УКРАЇНА В 1945-1991 pp.: ТРАНСФОРМАЦІЇ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Наростання кризових явищ у суспільно-економічному розвитку України із середини 70-х років

На кінець 60-х — початок 70-х pp. республіка, як і вся країна, стояла перед альтернативою: або, враховуючи новітні досягнення науково-технічної революції, певні успіхи реформ II пол. 60-х років, нові соціальні потреби, вийти на принципово новий рівень розвитку економіки, або й далі дотримуватись ідеологічних догм і вишукувати нові резерви екстенсивного розвитку. На жаль, переміг другий напрям. Це прямий наслідок того, що економічна реформа 60-х років не дала бажаного ефекту через її непослідовність, половинчатість і незавершеність. Були спроби змінити економічні порядки, які склалися ще в ЗО—40-х pp., але вони не торкалися самих основ тоталітарно-бюрократичної системи. Правда, політичний режим перестав бути таким авторитарно-тиранічним, яким він був за часів Сталіна, однак усунення деспотизму не привело до розгортання демократичної системи народовладдя. Просто відбувся перехід від одних форм авторитарності, кривавих і безпощадних, до інших, менш одіозних, але настільки ж антидемократичних. Унаслідок цього збереглася відчуженість людини як від власності, так і від влади.

Уже на початку 70-х років давалася взнаки важка ноша консервації суспільних структур, потягу до збереження або відродження системи ідеологічних орієнтацій та політичних настанов, характерних для "казарменого" деформованого соціалізму ЗО—40-х pp. Нові підходи до розуміння соціально-економічної стратегії наштовхувалися на стійкий опір прихильників жорстких методів керівництва, вихованих на традиціях сталінської школи і здатних лише проводити лінію "верхів". У практику повсякденного господарювання вводилися додаткові показники директивного характеру. Введені зверху без попереднього обговорення й погодження з виробничниками, вони, всупереч духу реформ 1965 p., відроджували попередні методи керівництва економікою. Усе це породжувало непослідовність у проведенні реформ, призводило до ескалації нерозв'язаних проблем. Плани розвитку народного господарства республіки, незважаючи на певне зростання обсягу виробництва, не виконувалися. Величезні капітальні вкладення не давали запланованого результату. Занадто повільно знижувалися матеріаломісткість продукції й енергомісткість національного прибутку. Складалася затратна структура народного господарства. За неї ми споживали вдвічі більше сталі, ніж СІЛА, а машин і обладнання виробляли значно менше. Перевищуючи США з виробництва тракторів у 6,4 раза, зернозбиральних комбайнів — у 16 разів, мінеральних добрив — У 1,5 раза радянська економіка споживала більше в 3—5 разів енергетичних та природних ресурсів, ніж у країнах Заходу.

Цю ситуацію належало ретельно проаналізувати. Але на партійних з'їздах КПРС і КП України, які відбувалися в ті роки, жодну з перелічених проблем не було піддано глибокому аналізу. Натомість на цих з'їздах відбувалося лакування дійсності й не було заведено серйозно обговорювати найважливіші пекучі проблеми й суперечності соціально-економічного та політичного життя і, тим більше, — говорити про прозаїчні будні, турботи й труднощі, які становили життя простих трудівників. Розвиток радянського суспільства розглядався тоді партійним і державним керівництвом як "безпроблемний" та "безсуперечливий". Тому будь-яка форма виявлення в суспільстві гострих суперечностей і, тим більше, їхнє посилення трактувалось як замах на соціалізм, злісне ігнорування його історичних переваг над капіталізмом.

Реальність існування різноманітних суспільних відносин, матеріальних і духовних процесів насильно вкладалась у прокрустове ложе ідеологічних штампів та пропагандистських стереотипів про "економну економіку", про "соціальну однорідність", про "зростання загальнокомуністичних основ" у період розвинутого соціалізму тощо.

Ідеалістичне конструювання дійсності замість об'єктивного аналізу, неприйняття критики й демократичного контролю з боку суспільства поставили КПРС та її вірний загін — КП України в стан монополістичної партії. її політичні механізми виявилися більше пристосованими для того, щоб захоплювати й втримувати владу вузьким колом людей, ніж для того, щоб управляти на спільну користь справами держави, розв'язувати назрілі проблеми. Саме таку партію було проголошено "розумом і честю нашої епохи", керівною і спрямовуючою силою, ядром політичної системи радянського суспільства.

Під жорсткою опікою партії була діяльність рад, профспілок, комсомолу та інших громадських організацій, що знижувало їхню роль і значення. У цих умовах головним методом партійної діяльності залишався адміністративний тиск.

