Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

КИЇВСЬКА РУСЬ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА

Політичний і соціально-економічний розвиток Київської Русі наприкінці X — в середині XII ст.

Зійшовши на київський престол у 980 р. і зосередивши у своїх руках неподільну владу, Володимир Великий (980— 1015 рр.) започаткував нову добу в історії Київської Русі. Насамперед він послідовно поставив під владу державного центру великі союзи східнослов'янських племен, що залишалися ще незалежними — хорватів і дулібів (981 p.), радимичів і в'ятичів (981—984 pp.). Власне за його князювання процес становлення Київської Русі в основному вже завершувався і почалось її піднесення як цілісного суспільства й держави. І все ж таки не ці заходи вирізняють Володимира серед інших руських князів X ст., високо піднімаючи його над іншими. Він був видатним реформатором, будівничим держави.

Володимир запровадив нове зведення законів звичаєвого права, удосконаливши і доповнивши попередній кодекс "Закон руський" та пристосувавши його до умов часу. Для посилення великокнязівської влади він провів своєрідну адміністративну реформу. Місцевих племінних князьків, котрі нерідко прагнули відокремитись від Києва, замінив високо-князівськими посадниками, своїми синами й найближчими боярами. На зміну родоплемінному поділові давньоруського суспільства прийшов поділ територіальний: державу було поділено на землі-уділи довкола великих міст. Усе це є однією з визначальних ознак справжньої держави.

Найголовнішим досягненням Володимира є, без сумніву, запровадження на його неозорих землях християнства як державної релігії. Для Володимира високорозвиненими системами віри були дві релігії — християнство та іслам, тобто релігії тих країн, з якими Русь мала й намагалася втримати якнайтісніші політичні і торговельні стосунки.

Керуючись передовсім конкретними політичними та економічними чинниками, Володимир спинив вибір на християнстві. Християнська віра появилась у причорноморських краях уже в перших століттях н. є. і скоро дійшла до такого великого центру, як Київ. За князя Ігоря частина княжої дружини була вже християнською і складала присягу в церкві святого Іллі в Києві. Нарешті на княжому престолі до Володимира були вже князі-християни — Аскольд, Ольга, брат Володимира Ярополк.

Значна частина істориків зауважує: вибір православ'я зумовлений і тим, що східний варіант християнства вів до абсолютизму, бо підкоряв церкву світській владі. "Імператор — наголошувалося в одній з візантійських церковних хронік XII ст. — є для церкви вищим паном і охоронцем віри".

На це рішення Володимира, поряд з особистими мотивами, впливали також міркування політичного характеру. Уся Європа була вже християнська і виявляла погорду до язичництва. Щоб увійти в коло європейських народів, необхідно було визнати християнство.

Хрестившись, мабуть 988 p., Володимир енергійно взявся поширювати нову релігію. Князь наказав будувати церкви, а в Києві поставив церкву Богородиці, на утримання якої призначив десяту частину доходів із своїх земель, через що церква дістала назву Десятинної. Київ став столицею першої митрополії. Здається, Володимир не бажав мати занадто великих впливів Візантії і встановив церковні зв'язки з Болгарією, духовенство якої могло легше порозумітися з населенням. Тому болгарська мова стала богослужбовою. Так Україна-Русь першою просвітилася християнством, а світло від віри Христа прийшло до нас у 989 р. І вже потім передавали його на північ, де воно ширилося дуже повільно.

Християнізація Русі справляла різнобічний вплив на всі сторони економічного, соціально-політичного та культурного життя країни. Адже, окрім того, завдяки епохальному вибору Володимира Русь стала пов'язаною з християнським передовим Заходом, а не з ісламським відсталим Сходом. Саме зв'язок з Європою і зумовив небачений історичний, суспільний та культурний розвиток Київської Русі. Нова ідеологія допомагала зміцненню державності, законодавства, адміністративної системи. Русичі прилучалися до світової культури, книжності й мистецтва, освіти та наукових знань. За князювання Володимира Київська держава дорівнялася до багатьох країн Європи і Близького Сходу. Навіть могутня Візантійська імперія мусила рахуватися з Руссю.

Смерть Володимира Великого (1015 р.) спричинилася до нової жорстокої боротьби між його синами за владу. Ярослав, котрий князював у Новгороді, в 1019 р. за допомогою великого варязького війська розбив київського князя Свято-полка і став єдиним правителем Русі.

