Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Частина І

СТАРОДАВНЯ І СЕРЕДНЬОВІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (ДО ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТ.)

1.3. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО ТА ПІД ВЛАДОЮ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ (XIV — СЕРЕДИНА XVII СТ.)

§1. Захоплення і розподіл українських земель Литвою, Польщею та іншими державами

Ослаблені монголо-татарськими нападами, роздроблені на окремі князівства, українські землі на початку XIV ст. стали об'єктом експансії з боку Литовського князівства. Консолідувавшись у нелегкій боротьбі з Лівонським і Тевтонським орденами, Литовське князівство розпочало своє проникнення на західно-руські (білоруські) землі ще у середині XIII ст., за часів князя Міндовга (1230-1263 pp.). У першій чверті XIV ст. більша поло вина білоруських земель вже знаходилася під владою литовських князів, і вони почали спроби захоплення сусідніх українських земель. Безпосереднє залучення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель почалося у часи правління великого литовського князя Гедиміна (1316-1341 pp.), який проводив політику підкорення руських земель, використовуючи різноманітні заходи: воєнні, дипломатичні, династичні. Його васалами стали мінський, лукомський, друцький, Берестейській та дорогочинський князі. З 1340 р. на Волині правив його син Любарт-Дмитро. Основна частина українських земель була захоплена за правління литовського князя Ольгерда, який у 1362 р. зайняв Київ. Цим фактично закінчилася княжа доба в історії України. Ольгерду навіть вдалося у 1362 р. на річці Сині Води (раніше, ніж Дмитрію Донському на Куликовському полі) розгромити татар.

Рід Гедиміновичів став одним з найрозгалуженіших у Східній Європі того часу. Від синів Гедиміна вели генеалогію князі Острозькі, Заславські, Корецькі, Чорторийські, Вишневецькі, Сангушки, Збаразькі та ін.

Ольгерд чітко формулює основне завдання Литовської дер жави: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». У 1345-1377 pp. до Литви приєднано території від м. Володимира на Заході до р. Оскіл на Сході, від Новгорода-Сіверського на Пів ночі до середньої течії р. Південний Буг на Півдні. Князь Вітовт у 1392-1430 pp. приєднав землі у межиріччі Дніпра і Дністра з виходом до Чорного моря.

Причинами успіху литовців у експансії на українські землі була їх консолідація в боротьбі з німецькими рицарськими орденами: ослаблення Русі у результаті її роздроблення та монголо-татарської навали (до цього, як пише літописець, «Литва з болота на світ не показувалася»); феодальні усобиці у Золотій Орді.

Литовські князі започаткували звільнення українських земель від монголо-татарського іга. Зміцненню позицій литовських можновладців на українській території сприяли династичні зв'язки з галицько-волинськими князями, що давало їм змогу бути законними претендентами на місцеві княжі престоли. Тому літописи й відзначають, що володарі Литви «не стільки силою, скільки мудрістю воювали». Узявши під свій контроль українські землі, литовці намагалися спочатку не вносити в місцевий уклад ніяких змін: «Ми старого не рушимо, а нового не вводимо». Слід ураховувати також і те, що місцеве населення, приймаючи литовського князя, прагнуло покінчити з попередніми князівськими стосунками старої династії. Оцінюючи ситуацію у Литовській державі, яка сталася після 1362 p., відомий український історик Н. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб'єкт історії — державу, у якій від народу — завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське».

Слід зазначити, що українське та білоруське населення, а також їх землі складали більше 80% території Великого князівства Литовського, тому це значно впливало на ситуацію в державі. Українці досить спокійно поставилися до литовської експансії, оскільки влада литовців не була репресивною, самі литовські князі спочатку були православної віри, руська мова стала загальнодержавною. Крім того, люди бачили в Литві можливого захисника проти жорстоких набігів татар. Були прийняті й руські норми права, назви посад тощо. Тому держава часто називалася Литовсько-Руським князівством.

У цей же час поширює свою експансію на українські землі Польща. Після тривалої боротьби у 1387 р. їй вдається захопити Галичину.