Країною правила купка престарілих партійців, зосереджених у Політбюро ЦК КПРС на чолі з хворим Л. Брежнєвим, якого, не окупуючись на похвали, називали мудрим теоретиком, талановитим організатором, видатним політичним і державним діячем. Вони були зацікавлені, головним чином, у збереженні влади номенклатури, яка підтримувала їх, отримуючи натомість усі можливості для безконтрольного зловживання владою на місцях. Не питаючи дозволу народу, вони розпродували за безцінь нафту, газ, вугілля, руду, нищили землі, ліси, річки. Лише лісоматеріалів щорічно продавали на суму 380 тонн золота. Якби гроші від продажу народного добра видали народові, то мільйони робітників, учителів, військових не мешкали б із сім'ями в гуртожитках, а мали б свої будинки, як у капіталістичній Бельгії, де на одного жителя припадає більше 200 м2 житла.

У II пол. 70-х років лінія на нарощування індустріальної могутності без важливих перетворень в економіці тривала. На словах ставка робилася на високі темпи розвитку виробництва, прискорення науково-технічного прогресу, поліпшення якості продукції. Однак механізму реалізації цієї лінії не було. Були лише добрі наміри, не забезпечені достатньою мірою ні матеріальними ресурсами, ні кадрами, ні чітким уявленням про способи здійснення їх. За Сталіна це забезпечувалося за допомогою механізму страху і примусу, у 70-ті роки він уже не діяв і його не замінили чимось іншим.

Та при загальній тенденції зниження ефективності завдяки трудовим зусиллям народу було досягнуто певних локальних успіхів. У республіці формувався потужний народногосподарський комплекс. Розвивалися машинобудування й приладобудування, хімічна та нафтохімічна промисловість. У 70-х роках в Україні стало до ладу чимало теплоелектростанцій, почалося будівництво шести атомних електростанцій. На початку 80-х років введено в дію Чорнобильську АЕС. У 1985 р. виробництво електроенергії становило близько 272 млрд. кіловат-годин, що майже вдвічі перевищило рівень 1970 р. Виросли гірнозбагачувальні комбінати і шахти в Донецькому та Криворізькому басейнах.

Але на цій основі зростала насамперед союзна власність, ще більше зміцнювалися позиції союзних міністерств і відомств, втрачалися права республіканських і, особливо, місцевих органів у керівництві економікою. Без відома місцевих органів в Україні для промислового виробництва було вилучено із сільськогосподарського обігу родючі земельні угіддя, які дорівнювали території Одеської області.

При цьому слід зазначити, що певне економічне зростання зумовлювалося не інтенсивними, а екстенсивними факторами, тобто за рахунок нарощування капіталовкладень і збільшення використання людських ресурсів. Це вкрай негативно позначилося передовсім на Україні, природні й трудові ресурси якої були обмежені, а розвиток якої потребував інтенсифікації суспільного виробництва. Так, за період з 1970 р. до 1985 р. чисельність робітників на промислових підприємствах республіки зросла більше ніж на 5 млн. осіб. Усе це не могло викликати відповідного підвищення технологічного рівня виробництва та якості продукції. Радянська влада, знемагаючи від гонки озброєнь, від афганської авантюри, від підтримки міжнародного комунізму, не могла належним чином займатися переоснащенням підприємств, модернізацією їх. З кінця 60-х років в Україні не появилося жодного сучасного технологічного виробництва, жодного замкнутого високотехнічного циклу. Бюджет СРСР було сформовано так, що всі найсучасніші заводи та фабрики (радіоелектронні, автомобільні тощо) розміщували в Росії, і тому капіталовкладення в Російську Федерацію в 70—80-х pp. були в 1,5—2 раза більші ніж в Україну. Об'єктивно зникли поняття вдосконалення виробництва, освоєння новітньої техніки, випуску конкурентоспроможної продукції. На зламі 80-х років виробництво взуття в Україні досягло 3,5 пари на кожного жителя, а трикотажних виробів — 4,4 шт. Проте високоякісних товарів гостро не вистачало, оскільки вітчизняні товари не відповідали зростаючим вимогам населення, і тому споживачі шукали імпортну продукцію.

Неоднозначна ситуація склалася і в аграрному секторі економіки України. Тут досить інтенсивно відбувалось усуспільнення виробництва, втілювалися масштабні програми механізації, хімізації та меліорації сільського господарства. Упродовж 70-х років у галузь було вкладено 27 % усіх капіталовкладень в українську економіку. Однак усе це давало мізерний, а часом і протилежний результат.

