Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Розділ 14

Україна в умовах незалежності

Після розпаду СРСР територія колишнього Радянського Союзу стала ареною внутрішньої нестабільності та міжнародних конфліктів. Вони були викликані перш за все процесом переходу від тоталітаризму до демократії, від економічної системи, яка була побудована на державній власності, до ринкової економіки, від унітарного СРСР до появи незалежних держав. Руйнація довготривалих економічних, політичних, культурних відносин у складі єдиного СРСР висунула перед ними завдання збереження внутрішньої стабільності та укріплення свого міжнародного становища. Політика нестабільності у новоутворених державах пояснювалася також гострою боротьбою еліт за владу, пошуками моделей політичної системи, врегулюванням відносин між різними гілками влади.

Збройні сутички, криваві громадянські війни, сепаратистський рух струшували Грузію (Абхазія), Азербайджан (Нагорний Карабах), Таджикистан, Молдову (Придністров'я), Російську Федерацію (Північна Осетія, Інгушетія, Чечня). В Україні поступово значно загострювалося кримське питання.

Ще у 1989 р. Верховна Рада СРСР засудила депортацію сталінським режимом кримських татар і дозволила їм повернутися на батьківщину. (До вересня 1993 р. повернулося 260 тис. татар.) Розгортання українського національного руху та масове повернення кримських татар, тяжіння до Росії викликало пожвавлення руху російського населення (1,6 млн. осіб). Його лідери у січні 1991 р. організували проведення референдуму, на якому 93 % кримчан висловилися за відновлення автономного статусу Криму. В умовах процесу розпаду СРСР київське керівництво, поважаючи волевиявлення населення та з метою вгальмування сепаратистських настроїв, надало півострову статус Автономної республіки у складі Української РСР. Під час референдуму 1 грудня 1991 р. 54% населення Криму підтримало Акт проголошення незалежності України.

Проте проросійські сили на чолі з Ю. Мєшковим продовжували конфронтацію з Києвом. У травні 1992 р. Верховна Рада Криму ухвалила Конституцію, у якій проголошувалася незалежність півострова. Парламент України скасував це рішення, яке суперечило Основному закону України. Одночасно Верховна Рада Російської Федерації прийняла постанову про фактичне відторгнення Севастополя та заявила про свої права на Чорноморський флот, що значно загострило російсько-українські відносини. Баталії навколо Криму, розділ Чорноморського флоту, російськомовний сепаратизм — усе це прикувало увагу всього світу до Росії та України.

Лише підтримка України з боку ООН, західних держав, виважена політика Верховної Ради, Президента Л. Кравчука, який на початку вересня 1993 р. зустрівся у Лівадії (Крим) з президентом Росії Б. Єльциним, привели до нормалізації російсько-українських відносин. В одному з інтерв'ю Л. Кравчук наголосив: «.. Нам обов'язково треба розвестися з Росією. Для того щоб і росіяни, і українці не ворогували, а відчували справжню дружбу, скажімо, в різних квартирах з усіма вигодами. Ми з Росією приречені бути партнерами і друзями».

Після затяжних переговорів і консультації у кінці травня 1997 р. відбувся останній візит Б. Єльцина до Києва, під час якого було підписано міждержавний «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією». Внаслідок підписання договору вперше в історії двох сусідніх народів було задекларовано встановлення рівноправних, взаємовигідних і дружніх стосунків, які ґрунтуються на нормах міжнародного права. Одночасно сторони уклали угоду про поділ Чорноморського флоту, а також умови тимчасового (до 2017 р.) перебування російського Чорноморського флоту на території України.

Свого логічного кінця добігли і російсько-українські відносини у межах СНД, утвореної для безболісного розпаду Радянського Союзу. «Відносини між Україною та Росією, — вважає депутат російської Держдуми О. Лебедев, — повинні бути приблизно такими, як між США і Канадою».

У січні 1994 р. у результаті президентських виборів у Криму Ю. Мешков став Президентом Криму, а проросійський парламент автономії ухвалив Закон про відродження державності Республіки Крим. Верховна Рада України, уникаючи застосування силового варіанту у відносинах між Києвом та Сімферополем, у березні 1995 р. ліквідувала інститут президентства у Криму. Мешков виїхав до Москви. Конституція України, прийнята у червні 1996 p., закріпила статус Автономної Республіки Крим (АРК) як «невід'ємної складової України, що має свою Конституцію, представницький орган — Верховну Раду та уряд — Раду Міністрів».

Надзвичайно складні процеси відбувалися у економічному розвитку пострадянських республік. Російський уряд на чолі з Є. Гайдаром, маючи негативний досвід поступової перебудови централізованої російської економіки часів М. Горбачова, почав здійснювати з січня 1992 р. так звану «шокову терапію» — стрімкий демонтаж радянської командно-адміністративної системи. Першим кроком у її здійсненні стало скасування державного контролю за ціноутворенням, що привело до значного злету цін у 10—12 разів. Усе це наклалося на загальну стагнацію економіки України та неспроможність уряду В. Фокіна зупинити сповзання країни до краху.

У результаті відбулося різке падіння рівня життя більшості населення, було завдано удару по заощадженнях громадян, значно знецінилися трудові накопичення. Багато підприємств опинилося на межі краху, почався обвальний розрив економічних зв'язків між Україною та Росією. Посилилася інфляція та дестабілізація фінансово-грошової системи. Економічна криза розтягнулася на всі 90-ті pp.

Уряд В. Фокіна, захищаючи внутрішній ринок України, увів з 10 січня 1992 р. купони багаторазового використання. У середині 1992 р. Україна вийшла з карбованцевої зони. Однак це лише ненадовго стримало шалене зростання цін. Інфляція переросла у гіперінфляцію: за 1992 р. купоно-карбованці знецінилися у 21 раз, за 1993 р. — у 103 рази. В обігу з'явилися 500-тисячні купюри, а у 1995 р. — мільйонні.

2 вересня 1996 р. було запроваджено національну грошову одиницю — гривню. Однак грошова реформа супроводжувалася встановленням дуже високого курсу гривні щодо американського долара та інших валют. Восени 1998 p., під впливом кризових явищ в російській фінансовій системі, гривня наполовину знецінилася.

Лібералізація торгівлі привела у широких масштабах до «первісного нагромадження капіталу». Якщо у країнах Заходу цей процес відбувався поступово протягом життя кількох поколінь, то на долю населення пострадянської України випало бути свідками, як у короткий час в руках колишньої партійно-радянської номенклатури опинилися «прихватизована» державна власність. Власність, створена важкою працею не одного покоління радянських людей.

