Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Розділ 1

Зародження цивілізації на території України

Первісносуспільний лад — найдавніший період в історії людського суспільства. Загальноприйнятою в науці є періодизація цього ладу відповідно до змін знарядь праці (матеріалу та технології їх вироблення) та фізичного типу людини. Згідно з цими критеріями, первісний етап життя людства поділяють на кам'яний вік, який охоплює епоху від виникнення людини та закінчується 10 тис. років тому, бронзовий вік, який тривав з III до І тис. до н. е., та залізний вік (І тис. до н. є. — перші століття нашої ери).

Кам'яний вік, як самий найдовший, поділяють на ранній палеоліт (у перекладі з грецької мови палайос — старовинний, літос — камінь) — від появи людини до 150 тис. років тому, середній палеоліт — 150—40 тис. років тому, пізній палеоліт — 40—10 тис. років тому, мезоліт (середньокам'яний вік) — 10—6 тис. років тому, неоліт (новий кам'яний вік) — VI—III тис. до н. е., енеоліт (мідно-кам'яний вік) — IV — початок II тис. до н. є.

Характерними рисами первісного ладу були:

• низький рівень розвитку знарядь та продуктивності праці, що обумовлювало повну залежність людини від природи;

• об'єднання людей у первісні стада, пізніше в общини та існування общинної власності на засоби виробництва;

• добувальний (привласнювальний) тип господарства, за якого основними заняттями людей були мисливство та збиральництво;

• соціальна однорідність суспільства, незначний обсяг та простота суспільних відносин;

• рівність людей, участь усіх членів общини в управлінні без спеціально уповноважених осіб та особливих установ (відсутність держави та права);

• язичницькі (політеічні) вірування, обожнення тих сил природи, які мали безпосередній вплив на людину.

За палеоліту почався і завершився процес виділення людини з тваринного світу. Первісна людина на території України з'явилася майже 1 млн. років тому, а залишки місць її поселення належать до раннього палеоліту.

М'який клімат тодішньої епохи сприяв збиральництву, яке поряд з полюванням було головним заняттям. Люди цього періоду — архантропи (пітекантропи, синантропи) користувалися найпростішими знаряддями праці — масивними ручними зубилами, що виготовляли шляхом оббивання каменю, загостреними палицями, рогатинами. Появі общини передувало існування первісного людського стада, коли люди жили невеликими групами, які являли собою першу форму організації суспільства. Спільна праця, добувальний тип занять сприяли розвитку в архантропів елементів мови, свідомості, перших трудових навичок.

Найдавніші стійбища раннього палеоліту знайдені в Україні біля с Королеве (Закарпаття), під м. Ізюмом (Харківщина), під м. Амвросієвкою (пониззя Дону).

За середнього палеоліту відбулися суттєві зміни у кліматі, почалося різке похолодання. У цих умовах зменшилися можливості збиральництва та зросла роль полювання (панував загінний спосіб полювання на стадних тварин — мамонтів, оленів, печерних ведмедів).З наступом похолодання, у боротьбі за виживання, люди навчилися добувати вогонь, який раніше тільки використовували, виготовляти одяг зі шкір тварин, споруджувати перші житла з великих мамонтових кісток (або жили у печерах).

У середньому палеоліті вдосконалюються знаряддя праці з каменю, з'являються кам'яні гостроконечники, різці, скребла, якими обробляли шкури тварин, знаряддя праці з кісток — проколки. У результаті розвитку людини з'являються неандертальці (палеоантропи). Фізичним типом людини стає Homo Habilis (людина вміла).

За пізнього палеоліту завершився процес формування людини сучасного типу — людини розумної — Homo Sapiens, відомої під назвою кроманьйонця. Для кроманьйонців — представників давнього типу сучасного виду людини — були характерні високий зріст, широке обличчя і добре розвинене підборіддя.

У період пізнього палеоліту люди розселилися майже по всій Східній Європі. На території сучасної України відомо багато пізньопалеолітичних поселень — Мізинська (Чернігівщина), Межирицька (Канівщина), Кирилівська (на території Києва) стоянки. їх вивчення свідчить про те, що у той час тривало вдосконалення мисливських знарядь, форми обробки кременю, почалося виготовлення наконечників списів, дротиків, ножеподібних пластин тощо. Вдосконалювалася техніка обробки знарядь з кісток — з'явилися голки, шила, гарпуни. Виникла нова галузь господарства — рибальство.

Водночас у період пізнього палеоліту завершився процес формування суспільства, виник родовий лад, за якого, на зміну первісному стаду, основною формою організації стала родова община. Вона існувала тоді у формі матріархату — панівну роль у суспільному виробництві відігравала жінка. Це пояснюється тим, що родовід за групового шлюбу можливо було вести тільки за жіночою лінією. Родинні стосунки вели до виникнення об'єднаних споріднених родів — племен.

