Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

УКРАЇНА В 1945-1991 pp.: ТРАНСФОРМАЦІЇ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Перебудовчий курс М. Горбачова і Україна: причини, суть і наслідки

Природною реакцією здорових сил у керівництві країни на наростаючу загрозу тотальної кризи стало обрання у квітні 1985 p., після смерті Генерального секретаря ЦК КПРС К. Черненка, на цю посаду М. Горбачова. Саме він на квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС уперше заявив про нагальну потребу докорінних змін в економіці, політиці, соціальному і духовному житті радянської імперії.

Офіційна концепція перебудови у загальних рисах сформувалася до 1988 р. і передбачала побудову гуманного, демократичного соціалізму, який мав поєднати ринок з центральним плануванням, політичний плюралізм з керівною роллю КПРС, суверенітет республік із збереженням єдиної союзної держави. Проте саме життя, і це необхідно підкреслити, довело, що створена більшовиками тоталітарна система не піддається реформуванню.

Оскільки проведення економічної реформи наштовхнулося на опір всередині самої КПРС, з боку її старих ортодоксів марксизму-ленінізму, М. Горбачов узяв курс на демократизацію суспільного життя, розширення гласності. Цей курс підтримав народ. Почали виникати різноманітні неформальні об'єднання, зокрема історико-просвітницька організація "Меморіал", Товариство української мови ім. Тараса Шевченка, Студентське братство та ін., непідконтрольні КПРС. Восени 1987 р. в Києві виник Український культурологічний клуб (УКК), який гостро критикував існуючу систему, національну політику КПРС. Легалізувалася Українська греко-католицька церква, відродилася Українська автокефальна православна церква. Засновуються народні фронти та інші політичні сили. У вересні 1989 р. виникає перша масова політична організація, фактично опозиційна до Компартії України, — Народний рух за перебудову (Рух). 8 березня 1990 р. його лідери висунули вимогу до КП України повторити крок Компартії Литви — вийти зі складу КПРС.

Наприкінці 1989 — на початку 1990 pp. на базі неформальних організацій і Руху почали утворюватися нові політичні партії, опозиційні до КПРС. Серед них Українська республіканська партія, Українська народно-демократична партія, Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України" та ін. Нові партії були слабкі організаційно та матеріально і не могли ще конкурувати з КПРС, яка контролювала реальні важелі влади. Проте виникнення згодом численних опозиційних партій завдало вирішального удару монополії КПРС.

Важливим набутком першого етапу демократизації суспільства стала гласність, яка почала поступово переростати у свободу слова. З 1 серпня 1990 р. було введено свободу друку та заборонено цензуру.

Під тиском демократичної громадськості керівництво КПРС погодилося на проведення перших в історії СРСР альтернативних виборів народних депутатів. Хоча вибори 1989— 1990 pp. не стали повною перемогою демократії (до Верховної Ради України від Демократичного блоку було обрано трохи більше 100 народних депутатів), вони мали величезне значення для республіки. Адже похитнулася монополія Компартії на владу. Уперше в історії Україна демократично обрала парламент, який 16 липня 1990 р. прийняв Декларацію про державний суверенітет України. її логічним продовженням став Закон "Про економічну самостійність Української РСР", ухвалений 2 серпня 1990 р.

Однак побудувати "гуманний, демократичний соціалізм" так і не вдалося. Уже в 1988—1989 pp. стало очевидним, що перебудова буксує, а "прискорення" призвело до ще більшого спаду виробництва. Давні виробничі зв'язки було зруйновано, а нові "перебудові" не були створені. Це зумовило безладдя в міжгалузевих стосунках, ускладнило економічні відносини між республіками, областями, підприємствами. У 1990 р. стагнація економіки переросла в тяжку кризу. Товарний голод, тотальний дефіцит посилювали напруженість у суспільстві. Тоталітарна більшовицька системи наближалася до повного краху.