Величезні прибутки, зростання оборотів «тіньової економіки» виникли за рахунок використання різниці між державними закупівельними цінами та цінами вільно регульованого ринку. Значні грошові маси опинилися поза сферою оподаткування, що призвело до значного знищення доходної частини бюджету. Почався відплив капіталів за кордон. (Наприкінці 1992 р. у вітчизняних власників в Україні зберігалося 2—4 млрд., а поза її межами — 10—12 млрд. дол. США.) У той же час виникла гостра проблема зростання заборгованості держави з виплат заробітної платні працівникам бюджетної сфери, пенсій, стипендій тощо та взагалі зубожіння значної частини населення. Такою була ціна, яку суспільство платило за руйнування неефективної одержавленої економіки та соціально-економічні зрушення у напрямі до соціально орієнтованої ринкової економіки.

В умовах масового страйку шахтарів Донбасу у червні — липні 1992 р. почалася криза уряду В. Фокіна. Уряд, який фактично не здійснив справжніх ринкових реформ, взяв курс на більш консервативну модель розвитку економіки під жорстким державним контролем. Та під тиском гострої критики з боку Верховної Ради та загального невдоволення населення Кабінет Міністрів Фокіна на початку жовтня 1992 р. змушений був піти у відставку. Прем'єр-міністром, як з'ясувалося пізніше, лише на рік, до вересня 1993 р., став представник промислових кіл, жорсткий прагматик Леонід Кучма (1938 р. н.).

Майбутній Президент, який 10 років очолював Україну (з липня 1994 до кінця 2004 pp.) закінчив Дніпропетровський університет за фахом інженер-механік, працював інженером, провідним конструктором конструкторського бюро (КБ) «Південне», був технічним керівником космодрому Байконур, очолював первинну організацію Компартії України у тому ж КБ. У 1986—1992 pp. — генеральний директор ракетобудівного концерну «Південний машинобудівний завод».

Уряд Л. Кучми намагався поєднати посилення ролі держави в економіці з розвитком ринкових відносин. Але стабілізувати народногосподарський комплекс країни, спираючись на державний сектор, не вдалося. У травні 1993 р. Прем'єр-міністр запропонував Верховній Раді надати йому додаткові повноваження та ввести спеціальний режим управління економікою. Ця пропозиція не знайшла підтримки у Президента Л. Кравчука, який не припускав обмеження своїх повноважень. Таку ж позицію зайняли і депутати Верховної Ради, що не бажали втрачати реальної влади. Тим часом в Україні продовжувала загострюватися економічна криза: спад виробництва у 1993 р. склав 20 %. Продовжував істотно знижуватися життєвий рівень більшості населення: майже наполовину у 1992—1994 pp. Внаслідок непродуманих, «варварських» форм введення ринкових відносин продовжувався стрімкий процес розшарування суспільства. Різке розшарування між багатством і бідністю було нічим не краще від радянської зрівняйлівки. Українські «ринкові відносини» не створювали умов для появи соціальної опори демократії — середнього класу.

Руйнівні процеси відбувалися і на селі. Колгоспно-радянський лад, створений у ході примусової суцільної колективізації у 30-ті pp. був нездатен протягом існування Радянського Союзу стабільно забезпечити населення продуктами харчування та промисловість сировиною. Незважаючи на прийняті протягом 1991—1992 pp. закони («Про селянське (фермерське) господарство», «Про форми власності на землю», «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» та інші), реформування відносин власності на селі відбувалося дуже повільно, було поверховим, що поглиблювало деструктивні процеси в аграрному секторі.

Тільки за 1996—1998 pp. валова продукція сільського господарства за обсягом дорівнювала валовій продукції 1958—1961 pp. У 2005 р. імпорт сільгосппродукції зріс на 35,9%, а продукції харчової промисловості — на 44,8 %. Характерними явищами на селі стали значне загострення демографічної ситуації, перетворення більшості господарств у фінансових боржників, скорочення витрат на соціальний розвиток, відсутність нового ефективного господаря.

У квітні 2006 p., коли Україна пережила чергові вибори до Верховної Ради, у її органі «Голос України» було надруковано листа від Юлі Вдович, учениці 6-го класу с Кантівка Стярокостянтинівського району Хмельницької області: «Село наше Кантівка забуте Богом та людьми. Раніше у цьому селі було багато людей. Але люди почали шукати іншого, кращого життя... Тепер живе тут 20 людей, в тому числі є 2 школярі і 2 людини, яким до пенсії ще далеко. А то всі люди, які не покладаючи рук працюють на землі влітку і взимку.

Я сподіваюся, що зостануся в цьому селі, і у нас буде газ, може, прийдуть які-небудь толкові інвестори та побудують давно обіцяний цегельний завод, де буде робота для мене та інших людей.

Можливо, буде, як і колись, працювати школа, фельдшерсько-акушерський пункт, буде магазин. А також буде будинок культури, в якому, може, я зіграю на бандурі не одну мелодію, та вона розвеселить душу старим людям».

У цьому листі — не тільки правда про багатостраждальне українське село, а й свята наївна віра та надія у людське щастя на цій землі. Надія та віра, якими жило не одне покоління українців...

У червні 1993 р. Україною прокотилася нова хвиля масових шахтарських страйків. Шахтарі вимагали не тільки поліпшення свого матеріального стану, але й проведення референдуму щодо довіри Верховній Раді та Президентові.

Парламент України, намагаючись зняти загострення соціальної напруги у суспільстві та зростання протистояння у владному трикутнику Президент — Верховна Рада — Кабінет Міністрів, спочатку прийняв постанову про проведення референдуму, а у вересні 1993 р. постановив провести одночасні дострокові вибори — навесні у Верховну Раду та Президента у червні того ж 1994 р. У вересні 1993 р. подав у відставку Прем'єр-міністр Л. Кучма. Усю повноту виконавчої влади за рішенням Верховної Ради взяв на себе Л. Кравчук, а виконуючим обов'язки Прем'єр-міністра було призначено Ю. Звягільського.

Одночасно з рішенням українського парламенту про дострокові вибори протягом 1993 p. продовжувала загострюватися і криза російської державності. Головною проблемою політичного розвитку Російської Федерації, як і в Україні, було жорстке протистояння основних гілок влади: виконавчої на чолі з президентом Б. Єльциним та законодавчої на чолі з керівництвом Верховної Ради Росії. Під час референдуму у квітні 1993 р. 62% тих, хто голосував, висловилися за довіру президенту. Невдовзі активізувалися прокомуністичні та національно-патріотичні сили, які першого травня провели демонстрацію. На вулицях Москви відбулися зіткнення, наслідком яких стали людські жертви.

Парламентська опозиція у серпні 1993 р. прийняла рішення про усунення Б. Єльцина з посади Президента та поклала його повноваження на віце-президента О. Руцького. Єльцин у зверненні до народу заявив про розпуск Верховної Ради і формування нового парламенту — двопалатних Федеральних Зборів. Протистояння вилилося у застосування силових засобів.

З—4 жовтня 1993 р. прибічники парламенту прорвалися до Білого дому (будинку Верховної Ради РФ) — оплоту антипрезидентських сил, а бойовики націонал-патріотів захопили московську мерію та зробили спробу оволодіти Останкінським телецентром. До Білого дому за наказом Б. Єльцина підійшли танки. Почався обстріл будинку парламенту, який було взято штурмом силами спецпідрозділів.

