Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

УКРАЇНА В 1945-1991 pp.: ТРАНСФОРМАЦІЇ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ

УРСР у перші повоєнні роки. Перехід України до мирного будівництва. Відбудова народного господарства

Соціально-політичне життя і моральну атмосферу в Україні в повоєнні роки значною мірою визначили наслідки війни, великі людські втрати, матеріальні збитки від воєнних дій та окупації. За неповними даними, населення республіки скоротилося з 1940 р. до 1946 р. майже на 18 млн. осіб, що призвело до зменшення трудових ресурсів. Демографічні наслідки війни виявились настільки значними, що довоєнну чисельність населення України вдалося досягти лише в 1960 р.

Ситуація ускладнювалася прагненням сталінського керівництва скористатися об'єктивними труднощами і ще більше зміцнити авторитарно-командну систему, тоталітарний режим, залежність України від центру, а жахливі наслідки війни перекласти на плечі народу.

Відбудова народного господарства у визволених від ворога районах України розпочалася ще в роки війни. Якщо в 1943 р., до початку відбудови господарства, рівень валової продукції всієї промисловості становив 4 % порівняно з довоєнними, то вже в 1945 р. цей рівень збільшився до 26,2 %. Значно більшого розмаху відбудови економіки і культури набула в повоєнні роки.

У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР затвердила перший план відбудови і розвитку народного господарства на 1946—1950 pp. Його основні завдання полягали у відбудові зруйнованих районів країни, у відновленні довоєнного рівня промисловості й сільського господарства, і навіть у його перевищенні. Виконання цих завдань потребувало від виснажених війною людей напруженої праці.

Однак прихильність Сталіна та його намісників в Україні до ряду догматизованих доктрин, зокрема про верховенство політики над економікою за соціалізму, про переважаючі темпи розвитку засобів виробництва порівняно з предметами споживання, про пріоритет промисловості, особливо важкої, над сільським господарством, робітничого класу над селянством й інтелігенцією та інші постулати вносили серйозні перекоси у відбудову економіки республіки, загострювали соціально-економічну та політичну напруженість. На озброєння було взято доктрину про те, що переваги соціалізму дозволять розпочати відбудову економіки не із сільського господарства, легкої та харчової промисловості, а з важкої індустрії. Цей курс служив виправданням подальшого зміцнення воєнно-промислового комплексу, мілітаризації економіки, який аргументувався наростанням агресивності СІЛА, небезпекою нової війни.

Унаслідок політичних прорахунків і помилкових орієнтирів, завищених планів державних хлібозаготівель, недооцінки підсобного господарства колгоспників, форсування насильницької колективізації західних областей України вже в перші повоєнні роки в республіці виникли не просто продовольчі труднощі, як це тривалий час стверджувала радянська історіографія, а справжній голод.

Причини голоду 1946—1947 pp. мали частково і об'єктивний характер: війна завдала селу величезної шкоди, на ЗО % скоротилися посівні площі, поголів'я худоби, не вистачало не лише машин, а й звичайних плугів, лопат і сапок. Тому було не дивиною для тих років і така гнітюча картина: поле орали коровами. Мало того, подекуди впрягалися в шлею і самі жінки, які тоді й становили "ударну" силу в розорених колгоспах. Попри це, селянство, як і раніше, залишалося найбільш ущемленою категорією населення. Колгоспник був відчужений від засобів виробництва, від розподілу створеного ним продукту. Продукцію, яку виробляли колгоспники, держава не закуповувала, а фактично вилучала методом продрозкладки. Практично повернулася політика "воєнного комунізму". За підсумками 1946 p., колгоспники Київської області на вироблені трудодні одержали не більше 150 г зерна за трудодень. В інших областях цей показник становив 50— 100 г, а подекуди за трудодні взагалі не одержали ні хліба, ні грошей. Колгоспники жили переважно за рахунок присадибних ділянок. Проте і ці ділянки підлягали вилученню. За задумами тодішнього секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова, сільські трударі мали жити в "агромістах" у багатоповерхових будинках міського типу. Над цими людьми можна було б здійснювати суворий контроль і вводити для них військову дисципліну. І лише брак належних коштів на будівництво таких "агроміст" перешкодив втілити ці задуми в життя.

Згідно з прийнятим ще в 1939 р. Законом "Про сільськогосподарський податок" оподатковувалися кожна тварина, кожне дерево. Податок стягувався з реалізації всіх культур, вирощених на городі. Селян негласно вважали громадянами другого сорту. Для них не було гарантованої заробітної плати, відпусток, державних пенсій (пенсійне забезпечення ввели лише в 60-х роках).

Зубожіле від війни і сталінської феодальної системи управління, українське село в II пол. 1946 p. почало переживати новий, третій за роки радянської влади, голод, якому передувала катастрофічна посуха, що знищила врожай у південних областях республіки.

