КИЇВСЬКА РУСЬ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА

Утворення Київської держави

Розкриваючи початки державності в східних слов'ян, необхідно відзначити, що їхні державотворчі традиції йдуть здавна і пов'язані з існуванням антського та склавинського політичних об'єднань. На їхні основі формувалися об'єднання племен, серед яких виділялося полянське в Середньому Подніпров'ї. Як засвідчують літописи, ще до Київської Русі "поляни жили осібно і володіли родами своїми", а після смерті Кия, Щека і Хорива "почав рід їх тримати княжіння у полян". У кінці V — на початку VI ст., тут, на землях східнослов’янського племені полян, зводиться град Кия. Хоча Київ і не був тоді ще повноцінним розвинутим містом, але вже набув значення міжплемінного політичного та культурного центру.

На зламі VIII—IX ст. у Середньому Подніпров'ї як результат внутрішньополітичної консолідації дніпровських слов'ян складається ранньодержавне об'єднання — Руська земля з центром у Києві. Цю давню офіційну назву праукраїнської держави вперше вжито в писемних пам'ятках 842 р. Руська земля стала саме тим територіальним і політичним ядром, навколо якого зростала Давньоруська держава. На чолі цього об'єднання стояла місцева, а саме полянська правляча династія. Володарем цієї найбільшої країни в Європі, чотириразовим переможцем Візантії був перший київський князь Аскольд (II пол. IX ст.), існування якого зафіксував літописець. Відомий російський історик В. Ключевський писав, що "руська держава була заснована діяльністю Аскольда... З Києва, а не з Новгорода, пішло об'єднання слов'ян". За останнього Києвича — князя Аскольда — ця держава досягла значного розвитку, утвердила себе на міжнародній арені після доходу на Візантійську імперію 860 р. Нікому не відома країна зважилася помірятися силою із світовою імперією середньовіччя, якою була Візантія, і здолала її. Київська держава впевнено почала виходити на міжнародну арену.

Часті воєнні походи і хрещення правлячої верхівки викликали невдоволення племінної аристократії та волхвів, що призвело до династичного перевороту. До Києва таємно прийшов, очевидно на заклик боярських замовників, новгородський правитель Олег, котрий убив Аскольда і посів київський престол. Так у Київській державі відбулася зміна династій: замість Києвичів після смерті Аскольда встановилася династія Рюриковичів. Відбулося це у 882 p., але й після захоплення Києва політична форма правління в Подніпровській державі не змінилася. Більше того, Київ продовжував відігравати головну політичну роль в усіх слов'янських землях, які приєднувалися до нього силою влади великих київських князів.

Останнім часом в історичній науці пожвавилися дискусії з давньої проблеми: звідкіля, з Півночі чи Півдня, "пішла Руська земля" (держава). Не лише археологічні дані, а й матеріали писемних джерел підтверджують вирішення цього питання на користь Півдня. Так, існування ранньодержавного об'єднання в дніпровських слов'ян з єдиновладним правителем на чолі засвідчують, наприклад, "Бертинські аннали" єпископа Пруденція, в яких повідомляється про послів "народу Рось", які прибули до імператора франків Людовіка Благочестивого в Інгельгейм. Це було у 839 p., значно раніше від літописного повідомлення про запрошення варягів.

Як засвідчує М. Грушевський, у скандинавських сагах, у яких є згадки про Київ, варяги не ототожнюються з Руссю. Не йдеться про це і в жодному східному джерелі. І візантійські ангори відрізняють Русь від варягів, яких Візантія добре знала.

Отже, державне життя в східних слов'ян почалося задовго до так званого "закликання варягів" й утвердження династії Рюриковичів.

Оскільки первісним територіально-політичним осередком Руської землі було полянське племінне князівство, то закономірним є ототожнення в літописців у 60-х роках IX ст. власне полян і Русі.

Щодо назви терміна Русь, то його остаточно ще не з'ясовано, хоча з цього приводу є різні міркування. Однак жодне з них не дістало загальної підтримки. Власне словом Русь, як зазначається в літописах, спочатку називали варягів, а потім землі полян, котрі панували в протодержавному утворенні на Наддніпрянщині, а згодом — територію, яку посідали русичі, тобто східні слов'яни. Цим самим словом (варіант Руська земля) називали й Давньоруську державу. Згодом, у XII — на початку XIII ст. етнічна назва Русь поширюється на захід від Дніпра — на Поділля, Волинь і найпізніше — на Галичину.