Буковина з 1359 р. входить до складу Молдавського князівства під назвою Шипинської землі, Закарпаття — у другій половині XIII ст. — до складу Угорщини. Таким чином, у XIII-XIV ст. українські землі були розчленовані та ввійшли до складу різних держав. Почалася нова — польсько-литовська — доба в історії України.

У 1385 р. у зв'язку із загостренням зовнішньо- і внутрішньополітичної ситуації (розбрат серед литовської верхівки, за гроза з боку Тевтонського ордену) великий князь Ягайло вирішує об'єднатися з польськими феодалами, щоб зміцнити свою владу. У замку Крево (недалеко від Вільна) Ягайло і польські представники підписали акт про унію, яка дістала назву Кревської. Згідно з нею Ягайло отримував польську корону і руку польської королеви Ядвіги. За це до Польщі мали приєднати українські і білоруські землі, де вводилося католицтво, збройні сили об'єднувались, казна князівства мала використовуватись на потреби Польщі. Укладення унії допомогло стримати натиск Тевтонського ордену (в 1410 р. у Грюнвальдській битві німці були розгромлені), а також зміцнило становище польських феодалів, які почали захоплювати українські землі, насаджувати католицизм, посилювати визискування українського населення, полонізувати його.

Литва починає тривале суперництво з Москвою за спадок Київської Русі (обидві держави претендували на об'єднання в своїх межах усієї Русі і Східної Європи). Виникла так звана литовська альтернатива розвитку Східної Європи, коли цей регіон міг опинитися під контролем Литви. Але в битві під Ворсклою у 1399 р. великий князь литовський Вітовт зазнав поразки від татар, убито було десятки князів, поліг цвіт литовсько-руського лицарства. Це значно обмежило можливості реалізації «литовської альтернативи».

На чолі Литовської держави стояв великий князь, якому на лежала законодавча, виконавча, судова та військова влада.

Новим етапом польсько-литовських відносин стала Городельська унія. На сеймі в м. Городелі у 1413 р. було визнано існування великокнязівського престолу в Литві. Але обрання великого князя затверджувалось польським королем. Литовські феодали-католики зрівнювались у правах з польськими у вирішенні державних справ, у тому числі й обранні великих князів литовських і королів польських. Участь православних у державному управлінні обмежувалась.

За своїм політичним устроєм Велике князівство Литовське до кінця XIV ст. існувало як федерація земель-князівств, куди як повноправні суб'єкти входили Київщина, Чернігівщина, Сіверщина, Волинь, Поділля. Намагаючись централізувати управління у Великому князівстві Литовському, князь Вітовт почав істотно обмежувати самостійність найпливовіших князів. До кінця XIV ст. уся їхня залежність від великого князя Литви полягала у сплаті щорічної данини та «послушенстві». Саме за «непослушенство» були відібрані землі в новгород-сіверського, подільського, київського князів. У 1397 р. Київське князівство було ліквідоване. Ці заходи хоча й не призвели до остаточної ліквідації удільного устрою, але суттєво обмежили вплив місцевих князів, підірвали їх позиції, посилили центральну литовську владу.

Завершальним акордом на шляху суверенізації Великого князівства Литовського мала стати коронація Вітовта, тобто прийняття ним титулу короля. Але це суперечило бажанню його брата в других і польського короля Ягайла. Справа дійшла до того, що ображені магнати обох держав ставили питання про війну Литви з Польщею. Щоб загасити конфлікт, Ягайло був готовий зректися польської корони на користь Вітовта, але останній укупі з литовськими магнатами наполягав на окремішності держав і не прийняв пропозиції Ягайла. Коронування було призначене на 8 вересня 1430 р. На урочистості з'їхалися почесні гості: Ягайло, великий князь Московський Василь І, інші руські князі, візантійські й татарські посли. Але польські пани перехопили в дорозі корону, коронування було відкладено, що стало сильним морально-психологічним ударом для дуже вже немолодого 82-річного Вітовта, який незабаром помер (27 жовтня 1430 p.).