Керівництво уряду областей зверталося до уряду УРСР з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівель. Проте ЦК КП(б)У та уряд республіки, виконуючи вказівки Москви, не лише повністю підтверджувала нереальні плани, але й вимагала від колгоспів повернути борги за минулі роки. Вживалися надзвичайні заходи для того, щоб будь-якою ціною виконати державний план поставок хліба, який було збільшено із 340 до 360 млн. пудів. У сільські місцевості виїхали представники вищих органів республіки та областей, суду і прокуратури. Восени 1946 р. розгорнулися широкі репресії. Було відновлено дію "Закону про п'ять колосків", за яким за збирання кинутих після жнив колосків у полі 1800 голодуючих селян протягом одного місяця засудили до тюремного ув'язнення на строк від одного до п'яти років.

Почали повторюватися жахливі картини 1932—1933 pp. На всій території України, крім західних областей, вибухнув страшний голод. Недоїдання сприяло масовому поширенню дистрофії, часто зі смертельними наслідками. На травень 1947 р. було зареєстровано більш як 1 млн хворих на це захворювання, з них лише з 10 березня до 31 червня 1947 р. померло близько 102 тис. осіб.

На ґрунті голодомору траплялися випадки канібалізму. У січні — червні 1947 р. органами МВС УРСР зареєстровано 130 випадків людоїдства і 189 — трупоїдства. Загалом у 16 східних, а також в Ізмаїльській та Чернівецькій областях від голоду 1946—1947 pp. померло близько 800 тис. І це лише ті випадки смертей, які зареєстрували ЗАГСи УРСР.

Наслідки голоду могли бути ще більшими. Але тисячі людей з голодуючих областей потягнулися до Західної України, де не було посухи, а селян ще не загнали силоміць у колгоспи. Там східняки — "мішечники" вимінювали одяг та інші ужиткові речі на продукти харчування, які допомагали виживати їм та їхнім родинам.

Замість допомоги і пом'якшення труднощів, пов'язаних з голодом та масовою смертністю, сталінське керівництво відправляло хліб, м'ясо, молочні продукти, олію на експорт, у першу чергу як безплатну допомогу країнам "народної демократії" — Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Румунії та іншим. У цілому експорт зернових із СРСР лише 1946 р. сягнув 1,7 млн. т, що могло стати суттєвою допомогою голодуючим регіонам. При цьому поставки здійснювалися за цінами, нижчими від світових, і переважно в кредит. Це ще раз підтверджує те, що московські керівники цинічно ставилися до реальних потреб українського селянства, яке примушували мовчазно і за будь-яку ціну відбудувати колгоспну панщину. Здебільшого селяни не мали паспортів і без особливого дозволу не могли залишити село, яке уподібнилося до резервацій американських туземців.

Отже, справжні причини голоду 1946—1947 pp. крилися не стільки в кліматично-погодних умовах, як стверджувала офіційна пропаганда, скільки в тоталітарно-бюрократичній системі, антигуманній політиці центру, для якого політичні амбіції були вищими від інтересів людей. Слід зазначити, що Кремль мав достатню інформацію про голод в Україні, проте дозволу на використання продовольчих резервів уряд республіки так і не одержав.

І все-таки за роки повоєнної п'ятирічки ціною величезного напруження сил трудівників було чимало зроблено для відродження економіки, загоєння ран, завданих війною. Промислове виробництво в республіці перевищувало довоєнний рівень на 15 %. У 1950 р. Україна виробляла 47,8 % всесоюзної продукції чавуну, 53 % залізної руди, 33,3 % прокату, 30,6 % сталі, 38,4 % металургійного устаткування, видобувала 30 % вугілля. Проте показники виробництва продукції групи Б були значно нижчими від показників групи А. Це зайвий раз підтверджувалося, що життєвому рівню людей приділялася другорядна увага. Та найбільш гостро проблема відбудови виявилася у сільському господарстві. Хоча в 1950 р. посівні площі збільшилися майже на 3 млн. га, довоєнного рівня досягти не вдалося. Валова продукція сільського господарства республіки становила на кінець п'ятирічки лиши 91% довоєнного рівня. Темпи приросту сільськогосподарської продукції істотно відставали від промисловості, а на початок 50-х років різко упали, що пояснювалось грубими прорахунками в керівництві галуззю, зменшенням капіталовкладень, основна частина яких спрямовувалася у важку й оборону промисловість. Лише впродовж 1946—1953 pp. із сільського господарства шляхом нееквівалентного обміну було вилучено і спрямовано в інші сфери економіки 105 млрд. крб. Знову, як і раніше, воєнно-промисловий потенціал СРСР зростав за рахунок пограбування села.

Отже, у відбудові народного господарства України були певні успіхи, однак довоєнного рівня в провідних галузях промисловості не досягнули. Сільськогосподарське виробництво, на якому ще довго позначалися наслідки голоду, значно відставало і не задовольняло потреб населення в предметах споживання.