Народ України, Президент, депутати Верховної Ради з жахом спостерігали за кривавим протистоянням у сусідній Росії.

У грудні 1993 р. Б. Єльцин виніс на референдум проект нової Конституції, який було підтримано більшістю населення Росії. Конституція, значно посиливши президентську владу, створювала політичну систему з дуже слабким розподілом влади між її гілками. Форму правління з надзвичайними повноваженнями Президента, створену в Росії, дехто назвав «республіканською монархією». Попереду Росію чекало ще одне випробування. Через рік, у грудні 1994 р., у відповідь на проголошення незалежності республіки Ічкерія, російське керівництво ввело у Чечню федеральні війська.

Рішення Верховної Ради України про дострокові вибори парламенту та Президента, прийняте під час трагічних подій у Росії, засвідчило, що краще «лихий мир», ніж війна.

Напередодні перших в умовах незалежності виборів до Верховної Ради в Україні налічувалося майже ЗО політичних партій. їх поява була проявом політичного плюралізму (багатопартійності). Процес становлення багатопартійної системи почали ліві партії. У жовтні 1991 р. члени забороненої КПУ утворили Соціалістичну партію України (СПУ), лідером якої став О. Мороз. У 1992 р. виникла Селянська партія України (СелПУ) на чолі з міністром сільського господарства О. Ткаченком. У червні 1993 р. у Донецьку було проголошено про відновлення діяльності КПУ, першим секретарем якої став П. Симоненко. Але реальна багатопартійність на той час так і не склалася, оскільки партії ще довго, навіть і зараз, залишаються вузькими угрупованнями.

Парламентські вибори 1994 p., як і вибори 1990 p., проходили за мажоритарною системою, відповідно до якої кандидатів висували в територіальних округах, а не за партійними списками. За результатами виборів 25 % місць здобула КПУ майже 6 % — Рух, 5,4 % — СелПУ, 4,1 % — СПУ. Оскільки в парламенті кількісно переважали ліві групи та фракції, Головою Верховної Ради було обрано О. Мороза. (Головою Верховної Ради, обраної у березні 1998 p., після двомісячної «спікеріади» став О. Ткаченко).

Влітку 1994 р. відбулися президентські вибори. 3 11 претендентів — Л. Кучма, Л, Кравчук, І. Плющ, О. Мороз, В. Пинзеник та інші — було зареєстровано семеро. У першому турі ніхто не набрав більше половини голосів, і на 10 липня 1994 р- було призначено другий тур. У ньому значилися Л. Кравчук та Л. Кучма. Перемогу здобув Л. Кучма, який набрав 14 млн. 660 тис. голосів (52 %), а Л. Кравчук — 12 млн. 100 тис. голосів (45%).

Прем'єр-міністрами за президентства Л. Кучми (липень 1994 — грудень 2004) були: В. Масол (червень 1994 — березень 1995), Є. Марчук (березень 1995 — травень 1996), П. Лазаренко (червень 1996 — червень 1997), В. Пустовойтенко (липень 1997 — грудень 1999), В. Ющенко (грудень 1999 — травень 2001), А. Кінах (травень 2001 — листопад 2002), В. Янукович (листопад 2002 — грудень 2004).

Складно та суперечливо йшов процес конституційного оформлення української державності. Розпочате з 1992 р. постійне протистояння Президента та Верховної Ради вимагало конституційного закріплення відносин між ними.

Конституційний процес умовно можна поділити на два етапи. Перший етап почався у жовтні 1990 р. прийняттям Верховною Радою постанови «Про комісію по розробці нової Конституції Української РСР». Робота над проектом Конституції завершилася прийняттям у червні 1991 р. Концепції нової Конституції України. Зміст Концепції полягав у тому, що Конституція повинна була вийти з Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та висувати необхідність побудови правової держави. У центрі її повинна бути людина як вища соціальна цінність, її права та свободи.

Відповідно до Концепції нової Конституції був розроблений її проект, який Верховна Рада розглянула у жовтні 1993 р. На цьому завершився перший етап конституційного процесу. Однак ситуація у державі (підготовка та проведення позачергових виборів) не дозволила продовжити роботу над проектом Конституції. Вона була відновлена тільки у вересні 1994 p., коли Верховна Рада прийняла постанову «Про створення комісії по доробці проекту нової Конституції України». Комісію очолили Президент Л. Кучма та Голова Верховної Ради О. Мороз. Це стало початком другого етапу конституційного процесу.

Президент вніс у парламент свій проект Конституції, у якому президентська посада визначалася як вища в системі державного управління. Цей проект виходив з Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні», який Верховна Рада після тривалих дискусій схвалила 18 травня 1995 р. Результатом компромісу стало укладення 8 червня 1995 р. Конституційного договору між Верховною Радою та Президентом на період до прийняття нової Конституції. В ньому зазначалося, що «відсутність нової демократичної Конституції України є гальмівним чинником на шляху здійснення економічних, а також політичних і державно-правових реформ. Наявність глибокої економічної, а також політичної кризи призводить до соціальної напруги в суспільстві, його криміналізації та до політичного протистояння владних структур».

Строк до прийняття Конституції Президент використав для того, щоб збудувати міцну вертикаль виконавчої влади та підготувати «наступ» на Верховну Раду. Він полягав у тому, що в разі неприйняття Конституції парламентом Л. Кучма проголошує всеукраїнський референдум на підтримку Конституції, але у вигляді президентського проекту. Таким чином парламент виключався з авторів Основного Закону та виглядав в очах народу як головний противник прийняття Конституції. Конституційний процес наближався до завершення.

24 червня 1996 р. на брифінгу для журналістів Голова Адміністрації Президента Д. Табачник заявив, що Л. Кучма підписав Указ про референдум. Протистояння двох гілок влади досягло апогею. 27 червня Верховна Рада почала історичне засідання, присвячене розгляду Конституції. Тривале узгодження статей перервало повідомлення про те, що підготовлене звернення Президента до народу. 0 21-й годині Голова Верховної Ради О. Мороз оголошує невелику перерву: у залі транслюють теленовини. Диктор зачитує Указ про референдум, звернення до народу немає. Дискусії не вщухають. Настав найдраматичніший момент: обговорення ст. 20 — державна символіка. На трибуні депутати В. Масол, Ю. Бондарев, В. Симоненко, С. Головатий... Нарешті ст. 20 приймається у пакеті з питанням про кримську автономію. Почало світати. На трибуну піднявся В. Мусіяка: «Вже сьома година ранку, мені виповнилося 50 років, а Конституції немає». Депутати, які не спали всю ніч, закінчують розробляти компромісний проект, який набрав 315 голосів за необхідний мінімум у 300 голосів.