Тривале князювання Ярослава (1019—1054 pp.) прийнято вважати апогеєм економічного злету, політичної моці та культурного піднесення. Як і його батько, Ярослав розширював кордони своїх і без того величезних володінь. Йому належить честь остаточного розгрому печенізьких орд у 1036 р. Піклуючись про зміцнення південних кордонів Русі, Ярослав продовжував будівництво на рубежах із степом величезних довгих захисних споруд, прозваних у народі "змійовими валами".

Гучна слава Ярослава спиралася передусім на досягнення у внутрішній розбудові Русі, в якій він домагався небачених досі результатів. У роки його правління вперше складено писане зведення загальноприйнятих у ті часи законів Київської Русі в єдину "Руську правду". Вона була правовим кодексом держави, що уперше визначав права людини. Особливо уславився князь будівництвом церков. У той час "золотоверхий" Київ ряснів більш як 400 церквами. Серед них височіли Десятинна церква, монастирі Георгія та Ірини, церква Василія тощо. Найбільшим діамантом у цій короні був прекрасний Софійський собор (1037 р.) — справжнє чудо християнського світу. Свідченням княжої турботи про церкву стало те, що в 1051 р. Ярослав уперше призначив київським митрополитом русина Іларіона, щоб мати свою незалежну церкву в могутній державі.

Завдяки підтримці князя швидко розбудовувалися старі й виникали нові міста, що мало велике значення для зміцнення кордонів держави. Країною міст називали Русь іноземні купці й мандрівники. їх вражала краса і велич Києва, який за розмірами поступався лише Константинополю та арабській Кордові. І нині жителі й гості нашої столиці милуються Ярославовим валом, Золотими воротами й тощо. Вишуканістю архітектурних форм, привабливістю ремісничих виробів, чисельністю торжищ вирізнялись і такі давньоруські міста як Гадяч, Чернігів, Переяслав, Новгород, Суздаль, Полоцьк та ін. Більше трьохсот міст налічують у Київській Русі вітчизняні літописи. До цього слід додати численну групу безіменних давньоруських фортець та замків, укріплених поселень, які відкрили археологи. Давньоруські міста були центрами ремесла й торгівлі, визначними осередками політичного та культурного життя, місцем зосередження органів державної влади та церковного управління.

Основу продуктивного населення міст становили ремісники. Великий попит мали вироби висококваліфікованих ковалів, ювелірів, зброярів, гончарів, іконописців та інших майстрів. У Київській Русі визначилося близько сотні ремісничих спеціальностей. У давньоруських містах велася жвава торгівля. Авторитету та широкого визнання не лише в Русі, а й далеко за її межами набули давньоруські купецькі організації. Торговельні подвір'я й цілі вулиці давньоруських купців успішно процвітали в Константинополі, у шведському місті Сігтуні, у столиці Волзької Болгарії — місті Булгарі на Камі та в інших міжнародних центрах. Багатства й розмаїття товарів, які доставляли руські купці за кордон, вражали уяву сучасників. Кам'яниці купців з Єгипту, Арабського халіфату, Кавказу, Італії, Скандинавії, Польщі й Угорщини стояли і на площах Києва. Розмістившись посередині дніпровського водного шляху "з варяг у греки", Київ став світовим ринком торгівлі.

За князювання Володимира і Ярослава родоплемінна держава почала переростати в ранньофеодальну, а її дружинна форма обернулася на монархічну. Поступово, в міру того, як князі та знать захоплювали землі громад, складався клас феодалів-землевласників. Земля, як основне багатство й джерело добробуту, перебувала у власності феодалів на чолі з князем, який утримував бояр і дружину. У літописах перші звістки про князівське землеволодіння датуються кінцем XI ст. З XII ст. починає запроваджуватися велике індивідуальне земельне володіння бояр. Його виникнення знаменувало подальший розвиток феодальних відносин і вплинуло на структуру держави й характер влади.

З ім'ям Ярослава пов'язаний і розквіт давньоруської культури, освіти та наукових знань. Його можна з повним правом назвати фундатором книжності й вченості на Русі. У князя була одна із найбільших у тодішньому світі й перша в державі бібліотека. На давньоруських землях у той час виникало чимало шкіл, в яких дітей навчали грамоти. Осередком знань став Києво-Печерський монастир, заснований у 1015 р. За Ярослава було укладено перший літописний звід (ізвід), розвивалися література та перекладацька справа. Отже, часи князювання Ярослава Мудрого позначилися завершенням будівництва давньоруської держави, зміцненням її кордонів, інтенсивним будівництвом міст, піднесенням ремесла, сільських та міських промислів, внутрішньої й зовнішньої торгівлі, значним культурним розвитком. Усе це посилювало славу й авторитет Київської Русі в середньовічному світі.