і відсторонялася від рішення фінансових питань.

Передвоєнна Англія стала ареною дуже активного руху жінок за надання їм виборчих прав (суфражисток — від англ. виборчі права). Спочатку суфражистки діяли легальними шляхами — скликали мітинги, складали петиції, проте потім почали діяти агресивніше — бити шибки у вікнах будинків своїх опонентів, надсилати їм посилки з пластиковими бомбами, удаватися до побиттів. Лише в 1918 р. жінки одержали рівні з чоловіками виборчі права.

Прагнучи пристосувати устрій Британської імперії до нових реалій світу, Лондон пішов на надання прав самоврядування ряду переселенських колоній. Слідом за Канадою, що одержала самоврядування ще в 1867 р, статус домініону (самокерованої частини імперії) одержали Австралія (1900 р.), Нова Зеландія (1907 р.) і Південно-Африканський Союз (1910 p.).

Протягом багатьох десятиліть Велика Британія була «майстернею світу» і посідала перше місце у світі за розвитком економіки. Але на початку XX ст. її витіснили США і Німеччина. Частка Великої Британії у світовому промисловому виробництві зменшилася в період 1870-1913 pp. з 32 до 14%. Це відбувалося тому, що інтенсивний процес індустріалізації інших країн зумовив виникнення нових центрів промислового виробництва. Дешевші і якісніші німецькі товари витісняли англійські. Промисловий переворот почався рано, але обладнання застаріло, на відміну від США, Німеччини та Японії. Нові галузі розвивалися повільно. У 1913 р. у Великої Британії було випущено 34 тис. автомобілів, а у США — 500 тис. Розвиток нових і технічне переоснащення старих галузей потребували великих капіталовкладень. Але вони вивозилися за кордон, досягнувши 4 млрд. фунтів стерлінгів, і давали щорічний прибуток 200 млн. фунтів стерлінгів Великої Британії належало 40 % торговельного флоту, вона зберігала лідерство сфері міжнародної торгівлі, фінансів (фунт стерлінгів був міжнародною розрахунковою одиницею), суднобудування і залишалася найбільшою колоніальною імперією.

Франція

У той час коли США мали за 200 років лише одну конституцію з 26 поправками, то Франція за цей же самий період пере жила 3 королівські монархії, 2 імперії і 5 республік, що зумовило прийняття в цілому 15 різних конституцій. Ці 2 елементи — історична тривалість політико-державного розвитку і його перманентна нестабільність — визначають головну специфічну особливість французького політичного процесу.

У 1875 р. Франція прийняла нову Конституцію, і це ознаменувало початок III Республіки (1875-1940 pp.). Хоча слово «республіка» згадувалося лише в статті, що встановлювала порядок виборів президента, причому ця стаття була прийнята усього лише одним голосом (353 проти 352), тому республіку цю називали випадковою. Згідно з Конституцією главою держави був президент, якого обирали на 7 років на спільному засіданні членів обох палат парламенту, але могли переобрати. Він був головнокомандувачем армії, міг розпускати парламент.

Французький парламент складався з двох палат: вищої (сенат) і нижчої (палата депутатів). До вищої входили 300 сенаторів (225 з яких призначалися на 9 років, а інші довічно самими сенаторами). Сенат обирався не шляхом прямого голосування, а представниками муніципалітетів. Палата депутатів обиралась на основі загального виборчого права, але лише чоловіками, які досягли 21 року. Жінки, військові та жителі колоній були позбавлені виборчих прав. Таким чином, з 40 млн. населення лише 12 млн. були виборцями. Рада Міністрів призначалася президентом, але була підзвітною парламенту. Проте урядові акти вважались вищими за значенням, ніж парламентські. Влада в департаментах належала префектам, призначеним урядом, а в містах — виборним мерам.

Характерною рисою політичного життя Франції була багато партійність. До найвпливовіших партій належали помірковані республіканці та радикали. Найвидатнішими представниками французької політичної еліти початку XX ст. були Ж. Клемансо (на прізвисько «тигр»), Р. Пуанкаре (на прізвисько «Пуанкаре-війна») і А. Бріан.

