Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939-1945 pp.)

Напад фашистської Німеччини на СРСР. Окупаційний режим в Україні та народна боротьба проти німецьких загарбників

Наприкінці 30-х — на початку 40-х років Україна в сталінській імперії була у становищі залежної республіки. Не маючи власної держави, свого уряду, армії, вона опинилася поміж гітлерівським і сталінським тоталітарними режимами, будучи беззахисною перед вогнищем війни, до якої ті давно готувалися і поступово наближалися.

Усе, що стосується підготовки Другої світової війни в СРСР, покрито темрявою державних таємниць. Серед багатьох з них найпотаємнішою є дата вступу Радянського Союзу в Другу світову війну. Для того, щоб приховати правду, сталінське керівництво ввело в обіг фальшиву дату — 22 червня 1941 року. Щоб версія про 22 червня стала більш правдоподібною, радянська пропаганда придумала "передвоєнний період", до якого включалися два роки, які передували 22 червня, і вигадала цифру 1418 днів війни. Насправді "передвоєнного періоду" ніколи не було. Достатньо згадати, що за цей так званий період, тобто з 1939 р. до червня 1941 р. всі європейські сусіди СРСР стали жертвою радянської агресії. За "передвоєнний період" Радянський Союз захопив території шести європейських країн з населенням більш як 23 млн. осіб і зовсім не збирався на цьому обмежитися або припинити "визвольні походи" на Захід, де був ще один сусід — Німеччина.

У радянській історіографії дії Червоної Армії в "передвоєнний період" офіційно іменуються терміном зміцнення безпеки західних рубежів. Та рубежі були в безпеці, коли із СРСР сусідили нейтральні держави Європи, поки не було спільних кордонів з Німеччиною, і, отже, Гітлер не міг взагалі напасти на Радянський Союз, не кажучи вже про несподіваний напад. Але Сталін планомірно знищив нейтральні держави Європи, установивши спільні кордони з Німеччиною. Від цього безпека радянських кордонів ніяк не могла зрости.Таким чином, 22 червня — не початок війни для СРСР, не день вступу його в Другу світову війну, а просто день початку наступу збройних сил однієї держави (Німеччини) проти збройних сил іншої держави (СРСР) уже в ході війни, в якій обидві країни давно брали участь. Факти історії переконливо свідчать, що СРСР вступив у Другу світову війну не 22 червня 1941 p., як стверджували Сталін та його оточення, а з перших її днів. Жертвами сталінської агресії стали всі сусідні держави Європи — Польща, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, значні території яких СРСР приєднав силоміць.

У радянській історіографії панувало твердження, що винуватцем Другої світової війни був світовий імперіалізм, а розпочав її Гітлер. Проте нові факти свідчать, що війну наполегливо готували як Сталін, так і Гітлер. Ще 1926 р. Гітлер у книзі "Меіn Kampf"("Моя боротьба") писав: "Коли ми говоримо сьогодні про придбання нових земель і нового простору в Європі, то насамперед думаємо про Росію та про підкорені їй окраїнні держави... Ця колосальна імперія на Сході дозріла для її ліквідації". Вбачаючи в СРСР головну перешкоду на шляху до світового панування, Гітлер шаленими темпами готувався до війни. У 1940 р. порівняно з 1932 р. військове виробництво в Німеччині зросло в 22 рази. Ігноруючи пакт про ненапад і дружбу 1939 р., фюрер у грудні 1940 р. затвердив план війни проти СРСР — план "Барбаросса", план нападу на Радянський Союз та розгрому його шляхом "блискавичної" війни. На службу німецькій воєнній машині було підпорядковано військово-економічні ресурси захоплених країн з населенням 300 млн. осіб. Вермахт зразка 1941 р. став грізною силою з дворічним досвідом ведення сучасної війни. Але Гітлер переоцінив свої сили і недооцінив противника, адже Сталін теж наполегливо і цілеспрямовано готувався до війни 1.