Кроманьйонці у той час вже мали релігійні уявлення, пов'язані з анімізмом (вірою в існування душі, духів, які впливають на природу і саму людину), тотемізмом (вірою в походження людини від єдиного предка — тварини або рослини), фетишизмом (вірою в надприродні властивості предметів неживої природи) тощо. Про виникнення ідеологічних уявлень також свідчать перші захоронення пізнього палеоліту.

Важливі зміни в житті людського суспільства відбулися за мезоліту. На території нашої країни найдавніші поселення мезоліту знайдені у Криму (Мурзак-Коба та Фатьма-Коба), на Одещині (Гребениківська стоянка), на Чернігівщині (Журавська стоянка) та інші.

Мезоліт є доказом великого впливу географічного середовища на життя та еволюцію суспільства. Це був час пересування людства з півдня на північ. Закінчився льодовиковий період, вимерли великі тварини, полювання вже не могло задовольнити потреби кількості населення, що зростало. Разом з тим потеплення клімату відновило рослинний світ (флору), що спричинило відновлення збиральництва та створення умов для появи землеробства. Змінюється форма мисливства — загінне перетворюється на індивідуальне та дрібногрупове. За мезоліту було винайдено лук і стріли, почалося приручення тварин. Людина удосконалює старі знаряддя праці, створює нові — долото, сокиру з кременю для обробки дерева.

Ще більш значущі зміни припадають на епоху неоліту — нового кам'яного віку, заключного періоду кам'яної доби. Відбувся перехід від привласнювального типу господарства до відтворювального — землеробства і скотарства. Історики називають період цього переходу «неолітичною революцією».

Землеробство (вирощування культурних злаків) виникло зі збиральництва. Свідченням появи землеробства є знахідки зернотерок, серпів, мотик тощо. На території України вирощували пшеницю, ячмінь, просо, жито.

Скотарство (приручення господарських тварин) виникло із мисливства. У цей час люди приручили свиню, бика, вівцю, козу. «Неолітична революція» сприяла подальшому розвитку племінної організації суспільства, зростанню ролі та значення парної сім'ї.

У нашій країні виявлено понад 500 неолітичних поселень, найвідомішими з яких є Кам'яна Могила (поблизу Мелітополя), с Мікольська Слобідка (Київщина), с Бондариха (Сіверський Донець) та інші.

За епохи неоліту вдосконалюються техніка виготовлення каменю (розпилювання, шліфування, свердлення), крем'яні знаряддя, винайдені у попередній період. Широкого розповсюдження знаходять крем'яні ножі, наконечники списів і стріл, поширюються знаряддя для обробки дерева.

Важливим досягненням неоліту стало винайдення глиняного (керамічного) посуду. Це досягнення людей створило умови для зберігання запасів продуктів, вживання вареної їжі і взагалі переходу від кочового до осідлого способу життя.

У IV — на початку II тис. до н. е., за міднокам'яного віку — енеоліту — відбувався подальший розвиток скотарства та землеробства, що привело до значних змін у первісному суспільстві. На зміну примітивному мотичному землеробству неолітичної епохи прийшло значно продуктивніше орне землеробство з використанням рала і тяглової сили.

Темп історичного розвитку значно прискорився у зв'язку з відкриттям металу — міді та бронзи (сплав міді з оловом). Енеоліт — це період виникнення та розвитку металургії міді, що передував бронзовому віку. Використання бронзи спричинило подальший розвиток виробничих сил та перший великий суспільний розподіл праці — відокремлення скотарства від землеробства. У степових племен посилюється роль кочового скотарства, а у лісостепових — землеробства.

Провідну роль періоду енеоліту на території України відігравали племена трипільської культури (IV—III тис. до н. е.). Ця археологічна культура дістала таку назву від поселення, відкритого та дослідженого В. Хвойкою, видатним вченим, у 1896 р. біля с Трипілля на Київщині. Трипільська культура заклала підвалини землеробської цивілізації на території України.

Господарство трипільської культури базувалося на мотиковому землеробстві, скотарстві та полюванні. Трипільці також займалися ремеслом — ткацтвом та особливо гончарством. Особливістю трипільської культури є мальований фарбами глиняний посуд, при розмальовуванні якого використовувалося багато орнаментів.

Жили трипільці у відкритих селищах, деякі з них мали вигляд великих за площею будинків, що розташовувалися концентричними колами. Величезні поселення трипільців створюють враження організованості та впорядкованості суспільства. Приміщення у трипільських поселеннях часто розмальовувалися мінеральними фарбами.