Будучи аграрно-індустріальною країною, Франція відставала від США і Німеччини за темпами розвитку (2,6% річних) та структурною перебудовою промисловості. Це пояснювалося втратами у франко-прусській війні, переважаючим розвитком легкої промисловості, низьким технічним рівнем виробництва. Негативно впливали на економічний розвиток парцелярний характер землеробства, зменшення сільськогосподарського виробництва внаслідок притоку дешевого хліба із-за кордону. Послаблював економіку Франції і експорт капіталів, що дорівнював 30% світових інвестицій. За даними 1908 р., у французьку промисловість і торгівлю було вкладено 9,5 млрд. франків, в облігації та закордонні цінності — 104,4 млрд. франків. Франція вивозила капітал у формі позикового, що призвело до зростання чисельності рантьє. На початку XX ст. їх налічувалося 2 млн. чол. при населенні 40 млн. 44% жителів Франції було зайнято в сільському господарстві. Загальний обсяг французької промисловості становив 19% рівня США.

Характерною рисою економіки Франції було те, що вона була світовим кредитором (лихварем). Французькі капіталісти бачили більшу вигоду для себе в тому, щоб вкладати гроші не в економіку власної країни, а в іноземні позики.

Другою характерною ознакою економіки Франції була провідна роль банків. 5 банків утримували 73 % загальної суми вкладів. На вершині соціальної піраміди знаходились найбільші вкладники — «двісті сімей».

Для експорту товарів і капіталу Франція використовувала свою колоніальну імперію, територія якої в 21 раз переважала власну. Специфічною рисою французького лихварського імперіалізму був високий рівень концентрації банківського капіталу при відносно низькому рівні концентрації виробництва.

США

На початку XX ст. до Конституції США були внесені такі най важливіші поправки: 16-та (1913 р.) — надання Конгресу права стягувати податки з доходів (прогресивний податок); у 1913 р. набрала сили 17-та поправка до конституції про вибори сенаторів США прямим народним голосуванням; 18-та (1919 р.) — «сухий закон» (скасована 21-ю поправкою 1933 p.); 19-та (1920 р.) — гарантія виборчих прав жінкам.

«Сухий закон» було прийнято після майже сторічних дискусій. Він забороняв виготовлення, продаж та перевезення алкоголь них напоїв. Його метою було вилучення з американського побуту шинків та пияцтва, але насправді це призвело до створення тисяч нелегальних шиночків та нової, значно прибутковішої форми кримінальної діяльності — контрабанди напоїв, відомої як «бутлеґінґ» — «захалявництво». Ці явища і призвели до скасування закону, якого часом називали «шляхетним експериментом».

Суттєвий вплив на рішення, що приймаються законодавчим органом, здійснює лоббі (з англ. lobby — відкрита площадка для прогулянок). У XVI ст. термін використовувався для вказівки на площадку для прогулянок у монастирі. Через століття так стали називати приміщення для прогулянок у Палаті общин Англії, а політичного відтінку термін набуває ще через 2 століття. Він став означати купівлю голосів за гроші в коридорах Конгресу США.

У США діяла двопартійна система: боротьбу за владу з пере мінним успіхом вели республіканці і демократи. Республіканці вважають себе консервативною партією. її політична орієнтація спрямована правіше від центру. Вона є послідовнішою прибічницею ринкової економіки, ідеї «мінімальної держави», зокрема скорочення повноважень федеративного уряду і розширення уряду штатів. Демократична партія вважається партією людей з меншим достатком, які захищають сильну владу на федеральному рівні і підтримують регулюючі дії уряду в економічному і соціальному секторах. Ідеологічна тенденція демократів відхиляється вліво від центру. Таким чином, Демократична партія за своїм характером є ліберальною. Двопартійна система США багато в чому відрізняється від більшості партій Європи. Обидві партії характеризуються досить низьким рівнем внутрішньої єдності і відсутністю чіткої ідеології і програмних цілей. У головних партіях немає постійного членства, сплати членських внесків. На початку XX ст. ні перша, ні друга партії не мали своїх статутів.

Незважаючи на прогресивні положення конституції, урядові структури США були охоплені зловживаннями та корупцією, що викликало рух так званих «розгрібачів багна» (muck rakers), які намагалися подолати хабарництво.