Основний Закон перетворював Україну у президентсько-парламентську республіку. О. Мороз поздоровив український народ та депутатів. Народний депутат С Хмара сказав: «Референдум загрожував нам не тільки величезними фінансовими втратами, але і конфронтацією, політичним протистоянням у суспільстві... Ми цю карту розіграти не дали».

Втратили силу Конституція України від 1978 р. з наступними змінами і доповненнями та «Конституційний договір» від 8 червня 1995 р. Вперше в історії нашої держави депутати присягнули на вірність Україні. Текст присяги зачитав старійшина Верховної Ради І. Юхновський: «Присягаю на вірність Україні, зобов'язуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут українського народу...»

Тоді ніхто ще не знав, що через вісім з половиною років буде ще більш драматична, ніж конституційна, ніч. У Марийському палаці у ніч з 7 на 8 грудня 2004 р. Президент Л. Кучма, який завершував своє 10-літнє правління, Голова Верховної Ради В. Литвин, кандидати у Президенти В. Янукович, В. Ющенко та міжнародні спостерігачі ламали голову над тим, як вийти з найгострішої політичної кризи за всю історію незалежності України. 8 грудня 2004 р. Верховна Рада прийняла зміни до Конституції України, які перетворили її на парламентсько-президентську республіку.

Конституція України 1996 р. закріпила основи суспільного, економічного, політичного життя держави, правовий статус особи, форму державного правління, устрій (унітарна держава з особливим статусом АРК), порядок організації та повноваження органів влади. Основний Закон визначив Україну як суверенну, незалежну, демократичну та правову державу. Проголошувалися принципи поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, верховенства права та економічної, політичної та ідеологічної багатоманітності, статус державної мови. Проте ці конституційні положення — тільки наміри втілити їх у життя, а не сьогоднішні реалії. Побудова дійсно незалежної, демократичної та правової держави — складний та тривалий процес, який вимагає спільних зусиль всього українського народу.

Конституція України визначила Верховну Раду як єдиний орган законодавчої влади в Україні.

Президент України є главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Президент, формально не очолюючи виконавчу гілку влади, мав вирішальний вплив на її формування на місцях. За Л. Кравчука це були представники Президента, а за Л. Кучми — голови обласних та районних адміністрацій. Крім того, згідно з Конституцією України 1996 p., Президент призначав керівників силових структур — оборони, внутрішніх справ, Служби безпеки, Генерального прокурора, формував зовнішню політику та був головнокомандувачем Збройних Сил.

Така концентрація влади та обсяг повноважень вимагали значного зростання ролі Адміністрації Президента, повноваження якої не були чітко зафіксовані у Конституції. У трикутнику Президент — Верховна Рада — Кабінет Міністрів з'явився ще один, тіньовий, неконституційний орган влади — Адміністрація Президента та її голова (у різні роки — Д. Табачник, В. Литвин, Є. Кушнарьов, В. Медведчук).

Кабінет Міністрів — вищий орган у системі органів виконавчої влади та Прем'єр-міністр опинилися у залежності від Президента та його Адміністрації. При цьому політичну відповідальність як орган виконавчої влади ніс тільки уряд та його голова — Прем'єр-міністр. Кабінет Міністрів ставав заручником протистояння між Президентом та Верховною Радою, наслідком чого стали часті відставки урядів. Така деформація владного трикутника вела до відхилення від демократичних засад управління державою, формуванню авторитарної моделі президентської влади, яка спиралася перш за все на адміністративні важелі.

Проте в одному з виступів у 2000 р. Л. Кучма констатував: «Демонтовано основні підвалини тоталітарної системи. Наша держава впевнено стала на магістральний шлях, яким йде все людство. Він нерозривно пов'язаний з розвитком демократії та побудовою ринкової економіки». Менш оптимістичним був О. Мороз (2002): «За всіма ознаками, в Україні створено різновид авторитарної влади, назву якому придумати непросто. За системою організації управління — це пізній феодалізм. За інтересами і метою управління — кланова олігархія. За методами досягнення поставлених цілей — кримінальна диктатура».

У 2001 р. на III Всесвітньому форумі українців академік НАН України І. Дзюба зробив такий підсумок 10 рокам розвитку незалежності України: «...Влада на всіх рівнях так і не зробила головного: не подолала того відчуження між собою і народом, яке було успадковане з радянських часів. Навпаки, це відчуження ще поглибилося. Доленосні рішення, як і раніше, приймаються кулуарно. Влада на всіх рівнях не стала ні прозорою, ні підзвітною народові».

Тоді ж журналіст В. Біленко зауважив: «.. Кадрова система майже стовідсотково нагадує ще сталінську зразка 30-х років минулого століття: частота змін, методів звільнень, невипадкова поява у верхніх ешелонах випадкових людей, політична лояльність і особиста відданість».

Реформи Л. Кучми відповідали перш за все інтересам колишньої партійно-радянської номенклатури. Історик С. Кульчицький констатує: «...Демократичні процеси у соціально-економічній сфері були заблоковані: за Л. Кравчука — через ігнорування ринкових реформ взагалі, за Л. Кучми — внаслідок їх проведення в інтересах найближчого оточення Президента... За короткий строк значна доля народного господарства країни була розділена між кількома кланами олігархів». Саме вони за часів президентства Л. Кучми почали ставитись до держави як до приватної власності.

Між тим продовжувалося стійке падіння виробництва, яке не вдалося зупинити уряду Є. Марчука. Спад виробництва у 1995 р. досяг 11,8 %, у тому числі у промисловості — 16 %. На початок 1996 р. валовий внутрішній продукт України склав близько 43 % рівня 1990 р. Такі «успіхи» привели до відставки Є. Марчука. Президент також звинуватив Прем'єр-міністра у створенні «власного політичного іміджу». Черговим головою уряду став 43-річний П. Лазаренко, уродженець Дніпропетровщини.

Велику увагу у своїх промовах та посланнях Л. Кучма приділяв соціальній спрямованості реформ. У жовтні 1994 р. він звернувся до Верховної Ради з посланням «Про основні принципи економічної та соціальної політики на 1997—2000 роки». Послання до Верховної Ради в лютому 2000 р. також мало соціальну складову: «Україна: поступ у XX століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 pp.» У листопаді 2000 р. на конференції «Україна на порозі XXI століття: уроки реформ і стратегія розвитку» Президент заявив: «Формула... — спочатку реформи, а потім вирішення соціальних завдань — виявилася не просто помилковою, але і глибоко деструктивною. На практиці вона зводила до добре відомого: реформи — замість соціальних факторів».

У реальному житті люди бачили іншу картину:

— низький життєвий рівень більшості населення:

— зростання безробіття (зокрема прихованого);

— напружену демографічну ситуацію;

— малоефективну систему соціального захисту населення та пенсійного забезпечення;

— низьку заробітну платню;

— загострення житлової проблеми;

— велику кількість «заробітчан», що виїжджали за кордон;

— зростаючі темпи майнового розшарування.