Ще до приходу Гітлера до влади Сталін, твердо закріпившись у Кремлі, поряд з подальшим зміцненням особистої диктатури, значну увагу приділяв проблемам світової соціалістичної революції, яка, за твердженнями класиків марк-сизму-ленінізму, могла виникнути тільки внаслідок нової світової війни. Тому багато робилося для того, щоб для радянських людей не було країни, про яку можна було б мріяти, до якої слід було б перебігати, щоб не було за кордоном іншого, не такого, як у нас, життя. Належало встановити комунізм скрізь, щоб через кілька поколінь люди забули, що може бути якась інша форма існування. А досягти цього можна тільки за допомогою сильної армії. Отже створення могутньої і непереможної армії стало альфою й омегою сталінського керівництва. З цього приводу начальник Політуправління РСЧА Ян Гамарник у березні 1937 р. сказав: "Большевистскую миссию Красная Армия будет считать выполненной, когда мы будем владеть миром". Ще в 1918 р., немов пророкуючи більшовицькі походи в Європу, поет О. Блок писав: "Мы на горе всем буржуям мировой пожар раздуем". Тому Друга світова війна для сталінського керівництва була бажаною, необхідною і неминучою. Висновку про її неминучість Сталін дійшов ще в 1927 р. Сталінська політика "соціалістичного штурму" спрямовувалася не на зростання життєвого рівня народу, а, передусім, на створення могутньої військової держави і на шалену гонку озброєнь. Так, за роки першої п'ятирічки (1928—1932 pp.) у СРСР випустили більш як 4 тис. танків. До речі, Гітлер вступив у Другу світову війну, маючи 3195 танків. США в 1940 р. мали всього близько 400 таких бойових машин. Упродовж першої і другої п'ятирічок у Радянському Союзі випустили також 24 708 бойових літаків. До 1935 р. всі основні корабельнобудівні заводи СРСР перевели на випуск бойових кораблів. У 1938 р. Німеччина, готуючись до Другої світової війни, мала 57 підводних човнів, а СРСР, який, як переконують нас, не збирався вступати у війну, мав 165 таких човнів, а на 22 червня 1941 р. — уже 218. Прискореними темпами будувались і надводні кораблі.

На підготовку війни сталінський уряд використав близько 50% державного бюджету 1941 р.

Сталін неодноразово на таємних нарадах наголошував на своєму плані "звільнення Європи": "Втянуть Европу в войну, оставаясь самому нейтральным, затем, когда противники истощат друг друга, бросить на чашу весов всю мощь Красной Армии" (Соч. — Т. 6. — С. 158). Хитрий Сталін не хотів розпочати війну і бути її учасником з першого дня, побоюючись засудження світовою спільнотою. "Мы вступим, — заявляв він, — но вступим последними, чтобы бросить на чашу весов гирю, которая могла бы перевесить". (Соч. — Т. 7. — С. 14). Тому Сталін намагався зіткнути Англію і Францію, а згодом і всю Європу з Німеччиною, а самому залишитися в тіні.

І лише тоді, коли німецькі війська буде розпорошено по всій Європі, а воюючі сторони — послаблено, тоді й слід СРСР розпочати звільнення Європи від фашистських загарбників, щоб "совєтизувати" європейські країни.

Таємне рішення розпочати війну за "звільнення Європи" від фашистської загрози прийняли 19 серпня 1939 р. на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б). Офіційна наука заперечує можливість такого засідання. Проте в 1994 р. знайдено промову Сталіна на цьому засіданні. У ній зокрема сказано: "Позже все народы, попавшие под "защиту" победоносной Германии, тоже станут нашими союзниками. У нас будет широкое поле деятельности для развития мировой революции". Для неї, за його словами, необхідна світова війна. "Диктатура большевистской партии становится возможной только в результате большой войны", — заявив Сталін 19 серпня 1939 р. на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б), рішення якого відкрили шлюзи Другої світової війни.

Тому до радянсько-німецьких кордонів підтягувалися основні сили Червоної Армії. У 1940 р. радянське керівництво розгорнуло тут 22 армії. За даними маршала Г. Жукова, у прикордонних округах було зосереджено 170 (за іншими — 239) дивізій і дві стрілецькі бригади. Вони налічували 2,9 млн. осіб, на озброєнні яких було 1540 літаків лише нових типів, 1800 важких і середніх танків (у тому числі 1475 нових типів). Це без кількості застарілої техніки і трофейної зброї. Зазначимо лише, що на західних кордонах було зосереджено 7 тис. танків і 7 тис. літаків застарілих конструкцій 2.