Наприкінці XIX — початку XX ст. вільно-підприємниць кий капіталізм, заснований на принципах необмеженої вільної конкуренції, вільного ринку й обмеження ролі держави, вступив у стадію глибокої системної кризи. На зміну йому прийшов ліберальний реформізм, який передбачав створення корпоративного капіталізму, що базується на принципах державного регулювання економіки і соціальної сфери. У США цей курс одержав назву «прогресизм». Найвизначнішими його представниками на початку століття були Т. Рузвельт і В. Вільсон. При президентстві Т. Рузвельта (1901-1908 р.) були зроблені перші кроки в напрямку державного врегулювання економіки, зокрема прийняті антитрестовські закони, покликані поставити діяльність значних трестів і корпорацій під контроль держави. Серед них слід від значити закон про встановлення державного контролю над виробництвом і продажем продовольчих товарів. Т. Рузвельт говорив: «Велика демократія не буде ні великою, ні демократичною, якщо вона не передова». В. Вільсон (колишній професор права Прінстонського університету) належав, на відміну від Т. Рузвельта, до Демократичної партії. Перший період його правління дістав назву «нова свобода». Він провів реформу банківської системи, розділивши країну на 12 районів, у кожному з яких засновувався федеральний резервний банк. При В. Вільсоні була демократизована виборча система.

На початку XX століття США посідали перше місце за рівнем промислового виробництва. За 1870-1913 pp. у Великої Британії промислове виробництво зросло в 1,75 раза, у Франції — в З, у Німеччині — в 4, у США — в 6 разів. З 1870 по 1900 р. виплавка сталі збільшилася в 150 разів, а видобуток вугілля — у 10 разів. Якщо в 1900 р. у США було всього 8 тис. автомобілів, то в 1913 р. уже 1,2 млн. Вартість автомобіля була знижена з 950 до 290 дол. шляхом упровадження конвеєра, що рухався, і стандартизації виробництва. Ріст автотранспорту спонукало до посиленого будівництва шосе, різко зріс видобуток нафти. У сільському господарстві до 1919 р. нараховувалося 158 тис. тракторів і 111 тис. вантажівок. Найбільший приріст спостерігався у виробництві цукру, бавовни, тютюну, цитрусових і м’ясо-молочних продуктів. Число телефонів у 1914 р. наблизилося до 10 млн. У Бостоні і Нью-Йорку відкрилися перші метрополітени. Разом з тим за кількістю нещасних випадків на виробництві ще в 1910 р. США мали найвищий відсоток серед промислових підприємств світу. Тривалість робочого дня промислових робітників загалом становила 10 год. (12 год. — у металургійній промисловості). В американському бізнесі на початку сторіччя домінували дві сім'ї: Рокфеллери (основна сфера — нафта) і Моргани (фінанси і сталь), що розпоряджалися активами в декілька млрд. дол. У руках одного відсотка населення США зосередилася половина національного багатства.

Змінилася частка країн у світовому промисловому виробництві. Закінчився період «євроцентризму». Так, якщо в 1860 р. частка Європи у виробництві світової продукції становила 75 %, а СІЛА — 23 %, то у 1913 р. — відповідно 53 і 42. Це було досягнуто за рахунок наявності великих природних багатств, масової еміграції робітників з Європи, підприємливості американського народу, залучення економічних ресурсів інших країн, широкого і швидкого впровадження досягнень науки і техніки. Так, іноземні капіталовкладення в економіку США на початку XX ст. досягли 3,4 млрд. дол., тоді як американські капіталовкладення становили 685 млн. США розвивали свою економіку, використовуючи людські ресурси всього світу. У період з 1890 р. по 1910 р. до США прибуло майже 18 млн. осіб. Ними були переважно вихідці з Італії, Росії, Польщі, Греції та Балканських країн. Приїздили також не європейці, зокрема, на Захід — з Японії, на Північ — з Канади, на Південь — з Мексики. У 1860-1900 pp. населення США виросло з 31 до 92 млн. чол., тобто втричі!

Успіхи США мали й свою географічну основу: морське узбережжя в 18 тис. миль давало переваги для розвитку мореплавства, рибальства, торгівлі. Центр тяжіння індустріалізації переміщувався в бік важкої промисловості, а для її розвитку в США були великі запаси корисних копалин.

У промисловості США, оскільки індустріалізація в них почалася пізніше, ніж в Європі, застарілого обладнання практично не було, і це не гальмувало розвитку економіки. Сприяли цьому і високі митні тарифи, що захищали промисловість від конкуренції товарів інших країн. Митні тарифи досягали 75% вартості товару, що призвело до різкого скорочення імпорту, але висока норма прибутку приваблювала іноземні капітали.

Свій економічний пріоритет США утверджували синхронно з боротьбою за світову політичну гегемонію. Ще у 1867 р. США за 7,2 млн. дол. купили в Росії Аляску. Кожен гектар землі обійшов ся лише в 5 центів. Спочатку більшість американців виявили бай дужість до цієї акції державного секретаря Вільяма Сюарда або ж обурювались нею, і про Аляску по всій країні мовилося як про «сюардову дурню». Але через 30 років, коли там на р. Клондайк було знайдено золото, тисячі американців рушили на Далеку Північ. Згодом Аляска стала 49-им і найбільшим (відтіснивши Техас) штатом США. У своїй зовнішній політиці США продовжували опиратися на «доктрину Монро», за якою Америка повинна належати американцям, У 1898 р. США розв'язали війну з Іспанією. Упродовж 4 місяців бойових дій американці не зазнали жодної серйозної по разки, За угодою, підписаною 10 грудня 1898 р., США взяли під контроль Кубу, Гавайські острови, Пуерто-Рико, Ґуам (замість воєнної контрибуції), купили Філіппіни (за 20 млн. дол.). У 1903 p., коли Колумбія відмовилася ратифікувати проект угоди, яка надавала США право спорудити канал через Панамський перешийок, Сполучені Штати «організували» на цій території повстання і під тримали його своєю морською піхотою. У результаті була проголошена незалежність Панами від Колумбії. Ця країна негайно була визнана США. За умовами угоди, підписаної в листопаді того ж року, Панама віддавала США у вічну оренду смужку землі 16 км завширшки від Атлантичного до Тихого океану за 10 млн. дол. і щорічний внесок у 250 тис. дол. США постійно втручалися й у справи інших держав Латинської Америки. Між 1900 і 1920 pp. вони встрявали у справи 6 держав Західної півкулі, встановивши протекторати на Гаїті і в Домініканській республіці, а також розташовуючи свою морську піхоту в Нікарагуа. Вплив США на полі тику й економіку світу на початку XX ст. ставав домінуючим.

Соціально-економічний і політичний розвиток Російської імперії наприкінці XIX — на початку XX ст.

У політичному відношенні Росія була однією з найвідсталіших серед великих держав. З 1894 р. імперією управляв Микола JI — «хозяин земли русской», як він сам записав у переписному листі під час перепису населення 1897 р. Як друге за значенням своє заняття Микола II записав: «Землевласник». І дійсно, царській сім'ї належало 8 млн. га землі.

Закони Росії, які затверджував цар, встановлювали його виняткові права у верховному управлінні та суді (включаючи право помилування), у призначенні та звільненні вищих чиновників, командувачів армією і флотом, розпорядженні коштами, пожалуванні титулів і орденів. Усі державні установи Росії поділялися на три дуже нерівні групи. Найменшу, але найважливішу, складали вищі урядові органи, які підпорядковувалися самому царю. Це Державна рада, Рада Міністрів (з 1905 p.), Державна дума (з 1906 p.), Сенат, Святійший Синод і особиста канцелярія імператора. У результаті революції 1905—1907 pp. у системі вищих державних органів відбулися істотні зміни.

Державна рада вважалася вищим законодавчим органом імперії. З 1906 р. отримала законодавчу ініціативу, за винятком питать про зміну основних державних законів. Складалося на половину з членів за призначенням, наполовину — з обраних, її члени обиралися від духовенства, земських організацій, академіків та професорів університетів, організацій промисловців і торговців. Державна рада була вищою законодавчою палатою з правом вето на рішення Державної думи.