Не міг не бачити цього і Президент. У тій самій доповіді на конференції він із турботою констатував: «Контрасти у матеріальному стані різних верств населення вже давно перевищили критично припустимий рівень, який визначає поріг соціальної стабільності. Якщо у Чехії, Угорщині та Польщі доходи 10 відсотків найбагатших сімей перевищують відповідні доходи бідних у 4,5—5,5 разів, то у нас — більш ніж у 10 разів. І це без урахування того, що значна частина доходів багатих приховується в тіні. Така поляризація не лише стримує економічне зростання, а й суперечить принципам демократичного суспільства». Про те, що в Україні багаті багатіють, а бідні бідніють, Л. Кучма міг сказати і у 2004 році, коли складав повноваження Президента.

Характерною рисою політики влади в Україні став соціальний популізм. Розвиток соціальної сфери і сьогодні не спирається на економічне зростання. В Україні домінує так звана споживацька модель економіки, яка за відсутності накопичення капіталу фактично веде до глухого кута, що може закінчитися крахом. Політика держави повинна бути скерована на створення міцної економічної бази за рахунок інвестицій та інновацій.

Але владі, депутатам, кланам олігархів було не до інвестицій та інновацій. У 1998—1999 pp. Україна знову опинилася у вирі виборчих кампаній.

Чергові вибори Верховної Ради України у 1998 та 2002 pp. проходили за новою — змішаною мажоритарно-пропорційною системою. За нею половина (225 депутатів) обиралася у мажоритарних виборних округах, а інша половина (також 225 депутатів) — серед партій та партійних блоків у єдиному загальнодержавному окрузі, де встановлювався 4 %-вий бар'єр.

Напередодні виборів 1998 р. було утворено декілька нових партій: пропрезидентська Народно-демократична партія (НДП), яка мала великий «адміністративний ресурс», Соціал-демократична партія України (об'єднана) — СДПУ(о) на чолі з екс-президентом Л. Кравчуком, регіональний блок «Громада» під проводом екс-прем'єра П. Лазаренка.

Але найбільше значення мали президентські вибори у 1999 р. У червні — липні 1996 р. у Росії в умовах гострої політичної боротьби відбулися вибори президента Російської Федерації. Перемогу у другому турі виборів одержав Б. Єльцин, випередивши головного комуніста Росії Г. Зюганова.

Приклад російської дуелі Єльцин — Зюганов ліг в основу виборчої тактики штабу Л. Кучми, який виявив бажання балотуватися на другий президентський термін. Головне полягало у тому, щоб вийти у другий тур з лідером комуністів П. Симоненко. Тим більше що перемога у першому турі сама йшла в руки. Є Марчук зостався без партії, «Громада» П. Лазаренка розкололася після того, як екс-прем'єр, звинувачений у злочинах, утік за кордон. З частини «Громади» була утворена фракція (а потім партія) «Батьківщина» на чолі з Ю. Тимошенко. У березні 1999 р. загинув В. Чорновіл, що привело до розколу Руху.

У першому турі президентських виборів 31 жовтня 1999 p., як і передбачалося, перемогли Л. Кучма (36,5 % голосів) та П. Симоненко (22,4%). О. Мороз був третім (11,3%), Н. Вітренко — четвертою (11,0 %) тощо. У другому турі 14 листопада перемогу здобув Л. Кучма, який набрав майже 16 млн. голосів (56,2 %). П. Симоненко — 10,7 млн. (37,8%). Поразка лідера комуністів поклала край надіям електорату КПУ повернутися у часи сталінсько-брежнєвського соціалізму.

У грудні 1999 р. Прем'єр-міністром став Віктор Ющенко (1954 р. н.), який через п'ять років візьме у руки президентську булаву. Він народився на Сумщині у родині вчителів, закінчив Тернопільський фінансово-економічний інститут, служив у армії, став головою правління Української республіканської контори Держбанку, дослужився до першого заступника голови правління банку «Україна», з 1993 р. очолював Національний банк України (НБУ).

Іншою важливою подією стала «бархатна революція» — усунення з керівництва парламентом лівих на чолі з Головою Верховної Ради О. Ткаченком (його місце зайняв І. Плющ з НДП). 24 березня 2000 р. на будинку парламенту згасли зірки. Почалася заміна радянської символіки державною. 17 травня на Верховній Раді було встановлено новий символ — тризуб.

Недовго чекали політична еліта та народ України нових ініціатив Л. Кучми. Гарант Конституції запропонував 16 квітня 2000 р. виборцям знову прийти до виборчих урн. Голова держави виніс на референдум питання стосовно недовіри Верховній Раді; права її розпуску Президентом, якщо вона протягом місяця не сформує парламентську більшість або протягом трьох місяців не затвердить поданий урядом бюджет; скасування депутатської недоторканності; зменшення кількості народних депутатів з 450 до 300; введення Верхньої Палати парламенту як представника інтересів регіонів; прийняття нової Конституції на референдумі. І хоча більшість виборців, які прийшли на референдум, відповіли «Так», Верховна Рада не затвердила його результати.

18 квітня 2000 р. до Києва приїжджає новообраний Президент Росії В. Путін. За словами Л. Кучми, перемога Путіна — «унікальне явище для Росії та всього світу».

19 вересня по дорозі додому зникає головний редактор «Української правди» Г. Гонгадзе. Справа, яка не з'ясована і сьогодні. Проте Президент В. Ющенко 1 березня 2005 р. заявив про розкриття убивства Г. Гонгадзе. Президент підкреслив, що попередня влада Л. Кучми не тільки не мала політичної волі розкрити цей злочин, але була «дахом» для вбивць.

У лютому 2001 р. Київ відвідала делегація Парламентської асамблеї Ради Європи (РЄ), членом якої Україна стала у 1995 р. Вона зробила висновок про «недемократичний шлях розвитку України» та висунула питання про зупинення членства України у РЄ. Організація «Репортери без кордонів» виступає за виключення України з європейських організацій. Президент Л. Кучма звільняє керівника Служби безпеки Л. Деркача, що було сприйнято як поступка опозиції.

Одночасно звільняється з посади віце-прем'єра в уряді В. Ющенка Ю. Тимошенко. Генпрокуратура порушує проти неї декілька кримінальних справ, пов'язаних з фінансовими махінаціями п'ятирічної давнини. Лідера опозиції партії «Батьківщина» заарештовують та утримують у Лук'янівському слідчому ізоляторі. Це викликає нову хвилю протесту з боку опозиції.

Усі ці події були на поверхні. Та мало хто знав, що зміцнілі клани посилили тиск на Президента, намагаючись найвигідніших умов приватизації великих державних підприємств. Приватизація, розпочата у великих масштабах з 1988 p., загострила боротьбу між кланами Л. Кучма, який потребував їхньої підтримки, не заважає захоплювати підприємства за безцінь.