Досить розвиненою була духовна культура трипільців. Ідеологія цих племен пронизана ідеєю плодороддя — характерна риса суспільств, основою господарства яких було землеробство. Духовна культура трипільців включала різні землеробські культи — матері-землі, що свідчить про існування матріархату, свійських тварин, вогню.

Багато дослідників вважають, що традиції трипільської культури у видозміненому вигляді існували і в подальші часи й збереглися у культурі українського народу.

У державному історико-культурному заповіднику «Трипільська культура», який створено на Черкащині, зараз зберігається понад шести тисяч експонатів — результат великої праці не одного покоління дослідників історії українського народу. Цей заповідник розташований на місці, де було знайдено велике трипільське поселення IV тис. до н. е., яке налічувало дві тисячі будинків.

У період енеоліту відбувається перехід від матріархату до патріархату, оскільки головну роль у господарському житті почав відігравати чоловік. Із розвитком патріархальної організації суспільства на зміну родовій общині поступово приходить сусідська (територіальна) община, у якій родинні зв'язки замінюються спільністю територіального чи господарського життя. Головним фактором стає територіальний поділ, а не належність до роду та племені. Сімейна власність спричиняє майнову нерівність, зростає соціальна неоднорідність суспільства, обсяг та складність соціальних відносин. Доказом майнової нерівності епохи бронзи є виявлені археологами дорогоцінності і перші багаті поховання. Виникає необхідність регулювання життєдіяльності суспільства, зростає роль і влада племінних вождів і воєначальників, відбувається процес відокремлення від населення особливої категорії осіб, які здійснюють управління.

На початку І тис. до н. є. (XI—IX ст. до н. е.) в розвитку племен, які мешкали на території України, сталися великі зміни, пов'язані з відкриттям заліза, масовим використанням залізних знарядь праці і зброї, які були значно міцніші та продуктивніші, ніж знаряддя з каменю, міді та бронзи.

Предки слов'ян та інших народів, які заселили величезні простори у Центральній та Східній Європі, одержали з відкриттям заліза можливість більш швидкого розвитку. Освоєння заліза мало велике значення для прогресу всіх галузей господарства — землеробства, скотарства, ремесел. Одним з наслідків став другий великий суспільний розподіл праці — відокремлення ремесла від землеробства. Виникло та набуло розвитку виробництво безпосередньо для обміну, а також торгівля.

У кінці X — початку VII ст. до н. е. степи України займають кімерійці — найдавніші племена з відомих на території нашої країни, назва яких збереглася у писемних пам'ятках.

Головним заняттям кіммерійців було кочове скотарство. їхня матеріальна культура і побут відомі, головним чином, за похованнями. У кіммерійців виділилася і сформувалася панівна верхівка, в руках якої зосереджувалися влада і багатства. Високоякісна бронзово-залізна зброя та досконале кінське спорядження, які часто зустрічаються у похованнях, свідчать, що війна для кіммерійців була однією з галузей господарства. Найпоширенішою зброєю у цих войовничих племен були луки, стріли та мечі.

У VII ст. до н. є. кіммерійців із степів Північного Причорномор'я витіснили скіфи — кочові іраномовні племена. Відомості про скіфів залишилися в ассирійських і грецьких писемних джерелах. Особливу наукову цінність для вивчення скіфів має «Історія» знаменитого грека Геродота, «батька історії», який у першій половині V ст. до н. є. здійснив подорож у скіфські землі. Від Геродота до нас дійшли докладні відомості про розселення, заняття, побут і звичаї скіфів.

Скіфські племінні об'єднання перебували на ранньому етапі кочівницької державності, що досягла періоду розквіту і могутності у IV ст. до н. е., за царя Атея. Скіфи, з'явившись на історичній арені, зарекомендували себе як могутня військова сила. Умілі стрільці й вершники, вони брали найактивнішу участь у житті тогочасного світу — на величезних просторах від Північного Причорномор'я до Південно-Східної Азії. У результаті об'єднання скіфських племен утворилася держава — Скіфія, що підкорила місцеве населення на великій території між Доном і Дністром.

Згідно зі свідченням Геродота, скіфи поділялися на так званих царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-землеробів та скіфів-орачів. Для нас особливий інтерес складають два останні народи. Скіфи-землероби населяли середню течію та верхів'я р. Гіпаніса (Бугу), скіфи-орачі — середню течію Борисфена (Дніпра). Сучасна наука свідчить, що у ті часи по Бугу та середньому Дніпру якраз знаходилися землі південно-східного краю праслов'янського етносу.

