УКРАЇНА НА ЕТАПІ РОЗБУДОВИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Державотворчі процеси розбудови незалежності

З 90-х років XX ст. починається новий етап в історичній долі України, пов'язаний з розбудовою незалежної демократичної держави. Він став наслідком глибокої кризи більшовицького тоталітаризму. Період ліберально-реформаторської діяльності М. Горбачова, незважаючи на суперечливість і непослідовність, сприяв відродженню суспільно-політичної думки, формуванню нових громадських організацій, конституційній легалізації політичного плюралізму в Україні.

Поворотною датою для України стало 24 серпня 1991 p., коли Верховна Рада ухвалила Постанову та Акт проголошення незалежності України, затверджені конституційною більшістю. Перед незалежною демократичною державою з неподільною та недоторканною територією постали завдання створення принципово нових політичних механізмів та економічного фундаменту суспільства, які за своїм змістом набували характеру широкомасштабної трансформації.

Стрижневою проблемою періоду становлення незалежної молодої держави є формування державних інститутів влади, заміна партійно-радянської системи на парламентсько-президентську. Значною мірою цьому процесу сприяло скасування ще в жовтні 1990 р. 6-ї статті Конституції УРСР про керівну роль Комуністичної партії, відмова від гасла радянських часів "Влада — Радам!". Зникнення з історичної сцени диктаторської влади компартійних структур мало велике значення для формування влади незалежної від усвідомленої волі політичних діячів.

Для забезпечення суверенного існування української держави 4 листопада 1991 р. Верховна Рада ухвалила Закон "Про державний кордон України". Встановлювалася недоторканність кордонів, регламентувався їхній режим, порядок охорони, перетину. Водночас було прийнято закон "Про прикордонні війська України"

У захисті незалежної держави, свобод і гідності людини велика роль належить Збройним Силам. Тому проблемам створення їх приділялося багато уваги з боку Президента і Верховної Ради України. На момент проголошення української незалежності на території нашої держави налічувалося 726 тис. військовослужбовців колишньої Радянської армії. Реформування українських Збройних Сил розпочалося за постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. "Про військові формування на Україні", за якою всі війська, дислоковані на території республіки, підпорядковувалися Верховній Раді. Тоді ж було створено Міністерство оборони України.

11 жовтня 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію оборони та будівництва Збройних Сил України. На її основі 6 грудня ухвалено закон "Про Збройні Сили України", яким заборонялося застосування їх без дозволу Верховної Ради для виконання завдань, не пов'язаних з обороною держави. Окремою постановою було затверджено текст військової присяги, яку добровільно складали на вірність народові України в частинах і з'єднаннях, дислокованих на території республіки. Тим військовослужбовцям, які утримувалися від присяги, надавалася можливість перейти на службу до будь-якої іншої армії країн Співдружності або звільнення в запас. Однак переважна більшість воїнів присягнули захищати незалежність України.

У вересні 1991 р. було ліквідовано КДБ й утворено Службу безпеки України, підпорядковану Президенту і підконтрольну Верховній Раді. 5 листопада підконтрольність Верховній Раді встановлена і для прокуратури, у діяльність якої заборонялося втручатися іншим органам влади і громадсько-політичним організаціям.

Важливою складовою нової держави є її атрибутика: гімн, герб та прапор. 15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради, розглянувши питання про Державний гімн України, затвердила музичну редакцію Державного гімну, автором музики якої є М. Вербицький на слова "Ще не вмерла Україна" П. Чубинського. А 28 січня сесія Верховної Ради ухвалила постанову і "Про Державний прапор України". Ним став національний синьо-жовтий стяг. 19 лютого 1992 р. Верховна Рада постановою "Про Державний герб України" затвердила тризуб як малий герб держави, вважаючи його головним елементом великого герба України.

Забезпечити законодавче підґрунтя для докорінних перетворень мала нова Конституція України як важливий атрибут суверенної держави. Першим кроком до розробки конституційних засад незалежної України стало ухвалення Декларації про державний суверенітет України, якою проголошено необхідність побудови суверенної, національної, правової і демократичної Української держави. Керуючись цими засадами, Верховна Рада України 19 червня 1991 р. ухвалила концепцію нової Конституції. Однак конституційний процес відбувався уповільненими темпами, а назрілі зміни раз у раз вносилися до старої Конституції УРСР 1978 p., яка залишалася чинною до червня 1995 р. Українська політична еліта ще не була готова до нових демократичних перетворень. До того ж почалося протистояння Верховної Ради і Президента. Розпочався тяжкий пошук оптимального управління державою. В умовах, коли парламент, утягнутий до ідеологічного протистояння, не встигав адекватно реагувати на виклики часу й фактично гальмував законотворчі процеси, Президент Л. Кравчук прагнув узяти на себе частину повноважень Верховної Ради, заснувавши в лютому 1992 р. Державну Думу України. Проте, наразившись на жорстку опозицію парламенту, він змушений був через 9 місяців визнати, що Державна Дума — мертвонароджена, і її було розпущено. Більш актуальним для Президента стало зміцнення виконавчої вертикалі влади.

У березні 1992 р. з подання Л. Кравчука Верховна Рада схвалила Закон про заснування посади представника Президента. Це була найвища посадова особа виконавчої влади — глава місцевої адміністрації в областях, районах і містах центрального підпорядкування — Києві та Севастополі. Цей інститут дещо зміцнив виконавчу вертикаль влади. Проте питання відносин між представниками Президента і головами обласних та районних рад залишалося невирішеним. Це певною мірою ускладнювало управлінський процес.

Важливого значення після проголошення незалежності України набувало відродження парламентаризму. 26 червня 1994 р. відбулися перші повноцінні вибори на багатопартійній основі до Верховної Ради та органів місцевої влади. Загалом до рад усіх рівнів було обрано 162 445 депутатів, до Верховної Ради — 338 депутатів із 450. Лише чотири партії змогли утворити парламентські фракції: комуністи — 90 депутатів, Народний рух — 22, Селянська партія — 21, соціалісти — 15. Головою Верховної Ради обрали О. Мороза.

У червні 1994 р. відбулися вибори Президента України. У другому турі перемогу здобув Л. Кучма.

Та найважливішою подією у створенні української державності, історичним досягненням провідників республіки середини 90-х років стало ухвалення 28 червня 1996 р. Конституції України. Цей надзвичайно важливий Основний Закон держави було схвалено завдяки зусиллям конструктивних сил парламенту. Подальший розвиток конституційного законодавства заблокувала опозиція.

У цих умовах важливого значення набувало досягнення злагоди, без якої немислимою була б розбудова Української держави. У червні 1995 р. український парламент висловився за укладення тимчасової Конституційної угоди між вищими органами законодавчої та виконавчої влади. Це сприяло прискоренню законодавчого процесу, але не усунуло протистояння між гілками влади. Саме це і було однією з причин того, що влада часто виявлялася безсилою перед проблемами, які поставали перед українським суспільством.

Обов'язковою складовою будь-якого процесу державотворення є національна ідея, яка ще ґрунтовно не розроблена і чітко не визначена. А саме вона, як засвідчує історичний досвід, є особливо важливою в кризові періоди. Національній ідеї як консолідуючому чиннику суспільства альтернативи немає. Варто нагадати, що цей чинник об'єднує народ економічно прогресуючих країн. Тому цілеспрямоване визначення національної ідеї є для нашого суспільства винятково важливим завданням.

Таким чином, у І пол. 90-х років в Україні було створено принципово нові механізми влади, запроваджено атрибути державності, що значною мірою сприяло утвердженню незалежності України і розбудові правової демократичної держави.