Виявлені архівні та інші документи радянського Генштабу Червоної Армії засвідчують, що 15 травня 1941 р. в Кремлі військові розглядали розроблений план війни проти Німеччини та Румунії і його було схвалено. Раптового удару (операція "Гроза") намічалося завдати 6 липня 1941 р. 3. До цієї дати шалено готувалися. 13 червня почалося загальне просування радянських військ до кордонів Німеччини і Румунії. Водночас з перекиданням військ йшло інтенсивне перебазування авіації. У бойову готовність приведено і Військово-морський флот.

14 червня 1941 р. почалося примусове виселення населення із західних прикордонних районів. Для безперешкодного і швидкого пересування радянських військ у Європу розчистили проходи в прикордонних загородженнях, розмінували мости через річки. Поблизу західних кордонів створювалися величезні запаси боєприпасів, пального, продуктів харчування.

Уже 13 червня і протягом кількох наступних днів у СРСР було задіяно всі механізми війни і зупинити її вже було неможливо. 21 червні на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) завершилося створення оперативних груп управління військами. Командувачем групи армій резерву Головного командування Політбюро затвердило маршала С. Будьонного. Загальне керівництво Південно-Західним і Південним фронтами очолив начальник Генерального штабу генерал армії Г. Жуков. На заступника наркома оборони генерала К. Мерецкова було покладено керівництво Північним фронтом4. Та на світанку 22 червня 1941 р. тисячі німецьких гармат обрушили шалений вогонь на прикордонні застави, райони масового розміщення радянських військ. Того самого дня міністр закордонних справ Німеччини зробив заяву, що фюрер змушений завдати удару по сталінській імперії, щоб випередити радянський напад на Німеччину, Про те, що Сталін збирається вдарити першим але Гітлер завдав "упереджувального" удару і порушив цим всі плани Сталіна, писав адмірал флоту Радянського Союзу М. Кузнецов5.

На початковому етапі війни радянські війська, зазнавши катастрофічної поразки, змушені були залишити Литву, Латвію, Молдову, майже всю Білорусь, Естонію і значну частину України. За три тижні війни німцям удалося повністю розгромити ЗО і наполовину 70 дивізій із 170. Червона армія втратила 850 тис. осіб, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків і близько 10 тис. гармат. Німецькі бойові втрати в живій силі були майже в 10 разів меншими.

Такий драматичний характер подій на фронті буквально шокував Сталіна. Його вразило не так те, що Гітлер наважився на порушення пакту про ненапад, як те, що Червона армія, про яку він так турбувався, не змогла вистояти. Лише отямившись від потрясіння, на 12-й день війни Сталін нарешті виступив перед народом.

Чим можна пояснити причини катастрофічного стану радянських військ у початковий період війни з Німеччиною? Трагедія тяжких поразок 1941 р. криється не в слабкості СРСР, а в негативних явищах, породжених тогочасною тоталітарно-бюрократичною системою управління країною, яка довела свою нездатність, особливо в роки війни. Великої шкоди завдали диктаторські методи керівництва країною та її збройними силами з боку Сталіна. Упевнений у своїй непогрішності він особисто вирішував питання життя країни та її армії. Йому була потрібна перемога у війні будь-якою ціною, щоб виправдати масові репресії, до яких він вдався. Адже переможців не засуджують. Навіть історія, заявляв він, не судить переможців, а тим більше народ.

Будь-які рішення партійних та військових керівників були позначені страхом перед Сталіним, який пересилював страх перед німцями, і прагненням уникнути відповідальності. Тому вони за вже усталеною партапаратною звичкою доповідали не те, в чому були впевнені, а те, що хотів почути Сталін.