9 березня 2001 р., у день народження великого Кобзаря, протистояння між противниками та прибічниками Президента Л. Кучми переросло у вуличні бійки, в яких взяли участь тисячі людей. Форум національного порятунку (А. Шкіль, Ю. Луценко, Т. Чорновіл та інші), створений опозицією, розтоптав вінки від імені Президента біля пам'ятника Т. Шевченка. Проти демонстрантів виступила міліція, яка не допустила учасників акції протесту до стін Адміністрації Президента, не застосовуючи зброю. Десятки людей постраждали, але галасували: «Україна без Кучми!» Керівники держави — Президент Л. Кучма, Голова Верховної Ради І. Плющ, Прем'єр-міністр В. Ющенко у зверненні до народу засудили учасників акції.

Наближався березень 2002 року, а разом з ним — чергові вибори у Верховну Раду. Несподівано для багатьох виграв блок вже екс-прем'єр-міністра В. Ющенка «Наша Україна». В. Литвин стає Головою парламенту, В. Медведчук — Главою Президентської Адміністрації. У листопаді посаду Прем'єр-міністра обіймає Віктор Янукович (1950 р. н.). Новий голова уряду народився у м. Єнакієво в Донбасі в сім'ї машиніста потяга та медсестри. У три роки став напівсиротою — померла мати. Працював начальником автобази. Будучи діловим господарником, не розгубився у безладді 90-х pp. Енергійно працював на посаді керівника Донецької обладміністрації.

Саме діючий Прем'єр В. Янукович та екс-прем'єр В. Ющенко стали головними учасниками подій кінця 2004 р. 31 жовтня відбулися чергові вибори Президента України. 10 листопада Центральна виборча комісія оприлюднила остаточні результати виборів. До другого туру потрапили Ющенко, який отримав 11 млн. 125395 тис. голосів (39,87%) та Янукович — відповідно, 10 млн. 969579 тис. (39,32%). Перший тур показав, що Україна зостається державою, у якій немає консолідації еліт у баченні базових пріоритетів розвитку країни. Та й сама країна розкололася на «помаранчевих» — прибічників В. Ющенка та «біло-синіх» — прибічників В. Януковича.

21 листопада відбувся другий тур виборів. Попередні результати вказували на те, що переміг В. Янукович. Ющенко заявив, що його штаб отримав підтвердження того, що ЦВК маніпулює підрахунком голосів, і поїхав поговорити з головою ЦБК С. Ківаловим. Та той не захотів бачити Ющенка, поставив заслони з правоохоронців у цивільному.

Прибічники В. Ющенка встановили на Хрещатику понад 150 наметів. Київський міський голова О. Омельченко підтримав киян, які у другому турі голосували за кандидата у Президенти Ющенка.

Лідер БЮТ Ю. Тимошенко закликала на мітингу на підтримку опозиційного кандидата припинити навчання та роботу і оголосити страйк, перекрити залізниці та аеропорти, оскільки, на її думку, результати голосування повністю сфальсифіковані і треба примусити владу переглянути їх підсумки.

Львівська влада зажадала від ЦВК скасувати результати виборів на усіх виборчих дільницях, куди не були допущені спостерігачі або члени комісії В. Ющенка.

У різних регіонах країни почалися мітинги на підтримку Ющенка та Януковича.

С. Тегіпко, голова штабу провладного кандидата, зауважив: «ЦВК прийняла єдине законне рішення... Якось скасувати це рішення суд не може — він не має таких повноважень. Так що кризи я не бачу».

І. Хакамада, російський політик: «Не виключена революція, подібна до тієї, що рік тому відбулася у Грузії... Реальний переможець той, за ким в знак протесту люди готові вийти на вулицю, тобто Ющенко».

22—23 листопада міськради Вінниці, Вишгорода, Івано-Франківська, Львова висловили недовіру ЦВК та підтримали В. Ющенка, оголосивши його своїм Президентом.

На Хрещатику, від вулиці Богдана Хмельницького та до майдану Незалежності, було встановлено майже 300 наметів.

Президент Л. Кучма у телефонній розмові з головою РЄ, прем'єр-міністром Нідерландів Я. Белнененде підкреслив, що «виконавча влада у нашій державі не втручається у хід передвиборчого процесу і не може впливати на підрахунок голосів та визначати результати виборів».

22 листопада В. Ющенко, Ю. Тимошенко, О. Мороз, А. Кінах прийняли «Звернення до парламентів і народів світу», у якому, зокрема, зазначалося: «Ми констатуємо грубу фальсифікацію результатів виборів, яка суттєво вплинула на визначення переможця. ЦВК, що виступила виконавцем волі «адміністративного ресурсу», вкрала перемогу у народного кандидата Віктора Ющенка.

...За цих умов демократична опозиція, виходячи з конституційного права громадян України, проголошує кампанію громадянської непокори і розпочинає ненасильницьку боротьбу за визнання справжніх результатів виборів Президента України».

23 листопада у мітингу на Хрещатику бере участь від 80 до 120 тис. людей.

На скликаному за вимогою опозиції позачерговому засіданні парламенту В. Ющенко звинуватив діючу владу у тому, що вона позбавила народ права вибору, а Кучма не виконав функції гаранта Конституції, оскільки не забезпечив демократичні вибори та передачу влади. Прибічники Ющенка закликали його прийняти президентську присягу, і у кінці засідання він погодився на це. В. Литвин закрив засідання, але Ющенко з парламентської трибуни все ж прийняв президентську присягу.

Президент Росії В. Путін у телефонній розмові з Прем'єр-міністром В. Януковичем привітав його з «перемогою у другому турі президентських виборів».

24 листопада ЦВК оприлюднила остаточні результати другого туру президентських виборів. В. Янукович отримав 15 млн. 93 тис. голосів (49,46%), а В. Ющенко — 14 млн. 22 тис. (46,61 %). ЦВК оголосила Віктора Януковича переможцем виборів Президента України. Члени ЦВК, за виключенням А. Магери, Р. Князевича та Я. Давидовича підписали відповідний протокол.

На майдані Незалежності продовжувався мітинг. Прибічники В. Януковича встановили своє наметове містечко у центрі Києва.

Із заяви Л. Кучми: «Не дивлячись на заяви опозиції про те, що в Україні уже немає влади, підкреслюю — конституційна влада в Україні є, і ця влада легітимна».

25 листопада прибічники В. Ющенка зайняли Будинок профспілок на майдані Незалежності та Жовтневий палац.

2 тис. прибічників В. Януковича провели мітинг на його підтримку у Севастополі.

26 листопада о 18.00 у Києві почалися багатосторонні переговори з вирішення конфліктної ситуації в Україні, яка склалася після президентських виборів. Учасники: Президент Л. Кучма, претенденти на посаду Президента В. Ющенко та В. Янукович, Голова Верховної Ради В. Литвин, Генеральний секретар ОБСЄ Я. Кубиш, Верховний представник ЄС з питань зовнішньої політики безпеки X. Солана, президенти Польщі та Литви О. Квасьнєвський і В. Адамкус. О 21.00 переговори завершилися створенням для продовження переговорів робочої групи з представників команди Януковича та Ющенка.