Після його смерті у 1440 р. було відновлено Київське удільне князівство, яке проте проіснувало недовго. Останнім удільним київським князем був Семен Олелькович, який помер у 1470 р. і після нього «на Києві князі перестали бути, а замість князів воєводи настали». Так перервалася традиція князівського правління у Києві, який ще довго у свідомості тогочасної людності залишався «першим з поміж усіх інших міст». Проте незабаром Київ зазнав дошкульного удару від татар. У цей час сформувався московсько-кримський союз, спрямований проти Польщі, Литви та Заволзької (Великої) Орди. Напад на Київ був здійснений за прямою вказівкою московського великого князя Івана III. Татари з'явилися біля Києва 1 вересня 1482 p., з якого в ті часи починався відлік нового року. Місто було спалене вщент. На знак своєї перемоги кримський хан відправив у дар Івану ІІІ золоті потир і дискос зі сплюндрованої татарами Святої Софії. Згодом після цього Іван III уперше був названий «государем усієї Русі» (січень 1493 p.), що викликало у населення Литви рішучий протест.

У 1569 р. Польща і Литва підписують Люблінську унію, що було пов'язано з поразками Литви на першому етапі Лівонської війни. Польща і Литва об'єднуються в єдину державу — Річ Посполиту, де встановлюють єдиний державний устрій (короля, який є великим князем литовським, обирають на спільному польсько-литовському сеймі), вводять єдину грошову систему, право (за польськими зразками). Католицтво оголошують державною релігією. Литва мала певну автономію, за нею залишилися біло руські землі, а Польща приєднала українські, поділивши їх на 6 воєводств. Становище українців різко погіршилося. Проте унія 1569 р. мала для України й деяке позитивне значення: знову більшість українських земель об'єдналася в межах однієї, хоч і ворожої українцям, держави, що інтенсифікувало зв'язки між ними; прискорилася колонізація Подніпров'я.

Політична і релігійна ситуація в Україні загострилася у зв'язку з переходом на новий календарний стиль. У 1582 р. папа Григорій XIII наказав виправити старий юліанський календар, в якому внаслідок недоліків обчислення утворилася різниця між календарним та астрономічним часом. Папа розпорядився з 5 лютого 1582 р. додати 10 днів. Цю реформу в протестантських та право славних країнах зустріли вороже, населення Польщі поділилося: католики прийняли новий стиль, а православні залишили старий. Зміна календаря призвела до посилення соціального і релігійного гніту, оскільки польські пани забороняли українським селянам відзначати свята за старим стилем (наприклад: Різдво, Великдень) і змушували їх у ті дні працювати, що викликало досить різку опозицію.

У першій половині XVI ст. хвиля Реформації — опозиційного католицизмові руху прокотилася над усією Європою, з не сподіваною швидкістю поширившись на теренах Речі Посполитої, пробуджуючи до життя різні релігійні рухи (лютеранський, кальвіністський, антитринітарський). Ідеї Реформації: звільнення релігійного життя з-під влади Риму, демократизація церкви і наближення її до народу, переклад Біблії на національні мови, заснування шкіл — знайшли широкий розголос в Україні. Українці одержали важливі засоби протидії поширенню католицизму, пристосовуючи ідеї Реформації для власних потреб. Боротьба протестантів з католицькою церквою стала зразком для православних в оновленні власної церковної організації, введенні у церковну службу української мови, у практику полемічної літератури. Намагання створити національну церкву були позитивним явищем у Реформації. Під її впливом національно-визвольний рух в Україні став під гасло боротьби за віру. У середині 60-х років XVI ст. у Речі Посполитій офіційно утвердилась релігійна віротерпимість.

У XVI — першій половини XVII ст. на українських теренах розквітла полемічна література, яка відстоювала права православної церкви та готувала громадську думку до сприйняття необхідності національної держави, розвитку української культури.

Після Люблінської унії на українських землях поруч із згортанням національного політичного життя та економічним закабалениям населення, наступом на права і свободи місцевої людності та знищенням її мови і культури польська влада прагне нейтралізувати роль православ'я, змінивши його католицькою вірою. Для Польщі окатоличення українських земель мало сприяти забезпеченню консолідації та єдності держави — Речі Посполитої. Успіху католицької пропаганди сприяли: державна підтримка, авторитет Риму, діяльність єзуїтів, окатоличення та ополячення української еліти. Прагнучи здобути привілеї і по сади, зрівнятися у правах з католиками, нащадки багатьох княжих та боярських родів зрікалися рідної мови, релігії.