Сталін та його оточення вперто повторювали про "фактор раптовості" нападу на СРСР. А, по суті, цей фактор знадобився Сталіну для того, щоб приховати свої дії з підготовки війни і виправдати власні помилки та прорахунки в організації відсічі агресору. Яка ж тут раптовість нападу, коли ще з червня 1940 р. від численних резидентів закордонного відділу НКВС і Головного розвідуправління генштабу почали надходити тривожні сигнали про серйозні наміри німецького уряду порушити радянсько-німецький пакт про ненапад. А з квітня 1941 р. така інформація надходила із 40 точок земної кулі майже щодня. Агентурна розвідка інформувала Сталіна навіть про дату фашистського нападу на СРСР. Але була його вказівка не піддаватися на провокації. Сталіну необхідно було виграти час, не допустивши зіткнення, щоб успішно завершити підготовку країни і Червоної Армії до війни з Німеччиною. Тому на повідомлення військового аташе у Франції генерала Суслопарова про те, що війна почнеться 22 червня, Сталін написав: "Довідайтесь, хто автор цієї провокації, і покарайте його". Це було 21 червня 1941 р. Отже, раптовість нападу була, але не для Сталіна та його оточення, а для народу і його армії.

Тривалий час значна частина радянських істориків була переконана, що однією з причин наших невдач в перші роки війни була безперечна перевага німців у бойовій техніці, й насамперед у танках як у кількісному, так і в якісному відношенні. Та це не так. Творцем міфу про кількісну перевагу фашистських військ у танках та іншому озброєнні був сам Сталін. Виступаючи 6 листопада 1941 р. на урочистому засіданні з приводу 24-ї річниці Жовтня він прямо назвав перевагу Німеччини в танках однією з двох причин невдачі радянських військ. Першою причиною було названо відсутність другого фронту в Європі.

Проте, як свідчать нові документи і матеріали на 22 червня 1941 р. СРСР мав 24 тис. танків, а Німеччина — 3350. Ще на кінець 1939 р. в СРСР було прийнято на озброєння новий важкий танк KB, а згодом і середній Т-34. Обидва мали могутнє озброєння і броню. У прикордонних округах в 1941 р. цих танків налічувалося 1475. Щодо якості німецьких танків, то всі вони в 1941 р. були застарілими і легкими. Перший важкий танк Гітлер планував мати в 1942 р.

Трагічну роль відіграла і воєнно-стратегічна концепція сталінського керівництва, яка передбачала ведення виключно наступальних воєнних дій Червоної Армії. У польовому статуті РСЧА 1941 р. наголошувалося: "Войну мы будем вести наступательную, перенося ее на территорию противника". Звідси випливали практичні настанови на підготовку радянських військ, які не передбачали можливості оборонних операцій. Саме тому за наступальною концепцією значні угруповання збройних сил СРСР було підтягнуто впритул до західних кордонів. Вони і зазнали нищівного удару в перші години війни. Позбавлені зв'язку та управління, військові частини і з'єднання зазнали великих втрат у живій силі й техніці. Загальні втрати основного ешелону кадрової армії на кінець 1941 р. становили 92 %. Уже в перші години війни було втрачено майже всю авіацію першої лінії — 1200 бойових машин, тисячі танків, близько 25 тис. вагонів боєприпасів. Радянські війська, по суті, залишилися без бойової техніки. Унаслідок цього те, що ще вчора могло вважатися військом, перетворилося на безладний натовп військовополонених. Лише від час битви за Київ (липень — вересень) у німецький полон потрапило близько 660 тис. осіб, з них 60 тис. командирів. Усього в перші роки війни в полон до німців потрапило близько 4 млн. осіб. Сталін оголосив їх "зрадниками", і половина полонених загинули в полоні. А тих, хто повернувся (900 тис. чол.) було кинуто в концтабори.

Згубно відбилися на обороноздатності криваві сталінські "чистки" 30-х — початку 40-х років Збройних сил СРСР. Лише з травня 1937 р. до вересня 1938 р. було репресовано і знищено близько 40 тис. командирів та політпрацівників. У червні 1938 р. преса повідомила про заколот військових на чолі із заступником наркома оборони М. Тухачевським. За рішенням закритого військового трибуналу Тухачевского і видатних воєначальників Якіра, Уборевича, Ейдемана, Путну, Корка розстріляли. У чистці армії, що розпочалася згодом, зникли 11 заступників наркома оборони, 75 з 80 членів Вищої військової ради, 8 адміралів, два (Єгоров і Блюхер) із чотирьох маршалів, 14 із 16 генералів армії, 90 % командирів корпусів, 35 з 80 тис. офіцерів. Такого масового знищення керівництвом держави власних військових кадрів світова історія не знала. Тому не без підстав Гітлер на початку реалізації плану "Барбаросса" заявив про Червону Армію як про "військо без керівників" і поспішив використати сприятливу ситуацію для формування агресивних планів щодо СРСР.