Будинок Кабінету Міністрів заблокували прибічники В. Ющенка.

У Донецьку пройшов мітинг протесту проти дій опозиції та у підтримку референдуму щодо автономії. Учасники мітингу прийняли резолюцію, у якій звернулися до сесії Донецької обласної ради з вимогою: «Якщо державний переворот в Україні стане реальністю, негайно прийняти рішення про проголошення автономії Донбасу».

Депутати Верховної Ради ухвалили постанову про політичну кризу у державі. Вони визнали недійсними підсумки другого туру голосування на президентських виборах 21 листопада, висловили недовіру ЦВК, закликали Януковича та Ющенка до переговорів та домовилися винести на голосування на початку грудня законопроект з обмежень повноважень Президента.

28 листопада у Сіверськодонецьку пройшов Всеукраїнський з'їзд народних депутатів та депутатів місцевих рад. Він визнав легітимним та таким, що повністю відповідає нормам Конституції та законам офіційну постанову ЦВК про визнання Президентом Віктора Януковича.

28 листопада очолюваний В. Ющенком Комітет національного порятунку висунув ультиматум Л. Кучмі, яким поставив перед ним вимогу виконати протягом 24 годин чотири умови:

1. Звільнити Януковича з посади Прем'єр-міністра.

2. Негайно внести на розгляд парламенту кандидатури нового складу ЦВК.

3. Звільнити з посад керівників Донецької, Луганської та Харківської обладміністрацій — ініціаторів розколу України.

4. Дати термінове доручення генпрокурору й СБУ порушити кримінальну справу проти сепаратистів — розкольників України.

Ю. Тимошенко, яка зачитала на мітингу ультиматум, доповнила: «Якщо не буде виконано вимогу, ми почнемо частиною людей блокувати пересування самого Кучми на території України...»

29 листопада С. Тегіпко заявив, що вирішив піти у відставку з посади Голови Нацбанку України та керівника передвиборчого штабу В. Януковича.

Прем'єр-міністр В. Янукович вивіз свою сім'ю з Києва через загострення політичної ситуації.

Верховний Суд України (ВСУ) почав розгляд скарги на бездіяльність ЦВК та рішення про оголошення Президентом України В. Януковича.

30 листопада прибічники опозиції на чолі з народним депутатом О. Тягнибоком прорвалися у Верховну Раду. Однак В. Ющенко зупинив штурм.

1 грудня Верховна Рада в цілому прийняла постанову, у якій висловила недовіру Кабінету Міністрів.

На майдані Незалежності у Києві знаходилося не менше 50 тис. людей.

Пройшли багатосторонні переговори з урегулювання ситуації в Україні за участі Л. Кучми, В. Януковича, В. Ющенка та міжнародних спостерігачів.

2 грудня майже 20 тис. «помаранчевих» почали мітинг на Майдані у підтримку В. Ющенка.

3 грудня ВСУ визнав неправомірність дій ЦВК.

4 грудня ЦВК прийняла Постанову «Про призначення повторного голосування з виборів Президента України 26 грудня 2004 p.», чим виконала постанову ВСУ, у якій визнано недійсними підсумки другого туру президентських виборів.

Мітинг у центрі Києва досяг апогею — В. Ющенко фактично почав нову виборчу кампанію, звернувшись з 45-хвилинною промовою до декількох сотень тисяч своїх прибічників.

5 грудня в Україні відновилася агітаційна кампанія кандидатів у Президенти В. Ющенка та В. Януковича.

У своєму виступі перед демонстрантами на Майдані у Києві В. Ющенко заявив, що не зніме пікети з Кабінету Міністрів та Адміністрації Президента, доки не будуть виконані вимоги опозиції: відставка ЦВК та Януковича; внесення змін до Закону про вибори Президента.

6 грудня керівником передвиборчого штабу кандидата у Президенти В. Януковича призначено народного депутата В. Чорновола.

7 грудня о першій годині ночі завершилися переговори за участі іноземних посередників з урегулювання ситуації в Україні.

8 грудня Верховна Рада України прийняла пакет Законів «Про внесення змін до Конституції України», «Про зміни до Конституції відносно вдосконалення системи самоврядування» та Закон «Про особливості застосування Закону України "Про вибори Президента України" під час повторного голосування 26 грудня 2004 року». Історичні документи у залі Верховної Ради підписав Л. Кучма.

Зміни у Конституції передбачають:

— призначення Прем'єр-міністра Верховною Радою за поданням Президента України (раніше Президент сам вибирав кандидатуру Прем'єр-міністра та пропонував її парламенту);

— призначення міністрів оборони, іноземних справ Верховною Радою за поданням Президента, інші члени Кабінету призначаються Верховною Радою за поданням Прем'єр-міністра, Президент також пропонує на розгляд парламенту кандидатуру Голови СБУ (раніше всі ці посади Президент призначав без згоди парламенту);

— складання Кабінетом повноважень перед новообраною Верховною Радою (раніше — перед новообраним Президентом);

— обрання Верховної Ради на 5 років (раніше на 4);

— виконання обов'язків Президента у разі дострокового припинення ним повноважень Головою Верховної Ради (раніше — Прем'єр-міністром).

Зміни до Конституції, які перетворили Україну у парламентсько-президентську республіку, набули чинності з 1 січня 2006 р.

Зміни по виборам стосувалися порядку видачі відкріпних посвідчень, виправлень у списках виборців. За межами приміщення для голосування мали право голосувати тільки інваліди першої групи, які не можуть пересуватися.

Верховна Рада відправила у відставку ЦБК. У новій ЦБК більшість отримали представники опозиції, висунуті «Нашою Україною», СПУ, БЮТ тощо. Не попали до складу ЦБК представники В. Януковича від Партії регіонів України. Пізніше Головою ЦВК було призначено Я. Давидовича.

26 грудня відбулося повторне голосування з виборів Президента України. 10 січня 2005 р. ЦБК оприлюднила результати виборів. Головою держави став В. Ющенко, за якого проголосувало 15 млн. 115 тис. 712 українців (51,99 %). За В. Януковича віддали голоси 12 млн. 848 тис. 528 українців (44,20%).

23 січня відбулося урочисте засідання Верховної Ради України, присвячене принесенню присяги новообраним Президентом України В. Ющенком. А потім була промова Президента на Майдані...

То чи була «помаранчева революція»?

Перший Президент незалежної України вважає: «При всій неоднозначній оцінці того, що відбувалося на Майдані, і не тільки у Києві, — це була не революція. У 1991 році була революція, змінилася система: замість соціалізму — плюралізм, вибори, ринкові відносини... Це — зміна команди. Революція — це коли змінюються основи життя. У цьому ж випадку змінилися персоналії. Які, до речі, були при владі до,цього».