Вивчення вченими численних курганних поховань (Чортомлик, Солоха, Гайманова та Товста могили) свідчать про багату культуру скіфів. Великий внесок у дослідження скіфської історії зробив видатний археолог Б. Мозолевський. Саме він у 1971 р. знайшов у кургані Товста могила біля м. Орджонікідзе на Дніпропетровщині всесвітньо відому нині скіфську пектораль IV ст. до н. е., яка вважається найзначнішим археологічним відкриттям XX ст. на території України.

Знахідки у курганах розкривають картину майнового розшарування скіфського суспільства, його зв'язки з античною цивілізацією, релігійні вірування тощо.

В історії скіфів значною подією була війна проти могутнього перського царя Дарія І, який у 514—513 pp. до н. є. здійснив похід проти царських скіфів. Виявивши неабиякі військові здібності, скіфи завдали поразки завойовникам.

Однією з причин загибелі у IV ст. до н. є. скіфської держави вчені вважають загрозу армії царя Македонії Філіпа II, а згодом його сина Олександра Македонського західним кордонам Скіфії. На сході скіфи постійно відбивали напади племен сарматів. Під таким тиском скіфи з часом змушені були поступитися своїми землями, хоча скіфське царство у Криму (Мала Скіфія) проіснувало до III ст. н. є.

Починаючи з III ст. до н. є. тривалий період в історії України був пов'язаний з племенами сарматів (савроматів), які витіснили скіфів з більшої частини Північного Причорномор'я. В історичних джерелах також є повідомлення про сарматське плем'я аланів. Сармати, як і скіфи, належали до іранського етносу. Вже у II—І ст. до н. є. вони займали степи між Дніпром і Доном, а на початку нашої ери розселилися аж до кордонів Римської імперії.

Сармати перервали жваву торгівлю праслов'ян з грецькими містами на Чорному морі. В результаті слов'янський світ східної частини Європи ніби випав на певний час з поля зору античних істориків. Але вже у І ст. н. є. еллінський світ знову відкриває слов'ян.

Сарматська культура відома нам за тілопокладними похованнями. Основою господарської діяльності сарматів було скотарство, важливу роль відігравали промисли, ремесло, торгівля. Особливістю соціального розвитку сарматів було те, що жінка посідала високе почесне місце у суспільстві. Геродот навіть розповідає легенду про походження сарматів, які вели свій рід від амазонок. Сарматські жінки були воїнами, виконували функції жерця, посідали верховні родові та племінні посади.

У середині III ст. н. є. військова могутність сарматів була послаблена готами — племенами східних германців, а у IV ст. — гунами.

Скіфському періодові у степах Північного Причорномор'я відповідає час існування грецьких міст-колоній (полісів). Грецька колонізація (організація поселень за межами своєї країни) була зумовлена відносним перенаселенням материкової та острівної Греції, посиленням майнової нерівності, обезземеленням значної частини дрібних селян, загостренням соціальної боротьби у грецьких містах. Усе це призводило до еміграції греків у інші регіони, у тому числі на узбережжя Чорного моря та у Крим.

Найвідомішими грецькими поселеннями були Тира (у Гирлі Дністра), Ольвія (на Бузькому Лимані, неподалік від сучасного Миколаєва), Херсонес (у південно-західній частині Криму, поблизу сучасного Севастополя), Феодосія тощо. Грецькі міста-колонії були рабовласницькими республіками (аристократичними або демократичними). У кінці V ст. до н. є. виникло Боспорське царство — монархія, — столицею якого було місто Пантікапей (на місці сучасної Керчі).

В античних державах значного розвитку набули землеробство, яке доповнювалося виноградарством та садівництвом, ремесла, торгівля, архітектура, мистецтво. Скотарством греки майже не займалися, оскільки мали тваринні продукти від кочівників — скіфів та сарматів, з якими вели торгівлю. З території сучасної України греки вивозили перш за все хліб, а також рабів, вино, сіль.

З III ст. н. є. почалася загальна криза античного суспільства (праця рабів стала невигідною, значно зменшилися обсяги внутрішньої та зовнішньої торгівлі). Крім того, смертельного удару полісам завдали напади готів та гунів.

Існування протягом тисячоліття у Північному Причорномор'ї та Криму античної цивілізації мало велике значення. Вона сприяла розвиткові економіки, суспільних відносин та культури місцевих племен, що прискорювало в них процес розкладу первісного ладу. Зв'язки з греками на тривалий час визначили південний напрямок слов'янської цивілізації, що в пізніші часи сприяло тісним зв'язкам Київської Русі та спадкоємиці грецької культури — Візантії.

¦ Проблема походження людини та зародження людського суспільства.

¦ Проблема появи людини на території сучасної України.

¦ Періодизація первісного ладу.

¦ Походження та історична доля трипільців, кіммерійців, скіфів, сарматів.

¦ Проблема виникнення релігійних вірувань.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка