ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ

4.5. НОВИЙ ЧАС. ДРУГИЙ ПЕРІОД (КІНЕЦЬ XVIII-XIX ст.)

§9. Російська імперія у другій половині XIX ст.

Криза феодально-кріпосницької системи виявлялася в занепаді поміщицьких господарств, неспроможності поміщиків на далі ефективно вирішувати свої соціально-економічні проблеми за рахунок кріпацтва, значне зростання селянського руху — ось головні причини реформ 60-70-х років. До них підштовхнула поразка у Кримській війні, яка продемонструвала всьому світу відсталість кріпосної Росії. Уряд вирішив за краще здійснити ре форми згори самому, ніж чекати, поки це буде зроблено «знизу», самим народом. Основні засади селянської реформи були викладені в царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. та «Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності». Ці документи вирішували основні питання, пов'язані зі скасуванням кріпосного права:

• ліквідацію особистої залежності селян від поміщиків;

• наділення селян землею і визначення за неї повинностей;

• викуп селянських наділів.

Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщика. На них поширювалися економічні права, які визнавалися раніше за вільними особами: купувати і продавати майно, відкривати різні підприємства.

Селяни не були повністю зрівняні в правах з іншими стана ми, обмежувалось їх право пересування, паспорти їм видавали лише на рік, тоді як іншим станам -— безстрокові. Залишалось принизливе покарання різками. Селяни мусили платити подушний податок, відбувати рекрутську повинність. Зберігалася община і кругова порука при виплаті податків та виконанні повинностей.

Земельне питання вирішувалось в інтересах поміщиків. Вони залишались власниками землі, яка їм належала. Проте за ви конання селянами повинностей (роботою чи грішми) поміщики мусили надати їм садибу і польовий наділ. Селяни мали право викупити садибу, а польовий наділ — тільки зі згоди поміщика. Поки вони його не викупили, вважалися тимчасово зобов'язаними з виконанням певних повинностей на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. (через 22 роки!) селяни в обов'язковому порядку повинні були викуповувати земельні наділи. Ті, хто викупив, ставали селянами-власниками і припиняли виконувати повинності. Таким чином, значна частина селян ще тривалий час пере бувала в залежності від поміщиків.

При визначенні розмірів наділів теж керувалися інтересами поміщиків. Розрахунок вели так: там, де земля давала незначні прибутки, норми наділу встановлювались вищі (поміщикам вигідніше було отримати викуп, ніж вести малоприбуткове господарства); у тих регіонах, де земля приносила більше зиску, була родючою, більшість її залишалась у володінні поміщиків, а селянам діставалась незначна частина. Оскільки в більшості губерній України земля була високої якості, тут встановлювались менші, ніж у Росії, норми селянського наділу (наприклад, в Харківській губернії він коливався від 3 до 4,5 десятини). Крім того, поміщик мав право зменшувати селянські наділи. Унаслідок цього землекористування селян в Україні зменшилося. У Харківській губернії «відрізок» становив 28%, в Полтавській — 37% тих земель, які раніше були в користуванні селян. До того ж поміщики залишили собі кращі землі, а селянам виділили гірші, позбавивши їх лісів, луків та інших необхідних угідь.

В інтересах поміщиків проводилась також викупна операція. В основу визначення викупу була покладена не ринкова вартість землі і не прибутки з господарства, а грошовий оброк селян. Його визначали таким чином, щоб поміщик міг отримати капі тал, який давав би йому прибуток у процентах, що дорівнював би сумі оброку селянина. Це був типово лихварський розрахунок, дуже невигідний і несправедливий щодо селян. Практично викупна сума визначалася за допомогою капіталізації річного оброку з 6%, який множився на 16,67. Оскільки селяни не могли зразу заплатити всю суму, а поміщики хотіли отримати свої гроші зразу, держава надавала селянам позику 80 % викупної суми, яка переходила поміщику. Решту 20% селяни платили безпосередньо поміщику, а державі повертали кредит протягом 49 років з 6 % річних. У цілому селяни повинні були сплатити викуп учетверо більший від тогочасної ринкової вартості землі. Це було прямим грабіжництвом Фактично селяни платили не тільки за землю, а й за свою свободу. 94 % селянських господарств після реформи мали наділи до 5 десятин, що було значно нижче норми, необхідної для утримання сім'ї і ведення економічно доцільного господарства.