Хоча київські князі приєднали до своєї держави також землі Північно-Східної Європи, тобто нинішні етнічні російські та білоруські землі, їх у ті часи не називали Руссю. Це були землі, прилеглі до Київської Русі, а не сама Русь. Ці території в княжі часи називали Ростово-Суздальським та Новгородським князівствами. Тобто поняття Русь на кінець XII — початок XIII ст. ідентифікується з нинішньою Україною, для населення якої воно стало національною назвою. Тому не слід змішувати назви Русь і Росія, позаяк це різні поняття. До речі, назва Росія вперше виникла в 1721 р.

На IX ст. припадає завершення тривалого періоду формування Київської держави. Заключним етапом цього процесу стало об'єднання на початку 80-х років північного і південного ранньодержавних утворень східного слов'янства. Центром цієї держави був Київ, стольний град усієї Русі. Давньоруська держава в цей час являла собою своєрідну політичну асоціацію світлих і великих князів, які перебували "під рукою великого київського князя". Вона не мала ні централізованого управління, ні всеохоплюючої бюрократичної системи. Єдиний зв'язок між володарями і підвладними існував у формі збору данини.

Період VIII—IX ст. характеризується подальшою феодалізацією суспільства, формуванням родоплемінної знаті, яка захоплювала землі сільських громад, обкладала вчорашніх вільних даниною і поступово робила їх феодальне залежними. Серед цієї знаті виділяється великий князь Русі, а також пов'язані з ним світлі князі — князі союзів племен. Водночас формувалося боярство, тобто знать, пов'язана службовими відносинами з князем. Писемні джерела називають і гостей-купців, а також основну масу населення — "людей", смердів, челядь, рабів.

Київська Русь, як на свій час, була економічно розвинутою і мала неабияку військову могутність. Це засвідчує великий небезпечний похід через Чорне море на Візантійську імперію в 907 р. київського князя Олега (882—912 pp.). Піклуючись про зростання могутності держави, він переформував і пінське військо: зробив його дисциплінованим і рухливим, одягнув у шоломи і кольчуги й озброїв двосічними мечами. |а час свого князювання Олег приєднав до Русі сіверян, деревлян, уличів, тиверців, а також кривичів, радимичів та новгородських словен, ходив на хозар і Візантію, з якою уклав вигідні договори у 907 і 911 pp.

Наступник Олега князь Ігор (912—945 pp.) відзначався ті мірною жадобою до владування й багатств. У Києві він І кдів мало, а те й робив, що весь час ходив кудись із військом: то воював із союзниками Олега — південними слов'янськими племенами, уличами і тиверцями, то приєднував землі МІЖ Дністром і Дунаєм. Він здійснив 941 р. похід на Візантію, але цей похід не вдався. Греки застосували проти Ігоря "грецький вогонь" (суміш смоли, сірки, селітри, горючих олій), яким спалили його флотилію, і він безславно повернувся до Києва. Не змірившись з поразкою, Ігор 943 р. здійснив Довий, ще масштабніший похід на Царгород. Та греки знову побили Ігоря, уклавши з ним 944 р. угоду, ще менш вигідну для Русі, ніж Олегів договір. За нею князь змушений був Відмовитися від володінь на Чорному морі, а також у гирлі Дніпра, та ще й захищати Візантію. Повернувшись з походу па Візантію, Ігор вирушив збирати данину ("полюддя") в землю древлян, де восени 944 р. його вбили за надмірну жорстокість і пожадливість, з якими він оббирав древлянські поселення.

Першою серйозною спробою центральної влади обмежити прерогативи місцевої знаті, що феодалізувалася, стали реформи княгині Ольги (945—962 pp.). Це перша в Україні жінка-державотворець. Сила цієї статної, спокійної, надзвичайно милої зовні вдови князя Ігоря була в її інтелекті та умінні проводити мудру зовнішню та внутрішню політику. Розуміючи, що війни вести вона, звісно ж, не зможе, Ольга робила все, аби стосунки між Руссю і її сусідами вирішувалися не війнами, а шляхом переговорів. У 946 р. вона здійснимі и супроводі великого посольства (більш як 100 осіб) візит ні Константинополя, під час якого було укладено союзниць-і v угоду. Ольга урочисто прийняла хрещення від глави православної церкви — патріарха в головному храмі Візантійської імперії — Софійському соборі.