Рада Міністрів — координуючий урядовий орган, який розглядав питання вищого державного управління, а період припинення функціонування Державної думи обговорював законопроекти і передавав їх на затвердження царю, перебираючи на себе законодавчі функції. На відміну від західноєвропейських монархій не був відповідальним перед представницьким органом — парламентом.

Державна дума (1906-1917 pp.) — представницька законодавча установа з обмеженими правами, яка обиралася на 5 років, але могла бути розпущена царем достроково. Вибори в Думу були не загальними (виключалися жінки, молодь до 25 років, військовослужбовці дійсної служби, ряд національних меншин), не рівними (один виборщик на 2 тис. населення в землевласницькій курії, на 4 тис. — в міській, на 30 тис. — в селянській, на 90 тис. — в робітничій), не прямими (дво-, а для робітників і селян — три- і чотириступінчатими).

І Державна дума 27 квітня — 8 липня 1906 p.; II — 20 лютого — 2 червня 1907 p.; IІІ — 1 листопада 1907 p. — 9 червня 1912 p.; IV — 15 листопада 1912 p. —6 жовтня 1917 p.

Сенат був органом вищого суду і нагляду за законністю дій усіх чиновників і державних установ Росії. Синод — вищий державний орган у справах російської православної церкви (трактування церковних догм, призначення церковних посадових осіб, боротьба з єретиками тощо).

Другу групу становили центральні установи і міністерства, головні управління на правах міністерств; ці установи підпорядковувалися царю і вищим органам держави. Дуже важливим було Міністерство внутрішніх справ — в його віданні знаходилась уся місцева адміністрація (губернатори, градоначальники), поліція, жандармерія, цензура, пошта., телеграф.

Третя група — найбільша — система місцевих установ. Територія Росії поділялась на губернії, губернії — на повіти, повіти мали поліцейські територіальні підрозділи — стани і селянські — волості. Крім урядових установ, функціонували органи місцевого (земського та міського) самоврядування.

Російсько-японська війна 1904-1905 pp. фактично була третьою імперіалістичною війною, яка виникла в умовах загострення боротьби провідних держав за розподіл Китаю і Кореї. Як Росія, так і Японія намагалися зміцнити свої позиції у цьому регіоні. В економічному та військовому відношеннях Японія була значно слабшою від Росії, проте віддаленість далекосхідного те атру від центру Росії серйозно посилювала позиції Японії. Крім того, проводячи політику імперіалістичної агресії без необхідної військової підготовки, російське самодержавство фактично стало на ІІІЛЯХ авантюр і дозволило Японії застати себе зненацька.

Війна почалася 27 січня 1904 р. нападом японського флоту на російську ескадру в Порт-Артурі (Квантунський півострів, Китай). Російська ескадра зазнала значних втрат. Бойові дії на суші почалися у квітні 1904 р. Російська армія зазнала поразок, серед яких найвідчутнішими були здача Порт-Артура (грудень 1904 р.) і битва під Мукденом (лютий 1905 p.), де росіяни втратили 89 тис. чол. (у тому числі 21 тис. полоненими). Заключним акордом війни став розгром російського флоту в морській битві в Цусімській протоці (травень 1905 p.). Незважаючи на перемоги, Японія, як і Росія, була знесилена війною. У серпні 1905 р. був підписаний Портсмутський мирний договір, який установлював домінуюче становище Японії в Кореї; Японія отримала орендні права Росії на Квантунську обл. з Порт-Артуром і південну гілку Китайської Чанчунської залізниці; до Японії відходила південна частина Сахаліну (південніше 50 паралелі).

Японія здобула перемогу, спираючись на підтримку кредитами (40% військових витрат було покрито за цей рахунок) та зброєю з боку СІЛА, Великої Британії, Німеччини. Важливим підсумком війни стало утвердження Японії в Кореї, і Південній Маньчжурії. Війна принесла значні людські втрати: Японія — 135 тис. вбитих, 554 тис. поранених і хворих; Росія — 400 тис. вбитих, поранених і полонених.

Російсько-японська війна була першою великою війною із застосуванням скорострільної зброї, що значно вплинуло на розвиток військового мистецтва.