Реформа проводилась в інтересах поміщиків, але сприяла розвитку капіталістичних відносин.

Згодом були проведені реформи в політичній сфері. У 1862 р. реалізується поліцейська реформа. У кожному повіті було запроваджене повітове поліцейське управління на чолі зі справником, призначеним губернатором. Повіт поділявся на дрібніші адміністративно-поліцейські підрозділи: стани, дільниці (сотні), селища. У станах поліцію очолювали станові пристави, їх було 2-4 на повіт. З 1878 р. у них з'явилися помічники — поліцейські урядники. Їх було від 100 до 200 чол. на губернію. У містах створювали міську поліцію на чолі з поліцмейстером. Міста розділялися на частини, дільниці й околотки. Частини очолювали міські пристави, дільниці — дільничні. Особовий склад поліції з 1862 р. комплектувався за принципом вільного найму. Для службовців поліції було введено пенсійне забезпечення.

Метою цієї реформи було покращання роботи загальної поліції, звуження її компетенції, звільнення від другорядних функцій підвищення професіоналізму. Поліція повинна була наглядати за виконанням законів, охороняти громадський спокій і порядок; слідкувати за «должным властям повиновением» тощо. Звільнившись після реформи від вирішення господарських питань і благоустрою, поліція залишила за собою контроль за господарською діяльністю не лише громадських органів, а й при ватних осіб. Як і раніше, у місті чи повіті фактично не було такого питання, яке б не підлягало її розгляду. Практична діяльність поліції була проникнута формалізмом, межувала зі свавіллям та беззаконням, поширеними були хабарництво та підробки.

У 1864 р. уряд провів земську реформу. Створювались земські установи (губернські, повітові) — збори та управи. Збори скла далися з гласних, які обиралися на три роки від землевласників, міських і сільських громад. Виборча система забезпечувала перевагу поміщикам. Земства опікували школи, лікарні, в'язниці, шляхи. До 1917 р. вони провели корисну роботу, особливо на теренах освіти й охорони здоров'я. Але їх діяльність була під контролем царської адміністрації.

У 1870 р. почалося проведення міської реформи. У містах терміном на чотири роки обирали міські думи. Члени думи — гласні — обирали міського голову і міську управу. У виборах до самих дум могли брати участь платники податків, які досягли 25 років. Виборча система забезпечувала переваги багатій верхівці міст. До компетенції міських д/м входили ті ж питання, що й до компетенції земств. Вони також залежали від царської адміністрації і знаходились під її контролем.

1864 р. була проведена судова реформа — найбільш прогресивна з усіх реформ 60—70-х років. Замість станового вводили безстановий суд, замість закритого — «гласний», зі змаганням сторін — захисника і прокурора. Суд був відокремлений від адміністрації і проголошувався незалежним. Вину підсудного в окружному суді у серйозних кримінальних справах визначали присяжні засідателі, призначені за жеребом представники населення з урахуванням майнового цензу. Проте справи представників не всіх верств населення підлягали розгляду в цих судах: для селян залишався становий волосний суд, для духівництва — консисторії, для військових та державних злочинців — спеціальні суди. Залишалась публічність виконання смертної кари.