Сталінські репресії проти військових кадрів продовжувалися і в роки війни. Згадуючи ці події, маршал Г. Жуков писав: "Когда фашисты наступали под Москвой, 200—300 высшего комсостава сидели в подвалах на Лубянке... А на фронте в это время полками командовали лейтенанты".

Усе це трагічно відбилося на боєздатності радянських військ і зумовило страхітливий стан Червоної армії в початковий період війни.

Зазнаючи великих втрат, радянські війська змушені були відступати на схід. ЗО червня 1941 р. ворог захопив Львів. Увечері цього самого дня в місті відбулися Українські Національні Збори, які урочисто проголосили створення Української держави. Було сформовано уряд (Українське державне правління) на чолі з Ярославом Стецьком. Та вже через кілька днів німці заборонили діяльність уряду, заарештували його голову Я. Стецька, С. Бандеру та інших українських діячів, які майже до кінця війни перебували у фашистському концтаборі. Цим актом німецькі окупанти ще раз засвідчили, що дарувати Україні незалежність не збираються. За вказівкою Гітлера, який особисто вирішував долю Галичини, 1 серпня 1941 р. її приєднали до Краківського генерал-губернаторства. Усім надіям на відновлення української держави було покладено край. Тому під керівництвом ОУН на українських землях розпочалася підготовка до складної і тривалої боротьби проти обох тоталітарних режимів.

Водночас під загрозою окупації Раднарком УРСР і ЦК КП(б)У ухвалили рішення про евакуацію промислових та сільськогосподарських об'єктів і населення країни. У глибокий тил, переважно в Росію і Казахстан, вивезли 550 великих заводів і близько 3,5 млн. населення. Усе, що неможливо було вивезти, за суворим наказом Москви знищувалося на місці. Ця традиційна тактика "спаленої землі" перетворила Україну на справжню руїну.

А тим часом радянські війська, зазнаючи значних втрат у живій силі та бойовій техніці, продовжували відступати. За перші три тижні війни німецькі загарбники просунулися вглиб території Союзу від 300 до 600 км. 19 вересня 1941 р. вони захопили Київ, мужня оборона якого тривала більше двох місяців. 16 жовтня закінчилася героїчна оборона Одеси, що тривала 73 дні. На кінець 1941 р. гітлерівці захопили майже всю Україну й запровадили жорстокий окупаційний режим.

Висвітлюючи окупаційний режим на Україні, слід зазначити, що він спирався на нестримний кривавий і моральний терор, підпорядковуючи все виконанню трьох основних завдань: забезпечення продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреб Німеччини; вивільнення "життєвого простору" для арійської раси шляхом фізичного знищення, депортації та вивезення на роботу до рейху українського населення; сприяння колонізації значної частини окупованих земель, заселення їх німецькими переселенцями.

Щоб підкреслити ліквідацію української державності, столицю Київ було зведено до рівня звичайного міста. Центром всієї окупаційної адміністрації в Україні стало м. Рівне. Під страхом суворої кари запроваджувалася обов'язкова трудова повинність. Грабунки, свавілля і терор зводилися у ранг державної політики. Ніяких законів на захист населення окупованої України не було. За роки війни фашисти закатували на українській землі більш як 5 млн. осіб, у тому числі майже 1,3 млн. радянських полонених і близько одного мільйона євреїв, на роботу до Німеччини вивезли 2,4 млн. юнаків та дівчат. Каральні загони СС спалили 250 населених пунктів республіки, населення яких розстріляли. В Україні було створено 50 гетто і більш ніж 180 великих концтаборів. Німці нещадно мордували жінок, дітей, стариків. Великих репресій зазнали культура й освіта. Щорічно проводилася фільтрація дітей віком від 6-ти до 10-ти років для відбору повноцінних і неповноцінних дітей. Отже, німецько-фашистський режим в Україні сіяв смерть, розруху, голод, руйнування культури. Робилося все для того, щоб перетворити населення в покірних рабів.