Революція 1905-1907 pp. у Росії. На початку XX ст. Росія перетворилася на вузол протиріч. Політичне безправ'я народу, низький рівень життя більшості населення, високий ступінь експлуатації, національне гноблення, безземелля і малоземелля, політичний деспотизм та свавілля були головними причинами революції. її прискорили економічна криза 1900-1903 pp. і по разка Росії у війні з Японією. У 1905 р. в Російській імперії почалася революція. Революція 1905-1907 pp. за своїм характером була буржуазно-демократичною, бо її безпосереднім завданням було повалення царизму, встановлення демократичної республіки, вирішення аграрного питання, покращання становища робітників (восьмигодинний робочий день та інше).

Революція 1905-1907 pp. мала свої особливості, тобто відмінності від попередніх революцій в інших країнах. По-перше, це була перша революція XX ст., коли протиріччя капіталізму досягли апогею, і Російська імперія стала вузлом цих протиріч. По-друге, хоча революція була буржуазною за характером, буржуазія імперії не могла в ній відігравати вирішальної ролі, як це було у країнах Європи раніше, оскільки була недостатньо організованою і занадто прив'язаною до царизму. По-третє, в цій революції існували не два політичних табори (революційний і контрреволюційний, урядовий, як у Європі), а три, крім вищевказаних, ще табір ліберально-буржуазний. Це ускладнювало політичну боротьбу. Найжагучішою проблемою революції було аграрне питання.

Періодизація революції: 1) піднесення (січень — грудень 1905 p.); 2) спад (січень 1906 р. — червень 1907 p.).

Початком революції став розстріл 9 січня 1905 р. мирної маніфестації трудящих у Петербурзі («кривава неділя»). У січні-березні 1905 р. страйкувало вже 810 тис. промислових робітників — удвічі більше ніж за 10 передреволюційних років. Етапною подією в розвитку революції стало повстання на броненосці «Потьомкін» (червень 1905 р.) — перша спроба утворення ядра революційної армії. В жовтні 1905 р. відбувся всеросійський страйк, у якому взяли участь 2 млн. осіб з фабрик, заводів, залізниць, навчальних закладів, що фактично паралізувало країну. Царизм змушений був відступити, видавши «Маніфест 17 жовтня», де обіцялися громадянські свободи, визнавалися законодавчі права Думи, поширювалося коло виборців.

Різною була тактика партій у революції.

Більшовики та есери виступали за збройне повстання як ос новний спосіб вирішення завдань революції (есери, крім цього, також за терор).

Меншовики, кадети, лідери українських національних пар тій виступали за парламентський шлях через вибори до Державної думи. Чорносотенні партії були за беззаперечне збереження існуючого ладу, тобто проти будь-яких змін.

Кульмінаційним етапом революції стали грудневі збройні повстання. Центром повстання була Москва, яку підтримали повсталі в Ростові-на-Дону, Новоросійську, Н. Новгороді, Красноярську, Горлівці, Читі. Проте повстання носили локальний характер, спалахували неодночасно і зазнали поразки. Після цього революція пішла на спад. У 1906 р. страйкувало 1,1 млн. осіб, а в 1907р. — 0,74 млн. Посилюються репресії царизму — в тюр мах знаходиться 75 тис. політичних в'язнів, 14 тис. розстріляно, повішено чи вбито.

Головні події революції в Україні:

• січень-березень 1905 р. страйки робітників — 177 страйків, 170 тис. учасників;

• повстання на броненосці «Потьомкін» (14-25 червня 1905 p.);

• загальний політичний страйк (жовтень 1905 р. — 120 тис. учасників);

• створення профспілок (3 листопада 1905 р.; у 1907 р. — 280 організацій);

• селянські виступи (за 1905 р. — 4 тис. у 7 тис. сіл);

• повстання матросів флотської дивізії в Севастополі (крейсер «Очаків» та інші. На чолі з лейтенантом Шмідтом — листопад 1905 p.);

• повстання саперів у Києві на чолі з поручиком Б. Жаданівським — листопад 1905 p.;

• грудневе збройне повстання 1905 р. (у Донбасі).

У ході революції виникли нові опозиційні урядовим органам влади — Ради робітничих депутатів. В Україні вони діяли в Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві та інших містах.

Зростання громадської активності й організованості призвело до створення профспілок. Однією з перших виникла профспілка залізничників Південно-Західної залізниці. Наприкінці 1905 р. в Україні нараховувалось близько 80 професійних об'єднань.