Публіцист М. Рябчук, навпаки, назвав політичну кризу 2004 р. революцією, яка повинна кардинально змінити систему влади у країні, систему, яка народилася у 1917 р. Події осені — зими 2004 р. він називає спробою завершити революцію 1991 p., оскільки тоді відбувся не злам, а модифікація радянської системи. «За 1991 — 2004 pp., — вважає М. Рябчук, — у суспільстві відбулися радикальні зміни. По-перше, громадянське суспільство отримало економічну базу у вигляді мілкого, середнього та великого бізнесу. По-друге, суспільство стало більш відкритим завдяки новим технічним характеристикам ЗМІ та поїздкам багатьох мільйонів людей за кордон. По-третє, зникло останнє покоління сталінської епохи та виросло покоління людей, які уже не пам'ятають часів Л. Брежнєва».

Дехто вважає, що у листопаді 2004 р. відбулися дві революції. Одна — революція суспільства, у ході якої люди повстали за свої права та почуття власної гідності, і друга — революція політиків, які боролися за владу.

В. Янукович стверджує, що «українська революція" є плодом штучного запліднення і тому ніколи не стане повноцінним соціальним продуктом». А М. Жулинський, голова Національної ради з питань культури та духовності, впевнений, що «помаранчева революція" стала свого роду плодом, який визрів на початку нового тисячоліття. Визрів тому, що в Україні з'явилося нове покоління — молодь з іншим рівнем самосвідомості».

Та Майдан не може тривати довго, свято закінчується та починаються будні. Одна справа бути на Майдані, а інша — повертатися в студентську аудиторію, на завод, до повсякденної роботи. Після слів, навіть найправильніших і чудових, повинні бути конкретні діла.

За короткий період після президентських баталій 2004 р. український народ бачив діяльність уже двох урядів — Ю. Тимошенко (4 лютого — 8 вересня 2005), відправленого у відставку Президентом, та Ю. Єханурова (22 вересня 2005—10 січня 2006), відправленого у відставку Верховною Радою. Пережив цукрову, м'ясну, бензинову, фінансову кризи. Був свідком спроб «приватизації» Майдану та дискредитації «помаранчевих» лідерів, з якими пов'язувалися цінності нового, більш справедливого життя, заради якого сотні тисяч людей вийшли на Майдан.

Український народ, політичні партії вже вкотре за роки незалежності пройшли через випробування черговими виборами. Парламентські вибори 26 березня 2006 р. фактично стали продовженням президентської кампанії 2004 р., тому суспільство знову було розколоте на два табори — «помаранчевий» та «біло-синій». Виборча кампанія підтвердила існування протиріч і серед політичних еліт. Протиріч щодо статусу російської мови, інтеграції у ЄС, вступу в НАТО, відносин з Росією, федералізації України тощо.

Вибори вперше відбувалися за пропорційною системою, у них взяло участь 45 партій та блоків. Виборці віддали свої голоси Партії регіонів (ПР), БЮТ, «Народному Союзу «Наша Україна»» (НСНУ), СПУ та КПУ 3 %-вий бар'єр не подолали блок «Не так!» (Л. Кравчук, В. Медведчук, С. Гавриш), Народний блок Литвина, партія «Віче» (І. Богословська), Прогресивна соціалістична партія України (Н. Вітренко), «Пора — ПРП» тощо.

Сьогодні перед Україною стоїть завдання консолідації політичних партій, подолання їхньої роздробленості і створення цивілізованої партійної системи. В Україні дуже затягнувся процес існування великої кількості партій, поява яких викликана особистими амбіціями окремих політиків.

Вибори зайвий раз нагадали, що політика — це великі гроші. На вибори 2006 р. з бюджету країни було витрачено майже 1 млрд. грн.., а суб'єкти виборчих перегонів витратили на кампанію від 1 до 10 млрд. долл. (Парламентські вибори 2002 р. вилучили з бюджету 60 млн. грн.., а президентські 2004 р. — 900 млн. грн.)

Згідно зі змінами у Конституції, почався процес утворення коаліції у Верховній Раді п'ятого скликання (2006—2011), яку повинні сформувати новообрані народні депутати. Створення партійної коаліції та формування на її основі уряду — перший досвід у політичному житті України.

Лідер БЮТ Ю. Тимошенко, яка категорично відмовляється від співпраці з Партією регіонів, заявила, що коаліція з нею буде «останньою помилкою з боку команди Президента». Ю. Єхануров, в. о. Прем'єр-міністра, перший номер «Народного союзу «Наша Україна»» (НСНУ), виступив проти створення коаліції «на принципах закритого акціонерного товариства». «Ми повинні визначити правила для всіх, а не тільки для коаліції переможців. Українські політики нарешті повинні повернутися з війни».

На думку В. Януковича, «відродження «майданної коаліції» (союз НСНУ, БЮТ, СПУ) — це повторення політики 2005 р. у гіршому варіанті. Україну чекає катастрофа, якщо її політична еліта не поставить інтереси країни вище за кар'єрні амбіції та вузьке упередження».

Прихід до влади В. Ющенка розглядається багатьма «помаранчевими» як перемога національно свідомої Західної України над несвідомими «біло-синіми» Півднем та Сходом. Уникнувши наприкінці 2004 р. реальної загрози громадянського конфлікту, українське суспільство продовжує жити категоріями «наші» — «не наші». А чергові вибори розглядаються як спроба «взяти реванш».

Український етнос ще не піднявся до рівня сучасної нації — ні політично, ні етнічно. На жаль, майже за 15 років ми не просунулися вперед в укріпленні своєї відповідальності за українську землю усіх, хто тут живе.

Зараз ми маємо у історії українського державотворення унікальну можливість мирним шляхом реально втілити у життя багатовічну мрію українського народу, який завжди бажав бачити свою рідну землю дійсно вільним, справедливим, щасливим, багатим та квітучим краєм. Але історія, а історія України особливо, разом з тим свідчить, що виживають і утверджуються ті нації, які спроможні згуртуватися у пору вирішальних випробувань, відкинувши внутрішні незгоди і суперечності заради стратегічно важливих цілей.

4 липня 2004 р. на «Співочому полі» нинішній Президент В. Ющенко ділився думками: «Я бачу Україну країною, яку поважають і цінять її власні громадяни і до якої з повагою ставляться і на Сході, і на Заході. Я бачу Україну, у якій будуть жити, як сказав Олександр Довженко, "по закону Божому і людському"».

Мабуть, такою ж хотіли бачити Україну Б. Хмельницький, І. Мазепа, І. Котляревський, Т. Шевченко, О. Теліга, О. Гончар, М. Амосов та мільйони українців, яких прийняла рідна земля.

Чи є надія побачити нам?

¦ Шляхи переходу України до ринкової економіки.

¦ Пріоритети зовнішньої політики України.

¦ Соціальний аспект ринкових перетворень.

¦ Російсько-українські відносини у 1992—2006 pp.

¦ Конституційний прогрес в Україні.

¦ Історія українського парламентаризму: історія та сучасність.

¦ Міжнаціональні відносини в Україні.

¦ Федералізація України: за та проти.