Не злазячи з воза чи саней, Ольга проїжджала тисячі кілометрів своєю державою. І повсюди впорядковувала збір данини, встановляла норми податків з феодальне залежного населення — устави, уроки, броки, дані, які збирали княжі дружинники, виконуючи адміністративні й судові функції. Ліквідувавши місцеву автономію, Ольга відкрила опорні пункти центральної влади на місцях, поширивши адміністративну і судову системи на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. Ці реформи ще більше зміцнили центральну владу і сприяли подальшому розвитку держави.

Ольга зуміла не лише сконсолідувати Київську Русь, оборонити від нападу ворогів, а й не допустити її розпаду. А цього могла досягти особистість, гідна подиву, жінка, сповнена національної гордості й честі з великим державницьким обдаруванням. Тому з повним правом її можна вважати однією із засновниць давньоруської держави.

Наступним кроком на шляху підкорення східнослов'янських земель і закріплення їх за династією Рюриковичів була заміна місцевих племінних правителів київськими урядовцями. У 969 р. київський князь Святослав Ігоревич (964— 972 pp.), дбаючи про зміцнення й розбудову держави, уперше призначає своїх намісників до великих міст для управління над прилеглими до них землями. Цими намісниками були його сини. Започаткована Святославом практика відповідала потребам об'єднавчої політики князівського уряду, сприяла інтеграції служилої і місцевої знаті.

І все-таки в пам'яті нащадків Святослав залишився передовсім як відважний воїн, лицар і талановитий полководець. Син княгині Ольги, одна з найвидатніших особистостей Київської держави, запальний красень-князь Святослав увібрав риси, які б зробили честь будь-кому з найдостойніших людей не лише його часу. Точніше і вичерпніше, як про нього написано в літопису, не скажеш: "...він почав збирати багато хоробрих воїнів, бо й сам був хоробрий і легкий, ходив як леопард і багато воював... А як ішов на якийсь край, сповіщав наперед: "Іду на Ви". За роки свого правління Святослав пройшов з походами щонайменше 8000—8500 км.

Багато років про цього "першого запоріжця на київському престолі", як назвав Святослава М. Грушевський, писалося дуже мало. Поширення відомостей про його діяльність було під забороною, особливо походи князя на південь і південний захід. А він же зі своїми дружинами брав Ітіль на Волзі од її верхів'я до Каспію і далі. Ходив Святослав і на косогів та ясів, котрі жили тоді на Кавказі, ходив на порти хозарські, відкривши тим самим шлях для Русі по Волзі до персько-арабських міст. Ходив він і на Полоння, на Оку до в'ятичів, щоб платили данину Русі. Ці славетні походи мали далекосяжні наслідки. Завоювання в'ятичів сприяло поширенню влади Києва на всіх східних слов'ян, а також допомогло відкрити для слов'янської колонізації північно-східні землі, и к і сьогодні входять до складу Росії. Нині доведено, що не Святослав виступив проти хозар, а вони під проводом свого кагана пішли воювати проти Святослава, і він розгромив їх вщент. Цим Київ усунув свого суперника як гегемона в Євразії, поставивши під контроль Русі великий торговий шлях по Волзі.

Кордони Київської держави за часів князя і видатного полководця Святослава доходили до Волги, Каспійського моря та Кавказу.

У другій половині свого князювання Святослав усю увагу зосереджує на Балканах, щоб створити могутню слов'янську державу під самими стінами Візантійської імперії і зміцнити свої позиції на Дунаї. Розгромивши 30-тисячне військо могутнього царства болгар, руські дружини просунулися на територію Східної Болгарії. Святослава так глибоко вразили багатства цього краю, що лише загроза нападу печенігів на Київ змусила його повернутися до своєї столиці. Але як тільки загроза минулася, Святослав, якому тепер належали землі від Волги до Дунаю, сказав: "Не любо мені жити в Києві. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї, адже там всі добра сходяться..."

Занепокоєна новим агресивним сусідством, Візантія виступила проти київського князя. Та незважаючи на перевагу в чисельності, тодішній візантійський імператор Цимісхій все ще боявся непереможного Святослава й уклав з ним мир.

Святослав повернув до Києва, куди саме тоді підійшли печеніги. Підстерігши Святослава біля дніпровських порогів, печеніги вбили його, а їх каган Кудя зробив собі із черепа Святослава золоту урочисту чашу для вина, сподіваючись у такий спосіб перейняти мужність, хоробрість і стійкість великого руського полководця.

Після смерті Святослава почалися чвари між його синами за верховну владу. Перемогу в сутичці із старшим братом Ярополком, який княжував у Києві, здобув новгородський князь Володимир.