Причина такого стану сільського господарства насамперед у мало ефективності колгоспно-радгоспної системи. Навіть одержуючи щорічно 100 млрд. крб. бюджетних асигнувань, сільське господарство ефекту не давало, бо всім відомо, що воно було збитковим. І через це радянському уряду доводилося щорічно закуповувати за кордоном зернобобових на 60 млрд. крб. і 6,8 млрд. крб. витрачати, щоб розвезти зерно по регіонах країни. В умовах відчуженості селянина від землі колгоспно-радгоспна система так і не змогла стати гарантом нормального харчування людей.

Цікаво, що виробництво у "приватному секторі" сільського господарства, тобто в особистих підсобних господарствах, було значно вищим. У 1970 р. цей сектор, який займав лише З % усіх культивованих земель СРСР, давав близько 30 % усієї сільськогосподарської продукції, 33 % загального виробництва м'яса, 40 % молочних продуктів і 55 % яєць. Парадокс, що селяни, працюючи на величезних земельних масивах колгоспів та радгоспів і використовуючи при цьому машинну техніку, не могли нагодувати місто. І ті самі селяни, працюючи у вільний від основної роботи час на кількох сотках присадибної землі, використовуючи лише вила, лопату, сапку, були спроможні заповнити базари всім, чого потре-бував споживач. Висновок простий: на землі має бути свій справжній господар, а не найманець, який працює з-під кийка.

У розв'язанні проблем розвитку села переважали волюнтаристські, суб'єктивістські підходи. Унаслідок цього в ньому ще більше поглиблювалися кризові явища. Зростала кількість нерентабельних господарств. Неефективно використовувалася сільськогосподарська техніка, яка не забезпечувалася відповідною кількістю якісних запчастин. Збільшення площ зрошувальних земель призводило до засолення ґрунтів, і до високих непродуктивних витрат коштів. Через безграмотні дії меліораторів і низьку культуру землеробства замулилися, пересохли, зникли десятки малих річок, що негативно вплинуло на природне середовище й продуктивність угідь.

Наслідком такого "господарювання" стало зменшення в 1970—1985 pp. більш як на один мільйон гектарів посівних площ України, у тому числі її славнозвісних чорноземів. Щорічно республіка втрачала більше 100 тис. га своїх чорноземних угідь. Для України характерною стала найбільша величина розореності земель у СРСР, унаслідок чого більша половина угідь стали ерозованими і не давали тих урожаїв, які були б за умови розумного ведення господарства. Упродовж 1961 —1991 pp. площі ерозованих ґрунтів збільшилися на 30 %, а питома вага ерозованості у складі орних земель сягнула 32 % . За рахунок ерозії Україна щорічно втрачала майже 600 млн. тонн родючого ґрунту.

Отже, державна власність, план, безгосподарське ставлення до землі, пануючий в умовах тоталітаризму принцип "соціальної рівності", що вбив у людей почуття господаря і бажання працювати призвели сільське господарство до хронічної депресії, зрештою, до повного банкрутства.

Криза в економіці значно зачепила соціальну сферу. Як відомо, Україна — це велика промислова держава, щедро наділена природними багатствами. Однак за рівнем життя народу вона далеко відстає від розвинутих країн. Так, у 1970 р. рівень споживання на одну душу населення в СРСР, у тому числі й в Україні, становив лише близько 50 % рівня США. Реальний прожитковий рівень у США у цей час становив 12 тис, у Швейцарії — 16 тис. дол. у рік. Це відповідно більше у 200 і 270 разів, ніж в Україні. На початок 80-х років Україна за особистим споживанням продуктів на душу населення посідала 68-ме місце у світі. Деяке поліпшення добробуту людей у 70-х роках було не стільки наслідком розвитку власної економіки, як сприятливого становища на світовому ринку, коли значно зросли ціни на нафту, газ, бавовну, прокат чорних і кольорових металів, вугілля, електроенергію. Експортуючи їх у великих обсягах, СРСР одержував значні валютні кошти, за рахунок яких мав можливість закупляти у великих масштабах за кордоном сільськогосподарську продукцію і товари широкого вжитку, не підвищуючи цін. Однак все змінилося на початку 80-х років, коли ціни на продовольчі ресурси різко впали.

Негативні явища наростали і в галузі охорони здоров'я. Пересічна тривалість життя в Україні з 1965 р. до 1980 р. скоротилася, а показники смертності зросли з 7,6 до 12,1 випадків на 1000 осіб. Це майже вдвічі вище, ніж у країнах Західної Європи, Канади, Японії. У наступні роки від'ємний коефіцієнт приросту населення зростав. На початок 90-х років Україна із 60 розвинутих держав світу посідала 54-те місце за тривалістю життя чоловіків і 47-ме — жінок, а дитяча смертність була на рівні Зімбабве. Це наслідок того, що соціальну спрямованість економіки, особливо на зламі 80-х років, було значно послаблено. Склався, як ми кажемо, "залишковий принцип" виділення коштів на розвиток соціально-культурної сфери, тобто в неї спрямовувалось стільки, скільки залишилося від справ виробничих. Адже згідно з марксистсько-ленінською догмою радянська влада надавала перевагу насамперед важкій промисловості й, у першу чергу, військовому виробництву. За словами М. Горбачова, на розвиток військово-промислового комплексу СРСР спрямовувалося 92 % всіх промислових потужностей, а на задоволення людських потреб лише 8 %. А Україна ж була цитаделлю "оборонки".