"Новий порядок" нацистів, що спирався на нещадну експлуатацію і геноцид, викликав всенародну боротьбу проти німецьких окупантів. Розкриваючи це питання, слід показувати діяльність таких складових руху Опору, як радянський рух, так і боротьбу ОУН—УПА.

Висвітлюючи партизанський рух, треба наголосити, що він пройшов кілька етапів від зародження до розгортання та активізації боротьби з окупантами. Із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, які було залишено в перший рік війни на окупованій території, на червень 1942 р. діяли лише 22 загони. Решта загонів розпалися, або їх було розгромлено. Лише на кінець 1942 р. завдяки діяльності Українського штабу партизанського руху на чолі з Тимофієм Строкачем, утвореного 30 травня 1942 р. в Москві, появилися переконливі ознаки відродження партизанського руху. У 1943 р. він значно зріс. Кількість його бійців зросла до 58,5 тис. У цей час формуються партизанські з'єднання. Найбільші з них очолювали С. Ковпак, О. Федоров, О. Сабуров, М. Попудренко, П. Вершигора, Я. Мельник, М. Наумов. Руйнуючи військові комунікації ворога, знищуючи його транспорт, живу силу, техніку й боєприпаси, здійснюючи "рейкову війну" та тисячокілометрові рейди по тилах німецьких військ, партизанський рух виявився для окупантів грізною силою. Він перетворився фактично на справжній другий фронт. На початок 1944 р. на окупованій території України діяло 39 тис. партизанів. Для боротьби з партизанським рухом німецьке командування змушене було відкликати з фронту до 120 тис. солдатів та офіцерів.

Влітку 1943 р. партизанське з'єднання С. Ковпака здійснило відомий похід від Путивля до Карпат, завдаючи відчутних ударів загарбникам. Певний час ковпаківці, дійшовши згоди із загонами УПА, разом з ними успішно проводили бойові операції проти німців. Однак згодом, за вказівкою Сталіна, С. Ковпак завдав УПА удару в спину. Ця братовбивча авантюра закінчилася трагічно для ковпаківців, яких було розбито. Лише небагатьом з них вдалося врятуватися в Карпатах.

Отже, окрім радянських партизанів, активну боротьбу з окупантами вели й партизанські загони українських націоналістів. Для багатьох людей поки що дивно звучить твердження про те, що ОУН вела завзяту визвольну боротьбу не лише на західноукраїнських землях, а и, скажімо, у такому відомому регіоні партизанської діяльності як Чернігівщина. Та виявлені архівні й інші документи засвідчують, що з вересня 1941 р. і до кінця січня — лютого 1942 p., тобто до початку фашистських репресій проти українських націоналістів на півночі України, оунівці використали своє легальне становище і створили в Чернігові обласний провід ОУН, а також організації в багатьох районах. Вони залучили до своїх лав інтелігенцію, молодь, представників різних верств населення і створювали збройні загони.

У 1942 р. ОУН утворила на Черніговщині свій партизанський загін і мала зв'язок із самостійницьким формуванням під орудою Стрільця, у лавах якого воював Григорій Жученко (відомий нині під псевдонімом Яр Славутич) — український поет у США. Тому не випадково німці в цей час посилюють репресії проти ОУН. Уже в травні 1942 р. гітлерівці заарештували частину бандеровців.

Улітку 1943 р. з Волині вирушила в рейд на північно-східні землі України військова частина УПА під командою Верещака. Переправившись через Дніпро, вона прибула в чернігівські ліси, де провела ряд успішних боїв проти німців і радянських партизан. І лише у вересні 1943 p., коли Червона армія визволила Чернігівщину від гітлерівців, військам НКВС вдалося розгромити бандерівське підпілля6.

Похідні групи ОУН у червні 1941— восени 1942 pp. діяли в окупованих німцями Центральній та Східній Україні.