Улітку 1989 р. прокотилася перша потужна хвиля страйків, ініціаторами яких стали шахтарі майже всіх вугільних басейнів. Вони висловили недовіру правлячим колам центру і республіки. Восени 1990 р. в боротьбу включилися студенти, які 2 жовтня на площі Жовтневої революції (тепер майдан Незалежності) в Києві розмістили наметовий табір і оголосили політичне голодування. Вони вимагали відставки прем'єр-міністра УРСР В. Масола, призначення нових виборів на основі багатопартійності, націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ, відмови від укладення союзного договору, повернення в Україну всіх її громадян, які проходять строкову військову службу за межами республіки. 17 жовтня Верховна Рада задовольнила основні вимоги студентів.

Загострення політичної боротьби викликало активний спротив комуністичної номенклатури, яка вдалася до морально-психологічного тиску і відвертих погроз, перекручень історичних фактів та виправдовувань злочинів тоталітаризму, обмежень правдивого слова і закриття популярних телепрограм. Застосовувалася також дискредитація нових перетворень на заході України і прямий саботаж економічних реформ. 19 серпня 1991 р. консервативні сили КПРС організували в Москві заколот: було створено антиконституційний Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС). Заколотники ставили одним із основних завдань зірвати підписання нового союзного договору, призначене на 20 серпня. Заколот провалився, бо не мав підтримки народу. Дії заколотників призвели до остаточної дискредитації Компартії.

Скориставшись повною деморалізацією КП України, Народна Рада парламенту України, до якої увійшли 125 народних депутатів-опозиціонерів, перейшла в контрнаступ. За її ініціативою 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт незалежності України, який мало бути підтверджено на референдумі 1 грудня.

Провал заколоту і проголошення незалежності України створили принципово нову ситуацію в розстановці політичних сил. Тепер і опозиція, і основний кандидат партійно-державного апарату на посаду президента Л. Кравчук виступили за незалежність.

1 грудня 1991 р. відбувся референдум, на якому український народ підтвердив Акт незалежності України (90,35 % населення висловилися "за"). Водночас проходили вибори Президента України. Упевнену перемогу серед 7 претендентів здобув Л. Кравчук, який став другим в історії України Президентом.

7—8 грудня 1991 р. президенти Л. Кравчук і Б. Єльцин і голова Верховної Ради Білорусі С. Шушкевич "під час зустрічі на білоруській землі у Біловезькій пущі зробили заяву про те, що СРСР припиняє своє існування, і про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня в Алма-Аті про приєднання до СНД заявили інші республіки колишнього СРСР (крім країн Балтії та Грузії). 25 грудня 1991 p. M. Горбачов заявив про свою відставку з поста президента СРСР. А ЗО грудня того ж року на зустрічі глав СНД у Мінську було вирішено ліквідувати державні структури колишнього СРСР, утвореного в 1922 р. також 30 грудня. Так перестала існувати найбільша у світі тоталітарна імперія, яка протрималася майже 70 років.

Чому ж розпався СРСР? Не тому, що цього комусь забажалося, а тому, що так званий соціалізм, а точніше тоталітарно-бюрократична система збанкрутувала, не витримала змагання з капіталізмом і завалилася. А сталося це тому, що впав підмурок, на якому ця система трималася, — примус і страх. До свого краху тоталітаризм ішов давно, особливо з початку 70-х років, і йшов об'єктивно, його не можна було вже зупинити. Прискорив цей крах заколот 19 серпня 1991 р.

І донині живе думка про те, що Україна здобула незалежність завдяки невдалій спробі серпневого 1991 р. перевороту в Москві. Однак аналіз перебігу подій показує протилежне: переворот готувався для того, щоб не випустити Україну, як й інші республіки, з більшовицької імперії, не дати їй здобути незалежність, до якої Україна вже йшла. Таким чином, є підстави зробити невеличку поправку і розставити все на свої місця: не Україна здобула незалежність завдяки заколоту, а навпаки, гекачепісти робили останню спробу втримати українську державу в імперському ярмі.

Отже, події, які відбувалися на межі 80—90-х pp. стали важливим етапом мирної національно-демократичної революції в Україні. Після завершення її першого етапу перед республікою постали нові завдання, пов'язані з розбудовою суверенної держави.