На розвиток військово-промислового комплексу витрачалося 200 млрд. крб., тобто 40 % держбюджету, а на охорону здоров'я та фізичну культуру 0,1 %. Військово-промисловий сектор знекровлював народне господарство країни і соціальну сферу, які дедалі занепадали. У II пол. 80-х років ці процеси набули характеру гострої кризи.

Однією з причин неефективності економіки та соціальної сфери були панування тоталітарно-бюрократичної системи, монополія центру, яка залишала за собою право приймати рішення з питань розвитку більшої частини економіки України. На середину 80-х років Україні належало лише 22,5 % того, що було на її території. Питома вага продукції промислових підприємств, які повністю перебували у підлеглості республіки, становила лише 5 %. Рештою володів, користувався й розпоряджався Центр. На його вимогу Україна щорічно вносила до Союзу 113 млрд. крб., яких з лишком вистачало б на всі потреби республіки. До Москви з республіки щорічно вивозилося 8 тонн золота і 220 тонн срібла. Слід зауважити і про різницю в цінах на сільськогосподарську продукцію: з України її вивозили за цінами на 30 % нижчими, ніж з Прибалтики, Білорусії.

А Україні, її народу від того щедро залишалися чверть усього обсягу забруднень навколишнього середовища, 2,5 млрд. тонн шкідливих відходів виробництва, для збереження яких було вилучено 200 тис. га родючих земель. Адже на її території зосереджувалося більш як 150 екологічно шкідливих підприємств союзного підпорядкування.

Катастрофою планетарного значення для України став вибух 26 квітня 1986 р. реактора потужної Чорнобильської АЕС, розміщеної за 130 км від Києва. Це останній великий злочин комунізму проти України. На 1 квітня 1996 р. від Чорнобильської трагедії загинуло більш як 3,2 млн. осіб, з них один мільйон дітей. До групи ризику віднесено 7 млн. населення, у тому числі 1,5 млн. дітей. Від радіоактивного опромінення потерпіло 9 млн. сільськогосподарських угідь, у тому числі 7,3 млн. га орних земель.

За Чорнобильську трагедію доводиться розплачуватись не лише нам, а й доведеться багатьом наступним поколінням. Як припускає професор І. Гудков, вірогідність появи якихось порушень у наших нащадків зберігається сьогодні протягом 20 поколінь.

Чи можна було запобігти масовому захворюванню і смертності мільйонів людей? Так, можна, якби не партійні та державні керівники того часу. Як засвідчують архівні та інші матеріали, керівництво республіки і Союзу пішло на те, щоб переселити людей із 30-кілометрової зони в непридатні через радіацію землі. До Чорнобильської аварії відомі вчені-медики стверджували, що, якщо людина за 70 років набере 25 бер, — це нормально. Коли ж стався вибух, вони на догоду партійному керівництву збільшили нешкідливість дози до 35, а пізніше — до 50 бер. А це вже небезпечна доза для життя. І коли в перші дні після аварії на АЕС ринув потік людей у лікарні (рахунок ішов на десятки тисяч), кремлівські правителі прийняли допустиму дозу радіації до рівня, який запропонували медики. Вони дали і рецепт, в яких пропорціях "розводити" радіоактивне м'ясо: один до десяти. Тоді ж було дано дозвіл вживати уражені радіацією м'ясопродукти і молоко в усіх містах і регіонах, крім Москви. Ось чому таке масове захворювання людей у післяаварійні роки.

Усе це підтверджує те, що 70-ті — І пол. 80-х pp. були не періодом застою, як дехто їх називає, а періодом неухильного сповзання країни в тяжку економічну кризу. Радянська економічна система показала свою нездатність витримати конкуренцію із західною моделлю, основаною на ринковій економіці та демократи, задовольняти матеріальні та соціальні потреби людей у такій мірі, як це робить західна економіка.

В обстановці, яка склалася на початок 80-х років, ставало все більш очевидним те, що усунути кризові явища, розблокувати механізм гальмування можна тільки радикальними широкомасштабними діями, які охоплюють усі сфери життя суспільства. Це стало очевидним і для здорових сил керівництва країни на чолі з М. Горбачовим, тому він і проголосив курс на перебудову радянської системи.