У листопаді 1941 р. в окупованому Києві з ініціативи ОУН (мельниківців) було створено Українську Національну Раду на чолі з проф. Миколою Виличківським. За свідченням німецьких властей, фактичним керівником її був Олег Ольжич (справжнє прізвище — Кандиба, син поета Олександра Олеся). Його однодумцям вдалося проникнути у різні організації й вони істотно впливали на життя міста. Зокрема, зусиллями поетеси Олени Теліги вдалося створити Спілку письменників, видавати журнал "Литаври". Та на початку 1942 р. вони були розгромлені фашистами. У всесвітньо відомому Бабиному Яру серед сотень тисяч жертв фашистів лежать останки і членів похідних груп ОУН — поетів Олени Теліги та Івана Ірлявського, журналіста Івана Драча. Національно-визвольне підпілля в роки війни діяло і в Донбасі. Організатором і керівником його був Євген Стахів, нині заступник голови Українсько-американської координаційної ради. Кероване ним підпілля, враховуючи специфіку регіону, відмовилося від давньої редакції гасла "Україна — для українців", замінивши його гаслом "Смерть Сталіну, смерть Гітлеру". А це сприяло тому, що в підпіллі працювали не лише українці, а й росіяни, греки і татари. Підпільні організації ОУН діяли в Костянтинівці, Маріуполі, Сталіно (Донецьку), Луганську, Горлівці та в інших містах7.

Щодо більшовицького підпілля в Донбасі, то, як стверджує Є. Стахів, "ніхто ніде не завважав ніякого сліду жодної більшовицької підпільної організації". Про те, що в 1941 — 1942 pp. жодного просталінського підпілля на зайнятих німцями територіях СРСР не було, заявив у лютому 1956 р. і перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов. Підпільний рух виник після Сталінградської битви (лютий 1943 p.), коли в поліські болота скинули десанти з офіцерів НКВС та червоноармійців, спеціально підготовлених для ведення партизанської війни.

Виникає запитання, а як бути з підпільною партійно-комсомольською організацією в Краснодоні "Молода гвардія"? У Донбасі справді діяла група колишніх комсомольців, які взяли назву "Молода гвардія". Ця група, члени якої були націонал-комуністами, але палко ненавиділи і Гітлера, і Сталіна, постійно контактувала з націоналістичним визвольним підпіллям і поширювала його листівки. "Молода гвардія" мала гасла: "Радянська Україна — без Сталіна, Радянська Україна — без більшовиків!". Тому, заявляє Є. Стахів: "Якби Кошового не знищили німці то, напевно, ліквідували б його російські більшовики".

Що стосується роману Фадеева "Молода гвардія", то автор зробив те, що йому треба було зробити: переінакшив самостійницьке підпілля на більшовицьке на замовлення енкаведистів і партійних вельмож. Певне, що Фадєєв мав документи про діяльність національно-визвольного підпілля в Донбасі і йому було знайоме ім'я його організаторів та керівника Євгена Стахіва, бо недарма він виводить у романі образ зрадника Євгена Стаховича.

Усе це підтвердила і міжрегіональна комісія з вивчення Краснодонської підпільної організації. До її складу увійшли вчені й представники різних громадських організацій. Комісія працювала майже два роки і відкрила раніше невідомі, приховані факти діяльності всесвітньо відомого "партійно-комсомольського підпілля". 28 квітня 1993 р. в Луганську вона оголосила свої висновки. Найголовніші з них: партійного керівництва "Молодою гвардією" ніколи не було. Це вигадка партійно-пропагандистського апарату. Олег Кошовий комісаром теж не був8. Що ж до чисельності оунівського підпілля, то її через конспірацію точно визначити неможливо. Відомо лише, за даними НКВС, число арештованих членів ОУН у Дніпропетровській області (в обласному центрі діяв Центральний провід ОУН з керівництва підпіллям у Південній Україні): у квітні — червні 1944 р. всього було арештовано 1512 осіб, у тому числі 128 оунівців.

Важливий внесок у розгром ворога зробили також Українська повстанська армія (УПА) на чолі з Шухевичем. Її створила Організація українських націоналістів (ОУН) у жовтні 1942 р. на Волині шляхом об'єднання кількох партизансько-військових частин. Вона стала грізною військовою силою, яка повела боротьбу як проти німецьких загарбників, так і проти більшовицьких партизанів, а згодом і проти частин Червоної Армії. Основною стратегічною метою формувань ОУН — УПА стало відродження української державності. Улітку 1943 р. УПА здійснила ряд успішних боїв проти фашистів, унаслідок яких території кількох районів Волині та Рівненщини з травня до листопада було звільнено з-під контролю німецької адміністрації. На деякий час своє рідною столицею самостійної України стало містечко Колки, в якому перебували політичний та військовий провід ОУН—УПА, адміністративні установи підпілля9.