Церква не могла протистояти світському втручанню в суто релігійні справи. Тепер уже не митрополит призначав єпископів, їх висували або ж пани-рада, або ж сам великий князь, що відкривало доступ до вищої ієрархії світським особам. Церковна криза зумовила втручання в релігійні справи братств, які створювалися при парафіяльних церквах. Активно протидіючи окатоличенню та полонізації українців, братства спробували узяти під свій контроль церковне життя та діяльність церковної ієрархії. Утручання у справи місцевої церкви світської влади, зростання анархії з боку братств та неконструктивна політика Константинопольської патріархії викликали невдоволення серед православного духовенства. Поступово в частини ієрархів православної церкви визріває думка про доцільність унії з католицькою церквою. Вважалося, що унія змінить ставлення держави до української церкви: закінчаться переслідування православних; українське духовенство зрівняється у своїх правах з католицьким, буде звільнено від податків, збереже свої земельні володіння та матиме своїх представників у сенаті; у містах православні матимуть ті самі права, що й католики. Свою роль у формуванні унійних настроїв відігравало утворення у 1589 р. сильного Московського патріархату, який одразу почав претендувати на канонічний та юридичний контроль над Київською митрополією і залежними від неї єпархіями у Речі Посполитій. Прагнення певних кіл українського суспільства до церковної унії першим висловив львівський православний єпископ Гедеон Балабан. Його підтримали єпископи: холмський, турово-пінський, луцький, перемишлянський, володимирський, київський митрополит Михайло Рогоза.

Для урочистого проголошення унії київським митрополитом та польським королем було скликано церковний собор, який відбувся у м. Брест у жовтні 1596 р. Собор публічно проголосив унію, а владик, які до неї не пристали, та духовенство, що брало участь у православному соборі, піддав прокляттю. Уніатська частина затвердила акт об'єднання церков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалася папі римському як першоієрарху християнської церкви. Греко-католицька церква зберігала східний обряд, церковнослов'янську літургійну мову, право на заміщення митрополичої та єпископської кафедр, користування юліанським календарем, нижче духовенство зберігало право одружуватися. Уніатрьке духовенство звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта та міщани одержували право обіймати посади в державних та міських урядах, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті.

Берестейська унія не внесла спокою і не об'єднала церкви. Навпаки, вона глибоко розколола українське суспільство. Крім двох — православної і католицької, з'явилась третя — уніатська церква, яка перебувала, ніби між двома вогнями. Православні вбачали в греко-католиках зрадників, а католики не вважали їх повноцінними громадянами. Католицька верхівка вбачала в греко-католицькій церкві лише засіб поширення власного впливу, а не самостійну церковну організацію. Тих, хто не хотів пере йти до унії, поляки стали називати схизматиками. З метою їх остаточної ліквідації православна віра в Україні була офіційно заборонена, а її прихильники відкрито переслідувалися польською владою. Усупереч прийнятим у 1603 і 1607 pp. рішенням сейму про припинення переслідування православних, унія і надалі впроваджувалася силою. Католики та уніати вели справжню війну проти тих, хто відмовлявся коритися постанові Берестейського собору: спустошували монастирі, не дозволяли будувати церкви, відбирали православні храми.

На початку XVII ст. на допомогу православному табору, який останніми силами обороняв свої позиції, прийшло Запорозьке військо. Унаслідок цього польський уряд змушений був видати «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали існування православної церкви. Проте вони не припинили наступу католицтва на українські землі, що вів до занепаду православної церкви, яка втрачала роль осередку культурного життя, гаранта збереження національних традицій. Берестейська унія була для Польщі зручною формою посилення своєї влади в українських землях. Влада Речі Посполитої бажала через унію швидко окатоличити український народ, але побачивши, що цей процес іде повільно, почала нищити унію так само, як і православ'я. З часом прірва між українськими греко-католиками та поляками римо-католиками ставала дедалі глибшою.

Для більшості населення висока ідея об'єднання всього християнства відступала перед загрозою колонізації України і відмови від усталених традицій.