У 1862-1874 pp. була проведена військова реформа. Країна була поділена на 15 військових округів, здійснено переозброєння армії, реформувалась система військових навчальних закладів. Започатковувались військові гімназії, юнкерські училища, збільшувалась кількість місць у військових академіях. Замість рекрутських наборів з 1874 р. вводилася загальна військова по винність для всіх чоловіків, які досягли 21 року (від неї звільнялися особи з вищою освітою, духовенство, деякі неросійські народи). Цим було ліквідовано відставання від передових країн (у Франції загальна військова повинність була введена в 1796 p., а в Німеччині — у 1814 p.). Термін служби значно скорочувався, з 20 років до 6 — у сухопутних військах і до 7 — на флоті. Почався перехід від гладкоствольної до нарізної зброї. У 1868 р. на озброєння було взято гвинтівку системи Бердана, з'явились перші нарізні гармати, почалася заміна чавунних і бронзових гармат на сталеві. Уперше було введено Дисциплінарний статут (1868 р.), на випадок війни створювались недоторканні запаси продовольства. У 1881 р. кількість новобранців досягла 235 тис. осіб, а армія складалась з 32 тис. офіцерів, 900 тис. солдат і 800 тис. запасних.

З 1862 р. почалася фінансова реформа. Усе управління грошовим господарством зосереджувалося в міністерстві фінансів, великі повноваження надавались заснованому Держбанку. Ліквідовувалася система відкупів територій і непрямі податки (за вино, тютюн, сіль), які стали збирати замість приватних осіб від повідні державні установи. Установлювалась гласність бюджету. Основний тягар податків, як і раніше, несло селянство.

Потреби економіки спричинили необхідність реформи освіти. Збільшувалась кількість шкіл різного рівня, дозволялось відкривати приватні. Навчання поділялося на класичне (гімназії, які готували до вступу в університети) і реальне (училища, які готу вали в технічні інститути). Надавалась автономія університетам, які могли самостійно вирішувати свої адміністративні (вибори ректорів, деканів), наукові, фінансові, навчальні питання. Проте негативне значення мало підвищення плати за навчання, заборона жінкам отримувати вищу освіту в університетах, обмеження в навчанні для євреїв.

У 1865 р. була проведена реформа в галузі цензури, яка теж була націлена на підтримання існуючого державного ладу. Щоб перешкодити проникненню передових, у тому числі й революцій них ідей у народні маси через друковане слово, царський уряд установив особливо суворий нагляд за органами друку і з цією метою реорганізував цензурні установи. За новим цензурним ста тутом вони вилучалися з відання міністерства народної освіти і підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ, у складі якого було запроваджено головне управління у справах друку та центральний комітет іноземної цензури. Продовжувала діяти і церковна цензура.

Особливо суворому контролю піддавалися невеликі за розміром видання, призначені для масового читача. Вони підлягали попередній цензурі. Великі оригінальні книги обсягом понад 10 друкованих аркушів і перекладні понад 20 друкованих аркушів від такої перевірки звільнялись, але в разі виявлення в них порушення вимог цензури їх видавці притягалися до відповідальності через судові органи.

Періодичні видання звільнялися від попередньої цензури лише за умови внесення грошової застави в сумі від 2,5 тис. до 5 тис. крб. До цих видань при порушенні цензурних вимог передбачалося вжиття заходів адміністративного впливу у вигляді попередження, тимчасового припинення і нарешті заборони видання. Усі провінціальні видання підлягали попередній цензурі.

Отже, реформа цензурної справи, як і всі інші реформи 60-70-х років, хоч і була кроком уперед, усе ж таки зупинилася на півдорозі. Після реформування залишилися пережитки старих, кріпосницьких порядків, які гальмували подальший соціальний і культурно-освітній розвиток російського, українського та інших народів імперії.

Після вбивства Олександра II і наступу політичної реакції в часи правління Олександра III були проведені контрреформи, перш за все в судочинстві. Суди були значною мірою поставлені в залежність від царської адміністрації, істотно обмежувалась гласність судочинства. Кроки назад були зроблені і в питаннях місцевого самоврядування. Була значно посилена губернаторська влада, розширені повноваження поліції та жандармерії.

Проте в цілому реформи мали велике значення. Відбулася певна лібералізація суспільства, що сприяло прогресу країни, відкрило перспективи її розвитку на шляху перетворення з феодальної в буржуазну монархію.