Важко збагнути, звідки брали сили ці воїни, щоб чинити опір таким сильним і страшним режимам, яким були гітлерівський і більшовицький режими. У лавах УПА здебільшого були сільські хлопці й дівчата, які далі Косова чи Коломиї нічого не бачили. А підривали себе останньою гранатою, щоб не потрапити в руки ворога, і вмирали з піснею на вустах: "Ще не вмерла..." Платили своїм життям, щоб жила ідея Української соборної суверенної держави, яку плекало не одне покоління борців за її волю. У лавах УПА на початку 1944 р., за приблизними даними, налічувалося 100 тис. воїнів. За роки війни через УПА пройшло від 300 до 400 тис. осіб, сотні тисяч співчували і посильно допомагали повстанцям. Для боротьби з повстанським рухом у Західній Україні сталінське керівництво наприкінці 1944 р. залучило близько 200 тис. солдатів внутрішніх військ, воїнів партизанських і винищувальних частин. До їхніх операцій широко залучалися не лише загальновійськові, а й мотомеханізовані та військово-повітряні підрозділи.

Боротьба УПА з органами радянської влади не припинилася і після закінчення німецько-радянської війни. Навпаки, вона ще посилилася, що стало реакцією населення, як зазначають історики, на "вияв граничної жорстокості, навіть садизму, мародерства й моральних знущань над населенням". Ще довгих шість років тривала ця, сповнена героїзму боротьба, яка набула характеру справжньої партизанської війни. Майже на всій території, де діяли підпілля ОУН та загони УПА, було фактичне двовладдя (підпілля і ради).

Про великі масштаби бойових дій у регіоні засвідчують такі дані. Лише з лютого 1944 р. до жовтня 1945 р. Червона армія та війська НКВС провели 26 685 бойових операцій проти ОУН — УПА (багато з них безрезультатно). У свою чергу, повстанці здійснили 6148 операцій. За цей час вбито 98 846 повстанців та підпільників і захоплено 104 990 осіб. Тисячі сімей було вислано до Сибіру (за офіційними даними 213 000 осіб). Та мабуть, ніколи не дізнаємося, скільки тисяч дітей, жінок загинуло від каральних загонів НКВС, особливо від тих, котрі, маскуючись під виглядом бандерівців, чинили страшні злочини, щоб скомпрометувати УПА в очах місцевого населення, підірвати до неї довіру.

Отже, оскільки діяльність ОУН—УПА не була партійною боротьбою за владу, а мала національно-визвольний характер, слід визначити її справді як визвольну боротьбу за незалежність України. Загалом, як радянські партизани і підпілля, так і підпілля та загони ОУН—УПА своїми бойовими діями зробили вагомий внесок у розгром загарбників і звільнення України від німецьких окупантів.

Попри наївні сподівання на визволення від німців, напередодні й у перші дні нападу фашистів на СРСР вони все-таки не стали їхніми прислужниками, не заплямували себе перед нащадками. Ці воїни навіки закарбували свої імена в літописі Перемоги. А велику Перемогу не можна ділити. Вона одна на всіх. Бо єдиною для всіх є ціна, сплачена кров'ю українського народу в двобої з фашизмом.

1 Див.: Данилов В. Готовил ли Сталин нападение на Германию. Документы // Комсомольская правда. — 1992. — 4 января.

2 Див.: Голос України. — 1999. — 2 жовтня.

3 Саме на цю дату прямо вказує генерал С. Іванов: "... немецким войскам удалось нас упредить буквально на две недели".

4 Див.: Военный исторический журнал. — 1981. — № 9. — С. 11.

5 Див.: Кузнецов Н. Накануне. — С. 321.

6 Див.: Бутко С. Багряними шляхами // Голос України. — 1993. — 19 березня.

7 Див.: Антифашистський рух. Відоме і невідоме // Голос України. — 1999. — 6 листопада.

8 Див.: Гвардія без партії // Голос України. — 1993. — 28 серпня.

9 Див.: Колківська республіка // Голос України. — 1994. — 14 січня.