У ці роки значно посилився національний рух. Громадськість України виступала за рівноправність усіх народів, проти великодержавної, шовіністичної політики царизму, за право вільно користуватися рідною мовою. У цей час широкого поширення набуває українська преса. У 1905-1907 pp. виходило вже 24 україномовних газет і журналів.

Поряд з політичними партіями в цей час виникають і культурно-освітні організації — «Просвіти», які керувались демократичними і ліберальними діячами української інтелігенції (М. Коцюбинський, Б. Грінченко, П. Мирний, Л. Українка). Вони засновували бібліотеки і читальні, організовували літературні та музичні вечори, лекції, спектаклі, запроваджували школи з викладанням українською мовою. В Одеському університеті починається викладання історії України, а в Харківському — історії літератури українською мовою.

Українське питання обговорювалося й у Державний думах. Вибори до І Думи відбулися весною 1906 р. Від України було обрано 102 депутати, найбільше було кадетів — 36 чол. У Думі сформувалася «Українська думська громада»., яка об'єднувала 45 депутатів. Основною її вимогою було надання Україні автономії Вибори до 11 Думи відбулися в січні 1,907 р. Знову від України обрали 102 депутати, і знову була створена «Українська думська громада». II Дума виявилася ще лівішою, ніж І Дума. «Думська громада» дещо розширила свої вимоги, пропонуючи ввести українську мову в систему освіти і державного управління. Для цього вони вважали за необхідне утворити кафедри української мови та історії в університетах, запровадити українську мову в учительських семінаріях. Діяльності «Думської громади» активно допомагав видатний український історик М. Грушевський, який спеціально для цього переїхав до Петербурга. За його участю почали видавати журнал «Украинский вестник», а потім газети «Рідна справа» та «Вісті з Думи», де друкувались виступи депутатів, статті на актуальні політичні теми. Склад «Думської громади» був дуже строкатим, неоднорідним, і, крім того, в умовах спаду революції і посилення реакції майже неможливо було досягти якихось демократичних зрушень.

З червня 1907 р. цар розігнав II Державну думу, що вважається кінцем революції. Революція зазнала поразки із-за недостатньої організованості повсталих, розрізненості їх дій, слабкої підтримки з боку армії. Під впливом революції уряд змушений був дозволити створювати профспілки, робочий день зменшувався на 1-1,5 години, дещо збільшилася зарплата. Для селян було скасовано викуп ні платежі на землю, знижено орендні ціни, почалося проведення аграрної реформи. Надавались деякі демократичні свободи, було створено представницький орган — Державну думу.

Економічний розвиток Росії на початку XX ст. мав ряд особливостей. Передовий промисловий і фінансовий капіталізм уживався з загальною економічною відсталістю країни. Різні райони величезної країни економічно розвивались дуже нерівномірно. Поряд із монополістичними формами капіталізму на значних територіях ще тільки формувалися капіталістичні відносини. Деякі народи знаходились на феодальній стадії розвитку, а де які — на патріархально-родовій.

Абсолютна більшість населення (77%) була зайнята в сільському господарстві. Поміщицькі землеволодіння охоплювали 62 % усіх земель. Селянство страждало від малоземелля. Сільськогосподарське виробництво зростало повільно, хронічним став голод. При високих прибутках капіталістів переважна більшість населення жила в злиднях.

Особливістю економіки Росії було й те, що країна більше ввозила капітал, ніж вивозила. Це пояснювалося певною слабкістю російського капіталізму порівняно із західноєвропейським, дешевизною робочої сили, наявністю великих сировинних ресурсів, не освоєних з економічної точки зору територій.

За ступенем концентрації виробництва Росія посідала 1-ше місце у світі. 56,5% робітників у 1914 р. працювали на підприємствах, де нараховувалось більше 500 осіб.

Найпоширенішим видом монополій в Росії були синдикати*.

* Синдикати — вид монополій, об'єднання підприємств, що виробляють однорідну продукцію. У синдикаті окремі його учасники зберігають власність на засоби виробництва, але втрачають комерційну самостійність, оскільки вироблена продукція належить синдикату.